Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213538 раз)

SIDEROCRATOR

B ніч з 1на 2 жовтня 1847 р. американський астроном Марія Мітчелл (Maria Mitchell)(1818-1889) відкрила комету С/1847 Т1, яка згодом стала називатись "комета місс Мітчелл". Вона стала другою після Кароліни Гершель жінкою -астрономом, яка відкрила комету

Марія Мітчелл народилася в 1818 році у великій сім'ї квакeрів у м. Нантакеті. Її батько був вихователем, а пізніше працював у банку. Мітчелл заохочував до освітуи всіх своїх дітей, навіть дівчат, що було незвичайним у той час.

Астрономія - була улюбленим предметом Марії Мітчелл. У сім'ї був невеликий телескоп, і всі діти допомагали батькові проводити спостереження.
Мітчелл працювала шкільною вчителькою, потім бібліотекарем у Нантакеті, продовжуючи свої астрономічні спостереження. Її батько заохочував її, і через нього Мітчелл пощастило познайомитись з деякими найвідомішими вченими країни.

У той час відкриття нової комети було визначним досягненням. Король Данії Фрідріх VI запропонував приз за телескопічне відкриття кожної нової комети.

Мітчелл кожної ясної ночі піднімалася на дах будинку і проводила спостереження в 2" телескоп.

Увечері 1 жовтня 1847 р. Мітчелл відправилась на дах, щоб розпочати свої спостереження. поблизу полярної зорі вона помітила невелику розмиту смужку, невидиму неозброєним оком, і вона зразу ж здогадалася, що це може бути комета. Вона зразу побігла побігла сказати про це батькові. Він хотів оголосити про відкриття відразу, але вона була більш обережною. Вона записала позицію об'єкта, і продовжувала спостерігати ще, щоб бути впевненою, що це комета. 3 жовтня батько Мітчелл відправив листа до Кембриджу, оголосивши про відкриття.

Однак виявилося, що інші бачили комету приблизно в той же час. Отець де Віко в Римі 3 жовтня спостерігав ту ж комету, і незабаром після цього кілька інших людей спостерігали той самий об'єкт. Однак пріоритет Мітчелл був визнаний, і вона отримала медаль від короля Данії.

Це принесло Мітчелл міжнародну славу. У 1848 році вона була першою жінкою, обраною членом Американської академії мистецтв та наук. Вона також була членом Американської асоціації сприяння науці.

У 1865 році вона стала професором астрономії в Коледжі Вассар, ставши першою жінкою, призначеною на факультет. Вона також отримала звання Директора обсерваторії коледжу.

Впродовж своєї кар'єри Мітчелл зробила багато інших астрономічних спостережень, включаючи спостереження за плямами, кометами, туманами, зірками, сонячними затемненнями і супутниками Сатурна та Юпітера.

SIDEROCRATOR

125 років тому 6 жовтня 1893 р. народився Мегнад Саха (Meghnad Saha; 1893 — 1956) — індійський фізик і астроном.

Теорія іонізації атомів, розроблена Саха в 1920—1921, стала однією з фундаментальних основ сучасної астрофізики. Відповідно до цієї теорії ступінь іонізації і ступінь збудження атомів у зоряних атмосферах є функцією температури і тиску в них. У багатьох відносинах робота Саха з іонізації базувалася на фундаменті, закладеному Норманом Лок'єром, який виявив відмінність між іскровим і дуговим спектрами елементів. Саха застосував свою теорію для тлумачення спектральної послідовності. Він підвів теоретичну базу під інтуїтивні припущення попередніх дослідників. Інтенсивність спектральних ліній стала тепер кількісно обчислюваною величиною, яка визначається фізичним станом зоряних атмосфер. Слідом за Саха його теорію успішно застосували для вивчення хімічного складу атмосфер зірок і фізичних умов у них Ральф Говард Фаулер, Едвард Артур Мілн, Генрі Норріс Расселл, Сесілія Пейн-Гапошкіна, Дональд Говард Мензел та інші дослідники. Низка робіт Саха присвячені інтерпретації спектра сонячної хромосфери, вивченню механізмів радіовипромінювання Сонця, побудові фізичної теорії сонячної корони.

Велику увагу приділяв розробці проектів нових астрономічних установ в Індії, створенню національного загальноіндійського календаря.

SIDEROCRATOR

145 років тому 9 жовтня 1873 р. народився Карл Шварцшильд (Karl Schwarzschild1873 — 1916) — німецький фізик та астроном

Шварцшильд є одним з основоположників теоретичної астрофізики, ним виконані фундаментальні піонерські дослідження з теорії зоряних атмосфер і теорії внутрішньої будови зір; не менш важливі його роботи в галузі практичної астрофізики, зоряної динаміки, а також з теорії відносності. У період перебування в Геттінгенському університеті заклав основи точної фотографічної фотометрії — розробив ряд методів і пристосувань, що дозволяло робити точні оцінки блиску зір за фотографіями, емпірично встановив закон, що пов'язує почорніння на фотопластинці з часом експозиції (закон Шварцшильда). У 1910–1912 склав точний каталог фотографічних зоряних величин 3500 зір («Геттінгенська актинометрія»), який у поєднанні з візуальними фотометричними каталогами послужив основою для найважливіших зоряно-статистичних робіт з оцінки температури зір і відстані до них. Вперше встановив нуль-пункт шкали фотографічних зоряних величин, пов'язав цю шкалу з візуальною. 1907 року запропонував закон еліпсоїдального розподілу швидкості зір у Галактиці для пояснення їхніх спостережуваних систематичних рухів. Теорія Шварцшильда, що стала альтернативою теорії двох потоків Я. К. Каптейна, отримала підтвердження в межах теорії обертання Галактики. У 1910–1912 сформулював загальні інтегральні рівняння зоряної статистики, що пов'язують абсолютні й видимі характеристики зір з просторовою щільністю зір; дав загальне повне рішення цих рівнянь. 1906 року запровадив концепцію променистої рівноваги зоряної атмосфери, згідно з якою перенесення енергії в атмосфері здійснюється в основному випромінюванням, при цьому конвективний перенос зневажливо малий. Створив математичну теорію променистої рівноваги й розробив відповідну модель будови зоряної атмосфери. Кілька важливих результатів отримано Шварцшильдом і при вирішенні окремих астрофізичних питань. 1899 року він виявив, що зміни блиску цефеїд супроводжуються змінами ефективної температури, 1911 року пояснив розподіл яскравості в хвості комети Галлея механізмом флуоресцентного світіння молекул. Розглянув рух частинок і світла в сильному полі тяжіння. Вперше (1916) знайшов один з точних розв'язків рівнянь загальної теорії відносності — для статичної сферично симетричної чорної діри. Знайшов вираз для критичного, так званого гравітаційного, радіуса тіла (шварцшильдівський радіус).

mpyat2

Шварцшильд пішов добровольцем на фронт, служив артилерійським офіцером. Захворів, в шпиталі знайшов розв'язок рівнянь Енштейна для викривлення простору у випадках, коли зоря розглядається як гравітуюча точка та, пізніше, як куля (1916 рік). Був демобілізовний у березні 1916 року, у травні помер від хвороби, якою захворів на фронті.

SIDEROCRATOR

11 жовтня 1907 р. в Києві народився Володимир Платонович Цесевич

Йому одному з перших прийшла в голову думка про використання переваг південного неба для спостережень змінних зірок. Був одним із засновників Душанбінської обсерваторі (нині – Інститут астрофізики АН Таджикістану).

В 1937 – 1942 роках був співробітником Астрономічного інституту АН СРСР у Ленінграді. Доктор наук з 1944 року.

З 1944 року життя В. П. Цесевича було пов’язане з Одеським державним університетом імені І. І. Мечникова, де він завідував кафедрою. За сумісництвом у 1948 – 1959 роках очолював Головну астрономічну обсерваторію АН УРСР, де започаткував спостереження і дослідження змінних зірок.

В 1948 році його було обрано членом-кореспондентом Академії Наук УРСР.

В 1948-1950 рр був директором Головної астрономічної обсерваторіі в Києві.

Заснована ним скло тека знімків неба Одеської обсерваторії вийшла за кількістю астронегативів на третє місце в світі (після колекцій Гарвардської обсерваторії в США і Зонненбергської обсерваторії у Німеччині).

Був одним із співавторів колективної монографії у 3 томах «Змінні зірки» (1947 р.).

Крім суто наукової, дуже важливою у житті В. П. Цесевича була педагогічна та популяризаторська діяльність. Його книга «Що і як спостерігати на небі» (1950 р.) витримала шість видань.

В. П. Цесевич є автором 753 наукових та науково-популярних робіт, зокрема, всесвітньо відомих монографій «Затемнені зорі» та «Зорі типу RR Ліри». Основні праці присвячені змінним зорям, їх математичному моделюванню, зокрема, дослідженню змін їхнього блиску, теорії затемнень подвійних зір та складанню таблиць для визначення їх характеристик.

Автор монографії «Звезды типа RR Лиры» (1966) та колективної монографії «Пульсирующие звезды» (1970).

Відомий педагог і активний популяризатор астрономічних знань. Автор науково-популярних книжок «Переменные звезды и их значение для изучения Вселенной» (1949), «Переменные звезды и их наблюдения» (1980), «Что и как наблюдать на небе?» (6-е видання, 1984). Прочитав (1963) першу лекцію «Прогулянка по зоряному небу» в Одеському планетарії, який було відкрито завдяки його наполегливим зусиллям.

в жовтні 2017 р. в ГАО Цесевичу була відкрита меморіальна дошка

UKBB

Мої найперші та найулюбленіші книжки. Видання 79-го та 80-го років.

SIDEROCRATOR

Моі теж
З них я починав знайомство з астрономією
Першою книжкою була астрономія 10 клас Воронцова-Вельяминова, а друга Что и как наблюдать на небе Цесевича.

ds40a

Цитата: UKBB від 11 Жовтня 2018, 22:20:15

Мої найперші та найулюбленіші книжки. Видання 79-го та 80-го років.

Одна з перших моїх книг - "Переменные звезды и способы их исследования" 1970р. Я пам'ятаю що в книжковому магазині мені не хотіли її продавати, казали ти ще малий для таких книжок, але я таки умовив її і купив. Летів додому на крилах щастя

SIDEROCRATOR

260 років тому 11 жовтня 1758 р. народився видатний німецький астроном Генріх Вільгельм Маттіас Ольберс ( Heinrich Wilhelm Matthias Olbers 1758 1840)

Був восьмим з шістнадцяти дітей пастора Йоганна-Георга Ольберса. У 1760 році сім'я переїхала в Бремен, де з 1771 року він навчався в гімназії. У 1777 році він почав вивчати медицину в Геттінгенському університеті . Одночасно, він самостійно вивчав математичні та астрономічні науки, чому сприяла поява в 1769 році великої комети .
У 1779 році під час медичного стажування він розробив метод визначення шляху комети. Через рік він закінчив навчання, написавши твір про людське око. Після закінчення університету в 1780 р. почав лікарську практику в Бремені.

Ще в 1780 році він відкрив свою першу комету. Пізніше виявив ще кілька комет, а відкрита 6 березня 1815 року комета була названа в його честь: 13P / Ольберса .

Вивчивши свідоцтва про появи всіх помітних комет, що з'явилися з 1531 року він в 1797 році опублікував твір «Abhandlung über die leichteste und bequemste Methode, die Bahn eines Cometen zu berechnen» ( «Твір присвячений самому простому і зручному методі обчислення орбіти комети»). Ця робота потім перевидавалася в 1847 і 1864 роках.

У 1802 році на підставі обчислень К. Ф. Гаусса виявив першу малу планету (Цереру), відкриту в 1801 році Дж. Піацці, але незабаром втрачену. Продовжуючи спостереження, в 1802 році відкрив другу малу планету, яку назвав Паллада ); в 1807 році - четверту ( Весту , ім'я якої дав Карл Гаусс з дозволу Ольберса). Запропонував гіпотезу про походження малих планет в результаті розриву великої планети, названої Фаетон , що оберталася колись між орбітами Марса і Юпітера.

6 березня 1815 року Ольберс також відкрив періодичну комету , названу на його честь (офіційне позначення 13P / Ольберса ).

У 1823 році Ольберс привернув увагу до раніше сформульованим швейцарським астрономом Шезо парадоксу, який був названий парадоксом Ольберса

Фотометри́чний парадо́кс або парадо́кс Шезо́—О́льберса — суперечність між яскравістю нічного неба, що спостерігається, та теоретичною його яскравістю в моделі статичного нескінченого Всесвіту, досить рівномірно заповненого зорями.

Мабуть, більшість астрономів 18 і 19 століття погодилися б із такою простою космологічною картиною: Всесвіт вважається нескінченим, вічним, евклідовим, зорі більш-менш стабільні, а світість одиниці об'єму — постійна.

Схожі наївні моделі виключаються з відкриттям червоного зміщення галактик, але цікаво навести аргументи проти цих моделей, що висунули швейцарський астроном Жан Філіп де Шезо (1744 р.) і незалежно від нього Генріх Ольберс (1826 р.) задовго до відкриття червоного зміщення. Їх аргумент полягав у найдавнішому з астрономічних спостережень — тому, що небо темніє після заходу Сонця.

У минулому робилися спроби вирішити цей парадокс припущенням, що хмари космічного пилу екранують світло далеких зір. Але це пояснення некоректне: в однорідному ізотропному Всесвіті пил має нагріватися й світитися так само яскраво, як і зорі. Інше пояснення полягало в тому, що нескінченний Всесвіт влаштований ієрархічно, подібно матрьошці: кожна система входить до складу системи вищого рівня, так що середня щільність випромінювачів світла у міру зростання масштабів прямує до нуля. Однак це припущення відкидається в сучасній космології, заснованій на космологічному принципі, згідно з яким Всесвіт однорідний (та ізотропний).

Правильне пояснення фотометричного парадоксу міститься в космологічній поемі «Еврика» відомого американського письменника Едгара По (1848 р.); оскільки ця поема не є науковим твором, авторство може належати також німецькому астроному Йоганну Медлеру (1861 р.) Детальний математичний розгляд цього питання був поданий Вільямом Томсоном (лордом Кельвіном) й 1901 р. Він заснований на твердженні про скінечність часу існування Всесвіту. Оскільки (за сучасними даними) понад 13 млрд років тому у Всесвіті не було галактик і квазарів, найвіддаленіші зорі, які ми можемо спостерігати, розташовані на відстанях близько 13 млрд св. років. Це усуває основну передумову фотометричного парадоксу — те, що зорі розташовані на будь-яких, як завгодно великих відстанях від нас. Всесвіт, що спостерігається на великих відстанях, настільки молодий, що зорі ще не встигли в ньому утворитися. Це анітрохи не суперечить космологічному принципу, з якого випливає безмежність Всесвіту: обмежений не Всесвіт, а лише та його частина, де за час приходу до нас світла встигли народитися перші зорі.

Деякий (істотно менший) внесок у зменшення яскравості нічного неба вносить і червоний зсув галактик. Справді, спостережуване випромінювання далеких галактик має в (1+z) більшу довжину хвилі, ніж галактик на близьких відстанях. Але довжина хвилі пов'язана з енергією світла за формулою ε = hc / λ. Тому енергія фотонів, що надходять до нас від далеких галактик, в (1+z) разів менша. Далі, якщо з галактики із червоним зсувом z вилітають два фотони з інтервалом часу δt, то інтервал між надходженням цих двох фотонів на Землі буде ще в (1+z) разів більшим, отже, інтенсивність прийнятого світла в стільки ж разів буде меншою. У результаті ми отримуємо, що сумарна енергія, яка надходить до спостерігача від далеких галактик, в (1+z)² разів менша, ніж у випадку, коли галактики не віддаляються внаслідок космологічного розширення.

SIDEROCRATOR

17 жовтня 1820 р. народився Едуард Альбер Рош (1820-1883) — французький астроном та математик, найвідоміший своїми роботами в області небесної механіки.

Закінчив Університет Монпельє, після закінчення в 1844 році викладав там же, с 1849 року — професор математики і астрономії. У 1849 році був запрошений Доменіко Франсуа Араго в Паризьку обсерваторію.

У 1849-1851 досліджував фігури рівноваги рідких тіл обертання, беручи до уваги не лише внутрішні сили, але і зовнішні сили тяжіння. Вивчив граничний випадок зоряної конфігурації, коли вся маса зосереджена в центрі (модель Роша). Ця модель, як виявилося згодом, краще за інші описує розподіл густини в зорях як головної послідовності, так і в гігантах, і сьогодні вона широко застосовується у фізиці тісних подвійних зір, а характерна поверхня нульової швидкості, що оточує обидва компоненти і визначає верхні межі розмірів компонентів, була названа граничною, або критичною, поверхнею Роша. Запропонований Рошем закон зміни щільності Землі з глибиною і тепер використовується в теорії внутрішньої будови нашої планети. Рош розглянув рівновагу нескінченно малого супутника, що обертається біля кулястої планети по кеплеровій круговій орбіті, і показав, що рівноважні фігури неможливі, якщо кутова швидкість перевершує певну межу, звідси випливає, що існує нижня межа для радіуса орбіти — відстань, на якій рідкий супутник заданої щільності буде розірвано припливними силами (Межа Роша). Пояснив таким чином існування кілець у Сатурна. Досліджував також рух супутника скінченної маси.

Загальновідомо, що рух небесних тіл на орбітах нижче межі Роша призводить до їх поступового руйнування. Вельми наочним підтвердженням цієї тези стала доля комети Шумейкерів—Леві 9, що наблизилася до Юпітера у липні 1992 року: припливними силами її було розірвано на 21 частину.

Однак більш суттєвим для планетології є обернений висновок: всередині межі Роша неможлива гравітаційна конденсація речовини з утворенням єдиного небесного тіла (супутника).

У 1873 році вперше дав математичне обґрунтування космогонічної небулярної гіпотези Лапласа, розглянув детально процес утворення планет, їхніх супутників, астероїдів. Вивчав атмосфери планет і комет, у 1859 р, задовго до відкриття тиску сонячного світла, розглянув форму кометних оболонок і правильно пояснив її.

SIDEROCRATOR

125 років тому 22 жовтня 1893 р народився видатний естоонський астроном Ернст Юліус Епік (Ernst Julius Öpik;1893 — 1985).
У 1922 році, на 2 роки раніше Е. Хаббла, коли велася дискусія про шкалу відстаней до спіральних туманностей, визначив, виходячи з міркувань динаміки, відстань до туманності Андромеди, використовуючи дані про її обертання; отримав відстань, рівну 450 000 пк (близьке до сучасного значення), що підтверджувало позагалактичну природу туманності.
Першим (ще в 1938 році!) вказав на механізм утворення червоного гіганта з зірки головної послідовності (стиснення ядра зірки і розширення зовнішніх її частин після вигоряння водню в ядрі). Передбачив існування хмари Оорта.

У 1916 році закінчив Московський університет і був залишений при ньому для підготовки до професорського звання; працював також асистентом в університетській обсерваторії. У 1920—1921 роках — доцент астрономії в Ташкенті, в 1921—1944роках — співробітник обсерваторії Тартуського університету, упродовж 1930—1934 років працював у Гарвардській обсерваторії (США).

Епік залишив батьківщину при наближенні Червоної армії у 1944 році. Будучи біженцем у таборі переміщених осіб у Німеччині, посів посаду ректора Балтійського університету в екзилі. З 1944 року працював у Гамбурзькій обсерваторії. У 1948 році, незважаючи на привабливі запрошення з США, прийняв пропозицію обсерваторії Арма в Північній Ірландії, у якій працював до 1981 року. З 1956 року — також співробітник Мерілендського університету (США), з 1968 року — професор фізики і астрономії.

Побудував теорію фізичних процесів, що відбуваються при зустрічі метеорного тіла з атмосферою. Виконав численні визначення висот метеорів, їхніх швидкостей і радіантів.
У 1932 році висловив ідею про можливість існування хмар кометних і метеорних тіл, утримуваних притяганням Сонця на відстанях до 4 світлових років протягом декількох мільярдів років. Пізніше цю ідею кометних хмар розвинув Ян Гендрик Оорт.

У 1950 році Епік на основі розробленої ним теорії зіткнень тіл Сонячної системи й походження кратерів показав (незалежно від В. В. Фединського і Ф. Л. Віппла), що поверхня Марса повинна бути покрита кратерами, і обчислив їхню частоту; фотографії поверхні Марса, отримані космічними кораблями, повністю підтвердили це передбачення.

Запропонував модель атмосфери Венери, відповідно до якої високі температури на поверхні планети пояснюються постійними пиловими бурями. У 1924 році опублікував результати статистичного дослідження подвійних зірок і на цьому матеріалі розглянув загальний хід еволюції зірок залежно від їхньої початкової маси. У 1930-х роках виконав ряд робіт з внутрішньою будови зірок і розрахунку зоряних моделей.

У 1937 році прийшов до висновку, що джерелом енергії зірок повинні бути термоядерні реакції синтезу, що відбуваються при високих температурах в надрах зірок.
Першим (ще в 1938 році!) вказав на механізм утворення червоного гіганта з зірки головної послідовності (стиснення ядра зірки і розширення зовнішніх її частин після вигоряння водню в ядрі).

Виконав ряд спостережних досліджень — візуальні спостереження метеорів, мікрометричні вимірювання подвійних зірок. Розробив метод поділу гігантів і карликів за допомогою ультрафіолетового показника кольору. Брав участь у розробці астрономічних експериментів на космічних літальних апаратах.

SIDEROCRATOR

290 років тому 30 жовтня 1728 р. народився Мартин Почобут-Одляницький (Marcin Poczobutt-Odlanicki; 1728-1810, Динабург (нині Даугавпілс)) — білоруський і литовський єзуїт, просвітник, астроном і математик.

Вчився в Гродненській єзуїтській колегії (1740—1743). У 1745 вступив в орден єзуїтів, дворічний новіціат пройшов у Вільні. Потім вчився в Слуцькій педагогічної семінарії і в Полоцькій єзуїтській колегії. У 1753—1754 вивчав філософію у Віленській єзуїтській академії і університеті, зацікавився астрономією і для вдосконалення знань був направлений до Праги. У 1756 повернувся і продовжив заняття теологією і астрономією. Отримавши в 1761 ступінь бакалавра теології, знов виїхав за кордон для вдосконалення знань в астрономічних обсерваторіях Марселя, Авіньйона, Неаполя. Після повернення у Вильну в 1764 отримав ступінь магістра філософії і вільних наук. З того ж 1764 професор Віленської єзуїтської академії і університету, яку в 1780 реорганізував в Головну віленськую школу і став її ректором (1780—1803). У 1778 вибраний членом-кореспондентом Французької академії наук. Під час повстання 1794 року Почобут увійшов до складу тимчасового уряду повстанців в Литві.

Після приєднання Польщі до Росії Одляницький, користуючись заступництвом князя Репніна, завжди добивався або нових пільг для вченого товариства, що знаходилося в його веденні, або нових асигнувань на свою обсерваторію.

У 1797 році Одляницький передав завідування обсерваторією Снадецькому, а в 1799 році відмовився і від посади ректора академії. У 1804 Одляницький склав з себе і обов'язку ректора віленського університету. Незабаром після того, маючи вже понад 80 років, він відмовився від всіх почестей і навіть від сану єпископа (для чого йому потрібно було поїхати до Риму) і до 1808 року займався лише астрономічними спостереженнями в обсерваторії, поки різні неприємності і хвороби не примусили його залишати і обсерваторію. Одляницький залишив і Вільно і переїхав на постійне проживання в єзуїтський Динабурзький монастир, де і жив до самої своїй смерті.

Брав участь в діяльності Єдукаційної комісії, що реформувала систему освіти в Речі Посполитій. За його ініціативою в Головній школі було установлено два відділення — фізичне, тобто природних наук з факультетами математики, фізики, і медицина, і відділення моральних наук з факультетами логіки і права. За пропозицією Почобута в Головну школу були запрошені Жан Еммануель Жилібер, Єронім Стройновський і інші учені.

Завершив будівництво віленської астрономічної обсерваторії, почате Томашем Жебровським, в комплексі університетських будівель і був її першим директором (1765—1807). За його вказівками архітектор Мартин Кнакфус звів прибудову до обсерваторії з двома симетричними бічними баштами, призначеними для астрономічних спостережень.

Почобут піклувався про придбання для обсерваторії новітнього астрономічного устаткування. Під його керівництвом впродовж тридцяти років велися практичні спостереження. Вони відбивалися в спеціальних рукописних журналах, в яких щодня фіксувалися розташування небесних тіл, їхній рух тощо. Після відвідин Мартином Почобутом обсерваторій в Англії, Данії, Німеччині, Голландії, Франції (1768—1769) у віленській обсерваторії були організовані спостереження за сонячними плямами і розробка способів визначення відстані між Землею і Сонцем. З астрономічних робіт особливо заслуговують на увагу спостереження над Меркурієм, що послужили Лаланду матеріалом для складання нових астрономічних таблиць. Спостерігав комети, астероїди, затемнення Сонця і Місяця.
У 1773 розрахував положення 16 зірок, розташованих недалеко від сузір'я Щита Собесського. У 1777 сформував з дрібних зірок сузір'я Телець Понятовського, розташоване недалеко від Ерідана і назване на честь останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Почобут вважав, що група зірок, з якої він сформував нове сузір'я, схоже на астерізм Гіади в Тельці. Сузір'я Телець Понятовського в науці не було прийняте.

Крім астрономії займався також геодезією і картографією. 24 лютого 1766 встановив точні географічні координати Вільни, розрахував географічну довготу, на якій лежить Гродно, і уточнив довготу Вільно. За зауваженням литовського історика Альфредаса Бумблаускаса, 5 серпня 1793 під час засідань сейму в Гродно, який мав відмінити Конституцію 3 травня і схвалити новий договір між Річчю Посполитою і Російською імперією, і тим самим затвердити другий поділ Речі Посполитої, Станіслав Август відправився разом з Почобутом і російським посланником Я. Ю. Сиверсом в розташований неподалік Аугустув спостерігати сонячне затемнення. Під час цих спостережень був отриманий важливий науковий результат — уточнені географічні координати Вільно і встановлені координати Гродно. За іронією історії, з уточненим розташування столиці Великого князівства Литовського на карті з політичної карти Європи зникла сама держава.

SIDEROCRATOR

160 років тому 1 листопада 1858 р. народився Людвіг Оттович (Густав Вільгельм Людвіг Gustav Wilhelm Ludwig von Struve) Струве (1858-1920) - російський астроном, професор Харківського університету і директор Харківської обсерваторії. Відомий визначенням точних координат зірок, вимірюванням швидкості обертання Галактики і вивченням покриттів зірок Місяцем. Представник наукової династії Струве.

Густав Вільгельм Людвіг Струве, більш відомий в російськомовній літературі як Людвіг Оттович Струве, народився в родині відомого астронома Отто (по деяких записів - Оттона) Васильовича Струве. В цей час Отто Струве був співробітником Пулковської обсерваторії (в 1862 році він став її директором), тому дитинство Людвіга пройшло в Пулково, серед дослідників-астрономів. Крім Людвіга в родині було ще троє синів і три доньки.

За сімейною традицією, в 1876-1880 роках навчався в Дерптському університеті (нині Тартуський університет, Естонія). Протягом наступних трьох років працював позаштатним астрономом в Пулковській обсерваторії, під керівництвом свого батька. У 1883 році Людвіг Струве захистив магістерську дисертацію за темою «Порівняння результатів спостережень Проціона і сусідніх з ним зірок, що спостерігалися в Пулково» і на три роки відправився в закордонне відрядження, під час якої готувався до отримання професорського звання в університетах і обсерваторіях Бонна, Лейпцига, Парижа і Мілана.

У 1887 році Людвіг Струве за підсумками своїх спостережень захистив дисертацію по темі «Нові визначення констант прецесії і руху Сонячної Системи» і отримав ступінь доктора астрономії, після чого зайняв посаду астронома-спостерігача в університетській обсерваторії в Дерпті. Через сім років його запросили стати екстраординарним професором фізико-математичного факультету Харківського університету. Ще через чотири роки, в 1898 році, він зайняв посаду ординарного професора, а також змінив на посту директора Харківської обсерваторії Г. В. Левицького.

У 1912 році Людвіг Оттович Струве був обраний на посаду декана фізико-математичного факультету. Він продовжив інтенсивну педагогічну, адміністративну та дослідницьку роботу, одночасно розвиваючи Харківську обсерваторію, покращуючи її матеріальну базу і беручи участь в експедиціях. В цей час почав наукову кар'єру син Людвіга Струве Отто; продовжуючи династію, він став астрономом. В майбутньому Отто Струве іммігрував в США і став одним з найбільших астрофізиків початку 20 століття.

Після початку Першої світової війни в 1914 році відношення до німців в Харкові значно погіршився. Вийшли заборони на використання німецької мови в громадських місцях, в будинках представників німецької громади почалися обшуки. Проте, подружжя Струве продовжили благодійну та організаційну діяльність. У 1915 році Російське астрономічне товариство відзначило медаллю ім. С. П. Глазенапа роботу Струве по темі «Обробка спостережень покриттів зірок місяцем під час повних місячних затемнень», завдяки якій вдалося з більшою точністю визначити контур і обчислити середній радіус Місяця.

1 березня 1917 року керівництво обсерваторією прийняв на себе учень Людвіга Струве професор Н. Н. Євдокимов. У 1919 році до Харкова увійшли загони Добровольчої армії, куди офіцером-артилеристом записався Отто Струве. Після провалу денікінського наступу на Москву Людвіг Струве з сім'єю спішно покинули Харків і перебралися до Сімферополя, залишивши велику частину своєї бібліотеки й архіву листів.

У Сімферополі Людвігу Струве запропонували очолити кафедру астрономії в Таврійському університеті. За відсутності матеріальної бази для практичних занять та навчальної літератури - для теоретичних, Людвіг Струве викладав астрономію і математику, відновлюючи лекції по пам'яті.

Людвіг Струве продовжив сімейну традицію, займаючись в основному астрометричними спостереженнями. Своїми вчителями він вважав батька, Отто Васильовича Струве, і Дж. Скіапареллі, з яким Отто Струве-старший вів багаторічну переписку.

У 1880-х роках, працюючи в Дерпті над визначенням власних рухів і координат зірок, в тому числі за програмою Боннського каталогу Astronomische-Gesellschaft-Katalog, і вивчаючи орбіти подвійних зірок, Струве висловив припущення про обертання Галактики і зробив грубу оцінку її швидкості. Отримане в припущенні про твердотільне обертання Галактики значення (-0,41 "± 0,42" в сто років) порівняно мало відрізняється від прийнятого сьогодні (сучасне значення кутової швидкості обертання на відстані Сонця від центру Галактики вважається рівним -0,53 "). приблизно в той же час Струве вперше визначив координати апекса руху Сонця.

При Людвігу Струве в Харківській обсерваторії почалися систематичні спостереження на меридіанному колі і формування астрометричної наукової школи. У співавторстві з Н. Н. Євдокимовим Людвіг Струве написав дві великі статті - «Спостереження 779 зодіакальних зірок по схиленню (між 1898-1902 роками)» і «Визначення прямих сходжень і схилень зірок порівняння для спостережень планети Ерос (з осені 1900 р початок 1902 р.) ». У 1909-1915 він разом з Н. Н. Євдокимовим і Б. І. Кудревич виміряв на меридіанному колі координати 1407 близькополюсних зірок.

Як директор Харківської обсерваторії Людвіг Струве забезпечив включення Харкова в російську точну нівелювальну мережу, розширення приміщень обсерваторії, обладнання проявочною темної кімнати, майданчики для спостережень малими інструментами, створення та придбання нового обладнання, а також розширення оплачуваної штату співробітників за рахунок появи посад астронома-спостерігача і обчислювача.

SIDEROCRATOR

330 років тому 3 листопада 1688 р. народився Джай Сінґх II (1688 —1743) — талановитий індійський військовий, математик й астроном.

Замолоду зацікавився астрономією та математикою. Захоплювався працею «Нові астрономічні таблиці» Улугбека. При своєму дворі зібрав Уддамбрі Гуджараті, автора перекладу індійських таблиць логарифмів, перекладача творів Улугбека; автронів та математиків Ратнакара, Джаганатха.

У 1724 році розпочав будівництво першої обсерваторії Джантар-Мантар. Найзначущим був «Імператорський інструмент» — сонячний годинник й гномон заввишки 17 м. Найбільшим інструментом став Самрат Джантра. Усього зведено 5 обсерваторій: у Джайпурі, Делі, Матхурі, Удджайні, Бенаресі. Проте недоліком усіх інструментів була статичнійсть, Джай Сінґх II не врахував можливі внутрішні зрушення та зсуви ґрунту.

Свої знання виклав у праці «Зідж Мухаммад-шаха». Його написано мовою фарсі. Тут йдеться про календар, сферичну тригономерію і астрономічні спостереження, про рух зірок та планет, а також міститься відомості про західну астрономію. В доробку правителя Джайпура є також «Трактат про астролябію», переклад праць Джона Непера.
Обсерваторія Джай Сінгха в Делі

Чебуратор

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 06 Листопада 2018, 10:23:17

«Спостереження 779 зодіакальних зірок по відміні»...
«Визначення прямих сходжень і відмін зірок порівняння для спостережень планети Ерос»

Google translate?

SIDEROCRATOR

Цитата: Чебуратор від 07 Листопада 2018, 00:58:58

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 06 Листопада 2018, 10:23:17
«Спостереження 779 зодіакальних зірок по відміні»...
«Визначення прямих сходжень і відмін зірок порівняння для спостережень планети Ерос»
Google translate?

Он самьій батенька
поспішив трошки

SIDEROCRATOR

11 листопада 1958 р. народився Казимир Черніс - литовський астроном і астрофізик, активний відкривач малих планет і комет. У 2012 році він виявив малу планету 420356 Praamzius , транс-нептунівський об'єкт і кандидат у список карликових планет .

Черніс закінчив Вільнюський університет у 1981 році. З 1981 по 1990 рік працював в Інституті фізики Академії наук Литви . З 1996 року Черніс - старший науковий співробітник Інституту теоретичної фізики та астрономії Вільнюського університету.

Його наукові інтереси - фотометрія зірок, структура Чумацького шляху , сонячної системи , комет та астероїдів.
Він є лідером проекту з пошуку астероїдів в Молетській астрономічній обсерваторії . До 2006 року Черніс відкрив 25 нових комет та 125 астероїдів. З 2016 року Центр Малих планет зарахував йому спільне відкриття ще 113 малих планет, які він зробив протягом 2001-2012 років.

SIDEROCRATOR

110 років тому народився шведський астроном Ерік Бертиль Гольмберг (Erik Bertil Holmberg; 1908 — 2000)

1937р. виконав широке статистичне дослідження подвійних і кратних галактик, засноване на вивченні 6000 гейдельберзьких знімків; обчислив імовірність виявлення поодиноких, подвійних і кратних галактик та показав, що отримані результати свідчать про переважання процесів розпаду позагалактичних надсистем над процесами гравітаційного захоплення. Розробив метод визначення мас галактик — членів подвійних систем, розглядаючи пекулярні швидкості таких галактик як орбітальні швидкості щодо центру тяжіння. Отримав залежність між масою, світністю й показником кольору для галактик і за допомогою цієї залежності знайшов маси 28 близьких систем. Визначив імовірний склад Місцевого скупчення галактик (список міститив 19 об'єктів). Провів фотометричне дослідження членів Місцевого скупчення і груп галактик поблизу M81 і M101 і вивів нову функцію світності галактик; дійшов до висновку про асиметрію функції світності, показав (1950), що її статистичні характеристики різні для різних структурних типів галактик — спіральних, еліптичних, неправильних. Деталізував класифікацію Е. П. Габбла для спіральних і неправильних галактик. Вивчав поглинання світла темною матерією в галактичних рукавах.

AlexCherny

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 13 Листопада 2018, 15:39:25

11 листопада 1958 р. народився Казимир Черніс - литовський астроном і астрофізик, активний відкривач малих планет і комет...

Насколько я помню 1980 год, кометные циркуляры, он открыл в паре одну комету под своим именем - http://www.moscowaleks.narod.ru/galaxy182.html

SIDEROCRATOR

Цитата: AlexCherny від 13 Листопада 2018, 15:48:19

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 13 Листопада 2018, 15:39:25
11 листопада 1958 р. народився Казимир Черніс - литовський астроном і астрофізик, активний відкривач малих планет і комет...
Насколько я помню 1980 год, кометные циркуляры, он открыл в паре одну комету под своим именем - http://www.moscowaleks.narod.ru/galaxy182.html

все цілком вірно

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213538 раз)