Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
28 Листопада 2024, 17:52:47

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[SIDEROCRATOR]

170 років тому 14 лютого 1848 р народисвся  французький астроном, один із засновників Міжнародного Астрономічного союзу Едуард Байо Édouard Benjamin Baillaud (1848 – 1934)

Байо народився в Шалон-сюр-Сон, навчався в École Normale Supérieure (1866-1869) та Паризькому університеті. Він працював помічником у Паризькій обсерваторії, починаючи з 1872 року. Пізніше він був директором Тулузької обсерваторії з 1878 по 1907 рік, протягом більшої частини часу працював деканом Університету Тулузького факультету.

Він значно розширив обсерваторію і з ентузіазмом підтримав проект Cartes du ciel. Він спеціалізувався на небесній механіці, зокрема на рухах супутників Сатурна.

У 1903 році обсерваторія перейшла на Пік-дю-Міді в Піренеях. Проте висота 2865 метрів (9400 футів) становила величезні матеріально-технічні проблеми, й амбіція залишалася нереалізованою, хоча метеорологічна обсерваторія діяла з 1873 по 1880 рік. Байо організував команду солдатів, щоб розмістити 0,5-метровий (20-дюймовий) телескоп на вершині.

У 1907 році він став директором Паризької обсерваторії, де відразу почав працювати над тим, щоб відновити зупинений проект Cartes du ciel. Незважаючи на те, що французький уряд погодився фінансувати цей проект, стало все зрозуміло, що його цілі були безнадійно нереалістичними.

Байо був президентом Французького астрономічного товариства (SAF) з 1909-1911 рр.

Байо був активним поборником за стандартизацію часу, став президентом-засновником Міжнародного часового бюро та розпочав передачу сигналу часу з Ейфелевої вежі.

В 1919 році Байо став призидентом  Міжнародного астрономічного союзу і служив на цій посаді до 1922 року.

[SIDEROCRATOR]

120 років тому 14 лютого 1898р. народився Фріц Цвіккі (Fritz Zwicky 1898 — 1974) — американський астроном швейцарського походження.

У 1920 закінчив Технологічний інститут у Цюриху. До 1925 працював у цьому ж інституті, з 1925 — у Каліфорнійському технологічному інституті (США) і в обсерваторіях Маунт-Вілсон і Маунт-Паломар (з 1942 — професор астрофізики). У 1943-1961 був також головним науковим консультантом фірми «Аероджет Дженерал корпорейшн» (Азуза, штат Каліфорнія).

Основні наукові роботи відносяться до позагалактичної астрономії та фізики наднових зірок. Відкрив і описав десятки тисяч галактик і скупчень галактик, створив фундаментальний шеститомний каталог галактик. Виконав численні дослідження їхнього просторового розподілу; виходячи з особливостей цього розподілу, прийшов до висновку про існування міжгалактичної поглинаючої речовини хмарної структури, а також загального міжгалактичного поля темної матерії. Першим висловив думку про існування речовини за межами видимих ​​оптичних кордонів галактик, що знаходить підтвердження в новітніх спостереженнях (перемички, мости між галактиками, викиди з них). Спільно з С.Смітом вперше запропонував застосувати теорему віріалу до скупчень галактик і показав, що динамічна енергія скупчень занадто велика, якщо не допустити існування в них прихованої маси. Ця ідея Цвіккі набуває принципового значення в сучасній космології. Здійснив пошуки галактик невеликих розмірів, що призвели до відкриття дуже компактних галактик високої світності (так звані галактики-пігмеї). У 1934 спільно з В.Г.В.Бааде виділив наднові як самостійну групу серед нових зірок; в 1936 організував службу наднових зірок у галактиках, яка, з невеликою перервою, ведеться до теперішнього часу в декількох обсерваторіях. Відкрив багато наднових зірок, визначив частоту їхніх спалахів в галактиках різних типів. У 1934 Цвіккі і Бааде першими висловили припущення, що в результаті вибуху наднової утворюється надщільна вироджена зірка, що складається з нейтронів. З явищем наднової Цвіккі пов'язував також походження космічних променів. Відкрив велике число білих карликів.

У жовтні 1946 під керівництвом Цвіккі за допомогою ракети V2 був здійснений запуск «штучних метеорів» — перший експеримент зі створення штучних астрономічних об'єктів. Розробив і успішно застосував до вивчення галактик метод «аналітичної фотографії», що полягає в накладенні негативного і позитивного відбитків однієї і тій же області неба, знятих у різних променях. Є автором своєрідного морфологічного методу досліджень в астрономії і ракетній техніці, викладеного ним у книгах «Морфологічна астрономія» (1957) і «Морфологія реактивного руху» (1962). Засновник і президент (з 1961) Товариства морфологічних досліджень.
Цвіккі належать 50 патентів, в основному в галузі ракетної техніки, він винайшов ряд реактивних і гідротурбореактівних двигунів.

Гаррі Трумен у 1949 нагородив його медаллю Свободи за внесок у ракетні технології.

[SIDEROCRATOR]

320 років тому 16 лютого 1698 р. народився П'єр Буге́р (Pierre Bouguér, 1698— 1758) — французький фізик і астроном, засновник фотометрії. Відомий працями з теорії корабля, геодезії, гідрографії та інших галузей знань. Розробив методи вимірювання сили світла. Встановив закон ослаблення світла (закон Бугера-Ламберта-Бера).

П'єр Бугер народився в місті Ле-Круазік (нижня Бретань) в родині Жана Бугера і Франсуази Жоссо. Батько зробив винятково великий вплив на формування особистості сина. Жан Бугер був «королівським професором гідрографії», що відповідало посадовим особам на морській службі, які мали право на викладання. Він був видатним для свого часу знавцем морської справи, добре знав фізику і математику. Написаний ним повний курс навігації витримав два видання (1698 і 1706 рр.).

П'єр навчався в єзуїтському колегіумі — закритому навчальному закладі з шестирічним терміном навчання, причому показав особливі здібності до точних наук. Він ще не закінчив навчання, коли помер батько, залишивши йому і братові скромний маєток. Після суворого іспиту п'ятнадцятирічний П'єр отримав посаду, яку обіймав батько. Одночасно з викладанням він продовжував поповнювати свої знання фізики, астрономії і морської справи. Великий вплив на подальшу долю Бугера зробило знайомство з працями, а потім і особисте знайомство з відомим фізиком і математиком Жан—Жаком Дорту де Мераном (1678–1771), членом Французької академії наук. Під його впливом Бугер провів перші свої дослідження і опублікував перші свої наукові праці.

У 1730 році Бугер був переведений королівським гідрографом в Гавр. У 1731 році Французька академія наук прийняла його до свого складу зі званням «приєднаного» (що можна приблизно порівняти з нинішнім званням члена-кореспондента), а на початку 1735 року ввела у свій основний склад (так званих довічних «членів-пенсіонерів»).

У 1735 році Академія наук вирішила відправити дві експедиції — одну в екваторіальну Америку (в Перу), іншу до полярного кола, в Лапландію, з метою визначення довжини градуса меридіана в як можливо найвіддаленіших за широтою точках і таким чином експериментально вирішити питання — чи відхиляється форма Землі від сфери. Опублікована Бугером за рік до цього робота про форму Землі сприяла призначенням його одним з керівників експедиції в Перу. Другим був призначений Шарль Марі де ла Кондамін, член Академій в Парижі та Берліні, астроном і досвідчений мандрівник. Північна експедиція виявилася відносно короткою — вона тривала 15 місяців. Експедиція південної групи тривала багато років, проходила у надзвичайно складних гірських умовах і, до того ж, неодноразово піддавалася нападам місцевого населення.

У результаті ретельних вимірів було отримано, що довжина 1° на екваторі становить 110,6 км (56748 туаз). Спільно з результатами північної експедиції, що отримала для 1° величину 111,9 км (57 422 туаз) ці вимірювання дозволили підтвердити гіпотезу про форму Землі як сфероїда. На честь цієї події була навіть викарбувана медаль, на якій зображений Бугер, що спирається на земну кулю і злегка її сплющує.

Бугер повернувся до Франції в червні 1744 року. Досвід тривалих морських переходів сприяв проведенню ним нових досліджень у корабельній справі та навігації.

Останні два роки життя, будучи вже важко хворим, Бугер працював над своїм найвідомішим твором — «Оптичним трактатом про градацію світла», істотно переробленим і доповненим в порівнянні з виданим в 1729 році «Дослідженням градації світла» У серпні 1758 року він відвіз рукопис видавцеві, але побачити його надрукованим йому вже не довелося. Через кілька днів після поїздки, 15 серпня 1758 Бугер помер.

У своїй першій роботі Бугер вирішив одну з фотометричних задач, поставлених Ж. Ж. де Мераном у 1721 році — про оцінку прозорості атмосфери шляхом вимірювання світла від Сонця при різних його висотах. Використовуючи єдине доступне йому джерело порівняння — калібровані свічки, Бугер знайшов спосіб порівняння освітлення від небесних світил і, зокрема, визначив, що світло повного Місяця в 300 тисяч разів слабше від світла Сонця при однаковій їх висоті над горизонтом. Робота «Порівняння сили світла Сонця, Місяця і багатьох свічок» була опублікована лише через декілька років (у 1726 році) — позначилася його відірваність від Парижа та від Академії наук.

Меран сприяв появі і декількох наступних праць Бугера, виконаних на теми від Академії наук. Три з них отримали премії Академії — «Про корабельні щогли», «Про найкращий метод спостереження висоти зірок над рівнем моря», «Про найкращий метод слідкування за коливаннями компаса в морі». Посада, яку займав Бугер і зумовила подальші його інтереси — фотометрія, морська справа, астрономія.

У 1729 році Бугер опублікував книгу «Дослідження градації світла», яка є продовженням його роботи 1726 року. Тут він запропонував способи вимірювання ослаблення світла при проходженні його через атмосферу і морську воду. Він став першими з відомих вчених, який написав про основоположний закон фотометрії, що зараз відомий як закон Бугера-Ламберта-Бера.

У 1734 році він опублікував теоретичну роботу «Порівняння двох законів, яким Земля та інші планети повинні підпорядковуватись щодо форми фігури, яку вони набувають під впливом сили тяжіння».

Під час морської експедиції (1735–1744 рр.) Бугер провів цілу низку досліджень. Так, він провів спостереження на різних висотах астрономічної і земної рефракції. Визначив, що під впливом тяжіння висок відхиляється в бік гори (згаслий вулкан Чимборасо) майже на 8". Вимірювання дальності видимості покритої снігом вершини Чимборасо дозволили йому оцінити величину розсіювання світла повітрям. Він неодноразово піднімався з барометром і термометром на висоту понад 4,5 км з метою вивчити зміну тиску і температури з висотою. Детальний опис проведених експериментів міститься в його книзі «Форма Землі, отримана за спостереженнями  Бугера і де ла Кондаміна». Окрім безпосередньо результатів вимірів, він включив у цю працю детальні описи самої подорожі, країн, в яких велися спостереження, і народів, що їх населяли.

Після повернення з морської подорожі Бугер опублікував роботи з корабельної справи і навігації «Трактат про корабель, його конструкція та рух», «Нова конструкція лага» і велику працю «Новий твір по навігації, що містить теорію і практику штурманського мистецтва» (три французькі видання — у 1753, 1761 і 1792 рр., чотири у перекладі російською — у 1764, 1785, 1799 і 1802 рр.).

У подальшому Бугер виконав ряд робіт з оптики, астрономії, навігації, геодезії, механіки. Серед них дослідження з фотометрії, вимірювання паралакса Місяця, розширення повітря, вимірювання довжини градуса меридіана між Парижем і Ам'єном та інші. У 1757 році виходить чергове його керівництво з управління кораблем.

Остання книга «Оптичний трактат про градацію світла» вийшла у 1760 році вже після смерті автора.

Подякували

2 :Edward, UKBB

[SIDEROCRATOR]

295 років тому 17 лютого 1723 р. народився видатний німецький астроном Тобіас Йоганн Маєр) (Tobias Mayer; 1723 — 1762)

 Самостійно вивчив астрономію і математику. У 1746-1751 працював в Картографічному бюро в Нюрнберзі, з 1751 — професор математики Геттінгенського університету, з 1754 — також директор обсерваторії цього університету.

 У 1747-1748, користуючись мікрометром власної конструкції, виконав велике число вимірювань кутового діаметра Місяця і визначень моментів проходження Місяця через меридіан; визначив з високою точністю селенографічні координати 89 деталей на Місяці, які послужили топографічною основою складеної ним карти Місяця (видана в 1775). З аналізу цих спостережень, а також пізніших, виконаних ним в Геттінгені, Маєр знайшов повне геометричне пояснення лібрації Місяця, встановив положення її осі обертання, підтвердив виявлене Е.Галлеєм вікове прискорення Місяця і визначив його величину.
Карта Місяця складена Маєром в 1775

Найважливішим досягненням Маєра було обчислення місячних і сонячних таблиць, опублікованих в 1755. У цих таблицях, вперше складених на основі вдалого поєднання теорії зі спостереженнями, використовувалися дані теорії Ейлера для найголовніших нерівностей руху Місяця, а чисельні значення членів відповідних рядів вибиралися так, щоб вони краще узгоджувалися з спостережними даними. Маєр добився розбіжностей між теорією і спостереженнями, що не перевищують 1,5', що мало важливе значення у той час, оскільки рух Місяця використовувався для відліку гринвіцького часу і визначення довготи. У 1765 Британське адміралтейство нагородило роботу Маєра премією, оголошеною ще в 1713 за розробку методу знаходження довготи в морі. Місячні таблиці Маєра, покладені в основу методу, були покращені Дж.Брадлеєм і видані в 1770 разом з складеними Маєром описом методу і інструкціями із застосування таблиць. На основі спостережень О. К. Ремера, Н. Л. Лакайля і своїх Маєр вивів власні рухи 57 зірок; ця робота зіграла велику роль в подальшому розвитку зоряної астрономії. Склав каталог розташувань 998 зодіакальних зірок (виданий в 1775) який досі має значення. Розробив теорію похибок (колімації, нахилу, азимута) пасажного інструменту також винайшов відбивне призмозеркальне коло.

Вніс великий внесок до розвитку картографії. Поліпшив методику складання карт, удосконалив деякі кутовимірні і картографічні інструменти.

Подякували

3 :SP, Edward, UKBB

[SIDEROCRATOR]

485 років тому 16 лютого 1533 р. народився видатний угорський вчений гуманіст та астроном Андраш Дудіч (Andreas Duditus 1533-1589), один з перших усвідомив позаземне походження комет та виступив з критикою вчення Арістотеля.

Народився в м. Буда, освіту отримав у Венеції та Падуї.
Дудіч був знайомий з провідними інтелектуальними віяннями свого часу; його візити до Італії ознайомили його з гуманістами та бібліофілами, такими як Паулус Мануцій та Джованні-Вінченцо Пінеллі, а також з роботами П'єтро Помпонацці та Падуанськими Аверроістами.
 У 1570-х рр. Дудіч взявся за вивчення математики та медицини, зокрема праць Галена. В широті свого інтелектуального інтересу Дудіч був типовим для ренесансних гуманістів. Як і багато інших італійців, він збирав грецькі математичні рукописи. Серед його рукописів - "Арифметика Діофанта" (яку він переклав латинською в 1575 році); Математичні збірки Паппуса; Elementa astronomiae Geminos і його власний переклад Тетрабіблоса Птолемея. Деякі з цих рукописів були втрачені, але майже 5000 друкованих книг зараз перебувають у Ватикані, Парижі, Лейдені та різних шведських бібліотеках.

Дудіч відомий в основному за його внесок у полеміку щодо великої комети 1577 року, яка розділила астрономів на противників і прихильників вчення Арістотеля.
велика комета 1577р.

Їй він присвятив працю Commentariolus de cometarum significatione et Dissertationes novae de cometis (Коментар про значення комет і нова дисертація про комети) в якій піддав критиці теорію Арістотеля про походження комет, довівши їх позаземне походження.
 Хоча спочатку Дудіча цікавила астрологія та згодом він став опонентом астрологів, його праця вказує на його відмову від астрології як марної псевдонауки. Дудіч стверджував, що комета може з'явитися, не викликаючи природних або політичних катаклізмів.
Однак Дудіч спочатку приймав фізичне пояснення Арістотеля про природу комет, як випадкових видихів гарячого повітря з землі, що піднімаються в сублунарну сферу. Але опора на математику і астрономію, а не на астрологію, незабаром привело Дудіча до відмови від Арістотелівської фізичної доктрини.
Спостерігаючи за рухом комети Дудіч дійшов висновку що її паралакс вказує що вона поза місяцем, це спостереження довело, що Арістотелівське пояснення є помилковим. Якщо б бкомети були земним походженням, вони не могли проникнути за межі сублунарної сфери;  Цей факт викрив серйозні недоліки в арістотелівській системі, що найяскравіше було викладено в працях Галілея через п'ятдесят років по тому.

Подякували

3 :Edward, mpyat2, UKBB

[SIDEROCRATOR]

17 лютого 1600 р. інквізиція спалила Джордано Бруно(1548-1600) видатного італійського філософа епохи Відродження.

      Неабиякий розум і безкомпромісне прагнення істини привели його на шлях захисту вчення Коперника, допомогли йому розбити рамки давніх традицій, й піти далі в усвідомленні істинних розмірів Всесвіту.  У 60-ті роки XVI cтоліття за скороченим викладом Іоахіма Ретика Бруно познайомився з геліоцентричною теорією Коперника. Вона видалася йому спочатку безглуздою, бо він був упевнений в системі Птолемея, але змусила критично поглянути на офіційне вчення Птолемея і більше уважно – до матеріалістичних ученнь давньогрецьких атомістів про нескінченність Всесвіту. Особливо велику роль у формуванні поглядів Бруно відіграло його ознайомлення з натурфілософським вченням Миколи Кузанського, у якому заперечувалася здаиність будь-якого тіла бути центром Всесвіту, оскільки він нескінченний. Уражений цією ідеєю, Бруно зрозумів, які грандіозні перспективи відкривав геліоцентризм, якщо розуміти їх як вчення про будову усього Всесвіту, або як теорію типової для Всесвіту системи – планетної. Це своє відкриття  Бруно висловив натхненними словами своєї поеми про природу:
«…Звідси вгору прагну я, сповнений віри!
Кристал небес мені не перепона більше.
Але відкривши їх, полину в бескінечність…»
Об'єднавши філософсько-космологічну концепцію Миколи Кузанського й чіткі астрономічні висновки теорії Коперника, Бруно створив власну  картину нескінченого Всесвіту. Концепція Всесвіту Бруно й у наші дні вражає глибиною ідей та точністю наукових передбачень. Вона розроблена й викладена у двох творах Бруно, виданих ним у 1584 році: «Про причини, початок і єдине» і «Про нескінченність Всесвіту і світів».
         У своєму трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно висловив твердження, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченну кількість світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, сонце всього лише невелика зірка серед інших зірок в нескінченному Всесвіті. Ідеї висловлені Дж. Бруно випереджали час на багато століть, лише декілька років тому за допомогою найпотужніших телескопів було відкрито планети біля інших зірок, що стало незаперечним доказом правильності його вчення[2].  У трактаті «Про нескінченність Всесвіту і світів» Джордано Бруно  ставить питання які остаточно ламають всю стару систему світобудови, Так, він запитує в читача, якщо простір обривається то що знаходиться за цим обривом?  Чим заповнене те, що лежить далі? І взагалі, яка товщина стіни на краю Всесвіту? Свої подальші роздуми про нескінченність Всесвіту Джордано Бруно розкриває в одному з діалогів між дійовими особами Ельпіно і Філотео в згаданій вище книзі: „Ельпіно: Чи можливо, щоб Всесвіт був нескінченним? Філотео: Чи можливо щоб Всесвіт був скінченним? Ельпіно: Як можеш ти довести його скінченність? Філотео: А чи можеш ти довести його скінченність? Ельпіно: Як може Всесвіт простягатися? Філотео: А як він може бути обмеженим?..., Якщо Всесвіт скінченний, то я спитаю тебе, де знаходиться цей світ? Де знаходиться цей Всесвіт? Арістотель відповідає, що він у нас самих..., але положення в просторі є ні чим іншим як поверхня і  межа тіла, що його утримує, а тому те, що не має опори відповідно не має і положення в просторі.  Що ж хотів ти сказати о Арістотель цими словами, що Всесвіт знаходиться всередині нас. Який висновок ти можеш винести стосовно того що лежить за межами цього Всесвіту? Якщо ж ти стверджуєш, що там нічого немає то значить небеса і світ знаходяться ніде... Світ – це дещо таке, що не підлягає дослідженню. Тому, якщо ти говориш, що за світом знаходиться божественний розум, а тому бог стає положенням в просторі для всього сущого, то я скажу, що неможливо, аби я міг істинно стверджувати, ніби існує така поверхня або межа, за якими нема ні тіла, ні пустого простору, навіть якби там був сам Бог. Тому що божественності не характерно заповнювати простір і тим більше що божественності не характерно бути межею якогось тіла.” [14, c. 18].
     Основні ідеї вчення Джордано Бруно стверджують, що Всесвіт єдиний, матеріальний, нескінченний і вічний. Те, що ми бачимо, – лише мала частина світу. Зірки – це сонця інших планетних систем. Земля – пилинка в безкрайніх просторах галактики. Так, Дж. Бруно наводить цілком сучасні припущення, що „в нескінченному просторі є нескінченна кількість тіл, подібних до нашої Землі і нашого Сонця, і жодна з них не знаходиться у більшій мірі в центрі Всесвіту, бо він нескінченний, а тому не має ані центра, ані краю, ані верху, ані низу.  Їх мають лише скінченні світи, де існують деякі певні центри, якими є сонця і вогні, навколо яких обертаються всі планети, землі, води, подібно до того, як навколо сусіднього нам Сонця існують сім планет. Кожна з цих зірок або цих світів, обертаючись навколо власного центра, здається їх жителям міцним і стійким світом, навколо якого обертаються всі зірки як навколо центра Всесвіту. Таким чином, немає тільки одного світу, тільки однієї Землі, тільки одного Сонця, але існує стільки світів, скільки ми бачимо навколо нас виблискуючих світил [5].
     Основа всього існуючого, на думку Бруно, – матеріальне начало. Воно породжує все із самого себе і є причиною усіх природних речей і явищ. Джордано Бруно утверджував матеріальну єдність світу і його об’єктивність – продовжував розвивати матеріалістичні традиції античної філософії. Водночас він стверджував, що “природа – це бог у речах”, тобто, стояв на позиціях пантеїзму. Джордано Бруно був  прихильником стихійної діалектики.   Він високо цінував ідеї Геракліта про рух, зміни, суперечності. “… Знищення на думку Д.Бруно: є не що інше як виникнення, і виникнення є не що інше як знищення; любов є ненависть; ненависть є любов…”. І далі: “Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, хай розглядає і спостерігає мінімуми і максимуми суперечностей і протилежностей”[7, c. 291].
        Уявлення про єдність протилежностей, про знищення одного і виникнення іншого, про суперечливість природних явищ, було спробою Д.Бруно показати певну пульсацію Всесвіту [2]. У своєму вченні він заперечував існування центру Всесвіту. Бруно стверджував нескінченність Всесвіту в часі та просторі: «стосовно нескінченності безглуздо запитувати про центр. Він – ніде, і він – скрізь. Нескінченний Всесвіт є породженням нескінченної божественної міці. Життя в тій або іншій формі притаманне всім природним речам. Розумне життя має бути не тільки на Землі, а й на інших планетах, що обертаються навколо інших зірок». Бруно уявляв небо, як «єдиний, безмірний простір, лоно якого містить все», як ефірну область (розуміючи ефір як вигляд звичайної матерії), «в якому все пробігає і рухається». «У ньому – незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця і землі, в безкінечній кількості...». «Усі вони, - пише він у іншому місці, - мають свої власні рухи, незалежні від цього світового руху, видимість якого викликається рухом Землі», причому «одні кружляють навколо других»[14, с. 30].         
       Уява Бруно змальовує ті далі, існування яких з математичної точки зору підтверджує, і до того ж не повністю, лише наука ХХІ століття. Про нашу Сонячну систему він образно висловлюється як про «маленький атом, що розвивається і пересувається серед нескінченної кількості йому подібних всередині великого живого організму - нашого Всесвіту, що не має ані початку, ані кінця. Наш Всесвіт складається не лише з клітин-галактик, але також із великої кількості паралельних світів, що постійно трансформуються; в них виявляється нескінченна кількість форм життя і принципів еволюції». Такі твердження Джордано Бруно можна розглядати як початки теорії про крупномаштабну структуру всесвіту [3].
      Бруно писав про колосальні розбіжності у відстанях до різних зірок і дійшов висновку, що співвідношення їх видимого блиску, можливо оманливе. Він поділяв небесні тіла на зірки, сонця і на темні тіла, які лише відбивають сонячне світло «через надлишок на них водних чи хмарних поверхонь», на думку сучасних вчених Бруно стояв і у витоків поняття темної матерії.
       Залишаючись ще в межах умоглядно натурфiлософської традицi наслiдуючи багато в чому М. Кузанського, Джордано Бруно зумiв, виходячи з гелiоцентричного вчення Копернiка, прийти до принципово нової картини свiту - безмежного зоряного Всесвiту з багатьма планетними системами, в тому числi i населеними розумними iстотами, – картини, що вже активно протистояла релiгiйним уявленням про свiт.
       Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою Всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил.
Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, «кожна річ являє себе єдине». Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пройнята «універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного». Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. «Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма є внутрішньою стороною матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним»[9].
      Теза про нескінченність Всесвіту має фундаментальне значення для космогонії Бруно. Космос розглядається ним як порожнеча, що повністю заповнена нескінченним розмаїттям матеріальних утворень. Тому стверджувати, що Космос має певне місце, — безглуздо. Світ матеріальний і оформлений скрізь, тому немає ніякого потойбічного джерела подій, джерела руху. Це дало змогу Бруно висловити гіпотезу про існування інших суспільств на інших планетах.
      Геліоцентрична теорія, створена та обгрунтована М.Коперником, повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Дж. Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею нескінченності Всесвіту та безлічі в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, "розoсередивши" Бога в усій природі. Він вважав, що природа і є Бог в речах. Дж. Бруно сформував основний принцип природознавства, що переживало період становлення: Всесвіт єдиний, нескіченний; він не породжується і не знищується, не може зменшуватися або збільшуватися. В цілому Всесвіт нерухомий, але в його просторі рухаються лише тіла, які є складовими частинками Всесвіту.

Подякували

1 :Edward

[Edward]

Д.Бруно мiй найбiльш шанований фiлософ пiзднього Ренесансу.

[SIDEROCRATOR]

475 років тому 19 лютого 1473 р. народився видатний польський астроном Микола Коперник (Nicolaі Copernicus 1473 - 1543)

       Навчаючись спочатку в Краківському університеті, а пізніше в університетах  Італії де він провів близько десяти років, він глибоко осмислив теоретичні надбання попередників, після першого глибокого захоплення системою Птолемея, Коперник переконується в існуванні глибоких суперечностей між його теорією світу і спостереженнями. Захоплення змінюється сумнівами. У пошуках інших ідей він вивчив збережені твори давньогрецьких математиків і філософів. Серед них були й автор геліоцентричної системи Аристарх Самоський, і піфагорійці, які також стверджували рухливість Землі.
       На відміну від своїх сучасників і попередників, котрі намагалися лише удосконалювати деталі птолемеєвої системи й не наважувалися відмовитися від самого геоцентричного принципу, Коперник зумів подолати це захоплення авторитетами і боязкість перед догмою, водночас глибоко зрозумівши плідність і істинність ідеї давньогрецької натурфілософії – шукати простоту і злагоду у природі як ключі до пояснення явищ, шукати єдину сутність багатьох явищ, які здаються чомусь різними[8].
       Коперник першим глянув на весь тисячолітній досвід розвитку астрономії очима людини епохи Відродження — сміливого, упевненого, творчого новатора. Його гіпотеза була гранично простою: треба поміняти в старій птолемеївській системі Землю й Сонце місцями, щоб тільки Місяць обертався навколо Землі. Але ця проста гіпотеза була недоступною для розуміння більшості сучасників Коперника. Перший раз в історії науки спостерігач був позбавлений свого привілейованого становища, і обговорювалося питання про картину, що спостерігається в іншій (рухається відносно спостерігача) координатній системі. Такий крок був революційним не тільки з погляду церкви — Земля і людина перестали бути головними у Всесвіті, але і з погляду механіки — ніколи ще відносність руху не використовувалася для розв”язання конкретних завдань. Помістивши центр планетної системи на Сонце, Коперник відразу ж спростив її схему. Уперше була віднесена до рангу "рухливих зірок" Земля зі своїм супутником Місяцем. На величезній відстані від планетної системи знаходиться сфера зірок. Його висновок про дивовижну віддаленість цієї сфери диктувався геліоцентричним принципом; тільки так він міг погодити його з видимою відсутністю в зірок зміщень завдяки руху самого спостерігача разом із Землею, тобто відсутністю в них паралаксів.
       Система Коперника була простішою і точнішою, за систему Птолемея. Її відразу ж почали використовувати на практиці. Зокрема, на її основі  уточнили тривалість тропічного року й з ініціативи папи Григорія ХІІ провели в 1582 р. давно назрілу реформу календаря — було запроваджено новий, або григоріанський, стиль.
      Революційне значення геліоцентричного принципу світобудови полягало в тому, що Коперник подав рух усіх планет як єдину систему, пояснив багато незрозумілих раніше ефектів. Так, за допомогою уявлення про річний і добовий рух Землі теорія Коперника відразу ж пояснила головні особливості заплутаних видимих рухів планет (зворотні рухи, стояння, петлі) і виявила причину добового руху небозводу. Петлеподібні рухи планет тепер пояснювалися річним рухом Землі навколо Сонця. У відмінностях розмірів петель (і, отже, радіусів відповідних епіциклів) Коперник правильно побачив відображення орбітального руху Землі: планета, що спостерігається із Землі, повинна описувати видиму петлю тим меншу, чим далі вона від Землі. Завдяки системі Коперника вперше пояснено загадкову колись послідовність розмірів перших епіциклів у верхніх планет, запроваджених Птолемеем. Їх розміри зменшувалися в міру віддалення планети від Землі. Рух по цих епіциклах, так само, як і рух по деферентах для нижніх планет, відбувався з одним періодом, що відповідав періоду обертання Сонця навколо Землі. Усі ці річні кола геоцентричної системи виявилися зайвими в системі Коперника.
      Уперше пояснено зміну пір року: Земля рухається навколо Сонця, зберігаючи незмінним у просторі положення осі свого добового обертання.
Більше того, це глибоке пояснення видимих явищ дало змогу Копернику вперше в історії астрономії порушити питання про визначення справжніх відстаней планет від Сонця. Він виявив, що величини цих відстаней обернені до радіусів перших епіциклів для зовнішніх планет і рівновеликі щодо радіусів деферентів — для внутрішніх. (Цікаво, що, вважаючи задачу визначення відстаней до тіл Сонячної системи нерозв'язною, Птолемей не здогадувався, що насправді розвязання цієї задачі вже містила в прихованому вигляді його система). У такий спосіб Коперник одержує дуже точні відносні відстані від планет до Сонця.
        Теорія Коперника була логічно стрункою, чіткою і простою. Вона спроможна раціонально пояснити те, що раніше взагалі оголошувалося незбагненним або пояснювалося штучно, а також пов'язати в єдине ціле всі явища, які раніше вважалися зовсім непов'язаними. Це її безсумнівні переваги; вони свідчили про істинність геліоцентризму. Найбільш проникливі мислителі зрозуміли це відразу.
       І вже не настільки важливим було те, що Коперник, віддаючи данину античним і середньовічним традиціям, не заперечував колових рівномірних рухів небесних тіл, центрального положення Сонця у Всесвіті, але скінченність Всесвіту, обмежував світ єдиною планетною системою.
        Разом з геліоцентричною теорією Коперник у своїй  книзі «Про обертання небесних тіл”висунув і теорію про нескінченність Всесвіту: «Небо непомірно велике в порівнянні з землею і являє собою непомірно велику величину за оцінкою наших відчуттів земля лише як точка до тіла, а по величині, як скінченне до нескінечнного. Порівняно з небом Земля не більш ніж крапка, чи ніби визначена кількість порівняно з нескінченним. Неможливо, щоб Земля являла собою центр Всесвіту. Як! Невимірне обертатиметься 24 години навколо нікчемності?!»
       Беручи до уваги величезну віддаленість небесних тіл, важко собі уявити, щоб вони могли пройти таке неосяжне коло протягом 24 годин. І для чого: чому саме безмежний Всесвіт повинен обертатися навколо нікчемно малої Землі? «Якби земля оберталася навколо своєї осі то вона б розпалася за рахунок відцентрової сили, якщо цього не відбувається то, як вважав Птолемей Земля нерухома, а навколо неї обертається вся небесна сфера, але в такому випадку небо розпалось би ще швидше, так як небесна сфера наповнена зірками і набагато більша за землю своїми розмірами, то відповідно і відцентрова сила для неї ще більша. То чи не означає це те, що небесна сфера нерухома, а землі як маленькій частинці у всесвіті властиве добове обертання» [6,c.42].
        Теорія Коперника містила в собі колосальний творчий, світоглядний і теоретико-методологічний потенціал. Її історичне значення важко недооцінити. Вона підірвала ядро релігійно-феодального світогляду й основи старої картини світу.
        Геліоцентрична система світу не тільки визначила характер наукової революції в XVI ст., але й відіграла вирішальну роль у радикальному перегляді філософських уявлень про світ. Коперниканська революція не зводилася до простої перестановки передбачуваного центра світу, до заміни центрального положення Землі на центральне положення Сонця. Головне її досягнення полягало в створенні об'єктивно правильної картини руху планет, що і стало каменем спотикання для визнання коперниканства з боку теології[3]. Остання готова була погодитися з Коперниковою теорією як математичною фікцією, що полегшує розрахунки й «рятує явища», але не претендує на істинність нової картини світу. Геліоцентризм призвів до десакралізації космосу, до корінного перегляду всієї фізичної картини світу. Перегляду зазнали найважливіші положення не тільки Птолемеєвої астрономії, але й Арістотелевої фізики й пов'язаної з їх ортодоксальним тлумаченням католицької теології. Зазнала руйнації насамперед ієрархічна структура світу. Ставився під сумнів поділ світу на "тлінну" земну субстанцію, що складається з чотирьох елементів стихій, і конфронтуючу з нею небесну, нетлінну, незмінну, вічну "п'яту сутність", з якої складаються небесні сфери й тіла. Скасовувалося фізичне, а отже, і теологічне протиставлення "землі" й "неба". Земля не протистоїть у коперниканській системі світобудови планетам і зіркам, а утворює з ними єдиний Всесвіт.
       Новим виявилося і ставлення до руху. Якщо за своєю фізичною природою Земля в старій системі світу була "нижчим" рівнем, то завдяки своїй нерухомості вона здобула для себе значення центру світу. При цьому спокій вважався вищим станом порівняно з рухом: середньовічна картина світу принципово статична. Зробивши рух призначенням Землі, Коперник не тільки "підняв" її до небес, але й показав, що саме рух є нормальним станом усіх планет. Якщо в старій, арістотелівсько-птолемеївській космології кінцевим джерелом руху був Бог — нерухомий двигун Арістотелевої фізики, який передає рух сфері "нерухомих" зірок і далі — нижчим сферам планет, то Коперник пояснює рух небесних тіл їх сферичною, кулястою формою, тобто їхньою природою, завдяки чому відпадає потреба в зовнішніх двигунах, а в кінці кінців— і у нерухомому двигуні, і Бог виявляється творцем "світового механізму", що не втручається в його подальше функціонування. Тим самим у філософську картину світу вводився принцип самостійного руху тіл.
         У геліоцентричній системі світу втратило сенс і Арістотелеве уявлення про "природне місце" тіла, було зроблено крок у бік визнання однорідності простору. У фізичному небі не залишалося місця для "небесної ієрархії" християнського богослов'я.
          Руйнування ієрархічної системи світобудови було найголовнішим світоглядним результатом коперниканізму. Саме навколо нової космології відбуватимуться головні ідеологічні битви XVI - початку XVII ст. Справжній сенс революції — спричиненої великою книгою Миколая Коперника, не тільки в природознавстві, але й у філософії, розкриють у своїй творчості Джордано Бруно і Галілей, і саме в результаті їхньої діяльності церква піде на рішучу заборону геліоцентризму як учення про нову світобудову[10].
Титульна сторінка праці Коперника "Про обертання небесних сфер"

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

Д.Бруно мiй найбiльш шанований фiлософ пiзднього Ренесансу.

і мій теж,
коли здавав кандидатський екзамен з філософії то для реферату взяв тему Геліоцентризм та вчення про нескінченність Всесвіту (Коперник, Бруно, Галілей) якраз фрагмент того реферату ти щойно й прочитав

[Edward]

Д.Бруно мiй найбiльш шанований фiлософ пiзднього Ренесансу.

і мій теж,
коли здавав кандидатський екзамен з філософії то для реферату взяв тему Геліоцентризм та вчення про нескінченність Всесвіту (Коперник, Бруно, Галілей) якраз фрагмент того реферату ти щойно й прочитав

Нажаль Копернiк не був по життю бунтарем i якби не його учень Ретик, то мабудь його працю так i не було б надруковано. Вiн принципово не хотiв конфлiктувати з церквою(у якоi усе життя був на службi) Великi iталiйцi були бiльш бунтiвними та непримиренними, хоча Галiлео i спасував, боячись тоi дoлi, що настигла несчасного Бруно...

[Edward]

Re: День в истории астрономии
« Reply #166 : 17 Лютого 2015, 14:53:41 »

Мало часу, але хочеться добавити. Це останнi днi Бруно.(з мого колишнього реферату )

Джордано Бруно(він же Бруно Ноланський) був одним з видатних мислителів  епохи Відродження, а його особисте життя наче побудоване за канонами справжньої драми. Його геній з’явився у часі в повному протеріччі з домінуючим розумовим та моральним устроєм. Його філософія привела його на вогнище, але залишила в історії назавжди, як символ справжньої непохитності людського духу. Головним звинуваченням  проти нього було його вчення про нескінченність  Всесвіту та безліч світів. Сім років страждав Бруно по в’язницям  “Святої” інквізиції, бо судьї сподівалися що ві зречеться свого вчення та своїх наукових переконань. А Бруно не зрікся...  17лютого його стратили. Він був спалений у Римі на плоші Квітів (campo dei Fiori), він став попілом і його розвіяло вітром,  але його філософська система стала наріжним каменем для усьго наступного розвитку європейської  думки, науки та філософіі...
Ось трохи про останні дні Джордано Бруно.
20 січня 1600 року відбулося останне, заключне засідання по справі Бруно.  Його твір присвяченний папі Клименту VIII, був розгорнутий,  але не читався. Його святість вже схвалив рішення конгрегації і постановив передачу брата Джордано у руки світської влади. 9 лютого Бруно відправили у в’язницю палацу великого інквізитора кардинала Мадруччі . Там у присутності кардинала та усіх знаменитих тогочасних теологів його змусили прихилити коліно та вислухати свій вирок. Він був позбавленний священицького сану та відлученний від церкви. Після цього його віддали світській владі, доручаючи їм піддати його “самому милосердному покаранню без пролиття крові”. Така була лицемірна формула, що вимагае спалення живцем.
Бруно тримав себе з непорушним спокоєм  і гідністю. Тільки одного разу він порушив мовчання; вислухавши свій вирок, він гордо підвів голову і промовив суддям слова які стали історичними: “Мабудь ви виносите мені вирок з більшим страхом ніж я його вислуховую”, та  знамените “спалити не значить спростувати”. З палацу Бруно був перевезенний у міську вязницю. Виконання вироку призначили на 12 лютого.  Інквізиція ще не втрачала надії, що вона зламає цього єретика наближенням  болісної  кари і змусить його зріктися своїх єретичних думок та повернутися у лоно святої церкви. Та і на цей раз  надії катів у рясах не виправдовувались.  На Бруно тиснули але він не зрікся: “ Я вмираю мучеником добровільно і знаю що душа моя з останнім подихом відлетить у рай”. Таким чином ще раз відведенний йому термір зплив марно. Надійшов день  12 лютого. У Римські КампаніЇ квітла рання весна у Вічному місті хоругви та дзвін церков віщували велике свято:  благочесний папа  Климент VIII збирався святкувати свій ювілей. Рим кипів  пілігримами з усіх куточків християнського світу. Самих кардиналів з’їхалося біля п’ятидесяти, вся католічна церква в обличчі її найвищіх сановників зібралися біля свого голови  в очікуванні страти. Представники релігії Любові передвкушали видовище  мук вмираючого філософа.
Ще Шиллер підмітив: “ Суворість вироків святої інквізиціі могла бути перевершеною лише тією нелюдською жорстокістю, з якою вони приводилися у виконання. Поєднуючи у собі смішне з жахливим, разважаючи театральністю процессіі, інквізиція послаблювала почуття  в натовпі; у посмішці та призирстві вона топила співчуття.“( зараз нічого не нагадує?) Папа все відкладував страту намагаючись дочекатися зреччя. Але все було марно. Саме аутодафе відбулося  17лютого  саме як частина великого святкування.
Засудженого Бруно з особливою урочистістю везли на місце страти, криваво-червоний прапор несли попереду, хода супроводжувалася церковним дзвіном, попереду йшли  чинці у повному обладунку з усіма регаііями і співали священі гімни, позаду у кайданах везли одягнутого у жовте Бруно, на голові був папіровий ковпак на якому було зображено  фігуру людини  оповиту адським вогнем і оточенному танцюючими чортами. Розвернуте від  засудженного Розп’яття несли поруч: цим підкреслювалося що спасіння для нього вже не існує: тільки вогнищу належало його смертне тіло, а пеклу його душа...Потім йшли чинці рангом нижче,  представники влади , знать та судді що оголосили вирок.  Взагалі ці страти вчиняли в дні великих свят ,та готували кілька жертв щоб надати “весіллю” більшу пишність, але Бруно страчували самого, може щоб підкреслити значимість страти.  Тисячі людей зібралися на площі та на прилеглих вулицях. Площа маленька і не могла вмістити всіх бажаючих але натовп йшов поряд з процесією щоб хоть подивитись на неї.
Ось вже  і площа, Бруно закінчував свій земний шлях, залишилося лише піднятися по сходах що ведуть до вогнища. Він зробив крок, похитнувся  його підримали, він відсторонився і пішов далі. Підійшов до стовба, його примотали до нього лацюгом та мокрою мотузкою, знизу підпалили багаття...Полуммя у лічені миттевості  знищило його балахон, розмальований ковпак та почало палити  наге тіло...У це важко повірити, але пишуть, що Бруно до останьої миті зберігав свідомість і не єдиного стогіну не вирвалося з його грудей, а його обличча у весь час було звернено до неба. Те що тепер нам вважаеться героїчною смертю за науку,  в очах сучасників було лише ганебною стратою...  Гаспар Шопп, колишній опонент Бруно у діспутах який був присутнім на страті, в цей же день з єхидством написав своему відписувачу: ”...спалення перенесло Бруно у ті світи, які він вигадав.” Але вийшло так що  страта мислителя в одному столітті робить його бессмертним для наступних...
9 червня 1889 року у Римі на місці страти Бруно йому було встановлено пам’ятник скульптора Етторе Феррарі. У сумній посмішці він стоїть неподалік від стародавньоі  viа Triuphalis (Тріуфальна вулиця). Пам’ятник зображує Бруно у весь зріст у монашій волосяниці з головою покритою капюшоном. На самому постаменті є напис:  “ IX червня  MDCCCLXXXIX  Джордано Бруно від сторічча, яке він передбачав , на тому місці де був запаленний вогонь” Постамент унизу оздобленний барєльефом на якому зображені основні моменти життя Бруно : діспут в Оксфорді, винесення вироку  та  спалення на вогнищі. В доповнення на кожні з сторін розміщені по два портрети мислителів що були як і Бруно страчені Святою інквізицією: Сервет, Петро Рамус, Томазо Кампанела, Джон Віклліф, Ян Гус, Антоніо Пелеаріо, Паоло Сарті , Джуліо Ваніні. Спорудженню пам’ятника передували справжні студенські  страйки та всебічний супротив Римської куріі. Не зважаючи на все, під тиском світової спільноти пам’ятника все ж було встановлено. Але Вік Просвіти минув.  400 річча було тихенько відсвятковане кількома фуршетами в італіських університетах,  а Святий пристол  і  досі не реабілітував Джордано Бруно, вважаючи дії інквізіціі правильними.
Отака "пекельна" iстория довжиною  понад 400 рокiв...

ще у школi, мене щокувала ця розправа, з тих пiр на дух не переношу попiв нi "православних" нi "лiвославних"

Наперекiр клiру - вдягнемо ковпак Бруно:

Подякували

2 :SIDEROCRATOR, Naboka Igor

[SIDEROCRATOR]

 

[SIDEROCRATOR]

400 років тому 19 лютого 1618 р.народився фризький астроном  Йоганн Фоцілідій Холвард народився (Johannes Phocylides Holward 1618-1651)

Навчався в Франкському університеті на Західній фрізії. У тому ж університеті з 1639 року було викладачем логіки, а з 1647 р. був професором філософії.

Його найбільшим внеском в астрономію є відкриття першої відомої пульсуючої зірки - Мірі Кита та визначення її точного періоду  -  рівному 330 дням.
(Хоча сьогодні відомо що першим спостерігав Міру Д. Фабриціус ще в 1596р, але про його відкриття тоді вже забули)
У 1640 році Гольварда написав свою працю  Dissertatio astronomica quae occasione ultimi lunaris anni 1638 deliquii manuductio, в якій він докладно вивчив широко використовувані астрономічні таблиці Філіпа Лансбергена. У цій роботі і за власними розрахунками та спостереженнями Гольвард знайшов помилки та теоретичні похибки значної величини. В книзі Хольвард виступив наполегливим захисником Планетарної теорії і небесної фізики Йоганна Кеплера.

[SIDEROCRATOR]

Мало часу, але хочеться добавити. Це останнi днi Бруно.(з мого колишнього реферату )

... Але Вік Просвіти минув.  400 річча було тихенько відсвятковане кількома фуршетами в італіських університетах,  а Святий пристол  і  досі не реабілітував Джордано Бруно, вважаючи дії інквізіціі правильними.
Отака "пекельна" iстория довжиною  понад 400 рокiв...
ще у школi, мене щокувала ця розправа, з тих пiр на дух не переношу попiв нi "православних" нi "лiвославних"

оті попи якраз і завдали найбільшої шкоди науці
спершу фанатики християни в 415 р. спалили Александрійську бібліотеку як осередок язичництва і закатували до смерті Гіпатію
а вже через 200 з лишнім років іхні колеги бусурмани допалили те що залишилось.
аргумент місцевого халіфа був простий як дубина неандертальця - якщо книги містять те саме що коран -вони зайві, якщо інше - шкідливі
за спогадами сучасників тоді протягом року всі лазні Александрії опалювалися рукописами

ну а потім понєслось...
інквізиція трудилася в три зміни і в її вогні загинуло багато геніїв

Подякували

1 :Edward

[Edward]

Тут можна добавити лише двi тези:

1.Християнство релiгiя рабiв(що вiдмiтили ще римляни)
2. Християнство релiгiя - яку придумали евреi для неевреiв
Це в цiлому все iнше пояснюе. Хто зна може людство змарнувало кiлька столiть на цьому...А скiльки життiв то й пiдрахувати неможливо...
(хрестовi походи, релiгiйнi вiйни у Европi, iнквiзицiя...)

[SIDEROCRATOR]

19 лютого 1937 р. народився видатний український астроном Клим Іванович Чурюмов (1937-2016)

http://www.pravda.com.ua/articles/2017/11/17/7161207/
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?topic=41677.0

Подякували

3 :Naboka Igor, Edward, UKBB

[astrOleg]

Вибачаюсь за свої емоції, але ж чорт побери, як тільки приємно згадувати, що мав змогу декілька разів бачити цю Людину своїми очима, і навіть три рази здороватися з ним за руку.
Також не менш приємно усвідомлювати, що перший космічний об'єкт, на який висадився космічний апарат землян і який названий іменем вченого-відкривача, відкритий саме українським вченим.

Подякували

1 :SIDEROCRATOR

[WEST]

Менi теж є що згадати! Я спiлкувався з ним у 1979 та 1984 роках. А як було приємно отримати вiд нього свiжi номери КЦ чи повiдомлення про нову комету!

Подякували

1 :SIDEROCRATOR

[Edward]

Менi теж є що згадати! Я спiлкувався з ним у 1979 та 1984 роках. А як було приємно отримати вiд нього свiжi номери КЦ чи повiдомлення про нову комету!

"Гони КЦ, родной!" Да, было время, с инфой был полный капец...и не только об открытиях и наблюдениях комет...

[SIDEROCRATOR]

Були сьогодні з Лозійчуком на вечорі памяті Чурюмова в Планетарії де 2 роки тому відбувалась премєра сферичного фільму "Розетта"за участю самого Чурюмова.
Послухали спогади рідних і колег.
Коли перглядав  фільм то було таке відчуття наче Клим Іванович дивиться його разом з нами.