Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
28 Листопада 2024, 18:51:32

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[Edward]

Ще треба згадати фiрми: Брати Ченс, Пара Мантуа та Сан Гобен (San Gobain iснуе i досi) якi поставляли скло для усих об'ективiв Кларкiв, та американську фiрму важкого машинобудування Варнер та Свази (Warner&Swasey), що спроектували та збудували монтування для кларкiвськоi оптики та зробили купола для великих рефракторiв.
А також талановитого оптика Карла Лундiна, що виконав ретуш (остаточну полiровку) майже усих великих об'ективiв (починаючи з пулковського рефрактора). Прорив у будiвництвi великих рефракторiв у другi половинi ХIX сторiчча, та великих рефлекторiв на початку XX , вивiв Сполученнi Штати на перше мiсце у оптичнi технологii, яке вони зберiгають по цей час (при цьому не маючи власного виробництва оптичного скла.  Корнiнг, не рахуемо вони займалися технiчним склом)

Подякували

1 :SIDEROCRATOR

[WEST]

Свобода породжує таланти!

[SIDEROCRATOR]

Прорив у будiвництвi великих рефракторiв у другi половинi ХIX сторiчча, та великих рефлекторiв на початку XX , вивiв Сполученнi Штати на перше мiсце у оптичнi технологii, яке вони зберiгають по цей час (при цьому не маючи власного виробництва оптичного скла. 

Тоді вже принагідно треба згадати і видатного оптика Едварда Тригубова та його фірму "Агема" яка теж помагає Штатам утримувати пальму першості.

[Edward]

Прорив у будiвництвi великих рефракторiв у другi половинi ХIX сторiчча, та великих рефлекторiв на початку XX , вивiв Сполученнi Штати на перше мiсце у оптичнi технологii, яке вони зберiгають по цей час (при цьому не маючи власного виробництва оптичного скла. 

Тоді вже принагідно треба згадати і видатного оптика Едварда Тригубова та його фірму "Агема" яка теж помагає Штатам утримувати пальму першості.

Ну, це ти загнув...мiй внесок у цю справу мiзерний, але я стараюсь...

[SIDEROCRATOR]

Прорив у будiвництвi великих рефракторiв у другi половинi ХIX сторiчча, та великих рефлекторiв на початку XX , вивiв Сполученнi Штати на перше мiсце у оптичнi технологii, яке вони зберiгають по цей час (при цьому не маючи власного виробництва оптичного скла. 

Тоді вже принагідно треба згадати і видатного оптика Едварда Тригубова та його фірму "Агема" яка теж помагає Штатам утримувати пальму першості.

Ну, це ти загнув...мiй внесок у цю справу мiзерний, але я стараюсь...

Все починається з малого,
 з зернинки хліб з промінчика зоря...

дещо зміню давньримське побажання
Будь кращим за Фраунгофера і щасливішим за Кларка

[Edward]

Ех...хе..хе...
"Кожному свое"©
Кесарю - кесарево, слесарю - слесарево...

[SIDEROCRATOR]

10 березня 1977 р. було відкрито кільця Урана.

Відкриття кілець Урана - третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, виключаючи саме Сонце - було зроблено випадково. Американські астрономи Джеймс Еліот, Едвард Данем і Даглас Мінк збиралися поспостерігати, як Уран буде проходити на тлі зірки SAO 158687, щоб вивчити атмосферу планети. Спостереження проводилися за допомогою бортової обсерваторії Койпера, обладнаної в переробленому військовому транспортному літаку C-141.

Аналізуючи отриману інформацію, вчені з подивом виявили ослаблення світіння зірки ще до її покриття Ураном, причому кілька разів поспіль. В результаті у планети було відкрито дев'ять кілець.
У січні 1986 року до Урану підлетів дослідницький зонд NASA Voyager - і відкрив ще два кільця. Нарешті, в грудні 2005 року космічний телескоп Hubble виявив ще два кільця, а також два раніше невідомих невеликих супутники Урана. Орбіта одного з них (Маб) збігається з найдальших кільцем.

У квітні 2006 року на зображеннях, отриманих обсерваторією Кека (Гавайські о-ва) вдалося розгледіти кольори деяких кілець. Саме зовнішнє з них виявилося синім - переважно, воно складено з дрібних частинок льоду з поверхні Маб. Ще одне має червоний колір, а решта - сірі.

Цікавий факт, що у роботах першовідкривача Урана, Вільяма Гершеля, перша згадка про кільце зустрічається в його запису від 22 лютого 1789 року. У своїх примітках до спостережень він зазначив, що припускає наявність у кілець Урана. Гершель припустив, що вони червоного кольору (що було підтверджено в 2006 році спостереженнями Обсерваторії імені В. М. Кека для передостаннього кільця).

Записи Гершеля потрапили до журналу Королівського товариства в 1797 році. Однак протягом майже двох сторіч (із 1797 до 1979 року), кільця в науковій літературі не згадуються зовсім, що, звичайно, дає право підозрювати помилку вченого. Проте, досить точні описи побаченого Гершелем не дають приводу просто так відкидати його спостереження.

Подякували

2 :mpyat2, UKBB

[Edward]

Свобода породжує таланти!

Я б пiдправив: эконoмiчна свобода

[semolex]

Дуже вибачаюся за втручання, але
"третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, включаючи саме Сонце" - напевно, малося на увазі "ВИключаючи саме Сонце".
Вибачаюся за поправку.

Подякували

1 :SIDEROCRATOR

[SIDEROCRATOR]

Дуже вибачаюся за втручання, але
"третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, включаючи саме Сонце" - напевно, малося на увазі "ВИключаючи саме Сонце".
Вибачаюся за поправку.

дякую
поправив

[SIDEROCRATOR]

Сьогодні 12 березня 1933 р. народився український астроном Роальд Євгенович Гершберг, фахівець  з фізики нестаціонарних зірок і міжзоряного середовища.

Народився Роальд Євгенович у м.Києві в 1933р., у 1955 році закінчив Томський ун-т, і з того ж року, постійно працює у Кримській астрофізичній обсерваторії.

Наукові праці відносяться до фізики нестаціонарних зірок і міжзоряного середовища. Значний цикл робіт присвячений вивченню спалахуючих зірок, типа UV Кита, - провів аналіз їхнього блиску, кольорів, спектральних особливостей під час спалахів і в спокійному стані, отримав перші спектри спалахів з високим часовим розділенням.

Детально розробив хромосферну, або небулярну, модель спалахів, обгрунтував ідею ідентичності фізичної природи спалахів і активності в цілому на Червоних карликових зірках і на Сонці.

Виходячи з розвиненого спільно з С.Б.Пікельнером уявлення про нестійкість астрономічної плазми до утворення волокон, запропонував гідрономічну модель виникнення в системах взаємодіючих галактик "хвостів" і перемичок!

Автор монографій "Вспышки красных карликовых звёзд"(1970), "Вспыхивающие звёзды малых масс"(1978).

Подякували

1 :UKBB

[SIDEROCRATOR]

155 років тому 12 березня 1863 року народився видатний Український вчений, автор філософського вчення про еволюцію біосфери в ноосферу, єдність людини й Космосу, організатор і перший Президент Української Академії наук, засновник Національної бібліотеки Української держави в Києві (нині — Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського) Володимир Іванович Вернадський (1863-1945)

Народився 28 лютого (12 березня) 1863 року в Санкт-Петербурзі в сім'ї економіста Івана Васильовича Вернадського.

Дитячі роки (1868—1875) провів в Україні — у Полтаві і в Харкові; ще хлопчиною бував у Києві, жив у будинку на Липках, де мешкала й померла його бабуся — В. Константинович. У 1873 році Володимир Вернадський вступив до першого класу Харківської гімназії, де провчився три роки.
У дитинстві величезний вплив на його розвиток мав батько, який дуже ретельно і послідовно займався вихованням і освітою свого сина. Саме він прищепив Володимиру інтерес і любов до українського народу, його історії та культури. Майбутній учений згадував, що перед переїздом із Харкова до Петербурга, вони з батьком були за кордоном і в Мілані в газеті Петра Лаврова «Вперед» прочитали про циркуляр, що забороняв у Росії друкувати українською мовою

У 1868 році через несприятливий клімат Санкт-Петербурга сім'я Вернадських переїхала до Харкова - один з провідних наукових і культурних центрів Російської імперії. У 1873 році Володимир вступив до першого класу Харківської гімназії. Під впливом батька придбав симпатії до українського руху. Спеціально вивчив польську мову, щоб читати книги про Україну.

У 1876 році, після повернення родини в Санкт-Петербург, В. І. Вернадський продовжував навчання в Першу Петербурзьку класичну гімназію. У 1881 році він закінчив гімназію восьмим у випуску, що було зовсім не так уже й погано, враховуючи дуже сильний колектив.

У 1881-1885 роках навчався на природничому відділенні фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету. Він був учасником експедицій (1882, 1884) і учнем В. В. Докучаєва, який дав йому тему кандидатської роботи «Про фізичні властивості ізоморфних сумішей». Серед його вчителів були хімік Д. І. Менделєєв і ботанік А. Н. Бекетов. Брав участь у студентській сходці 10 листопада 1882 року за що був затриманий поліцією. Був знайомий з Олександром Ульяновим. Член народницького гуртка Д. І. Шаховського ( «Пріютінское братство»).

У 1885-1890 роках він став хранителем Мінералогічного кабінету Санкт-Петербурзького університету.

Після провалу «Змови первомартовцев», в 1888-1890 роках В. І. Вернадський був відряджений університетом в Італію, Францію і Німеччину для продовження навчання і підготовки до професорського звання. У 1889 році він допомагав Докучаєву в підготовці і показі грунтової експозиції на Всесвітній виставці в Парижі, за яку «Відділ російських грунтів» з виставки був нагороджений золотою медаллю.

У 1897 році В. І. Вернадський захистив докторську дисертацію в Петербурзькому університеті на тему «Явища ковзання кристалічної речовини».

У 1890 році В. І. Вернадський на запрошення професора А. П. Павлова став приват-доцентом кафедри кристалографії і мінералогії Імператорського Московського університету.

З 1898 року він працював професором мінералогії в Московському університеті. Був автором курсів лекцій і підручників з мінералогії і кристалографії.

Наукова робота В. І. Вернадського мала значний вплив на розвиток наук про Землю, академій наук Росії, України, а також на світогляд людей в цілому.

У 1906 році В. І. Вернадський був обраний дійсним членом-ад'юнктом Імператорської Санкт-Петербурзької академії наук. У тому ж році його обрали членом Державної ради від Академії наук і університетів, але він з нього вийшов через розпуск Державної думи I скликання.

У 1908 році обраний вже екстраординарним академіком в Академію наук і вдруге - в Державну раду. Був відряджений до Франції і Великобританії.

В. І. Вернадський проводив велику роботу по організації експедицій і створення лабораторної бази з пошуків і вивчення радіоактивних мінералів. В. І. Вернадський був одним з перших, хто зрозумів величезну важливість вивчення радіоактивних процесів для всіх сторін життя суспільства. Хід досліджень радіоактивних родовищ був відбитий в «Працях Радієвої експедиції Академії наук», в основному це були експедиції на Урал, в Передураллі, на Байкал, в Забайкаллі, на Туя-Муюнстке родовище в Ферганській області (1915-1916) і Кавказ, але В. І. Вернадський вказував на необхідність подібних досліджень в південних регіонах, особливо на узбережжях чорного і Азовського морів. Він вважав, що для успішної роботи повинні бути організовані постійні дослідні станції .

У 1917—1921 роках працював в Україні, організатор і перший голова-президент Української Академії наук, почесний академік ряду зарубіжних академій.

У квітні 1918 року прийшов до влади гетьман Скоропадський, проголосили Українську державу. Вернадського запросили до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з питань вищої школи. З Москви до Києва переїхав понад 20 відомих вчених. «Декілька днів не писав, — читаємо в щоденнику, — а між тим у ці дні йшла інтенсивна робота і думки, і діяльності, особливо у зв'язку з вищою школою і академією наук. Я якось відчуваю, як глибше і сильніше я охоплюю всю цю область життя і одержую можливість прояву в ній своєї волі, своєї думки». Цікаве листування з приводу створення Академії між Грушевським і Вернадським. Вернадський був прихильником створення Академії на зразок Петербурзької Академії наук. Грушевський писав з цього приводу: «Ви знаєте, що у нас тепер немає достатньої кількості вчених-українців за межами українознавства. Отже, ми повинні звернутися до росіян. Мине ще чимало часу, доки сили ці у нас з'являться». Позиція Вернадського була такою: «Важливо створити сильний центр наукових досліджень українського народу, його історії, його мови, природи України. Звичайно, треба вести ці дослідження в найширшому загальнолюдському масштабі. Треба якнайшвидше створювати кафедри і лабораторії, інститути, які спочатку, можливо, й будуть зайняті росіянами. Але становище скоро зміниться, бо посади в академії виборні. Дуже скоро заявлять про себе місцеві сили».

13 вересня 1918 року на засіданні комісії за доповіддю Вернадського ухвалили заснувати щорічні асигнування на наукові роботи, експедиції тощо. Комісія подбала про Ботанічний сад Києва, про створення Геодезичного інституту, розробила Статут академії. У жовтні Вернадського обрали першим президентом Української Академії наук (УАН). Фізико-математичне відділення академії прийняло тематику Вернадського — почалося створення біогеохімічної лабораторії. Першим відкриттям було повідомлення про наявність в організмі мишей нікелю. Геохімічне дослідження рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі тоді 87 хімічних елементів. З приходом більшовиків становище УАН погіршилося. Вернадський захворів на висипний тиф і всю зиму 1919—1920 років лікувався. Подальший життєвий шлях Вернадського склався так: 1920 рік — його обирали ректором Таврійського університету, 1921 рік — повернувся до Петрограду, його призначили директором Радієвого інституту, 1922—1926 роки — відрядження до Франції на запрошення Сорбонни для читання лекцій з геохімії. З поверненням до Ленінграду видав монографії «Біосфера», «Нариси з геохімії», організував відділ живої речовини в АН СРСР, Комісію з вивчення важкої води і головував у ній.

У 1935 р. переїхав до Москви, взяв участь в організації ряду наукових комісій, працював над проблемою «життя в космосі». У роки війни його евакуювали у Борове Кокчетавської області. У 1944 р. видав останню свою працю «Декілька слів про ноосферу».

Різнопланова творча спадщина Вернадського привертає увагу багатьох вчених світу. Важливе місце в його діяльності займали, зокрема, мінералогія і кристалографія. Серед основних завдань мінералогії Вернадський поставив питання генезису мінералів:

«   Мінералогія є хімією земної кори. Вона ставить завдання вивчення як продуктів природних хімічних процесів, так званих мінералів, так і самих процесів. Вона вивчає зміни продуктів і процесів у часі в різних природних умовах земної кори. Вона досліджує взаємні природні асоціації мінералів (їх парагенезис) і закономірності в їх утворенні.    »
Вернадський розглянув історію виникнення в земній корі важливих мінералів, визначив хімічний склад і фізико-хімічні умови утворення багатьох мінеральних видів.

«   Геохімія — наука двадцятого століття,— Вона могла виникнути лише після появи сучасного наукового уявлення про атоми і хімічні елементи, але корені її сягають глибоко в минуле науки… Геохімія науково вивчає хімічні елементи, тобто атоми земної кори і наскільки можливо — всієї планети. Вона вивчає їх історію, їх розподіл і рух у просторі — часі, їх генетичне на нашій планеті співвідношення.    »
Все життя працював Вернадський над проблемами радіогеології.

«   Зараз можна і потрібно говорити про новостворену науку — радіологію, науку про радіоактивні властивості нашої планети, про те, що відбувається в ній, про їй властиві, особливо радіоактивні явища. Ця нова галузь знань перебуває у швидкому становленні і повинна зараз бути освоєна і продумана і теоретично, і практично. Бо вона не тільки має для нас глибоке значення, оскільки зв'язує з новою фізикою і новою хімією — в конкретній земній ситуації — науці про життя і про нас самих, але й тому, що вона дає в руки людини нові шляхи і нові форми оволодіння природою, нову силу.    »
Вернадський також став творцем нового наукового напрямку, який пізніше переріс у самостійну науку — біохімію:

«   Я впевнений в тому, що в основі геології лежить хімічний елемент — атом і що в навколишній природі — в біосфері — живі організми відіграють першочергову, можливо головну роль. Виходячи з цих ідей виникли в нас і геохімія і біогеохімія.    »
Перу Володимира Вернадського, крім наукових, належать і філософські твори. В. І. Вернадський у першій половині 20 сторіччя створив учення про ноосферу (від грец. νόος — розум і σφαῖρα — куля, тобто сфера розуму), в основу якого поклав ідею про гармонійне входження людини та її господарської діяльності у біогенний колообіг речовин.

Подякували

2 :Edward, UKBB

[SIDEROCRATOR]

115 років тому 14 березня 1903 р. народився англійський астроном Джон Прентіс (John Prentice) який відкрив метеорний дощ Джакобінід (Драконід) і Нову DQ Геркулеса 1934 р., Але його основний його внесок у астрономію був досягнутий через завдяки 30 річному управлінню Метеорним сектором  Британської астрономічної асоціації (БAA). Прентіс відіграв важливу роль у створенні методи радіолокаційного спостереження як основної методики вивчення метеорів.

Адвокат за професією Прентіс зажив інтересу до астрономії ще в шкільні роки. Спочатку він почав спостерігати Місяць і планети з невеликим рефрактором, а пізніше проводив спостереження метеорів неозброєним оком. Після вступу в БАА у 1919 році Прентіс продовжував спостереження за метеорами і був призначений керівничим Метеорної секції БАА у 1923 році, займаючи її до 1954 року.
У 1915 році  Мартін Девідсон зазначив, що орбіта короткочасної комети 21P / Giacobini-Zinner пройшла досить близько до Землі, що могло призвести до метеорного дощу 10 жовтня кожного року. Такої активності не спостерігалося, поки Ендрю Кроммелін не розрахував, що 10 жовтня 1926 року орбіти комети та Землі перетинаються. Діючи згідно з прогнозом Кроммеліна, Прентіс провів спостереження того вечора і був нагороджений сильним метеорним дощем - за оцінками Прентіса, метеори з'являлися з частотою 17 на годину.
 Вражаюче повернення метеорного дощу Джакобінід в 1933 році, коли Земля перетнула орбіту комети  підтвердило не тільки відношення дошу до комети, а також виявило, що тривалість дощу різко обмежена лише 4,5 годинами. ZHR Драконід становила від 4000 до 6000 метеорів на годину, на жаль, в Англії було хмарно, а інформацію про цей дощ надавали Вільям Еллісон  в обсерваторії Арма і спостерігачі на європейському континенті.

Знайомство Прентіса з нічним небом стало важливою умовою його програми спостереження метеорів, а також сприяло йому у відкритті рано вранці 13 грудня 1934 року нової в сузір'ї Геркулеса, яка в максимумі досягла 1.5 m. Проводячи перерву після втомливої ​​процедури підрахунку метеорів, Прентіс помітив щось неправильне у обрисах голови Дракона. Про це було негайно повідомлено Королівську Грінвічську обсерваторію. Завдяки такій оперативності було проведено повномаштабне спектроскопічне спостереження  DQ Геркулеса. Незалежне відкриття цієї нової роботи було зроблено протягом кількох годин у Дельфос і, штат Огайо,  астрономом-аматором Леслі Пельтьє.
Нова Геркулеса в максимумі та через 2 місяці після відкриття

Після Другої світової війни  Бернард Ловелл звернувся до Прентіса і  його метеорного відділу БАА для допомоги у відстеженні звязку між метеорною активністю та очевидно невірними радіолокаційними сигналами, втручання яких неможливо віднести до космічних променів. Під час Персеїд в серпні 1946 р. Прентіс відправився в Jodrell Bank, щоб допомогти в співвідношенні прийому радіолокаційного сигналу з появою конкретних метеорів; кореляція була  очевидна.

Подякували

1 :UKBB

[SIDEROCRATOR]

555 років тому 14 березня 1463 р. народився німецький астроном Йоганнес Вірдунг (Johannes Wirdung 1463-1538\39)

Йоганн Вірдунг був одним з найвпливовіших астрономів та астрологів на початку 16 ст. Вірдунг розпочав навчання в Лейпцигу в 1481 році і продовжував у Кракові, де відвідував  лекції Альбертаса де Брюзево і Йоганна фон Глогау. Він повернувся до Лейпцигу як "Johannes baccalaureus Cracovensis", де отримав ступінь магістра в 1491 році. Наступного року Вірдунг переїхав до Гейдельберга, де проходив лекції з медицини, математики та астрономії в університеті і вступив на службу в суд.
 У 1487 р. зявилася його перша астрологічна праця  Особливо були відомі праці Вірдунга про Велике сполучення Юпітера і Сатурна 1524 р., які з'явилися на латині у 1521 р.
Заслугою Вірдунга є й те, що він закцентував увагу навколо проблеми календаря і навіть підготував план рефермування та попросив від імені університету Гейдельберга представити свою доповідь Латеранському собору (1512-1517) щодо  планованої реформи у календарі (яка, проте, не була реалізована).
Також великий інтерес представляє його праця 1520 р "Außlegung und Beteutung der wunderbarlichen zeichen  wie die zu viel malen in den Lüfften und uff dem Ertrich erscheinen und gesehen werden und sünderlich deren  die in dem Jare nach Christus gepurt" в якій він описав свої спостереження за оптичними явищами (гало, що з'явилися навколо Сонця та Місяця і т.п. та) та спробував пояснити їх природу. Та видані посмертно в 1542 р. Tabulae resolutae de supputandis siderum motibus (таблиці зоряних рухів)

Подякували

1 :UKBB

[slava3500]

Вчера так же был день рождения Альберта Эйнштейна
Возраст: 76 лет
Дата рождения: 14 марта 1879 г.

Известную фигуру в мире естественных наук Альберта Эйнштейна (годы жизни: 1879-1955) знают даже гуманитарии, которые не любят точные предметы, потому что фамилия этого человека стала нарицательным именем для людей, обладающих невероятными умственными способностями.

Эйнштейн – основатель физики в ее современном понимании: великий ученый – основоположник теории относительности и автор более трехсот научных работ. Еще Альберт известен, как публицист и общественный деятель, который является почетным доктором около двадцати высших учебных заведений мира. Этот человек привлекает неоднозначностью: факты говорят, что, несмотря на невероятную сообразительность, он был несмышлен в решении бытовых вопросов, что делает его интересной фигурой в глазах общественности.

Эйнштейн ненавидел ходить в учебное заведение и считал, что преподаватели сами многое не знают, но зато мнят себя выскочками, которым все дозволено. Из-за таких суждений юный Альберт постоянно вступал в споры с ними, поэтому у него сложилась репутация как не только отсталого, но и нелучшего ученика.

Не окончив гимназию, 16-летний Альберт вместе с семьей переезжает в солнечную Италию, в Милан. В надежде поступить в Федеральную высшую техническую школу Цюриха будущий ученый отправляется из Италии в Швецию пешком. Эйнштейну удалось показать достойные результаты по точным наукам на экзамене, однако гуманитарные Альберт полностью провалил. Но ректор технической школы оценил выдающиеся способности подростка и посоветовал поступить в школу Швейцарии Аарау, которая, кстати, считалась далеко не лучшей. Да и Эйнштейна в этой школе вовсе не считали гением.

Лучшие студенты Аарау уезжали получать высшие образование в столице Германии, однако в Берлине низко оценили способности выпускников. Альберт узнал тексты задач, с которыми не справились любимчики директора, и решил их. После чего довольный будущий ученый пришел в кабинет Шнайдера, показав решенные задачи. Альберт разозлил начальника школы, сказав, что он несправедливо выбирает учеников для состязаний.

После успешного окончания учебы Альберт поступает в учебное заведение своей мечты – школу Цюриха. Однако отношения с профессором кафедры Вебером у молодого гения сложились плохо: два физика постоянно ругались и спорили.

Начало научной карьеры

Из-за разногласий с профессорами в институте Альберту закрыли путь в науку. Он хорошо сдал экзамены, но не идеально, профессора отказали студенту в научной карьере. Эйнштейн с интересом трудился на научной кафедре Политехнического института, Вебер говорил, что его студент – умный малый, однако не воспринимает критики.

В возрасте 22 лет Альберт получил диплом преподавателя в области математики и физики. Но из-за тех же ссор с учителями Эйнштейн не мог найти работу, проведя два года в мучительных поисках постоянного заработка. Альберт жил бедно и даже не мог купить еды. Друзья ученого помогли устроиться в бюро патентов, где он проработал достаточно долго.

В 1904 году Альберт начал сотрудничество с журналом «Анналы физики», приобретя авторитет в издании, и в 1905 году ученый публикует собственные научные работы. Но революцию в мире науки сделали три статьи великого физика:

К электродинамике движущихся тел, ставшей основой теории относительности;
Работа, заложившая начало квантовой теории;
Научная статья, которая сделала открытие в статистической физике о броуновском движении.

Теория относительности

Теория относительности Эйнштейна в корне поменяла научные физические представления, которые раньше держались на ньютоновской механике, существовавшей порядка двухсот лет. Но теорию относительности, выведенную Альбертом Эйнштейном, смогли полностью понять только единицы, поэтому в учебных заведениях преподают лишь специальную теорию относительности, являющуюся частью общей. СТО говорит о зависимости пространства и времени от скорости: чем выше скорость движения тела, тем больше искажаются как размеры, так и время.

Согласно СТО, возможно путешествие во времени путем преодоления скорости света, поэтому, исходя из невозможности таких путешествий, введено ограничение: скорость любого объекта не может превышать скорость света. Для небольших же скоростей пространство и время не искажаются, поэтому здесь применяются классические законы механики, а большие скорости, для которых искажение заметно, называются релятивистскими. И это только малая доля как специальной, так и общей теории всего движения Эйнштейна.

Нобелевская премия

Альберт Эйнштейн не раз номинировался на Нобелевскую премию, однако эта награда около 12 лет обходила ученого стороной из-за его новых и не всем понятных взглядов на точную науку. Однако комитет решил пойти на компромисс и номинировать Альберта за работу о теории фотоэффекта, за что ученый и удостоился премии. Все из-за того, что это изобретение – не столь революционное, в отличие от ОТО, к которой Альберт, собственно, и готовил речь.

Однако в то время, когда ученому пришла телеграмма от комитета о номинации, ученый был в Японии, поэтому ему решили вручить награду в 1922 году за 1921 год. Однако ходят слухи о том, что Альберт задолго до поездки знал, что его номинируют. Но ученый решил не оставаться в Стокгольме в столь ответственный момент.

Подякували

5 :Naboka Igor, SIDEROCRATOR, Edward, UKBB, AR81

[SIDEROCRATOR]

305 років тому 15 березня 1713 р. народився французький астроном Нікола Луї де Лакайль (Nicolas Louis de La Caille 1713-1762). Завершив розподіл підненного неба на сузір"я, давши їм сучасні імена.

Народився  в Рюміньї (Франція). Вивчав риторику і філософію в Колеж-де-Лізьє в Парижі, потім теологію в Наварському колледжі. Отримав сан абата. Астрономію вивчив самостійно. Любов до точних наук допомогла прийняти йому рішення про переїзд в Париж, де знайомство з Дж. Кассіні та Фуші допомогло йому в 1736 році одержати місце при Паризькій обсерваторії. У 1739 Лакайль займався повіркою великого французького градусного вимірювання від Парижа до Перпіньяна і був призначений професором математики в коледжі Мазаріні. Тут, для своїх слухачів, він підготував чудові підручники з математики, механіки та астрономії, що витримали багато видань.

     У 1741 Лакайль був обраний членом Французької Академії наук. 1750-1754 роках Лакайль провів у південній півкулі, на мисі Доброї Надії і на островах Іль-де-Бурбон (Реюньйон) і Іль-де-Франс (Маврикій), визначив паралакс Місяця (за відповідними спостереженнями в Берліні), виміряв дугу меридіана в південній Африці і визначив положення 10000 зірок південної півкулі, обробив спостереження і обчислив положення 1942 зірок, які включив в попередній каталог. Лакайль завершив розподіл південного неба на сузір'я, розпочате голландськими мореплавцями близько 1600 р.; виділив 14 нових сузір'їв і дав їм імена. Протягом 1751-1752 років виконав в обсерваторії на мисі Доброї Надії численні спостереження Місяця, Марса, Венери для визначення місячного і сонячного параллаксів шляхом зіставлення з аналогічними спостереженнями в Північній півкулі, які в цей час виконував Лаланд в Берлінській обсерваторії. Отримав значення сонячного паралакса (9,5 "), близьке до сучасного. Брав участь у багатьох геодезичних роботах, що виконувалися Паризької обсерваторією. У 1738 році разом з Дж.Д.Маральді провів картографування берегової лінії Франції між Нантом і Байон.
     У 1739-1741 роках здійснив роботи по вимірюванню великої дуги меридіана на території Франції і показав, що екваторіальний радіус Землі більше полярного (тобто що Земля сплюснута уздовж осі обертання). Вперше виміряв дугу меридіана в Південній Африці. Склав карти і визначив точне географічне положення островів Маврикій, Реюньон і Вознесіння. Склав докладні таблиці атмосферної рефракції, що враховують вплив температури та атмосферного тиску. Склав таблиці затемнень з початку нашої ери до 1800 року. Написав  підручники з математики (1741), механіки (1743), астрономії (1746) і оптики (1756 ).
Після повернення в Париж Лакайль продовжив свої роботи на обсерваторії колледжу Мазаріні, не шкодуючи свого здоров'я. Помер Лакайль в Парижі 21 березня 1762.

    Лакайль відрізнявся безкорисливістю і неупередженістю: групуючи нові південні сузір'я, він міг би увічнити імена сильних світу того, але замість того він використовував для нових сузір'їв назви астрономічних та інших наукових приладів. Втім, особливої ​​винахідливості, вигадуючи назви, він не проявив. Був ініціатором поділу сузір'я Корабель Арго на три окремих сузір'я.

Сучасні сузір'я, уведені Лакайлем:
Малювальний верстат (Живописець), Кіль, Компас, Корми, Мікроскоп, Повітряний Насос (Насос), Евклідів Квадрат (кутник), Октант, Вітрила, Хімічна Піч (Піч), Інструмент Гравера (Різець), Сітка, Скульптор,  Столова Гора, Телескоп, Циркуль, Маятникові Годинники (Годинник)

Крім згаданих підручників і безлічі мемуарів у виданнях Паризької академії наук, Лакайль надрукував: «Astronomiae Fundamentas» (1757) і «Coellum australe stelliferum; Сеу Observationes оголошення construendum Stellarum Австралі catalogum institutae, в Африці, оголошення Голови Bonae-Spei »(1763).

Майже сто років по тому англійці вирахували і видали список зірок Лакайля під заголовком: «Каталог 9766 зірок в південній півкулі» (Лондон, 1847).
Карта південного неба Лакайля

Подякували

1 :UKBB

[SIDEROCRATOR]

150 років тому 19 березня 1868 р. народився німецький астроном Філіп Фаут (Philipp Johann Heinrich Fauth, 1868, -1941) відомий спеціаліст з селенографії.

Філіп Фаут був останнім із великих картографів місяця, які покладалися головним чином на візуальні спостереження. Інтерес до астрономії зявився в нього у віці семи років, коли він побачив комету Coggia (C / 1874 Q1). Як Вільям Гершель, Фаут був музичним генієм, взявши скрипку в п'ять років. Хоча музика залишається прижиттєвою пристрастю, Фаут вирішив стати шкільним вчителем.
У 1890 році Фаут створив приватну обсерваторію, розташовану навколо трав'янистої вулиці на околиці Кайзерслаутерна. Його обсерваторія була оснащена рефрактором діаметром 162 мм.
У 1895 році він видав монографію яка містила топографічні схеми з 25 відібраних областей Місяця, майстерно виконаних за методом Шраффе, що застосовується всіма провідними німецькими селенографами за Вільгельмом Лорманом, а також повідомлення про те, що автор намагався в кінцевому підсумку виготовити нову місячну карту в масштабі 1 : 1 000 000, що базуватиметься на контурах, отриманих з фотографій, з більшими деталями, вставленими з візуальних спостережень. Статті Фоута стали часто з'являтися в провідних німецьких астрономічних журналах Astronomische Nachrichten і Sirius.
Глибина розуміння природи місячної топографії, яку продемонстрував Фаут, була вищою, ніж та, яку мала більшість сучасників. Морфологія, виявлена його методичними вимірами сотень місячних кратерів та схилів їхніх зовнішніх і внутрішніх стін, призвела до відмови від переважних вулканічних теорій про походження їх.
На жаль, в 1906 році Фаут висунув своєрідне уявлення про те, що "Місяць покритий товстим покровом льоду навколо океану рідкої води, який у свою чергу охоплював скелясте ядро".
    Починаючи з 1894 р. Він багато спілкувався з однодумцем та колегою-аматором-астрономом, що жив у Відні, Ханнсом Хорбігером, успішним дизайнером клапанів, насосів та видобувної техніки. Як і Фоут, Хорбігер довгий час дотримувався уявлення про крижаний Місяць. Фаут швидко піддався впливу Хорбігера, і незабаром став його найбільшим послідовником. Наступне десятиліття він і Хорбігер працювали над створенням нової теорії. Незвичайним продуктом їхнього співробітництва була Hörbigers Glazial-Kosmogonie (льодовикова космогонія Хербігера), була написана в основному Фатуом, але містила довгі розділи, внесені Хербігером. Це була монументальна, 790-сторінкова праця, надрукована у подвійних стовпцях, наповнена 212 ілюстраціями. Опублікована в 1913 році напередодні Першої світової війни. Зрештою цей «Мagnvm opvs» і знищив репутацію Фаута. Для багатьох його ім'я стало анафемою.
Хорбігер помер у 1931 році, збентежений неспроможністю наукової спільноти охопити льодовикову космогонію. За рік по смерті Хорбігера видали 16-секційний регіональний місячний атлас Фаута. Ці чудові діаграми були по суті зображеннями у величезному масштабі 1: 200 000 Коперніка, Ератосфена, Птолемея та інших помітних деталей, які були ретельно виправлені для ракурсу, а деякі були винесені в ретельно оцінені контурні лінії. Він також повідомив, що окулярні чернетки 22 аркушів його довгоочікуваного Grosse Mondkarte (Велика Місячна Карта) були неповними. Шкала його атласа 1: 1 000 000 відповідла діаметру 3,5 м (11,5 футів). Оскільки Фаут об'єднував майже 5000 орієнтирів, деякі з них були зроблені за допомогою вимірювань з візуальним мікрометром Джуліуса Франца на обсерваторіях Кенігсберга та Бреслау та інших, отриманих Самюелем Саундером з фотографічних негативів, отриманих на обсерваторіях Парижа та Єркса, - атлас перевершив будь-який попередній в місячній картографії не тільки в рівномірному багатстві деталей, але і в точності позиції. У 1936 році з'явилася найцінніша робота Фаута. Названа Unser Mond (Наш Місяць), його описав пізне Джозеф Ашбрук як "найкращий з усіх путівників по поверхні Місяця".
Кратер Коперник з карти Фаута 1909.

У 1937 р. Фаут видав велику колекцію малюнків деталей поверхні, розташованих поблизу місячного німбу, що спостерігалися в умовах особливо сприятливої лібрації. Коли Фаут загинув, лише п'ять з 22 аркушів 1: 1 000 000 карти були готові.
Карта була завершена його сином Германом і нарешті надрукована в 1964 році. На жаль, син не перейняв навичок і уміння батька, тому остаточний та довгоочікуваний результат був розчаруванням, та анахронізмом. До того часу Авіаційний інформаційно-космічний центр ВПС США взяв участь у підготовці Місячних астронавтичних карт за тією ж шкалою масштабу 1: 1 000 000 що іGrosse Mondkarte. Ці прекрасні аерографічні карти - результат 8 років роботи 22 членів Ловеллівської обсерваторії, десятків професійних ілюстраторів та картографів. Згадуючи це, індивідуальне досягнення Фоута є справжнім подвигом.

Подякували

2 :mpyat2, UKBB

[mpyat2]

На жаль, в 1906 році Фаут висунув своєрідне уявлення про те, що "Місяць покритий товстим покровом льоду навколо океану рідкої води, який у свою чергу охоплював скелясте ядро".

Тепер ми так уявляємо собі деякі супутники планет-гігантів та деякі карликові планети (зокрема, Цереру)

[SIDEROCRATOR]

На жаль, в 1906 році Фаут висунув своєрідне уявлення про те, що "Місяць покритий товстим покровом льоду навколо океану рідкої води, який у свою чергу охоплював скелясте ядро".

Тепер ми так уявляємо собі деякі супутники планет-гігантів та деякі карликові планети (зокрема, Цереру)

В певній мірі він це передбачив

[SP]

Мagnvm opvs»

Magnum opus