Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221756 раз)

SIDEROCRATOR

13 квітня 1397 р. народився Пао́ло даль Поцо Тоскане́ллі (Paolo dal Pozzo Toscanelli; 1397 — 1482) — відомий флорентійський вчений у галузі астрономії, медицини, географії і математики. Навчався в Падуанському університеті, переклав «Географію» Птолемея.

Батьком його був відомий на той час астроном Домінік Тосканеллі. Паоло розпочав вивчення математики під керівництвом Джованні дель Абако (італ. Giovanni dell'Abaco). У віці 18 років вступив у Падуанський університет, де вивчав медицину, філософію і математику. Під час навчання потоваришував з Миколою Кузанським, з яким познайомився в коледжі Prosdocimos de'Beldomandi. Микола не забув про свого приятеля навіть на піку своєї слави, присвятивши йому трактат «De transformationibus geometricis». У 1424 році Тосканеллі закінчив університет із званням доктора медицини. Після навчання Паоло повернувся до Флоренції, де проводив свої дослідження та спостереження, і перебував до кінця свого життя, за винятком короткочасних візитів до Тоскани та короткого перебування в Тоді та Римі.

У Флоренції зайнявся вивченням астрономії, увійшовши до групи дослідників, згуртованих навколо архітектора Філіппо Брунеллескі, де він спілкувався з найвидатнішими вченими Італії та Європи. У ті часи це був науковий центр світового масштабу. Сучасники вважали його одним з найвизначніших математиків тих часів. Реґіомонтан і Микола Кузанський рахувались з його думкою по питаннях з математики та спирались у своїх дослідженнях і теоріях на його авторитет.
Внесок Тосканеллі в астрономію полягає в кропітких і точних спостереженнях та розрахунках (які збереглись в рукописах) орбіт комет 1433, 1449-50 років, комети Галлея 1456 року, комет у травні-серпні 1457 та у 1472 роках. За його власним свідченням ці спостереження були надзвичайно трудомісткими і тривалими. Однак Тосканеллі не зміг позбутися впливу астрології, через що його сучасники такі як Марсіліо Фічіно та Джованні Піко делла Мірандола не довіряли його дослідженням.

У 1468 році в соборі Санта Марія дель Фіоре (італ. La Cattedrale di Santa Maria del Fiore) у Флоренції Тосканеллі сконструював сонячний годинник (гномон), розташований в куполі над центром лівого проходу на висоті 277 футів. За допомогою годинника можна було визначити полудень за місцевим часом з точністю до половини секунди, він також дозволяв розрахувати з високою точністю положення сонця під час сонцестояння. Ці вимірювання потрібні були йому для обчислення довжини земного меридіана, а на підставі цих обчислень і була складена карта світу в пропорціях, що претендували на достовірність. Конструкція гномона пізніше була удосконалена кардиналом Франциском Хіменесом (ісп. Francisco Jiménez de Cisneros).

Тосканеллі приділяв значну увагу космології. Можна стверджувати, що у цій галузі він був найвидатнішим ученим XV століття. Вивчав праці Птолемея та експедиції Марка Поло, також особисто збирав інформацію від купців та мореплавців у тому числі від італійського мандрівника Ніколо Коті (італ. Nicolo Coti).

На основі проведених вимірювань Тосканеллі, який вважав Землю кулею, обчислив, що дорога на схід з Європи до Азії становила 2/3 довжини земного кола, тобто 230 градусів довготи, так що довжина шляху у західному напрямі, повинна була становити 130 градусів довготи. Тосканеллі склав карту світу, на якій Азія була позначена на західному узбережжі Атлантичного океану. За його розрахунками, шлях до Китаю та Індії через Атлантику був набагато коротшим, ніж навколо Африки. Проте Тосканеллі помилився у визначенні розмірів Землі та, відповідно, відстані від Європи до Азії.

У листі до каноніка Фернана Мартінса (Fernão Martins) з Лісабону, що датований 25 червня 1474 і який часто вважають фальшивкою, Тосканеллі радив португальському королю Афонсо V полишити спроби пошуків східного шляху в Азію і спорядити експедицію для пошуку західного шляху, який згідно з проведеними обчисленнями мав бути значно коротшим. До листа він долучив також мапу Землі для якої було застосовано градусну сітку і яку виконав власноруч. Ця пропозиція не викликала зацікавлення у короля Альфонса. Існує гіпотеза, що лист Тосканеллі надихнув Христофора Колумба, який з 1476 року мешкав і Лісабоні. Ймовірно, через приятеля Лоренцо Ґіріальді (італ. Lorenza Girialdi) цей лист потрапив до рук Колумба (або Колумб, дізнавшись про нього, надіслав прохання Тосканеллі вислати йому копію листа і мапи). Згідно з думкою біографів Колумба Тосканеллі повинен був написати до нього і другого листа у відповідь на другий лист Колумба. Жоден з листів Тосканеллі не зберігся в оригіналі. Єдиним збереженим в оригіналі джерелом є середня частина першого листа до Колумба, що була копією листа до Фернана Мартінса від 25 червня 1474.

Як відомо, Тосканеллі помилився в розрахунках, вдвічі збільшивши довжину Азії і відповідно скоротивши імовірну протяжність океану між Лісабоном і Японією, — іноді цю помилку називають найбільшою помилкою в історії людства, оскільки вона призвела до превеликих відкриттів. Втім, версій сюжету з листуванням між Колумбом і Тосканеллі досить багато, і їхня достовірність ставиться під сумнів.

SP

Цитувати

Годіерна згадує про туманності в Ерідані, Рибах, біля окремих зір Плеяд і Гіад і про туманність між сузір’ями Зайця та Голуба, яка асоціюється з кульовим скупченням М79
Також у списку є і об’єкти з незрозумілим описом, зокрема Годіерна згадує про туманності біля окремих зірок Плеяд і Гіад та ά Лебедя.

А есть оригиналы этих "непонятных описаний" в доступе или итальянский перевод? Интересно... Например возле альфы Лебедя есть Северная Америка, видимая невооружённым глазом и т.д.

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 14 Квітня 2020, 09:17:20

Цитувати
Годіерна згадує про туманності в Ерідані, Рибах, біля окремих зір Плеяд і Гіад і про туманність між сузір’ями Зайця та Голуба, яка асоціюється з кульовим скупченням М79
Також у списку є і об’єкти з незрозумілим описом, зокрема Годіерна згадує про туманності біля окремих зірок Плеяд і Гіад та ά Лебедя.
А есть оригиналы этих "непонятных описаний" в доступе или итальянский перевод? Интересно... Например возле альфы Лебедя есть Северная Америка, видимая невооружённым глазом и т.д.

Ось оригінал с. 11 зверху
наведено перелік туманностей.
В північній Рибі біля Андромеди, біля Гіад і Плеяд, в голові та палиці Оріона, перед Трикутником, біля голови Овна, біля Голови Медузи та по Чумацькому шляху...

Про це можна ще почитати в моїй статті в АК 2020
Дж. Б. Годіерна - автор першого каталогу небулярних обєктів

SIDEROCRATOR

115 років тому 13 квітня 1905 р. народився Бруно Бенедетто Россі (Bruno Benedetto Rossi ; 13 квітня 1905 , Венеція - 21 листопада 1993 , Кембридж , Массачусетс ) - італійський астрофізик і дослідник в області фізики елементарних частинок .

Здобув вищу освіту в Болонському університеті . З 1929 року працював асистентом в університеті Флоренції . У 1932 році став професором експериментальної фізики Падуанського університету . У 1938 році, в зв'язку зі своїм єврейським походженням, був позбавлений професорської кафедри і, через Копенгаген і Манчестер , емігрував в США, де в 1939 році почав працювати при Чиказькому університеті . У 1942 році призначений професором-асистентом Корнуельського університету . У роки Другої світової війни працював над створенням радарів при Массачусетському технологічному інституті і, пізніше, - в Лос-Аламоській національній лабораторії над ядерною програмою США. Тут він вивчав космічне випромінювання і в кінці 1950-х був одним з піонерів в області ракетних фізичних експериментів, зокрема з вимірювання міжпланетної плазми і (в якості радника при American Science and Engineering Inc. ) відкрив перше джерело рентгенівського випромінювання за межами Сонячної системи - Scorpio X-1 . У 1970 році вийшов у відставку і, повернувшись до Італії, в 1974-1980 роках викладав в університеті Палермо .

Ще в 1930-і роки вчений став одним з перших дослідників космічного випромінювання і одним з тих, хто зумів довести існування космічного рентгенівського випромінювання за допомогою експериментів, що проводяться ракетною технікою. У 1939 році він був першим вченим, який відкрив і довів під час своєї діяльності в Чиказькому університеті процес розпаду мюона , а також виміряв середню тривалість життя цієї частки. Був винахідником ряду електронних технологій в експериментальній фізиці, наприклад, - Fast Ionization Chamber в Лос-Аламоської лабораторії в 1943 році, спільно зі швейцарцем Гансом Штаубом

rgb

Схема антиспiвпадань Россi для счётчикiв Гейгера-Мюллера.

SP

Цитувати

Про це можна ще почитати в моїй статті в АК 2020 Дж. Б. Годіерна

Календаря не придбав, якщо не важко - виклади кудись.

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 16 Квітня 2020, 17:30:43

Цитувати
Про це можна ще почитати в моїй статті в АК 2020 Дж. Б. Годіерна
Календаря не придбав, якщо не важко - виклади кудись.

Вона ще є на фронт пейдж форуму

SIDEROCRATOR

16 квітня святкує своє 60-ти річчя Іван Леонідович Андронов (16 квітня 1960, Одеса) — український астроном, доктор фізико-математичних наук, професор кафедри астрономії, завідувач кафедри математики, фізики та астрономії Одеського національного морського університету.

У 15 років поступив на фізичний факультет Одеського університету (відділення астрономії). 1980 з відзнакою його закінчив.

Став останнім аспірантом професора Володимира Цесевича і продовжувачем його наукової школи з дослідження змінних зір. Кандидатську дисертацію «Дослідження впливу магнітного поля на акреції в тісних подвійних системах» захистив в 1984 р в Ленінградському державному університеті на механіко-математичному факультеті;

Докторську дисертацію «Будова і еволюція тісних подвійних систем» захистив у 1995 р. у Головній астрономічній обсерваторії НАН України;

У 1996–2006 — професор кафедри астрономії фізичного факультету Одеського національного університету імені І. І. Мечникова.

У 2006–2008 р.р. займав посаду декана на факультеті довузівської підготовки молоді Одеського національного морського університету.

У 2007-2016 р.р. завідувач кафедри вищої і прикладної математики Одеського національного морського університету.

3 1.9.2016 завідувач кафедри математики, фізики та астрономії Одеського національного морського університету.

Основні напрямки наукової діяльності: теоретичне моделювання переносу речовини в зоряних системах з надсильними магнітними полями; дослідження взаємодіючих подвійних зір, а також пульсуючих і катаклізмічних зір різних типів; математичні методи аналізу багатокомпонентних одновимірних і багатовимірних сигналів.

Автор ряду теоретичних моделей: «магнітного клапана», «похитуючогося диполя», «асинхронного пропелера», «райдужної асиметричної нестаціонарної похилої акреційної колони», «синхронізації і циркуляризації еліптичних орбіт гравімагнітних ротаторів» в зорях типу AM Геркулеса, «тригерного перемикання стану акреції в катаклізмічних системах з третім тілом», «еволюції обертання і внутрішньої будови акрецуючих політроп», "екстремальних прямих імпакторів".

Відкрив двокомпонентну структуру дрібового шуму в систем AM Her за рентгенівськими спостереженнями з супутника CHANDRA, яку пояснив магнітно-гідродинамічною нестабільністью акреційної колони.

Розробив експертну систему параметричних і непараметричних методів аналізу часових рядів, що включає визначення характеристик періодичних, мульти-гармонійних, мульти-періодичних, циклічних і випадкових процесів. Удосконалив методи вейвлет, шкалограммного аналізу з урахуванням нерівномірності рядів. Розробив теорію автокореляційного аналізу сигналів з урахуванням обмеженості ряду і віднімання тренда довільного виду. Деякі з розроблених методів аналізу часових рядів реалізовані у програмі MCV. Автор текстового редактора Bred2i, чемпіона по кількості завантажень на сайті Софтодром у 2002-2008.

Дані методи використані для дослідження 1900 змінних зірок різних типів в тому числі і за результатами спостережень на космічних обсерваторіях IUE, Hubble, Hipparcos, Chandra, XMM-Newton. Координатор міжнародної спостережної програми «Багатодовготна астрономія», учасник національних проектів "Україінська віртуальна обсерваторія" та "Астроінформатика"..

Автор понад 372 наукових праць, що опубліковані у престижних виданнях і входять до науково-метричних баз, 80 популярно-профорієнтаційних публікацій, двох навчальних і 21 методичного посібника. Підготував до публікації монографію «Математичне моделювання астрономічних сигналів».

Під науковим керівництвом вченого захищено 8 кандидатських дисертацій (Л.С.Кудашкіна (1997), С.В.Колесніков, В.І.Марсакова, О.В.Халевін (2000), О.В.Бакланов (2005), В.В.Бреус (2013), Л.Л.Чінарова (2014), М.Г.Ткаченко (2017)). Серед учнів професора І. Л. Андронова — 3 соросівських молодих вчених, 7 стипендіатів Кабінету міністрів України, 5 лауреатів премії молодих вчених Української астрономічної асоціації. Лауреат премії Канадського астрономічного товариства.

Громадська діяльність
З 1982 р брав участь в організації щорічних наукових конференцій на базі ОНУ ім. І. І. Мечникова. Входив до складу наукових оргкомітетів міжнародних наукових конференцій за межами Одеси (4-7 кожного року).

Член міжнародних наукових та науково-просвітницьких товариств: International Astronomical Union, European Astronomical Society (член-засновник), Astronomia Nova, Euroscience, Euro-Asian Astronomical Society, The European Association for Astronomy Education, Internacia Scienca Asocio Esperantista. Віце-президент Українського товариства любителів астрономії, голова Української асоціації спостерігачів змінних зірок (UAVSO), член Комісії за освітою Української астрономічної асоціації. У 2001–2002 рр. — Член експертної ради ВАК України. З 1988 року очолює астрономічне відділення Малої академії наук. Член експертної Ради МОНУ з напряму "Ядерна фізика, радіофізика та астрономія" (2008-2010, 2015-).

Член редколегій фахових журналів «Journal of Astronomy and Space Sciences» (Корея, KASI), «Open European Journal on Variable Stars» (Чехія), "American Journal of Theoretical and Applied Statistics", "Prace Naukowe Akademii im. Jana Długosza w Częstochowie. Fizyka" (Польща), «Кінематика і фізика небесних тіл» (ГАО НАН України), «Журнал фізичних досліджень» (м. Львів), «Odessa Astronomical Publications» (відповідальний секретар редколегії журналу у 1992–2006 р.), «Advances in Astronomy and Space Physics» (КНУ), "«Вісник Одеського національного морського університету», "Проблеми транспорту" (ОНМУ). Член редакційної колегії «Одеського астрономічного календаря» і науково-популярних журналів «Наше небо» та «Вселенная, пространство, время».

У 2004 році рішенням Міжнародного астрономічного союзу малій планеті 11003, відкритій М. С. Черних, присвоєно ім'я «11003 Andronov».

SIDEROCRATOR

17 квітня 1921 р. народився американський астроном Лестер Джонсон (Harold Lester Johnson; 1921— 1980) Створив систему U, B,V, ухвалену як міжнародний стандарт для зоряної фотометрії, один із засновників інфрачервоної астрономії.

1953 року спільно з В. В. Морганом і Д. Гаррісом створив триколірну широкосмугову електрофотометричну систему для видимої та ближньої ультрафіолетової частини спектру — так звану систему U, B,V, ухвалену як міжнародний стандарт для зоряної фотометрії.
Виконав у цій системі численні високоточні спостереження зір галактичного поля, а також зір у розсіяних і кулястих скупченнях і побудував за цими спостереженнями діаграми Герцшпрунга — Рассела, які використовувалися багатьма дослідниками для вивчення зоряної еволюції. Система Джонсона дає можливість визначати поправки за загальне і диференціальне поглинання світла в міжзоряному просторі і завдяки цьому відіграла велику роль у вивченні будови Галактики. На початку 1960-х років Джонсон поширив свою систему в інфрачервону область і виконав перші масові вимірювання блиску зірок у різних її смугах; це дозволило йому встановити шкалу болометричних величин і ефективних температур для холодних зірок.

Одним з важливих відкриттів, зроблених Джонсоном в ході цих досліджень, було виявлення 1964 року надлишкового інфрачервоного випромінювання у квазара 3С 273. Ці роботи Джонсона, поряд з першими інфрачервоними оглядами неба, проведеними Дж. Нойгебауером, Д. Марцем і Р. Лейтоном, Ф. Лоу, поклали початок інфрачервоної астрономії.

SIDEROCRATOR

145 років тому 18 квітня 1880 р. австрійським астрономом Йоганом Палісою в Австрійській військово-морській обсерваторії Пола був відкритий астероїд 216 Клеопатра - металевий астероїд і тринарна система. Особливість астероїда в тому, що в нього є 2 супутники які були відкриті у 2008 році, а пізніше названі Алекселіосом та Клеоселеном .

Форма Клеопатри нестандартна — вона нагадує форму гантелі або собачої кісточки. Довжина в поперечнику становить 217 кілометрів, а супутників — від п'яти до десяти кілометрів.

Клеопатра складається із заліза та нікелю, вага становить чотири мільйони мільярдів тонн. Внутрішній склад астероїда — це численні порожнечі, що займають п'ятдесят відсотків усього об'єму тіла.
Така форма може бути результатом м'якого зіткнення двох об'єктів, згодом об'єдналися в один.

У хімічному складі астероїда, що відноситься до спектрального класу M , були виявлені нікель і залізо , а також енстатіт . Альбедо Клеопатри можна порівняти з альбедо Місяця . Оцінки відбивної здатності астероїда дозволяють припустити, що його щільність становить не менше 3,5 г / см³ , і пористість не більше 60%.

Астероїд не перетинає орбіту Землі і звертається навколо Сонця за 4,67 року.

Супутники
У 1988 році пошук супутників у цього астероїда був здійснений за допомогою телескопа UH88 в обсерваторіях Мауна-Кеа , але зусилля виявилися марними.
Довгий час передбачалося, що Клеопатра є подвійним астероїдом, в основному через велику амплітуди кривої зміни блиску. Дослідження, проведені в 2000 і 2001 році , спростували це припущення. Було з'ясовано, що причиною великої амплітуди є незвичайна форма Клеопатри.

Однак в ході подальших досліджень астероїда, 19 вересня 2008 року за допомогою телескопа-рефлектора Keck-II з використанням адаптивної оптики у Клеопатри були виявлені два невеликих супутники S / 2008 (216) 1 і S / 2008 (216) 2 . Діаметр першого становить близько 5 км , другого - 3 км. 18 лютого 2011 року супутникам були привласнені офіційні назви. S / 2008 (216) 1 отримав ім'я Алексгеліос , а S / 2008 (216) 2 - Клеоселена.
У лютому 2011 року супутники були названі Alexhelios (зовнішній) і Cleoselene (внутрішній), в честь дітей Клеопатри - Олександра Геліоса та Клеопатри Селени II .

Игорь Александрович

Точно кістка якась літає

Чого це йому дали назву Клеопатра?

SIDEROCRATOR

Цитата: Игорь Александрович від 20 Квітня 2020, 16:29:41

Точно кістка якась літає Чого це йому дали назву Клеопатра?

Бо тоді ще діяло правило називати астероїди іменами героїнь греко-римської міфології та персонажів античності.

SIDEROCRATOR

130 років тому 21 квітня 1890 р. народився німецький астрофізик Вальтер Роберт Вільгельм Гротріан (Walter Robert Wilhelm Grotrian 1890 - 1954)

Зустріч фізиків у Геттінгенському ун-ті В Гротріан стоїть над А. Енштейном
З 1922 року працював в Потсдамській астрофізичній обсерваторії . У 1930 р виступив одним із засновників журналу Zeitschrift für Astrophysik і до кінця життя був його співредактором. З початком Другої світової війни на військовій службі, деякий час перебував при люфтваффе , в 1940 р після окупації Норвегії займався налагодженням роботи обсерваторії в Тромсі.

Найбільш істотний науковий внесок Гротріана пов'язаний з вдосконаленням спектрографа і, зокрема з вивченням спектра сонячної корони;
прорив в інтерпретації її спектральних характеристик пов'язаний з роботою Гротріана в складі експедиції Ервіна Фрейндліха в 1929 році на острові Суматра.
Гротріану належить розробка типу енергетичної діаграми (Діаграма Гротріана) яку він ввів у фізику в 1928 році, коли використовував їх у своїй роботі для графічного зображення спектрів атомів та молекул з одновалентними , двовалентними та тривалентними електронами .
У 1948 р за заслуги в цій області був разом з Бенгтом Едлен висунутий на Нобелівську премію з фізики.

SIDEROCRATOR

30 років тому 24 квітня 1990 р. був запущений телескоп Хаббл

За роки роботи на навколоземній орбіті «Габбл» отримав більше 700 тисяч зображень 22 тисяч небесних об'єктів — зір, туманностей, галактик, планет. Потік даних, які він щоденно генерує в процесі спостережень, становить близько 15 Гб. Загальний їхній обсяг, накопичений за весь час роботи телескопа, перевищує 20 терабайт. Близько 4000 астрономів дістали можливість застосовувати його для спостережень, опубліковано більше 4000 статей у наукових журналах.

На зображенні, отриманому за програмою Hubble Ultra Deep Field, видно сотні галактик, найчервоніші і тьмяніші утворилися всього через 800 млн років після Великого Вибуху
За допомогою вимірювання відстані до цефеїд у скупченні Діви було уточнено значення сталої Габбла. До спостережень орбітального телескопа похибка визначення сталої оцінювалася в 50 %, спостереження дозволили підвищити точність до 10 %.
Вперше отримано карти поверхні Плутона і Ериди.
Вперше спостерігалися ультрафіолетові полярні сяйва на Сатурні, Юпітері і Ганімеді.
Отримано додаткові дані (зокрема, спектрометричні) про планети поза сонячною системою.
Знайдено велику кількість протопланетних дисків навколо зір у Туманності Оріона.
Доведено, що процес формування планет відбувається у більшості зір Чумацького Шляху.
Частково підтверджено теорію про надмасивні чорні діри в центрах галактик, на основі спостережень висунуто гіпотезу, що пов'язує масу чорних дір із властивостями галактики.
За наслідками спостережень квазарів побудовано сучасну космологічну модель: Всесвіт розширюється з прискоренням і заповнений темною енергією, уточнено вік Всесвіту — 13,7 млрд років.
Виявлено еквіваленти гамма-спалахів в оптичному діапазоні (1995 р).
2004 року було сфотографовано ділянку, розміром одну тридцятимільйонну частину площі неба (Hubble Ultra Deep Field), з ефективною витримкою близько 106 секунд (11,3 діб). Отримане зображення містить декілька тисяч тьмяних галактик, що дозволило продовжити вивчення віддалених галактик аж до епохи утворення перших зір. Вперше було отримано зображення протогалактик, перших згустків матерії, які сформувалися менш ніж через мільярд років після Великого Вибуху. Порівняння цієї ділянки з другою, розташованою в іншій частині неба (Hubble South Deep Field), підтвердило гіпотезу про ізотропію Всесвіту.
відкрито понад 1500 нових галактик, серед них GN-z11 — найвіддаленіший з відомих об'єктів у Всесвіті (за станом на березень 2016 року).

Астрономи виконали найточніше на сьогоднішній день обчислення сталої Габбла — величини, що характеризує залежність швидкості віддалення об'єкта від його відстані до спостерігача.

У цьому дослідженні учені вивчали близько 240 цефеїд у семи галактиках. На першому етапі вони обчислили середню світність цефеїд у галактиці NGC 4258. Для цього їм знадобилася видима зоряна величина цих об'єктів, а також відстань до цієї галактики, яка була відома зі спостережень NGC 4258 за допомогою радіотелескопів.

Нарешті, отримані відстані було застосовано для калібрування даних спостережень наднових типу Ia (зокрема, залежності їхньої світності від часу), спалахи яких незадовго до того спостерігалися саме в цих скупченнях. Отримані дані про світність наднових вчені застосували для визначення відстаней до ще віддаленіших зоряних скупчень, у яких теж спостерігалися наднові. Обчисливши відстань, а також вимірявши червоний зсув у їхньому спектрі випромінювання, який визначає швидкість віддалення, астрофізики обчислили нове значення сталої Габбла.

Виявилося, що вона дорівнює 74,2 (±3,6) км/сек на один мегапарсек. Наприклад, це означає, що об'єкт, розташований на відстані 10 мегапарсеків (близько 33 мільйонів світлових років) від Землі, має віддалятися зі швидкістю близько 742 кілометрів на секунду (±36 кілометрів на секунду).

Спеціально для досягнення такої точності всі вимірювання здійснювалися за допомогою одного приладу — телескопа «Габбл». Це було зроблено, щоб зменшити систематичну похибку, яка виникає в результаті вимірювань, зроблених кількома приладами. Окрім того, спостереження здійснювалися в діапазоні хвиль, близькому до інфрачервоного, оскільки випадкові відхилення коливань світності цефеїд мінімальні саме в цьому діапазоні.

Доступ до телескопа

Будь-яка людина або організація може подати заявку на роботу з телескопом, не існує обмежень за національною або академічною належністю. Конкуренція за час спостережень дуже висока, зазвичай сумарно запитаний час у 6—9 разів перевищує реально доступний.

Конкурс заявок на спостереження оголошується приблизно раз на рік. Заявки поділяються на кілька категорій:

Звичайні спостереження (англ. General observer). До цієї категорії потрапляє більшість заявок, що вимагають звичайної процедури й тривалості спостережень
Бліц-спостереження (англ. Snapshot observations) для тих спостережень, що вимагають не більше 45 хвилин (включаючи час наведення телескопа). Вони дозволяють заповнити паузи між звичайними спостереженнями
Термінові спостереження (англ. Target of Opportunity), для вивчення явищ, які можна спостерігати протягом обмеженого, заздалегідь відомого проміжку часу.
Крім того, 10 % часу спостережень залишається в так званому «резерві директора інституту космічного телескопа». Астрономи можуть подати заявку на використання резерву в будь-який час, зазвичай він використовується для спостережень незапланованих короткострокових явищ, таких, як спалахи наднових. Зйомки глибокого космосу за програмами Hubble Deep Field і Hubble Ultra Deep Field також було здійснено за рахунок директорського резерву.

Протягом перших декількох років частина часу з резерву виділялася астрономам-аматорам. Їхні заявки розглядалися комітетом, що складався з видатних астрономів-непрофесіоналів. Основними вимогами до заявки були оригінальність дослідження і тема, що не збігалася з поданими запитами професійних астрономів. У цілому в період між 1990 і 1997 роком було здійснено 13 спостережень за програмами, які запропонували аматори. Надалі, через скорочення бюджету інституту, надання часу нефахівцям було припинено.

SIDEROCRATOR

23 квітня 1896 р. народився видатний оптик Дмитро Максутов (1896-1964).

Стаття Едварда Тригубова, дослідника життя і творчості Д. Максутова
http://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=181

Игорь Александрович

Табуретки зачётные, оптические. Где-то я тут похожую видел

SIDEROCRATOR

115 років тому 28 квітня 1900 р. народився нідерландський астроном Ян Гендрик О́орт ( Jan Hendrik Oort 1900 — 1992)

Закінчив Гронінгенський університет, де навчався разом з Якобусом Каптейном, у 1921—1922 рр. працював в тому ж університеті, у 1922—1924 рр. — у Єльській обсерваторії (США). Протягом 1924—1970 рр. працював у Лейденській обсерваторії, з 1945 р. — її директор; у 1926—1970 рр. викладав у Лейденському університеті, з 1945 року — професор.

Основні наукові роботи присвячені дослідженню будови і динаміки Галактики та питанням космогонії.
1927 р. на основі статистичного вивчення променевих швидкостей і власних рухів зірок чітко обґрунтував гіпотезу Бертіла Ліндблада про обертання галактики навколо її центру. Довів, що Галактика обертається не як тверде тіло — внутрішні її частини обертаються швидше, швидкість зменшується зі зростанням відстані від центру; визначив величину ефекту диференціального обертання (Постійна Оорта), швидкість галактичного обертання (220 км/с в околиці Сонця) і період обертання (220 млн років в околиці Сонця). Роботи Оорта поклали початок вивченню динаміки галактики.

Детально розглянув роль дифузної речовини в кінематичній і динамічній картині Галактики. 1932 р. вперше оцінив щільність дифузної міжзоряної речовини за допомогою z-компоненти швидкості зірок (перпендикулярній площині Галактики) і знайшов її межу — 3×10−24 г/см3. 1938 р. довів, що більша частина поглинаючої речовини в Галактиці зосереджена в шарі завтовшки по 200 парсеків з обох боків галактичної площини; довів також, що зоряна щільність зростає у напрямку до галактичного центру і що Сонце розташоване в області зі зниженою зоряною щільністю.

З появою радіоастрономії продовжував вивчення Галактики радіоастрономічними методами — брав участь у встановленні великомасштабної структури, у дослідженнях хмар міжзоряного газу.

Оорт — автор теорії сферичної кометної хмари, яке є джерелом спостережуваних комет. Ця хмара простягається до відстані 150 000 а.о. від Сонця, комети більшу частину часу перебувають далеко від Сонця і тому невидимі. Під впливом найближчих зірок швидкості окремих комет можуть змінюватися настільки, що останні потрапляють в околиці Сонця і стають видимими; тут вони під дією гравітації планет змінюють свої орбіти і можуть ставати періодичними.

Спільно з Лайменом Спітцером запропонував механізм утворення протозірок у міжзоряних хмарах (стиснення газу під дією тиску випромінювання гарячих зірок, що утворилися раніше). Спільно з Гендріком Крістофелем ван де Гулстом розробив теорію утворення міжзоряних пилових частинок шляхом акреції міжзоряного газу. Виявив, що випромінювання Крабоподібної туманності поляризоване і має синхротронну природу.

SIDEROCRATOR

1 травня 1955 р. народився Кадзуро Ватанабе японський астроном-аматор і першовідкривач астероїдів.

Є одним з найуспішніших першовідкривачем астероїдів. За весь час своїх спостережень виявив в цілому 669 астероїдів, більшість спільно з іншим японським астрономом Кін Ендате

Також є автором або співавтором брошур «Мисливець за астероїдами», «Керівництво з фотографування небесних тіл», «Зоряне небо нашої мрії» та інших. Часто публікується в японському журналі «Щомісячний астрономічний гід».

На знак визнання заслуг одному з астероїдів присвоєно ім'я «4155 Ватанабе».

SIDEROCRATOR

120 років тому 10 травня 1900 р. народилася aмериканський астроном Сесілія Гелена Пейн-Гапошкіна (1900-1979).

Народилася в Вендоувері (Англія), в 1923 закінчила Кембриджський університет, в тому ж році переїхала до США і відтоді працювала в Гарвардському університеті в Гарвардській обсерваторії. У 1931 отримала громадянство США.

Перша жінка, яка отримала звання професора і очолила кафедру в Гарвардському університеті (1956).

У книзі «Зіркові атмосфери» (1925) вперше розглянула фізичні умови в атмосферах зірок шляхом зіставлення спостережуваних інтенсивностей ліній в спектрах зірок різних спектральних класів з інтенсивностями, розрахованими для різних температур на основі теорії іонізації і збудження атомів, яка незадовго перед цим була розроблена М.Саха, А.Фаулером, Е.А.Мілном та іншими. Побудувавши першу шкалу температур, визначила хімічний склад зоряних атмосфер; прийшла до висновку, що відносний вміст елементів у більшості зірок однаковий і не відрізняється від спостережуваного на Сонці.

У 1934 вийшла заміж за російського емігранта С.І.Гапошкіна. Багато наукової роботи вони виконували удвох.

Починаючи з 1930-х років основне місце в її роботах займають дослідження змінних зір, які вона проводила спільно з чоловіком. Гапошкіни організували у Гарвардській обсерваторії вивчення змінних по пластинках гарвардської колекції, систематизували цей великий матеріал і використовували його для знаходження закономірностей між різними характеристиками змінних багатьох типів; докладно дослідили всі змінні зірки яскравіші 10-й зоряної величини, відкрили багато нових змінних.

Протягом тривалого часу вивчали змінні зірки в Магелланових хмарах, виконали більше 2 мільйонів визначень їхнього блиску по гарвардських пластинках, виявили відмінності в розподілі цефеїд за періодами в різних частинах Хмар. Пейн-Гапошкіна провела порівняння змінних в галактичних кульових скупченнях, Магелланових хмарах і галактиці Андромеди для перегляду шкали абсолютних величин та визначення поправки до шкали відстаней. Численні роботи Пейн-Гапошкіної з вивчення змінних підсумовані нею в книгах «Змінні зірки» (спільно з Гапошкіним, 1938), «Змінні зірки і будова Галактики» (1954), «Галактичні нові» (1957).

Астероїд 2039 Пейн-Гапошкіна названий на честь ученої.

SIDEROCRATOR

7 травня 1617 р. помер видатний німецький астроном Давид Фабрицій (1564-1617)
(справжнє імя Давід Фабер-Гольдшмідт)
народився в м Esens, навчався в університеті Гельмштедта починаючи з 1583 р. Згодом зацікавився астрономією. Вивчав астрономію у Лампадіуса у Брауншвейзі. Листувався з Тихо Браге, Йостом Бюрґі, Йоганном Кеплером. Надав Кеплеру свої спостереження Марса, які той використовував поряд із спостереженнями Браге для встановлення законів планетних рухів. На думку Кеплера, Фабриціус був кращим після Тихо Браге спостерігачем свого часу.

Фабрициус відкрив першу відому періодичну зміну зірку (на відміну від катастрофічних змінних, таких як нових і наднових), Міру, в серпні 1596 р. Спочатку він сприйняв її за нову зорю, так як вона через деякий час зникла. Проте, коли він знайшов її на небі знову то дійшов висновку що це новий обєкт. Це було першим спостереженням зоряної змінності. У 1639 голландський астроном І.Гольвард встановив періодичний характер зміни блиску цієї зірки. Згодом Ян Гевелій дав їй назву Міра (Дивовижна) Кита. У 1604 Давид Фабрицій незалежно від Галілео Галілея та Кеплера спостерігав появу нової зірки в сузір'ї Змієносця. У максимумі блиску зірка була яскравіше Юпітера, потім потьмяніла і до кінця 1605 перестала бути помітною.

Два роки по тому, його син Йоганн Фабріціус (1587-1615) повернувся з університету в Нідерландах і за допомогою телескопів, вони почали спостереження Сонця. Незважаючи на труднощі спостереження Сонця безпосередньо, вони наголосили на існуванні сонячних плям, це був перший підтверджений випадок їх спостереження.

Збудувавши камеру-обскуру для телескопа вони отримали краще зображення сонячного диска, і зауважили, що плями переміщаються. Вони з'являться на східному краю диска, поступово рухаються до західного краю, зникають, то з'являються на сході знову після проходження одного і того ж проміжку часу. Це свідчило про те, що Сонце обертається навколо своєї осі, про що було відомо раніше, але не підкріплено доказами. Його син Йоганес опублікував працю Maculis in Sole Observatis, et Apparente earum cum Sole Conversione Narratio «Оповідання на Плями Спостережувані на Сонці і їх видиме обертання з Сонцем»)

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221756 раз)