Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221744 раз)

SIDEROCRATOR

12 равня 1913 р. народився радянський астроном вірменського походження
Татеос Артемович Агекян (1913 — 2006)

Основні наукові роботи присвячені проблемам зоряної динаміки, зоряної статистики і небесної механіки. Детально розглянув питання про роль дифузної матерії в проблемах зоряної динаміки. Отримав математичний вираз для прискорення зірки при її взаємодії з системою пилових хмар, враховуючи при цьому гравітаційні сили і сили світлового тиску. Показав, що явище зростання залишкових швидкостей зірок спектральних класів O і B при переході від ранніх підкласів до пізнішим пояснюється прискоренням, що отримується гарячими гігантами в результаті їх взаємодії з дифузною матерією. Розглянув сумісний вплив скупчення галактик і клочковатості поглинаючої матерії на видимий розподіл галактик. Розробив метод дослідження кінематики Галактики за профілями радіолінії нейтрального водню на довжині хвилі 21 см. Вивчав еволюцію квазістаціонарних систем гравітуючих тіл, що обертаються. Запропонував метод вивчення властивостей руху в полі заданого потенціалу за допомогою градієнтів поля напрямів. Уточнив поняття компланарності в кратних системах зірок і зробив ряд висновків про зміну компланарності в процесі еволюції. Розглянув деякі загальні закономірності еволюції систем гравітуючих тіл, що обертаються.

Автор монографії «Звезды. Галактики. Метагалактика» (3-є видання 1981), книг з питань застосування теорії ймовірності і математичної статистики до астрономії, автор низки розділів «Курсу астрофізики і зоряної астрономії» (1951).

SIDEROCRATOR

12 травня 1823 р. народився англійський астроном Джон Рассел Хайнд (John Russell Hind, 1823 — 1895).

Джон Рассел Хайнд народився в 1823 році в Ноттінгемі. У 17 років він відправився в Лондон навчатися професії цивільного інженера. Завдяки допомозі Чарльза Вітсона він залишив інженерну справу і погодився працювати в Гринвіцькій королівській обсерваторії під керівництвом Джорджа Бідделла Ейрі. Там він пропрацював 4 роки. З 1844 року Хайнд став директором приватної обсерваторії Джорджа Бішопа. У 1853 році Хінд став керівником «Морського альманаху» (англ. Nautical Almanac), і займав цю посаду до 1891 року.

Хайнд є одним з перших відкривачів астероїдів.
Всього на його рахунку 10 відкритих: 7 Ірида 8 Флора,12 Вікторія, 14 Ейрена, 18Мельпомена, 19 Фортуна, 22 Калліопа, 23 Талія, 27 Евтерпа, 30 Уранія
Він також виявив і дослідив змінні зірки R Зайця, U Близнят, Т Тельця і підсвічувану останньою змінну туманність Хайнда, а також виявив змінність μ Цефея.
Хайнд виявив Нову Змієносця 1848 року (V841 Ophiuchi), першу нову сучасності.

Змінна туманність Хайнда

SIDEROCRATOR

15 років тому 15 травня 2005 р. були відкриті супутники Плутона - Нікта та Гідра.

Два зовнішніх супутники, що одержали назви Гідра (колишній S/2005 P1) і Нікта (колишній S/2005 P2), були відкриті в результаті повторного аналізу фотографій телескопа Хаббл, зроблених у травні 2005 року.

Якщо вважати альбедо супутників рівним показнику Харона, то їхні діаметри оцінюють 125 км і 140 км. Радіус орбіти меншого супутника — 49 тис. км, тобто він перебуває в 2,5 рази далі від Плутона, ніж Харон. Інший супутник рухається орбітою радіусом 65 тис. км. Періоди обертання навколо Плутона становлять близько 11 й 14 діб відповідно.

SIDEROCRATOR

17 травня 1836 р. народився англійський астроном Джо́зеф Но́рман Ло́к'єр (Joseph Norman Lockyer 1836 — 1920).

Освіту здобув у приватних навчальних закладах. З 1857 року служив клерком у військовому відомстві, з 1870 року — секретар урядової комісії з науки, потім працював у відділі науки і мистецтва в Південному Кенсінгтоні. З 1881 — професор астрофізики в Королівському коледжі, в 1885—1913 — директор Обсерваторії сонячної фізики цього коледжу в Південному Кенсінгтоні. З 1913 року працював у приватній обсерваторії в Сідмуті, яка після його смерті стала називатися Обсерваторією імені Н. Лок'єра.

Піонер спектроскопічного вивчення Сонця і зірок. Надавав особливого значення паралельним астрономічними спостереженнями і лабораторним експериментам. У 1866 почав спектральні спостереження сонячної поверхні й відзначив зміни в спектрі при переході від диска до плям, подібні змінам при переході від іскрового спектру до дугового в лабораторії. Інтерпретував ці зміни на основі своєї гіпотези дисоціації атомів при підвищенні температури. У розвитку цієї гіпотези близько підійшов до ідеї йонізації атомів. У 1866 році розробив ідею методу спостереження протуберанців поза затемненням і в 1868 році вперше застосував цей метод на практиці (одночасно з П'єром Жансеном, який незалежно відкрив той же метод). У 1871 році прийшов до висновку, що яскрава жовта лінія, яка спостерігалася в спектрі протуберанців і не збігається з жодною виміряної в лабораторії лінією, належить до нового елементу, і назвав цей елемент гелієм. Розробив схему зоряної еволюції, яка, хоч і була заснована на помилковій метеорній гіпотезі походження та розвитку зірок і на гіпотезі дисоціації атомів, дозволила йому створити першу спектральну класифікацію, що підкреслювала значення температури атмосфери зірки для характеру її спектру. Виконав ряд досліджень з вивчення зв'язку між погодою на Землі і сонячною активністю. Першим серйозно підійшов до питання про астрономічне призначення мегалітичних пам'яток (Стоунхендж і інші) на території Великої Британії. У 1870—1905 роках очолював вісім експедицій для спостереження повних сонячних затемнень.

У 1869 році заснував широко відомий загальнонауковий щотижневий журнал Nature і був його редактором до кінця життя. Автор багатьох книг з фізики Сонця і зірок.

SIDEROCRATOR

30 років тому 17 травня 1990 року впав метеорит Стерлітамак

23:30 за місцевим часом в 20 км на захід від міста Стерлітамак (Башкортостан) впав великий залізний метеорит! У XX столітті Стерлітамацьке падіння метеорита є другим на планеті, після Сіхоте-Алиньского, коли спостерігалися болід, кратер, характер розкиду грунтів і сама метеоритна речовина. У цьому полягає унікальність Стерлітамакського метеорита.

Кілька секунд після зникнення боліда жителі селища Стерлітамакське, розташованого всього в 1,5 км від місця падіння, почули кілька вибухів, що супроводжувалися струсом ґрунту і брязкотом шибок.

«Аналіз повідомлень інших очевидців показав, що болід рухався з півдня на північ під кутом приблизно 40 ° до горизонту, залишаючи світлий зигзагоподібний слід. Причому, деякі очевидці стверджували, ніби болід світився аж до його зіткнення із земною поверхнею. Все явище тривало 7-8 секунд. За цим спостереженням співробітник Комітету з метеоритів Р. Л. Хотинок визначив азимут польоту боліда (350 °) і кутову висоту його (47 °) над горизонтом».
Кратер був виявлений на другу добу після падіння (19 травня 1990 року).

Прибулі на місце падіння вчені побачили великий кратер діаметром 10 і глибиною 5 метрів. Навколо від ударної хвилі виник вал пухкої землі висотою близько 60 сантиметрів.

«Загальний контур зони далеких викидів нагадував« метелика »з дещо витягнутим східним крилом. Мимоволі напрошувалося порівняння зі знаменитим вивалом лісу у формі метелика, що виникли під час вибуху Тунгуського метеорного тіла, з тієї, правда, суттєвою різницею, що «крила» тієї метелики були спрямовані назустріч руху тіла ».

Під час робіт 1990-91 років кратер метеорита був проритий в глибину на 15 метрів в результаті були знайдені 5 найбільш вагомих уламків метеорита. Спочатку, імовірно, найпотужніший з знайдених уламків метеорита був на глибині 12 метрів.

23 травня 1990 року було знайдено два осколка. Перший, масою 363 грама, лежав біля кратера. Згодом його розпиляли на пластинки і використовували для аналізів і зшліфа. З другим - в 865 грамів - надійшли майже також, тільки одну половинку передали в Стерлітамакський краєзнавчий музей. 27 травня, після того, як електророзвідка показала два місця з аномальним полем, в кар'єрі на глибині восьми метрів знайшли ще два уламка - вже побільше.

1 червня 1991 року два дев'ятикласники прогулюючись біля котловану, знайшли брилу вагою в 315 кілограмів (в 60 метрах від центру кратера - в відвалі глини, на глибині 0,2-0,5 м від поверхні відвалу, майже на рівні земної поверхні). Даний уламок назвали «МС-5».

Загальна маса виявлених уламків метеорита становить ~ 326 кг.

«Виходячи з емпіричної залежності між максимальними розмірами регмагліптів і самого метеорита, діаметр Стерлітамакського метеорита можна приблизно оцінити в 1-1,5 м; якщо зіставити ці результати з морфологічними характеристиками найбільшого зі знайдених зразків, можна припустити, що метеорит був плитоподібним тілом, і розколовся на частини біля самої поверхні землі. Удар цього метеоритного рою і привів до утворення кратера »

«За різними розрахунками і оцінками фахівців-геологів загальна маса метеорита повинна бути приблизно в три-чотири рази більше, ніж вилучено (326 кілограмів). Так що цілком ймовірно, що основне тіло - не те, що в музеї, а то, що все ще залишається в землі (підтвердженням цього і магнітні аномалії, що фіксуються в околицях кратера.). Але польових робіт поки не передбачається. Сезон 1990-1991 років був першим і єдиним. В озерці, що утворився на місці кратера, вже хлюпається риба (карасі) »

На жаль, після виявлення вищевказаного уламка метеорита МС-5, польові роботи на об'єкті були призупинені і більш вже не поновлювалися. До того ж найбільший уламок (МС-5) був узятий під державну (республіканську) охорону і була внесена заборона на відпилювання зразків від уламка метеорита, що не дозволило провести внутрішні дослідження метеорита і його хімічного складу. Такі дослідження були проведені лише в відношенні більш дрібних уламків. Зараз метеорит зберігається в Музеї археології та етнографії Центру етнологічних досліджень Уфимського наукового центру РАН.

Список всіх задокументованих уламків метеорита:

МС-1. Маса 363 г, початкові розміри 6,5 × 3,5 × 3 см. Виявлено
23 травня 1990 на поверхні, поблизу кратера. Розпиляний на пластинки.
Майже весь (крім 2 пластинок) використаний на аналізи і на аншліфа.

МС-2. Маса 6600 р ~ 25 × 6 × 5 см. Виявлено 27 травня в розвідувальному
кар'єрі, в глинистої масі, на глибині ~ 8 м. Знаходиться у академіка АН РБ М.А. Камалетдінова.

МС-3. Маса 865 г. ~ 8 × 5 × 3 см. Виявлено 23 травня 1990 на поверхні, поблизу кратера. Половина розпиляна на пластинки і частково використана на аналізи і на аншліфа. Інша половина передана в краєзнавчий музей м Стерлітамак.

МС-4. Маса 3060 г. Розміри 21 × 6-4 × 3 см. Виявлено 27 травня 1990 в розвідувальному кар'єрі, в глині, на глибині ~ 8 м. Розрізали (у вересні 2001 р) на дві нерівні частини. Обидві зберігаються в Інституті геології УНЦ РАН.

МС-5. Маса 315 кг. Розміри близько 50 × 47 × 27 см. Виявлено 1 червня 1991 в розвідувальному кар'єрі, імовірно на глибині 12 м. Зберігається у Музеї археології та етнографії Центру етнологічних досліджень УНЦ РАН. Оголошено національним надбанням Республіки Башкортостан (так само як і інші екземпляри).

Внутрішня будова і речовий склад метеорита вивчалися тільки за першими двома уламками метеорита.

Підготовлено за мат-ми сайту AstroAlert

SIDEROCRATOR

120 років тому 19 травня 1910 р. Земля пройшла через хвіст комети Галлея

Під час цієї появи комета Галлея вперше була сфотографована і вперше отримані спектральні дані про її складі. Мінімальна відстань від Землі склало всього 0,15 а. е., і комета представляла собою яскраве небесне явище Комета була виявлена на 11 вересня 1909 на фотоплатівці М. Вольфом в Гейдельберзі за допомогою 72-см телескопа-рефлектора, обладнаного фотокамерою, у вигляді об'єкта 16-17 зоряної величини (витримка при фотографуванні становила 1 год). Ще більш слабке зображення пізніше знайшлося на фотоплатівці, отриманій 28 серпня. Комета пройшла перигелій 20 квітня (на 3 дні пізніше передбачення Ф. Х. Кауелл і Е. К. Д. Кроммеліна) і на початку травня представляла собою яскраве видовище на передсвітанковому небі. У цей час крізь хвіст комети пройшла Венера. 18 травня комета виявилася точно між Сонцем і Землею, яка теж на кілька годин поринула в кометний хвіст, який завжди спрямований від Сонця. У той же день 18 травня комета пройшла по диску Сонця. Спостереження в Москві проводили В. К. Цераський і П. К. Штернберг за допомогою рефрактора з розділенням 0,2-0,3 ", але не змогли розрізнити ядра. Оскільки комета перебувала на відстані 23 млн км, це дозволило оцінити, що його розміри складають менше 20-30 км. Той же результат був отриманий за спостереженнями в Афінах. Правильність цієї оцінки (максимальний розмір ядра виявився близько 15 км) вдалося підтвердити під час наступної появи, коли ядро вдалося дослідити зблизька за допомогою космічних апаратів. В кінці травня - початку червня 1910 комета мала 1 зоряну величину, а її хвіст мав довжину близько 30 °. Після 20 травня вона стала швидко віддалятися, але фотографічно реєструвалася до 16 червня 1911 (на відстані 5,4 а. о.).

В ході численних досліджень було отримано близько 500 фотографій голови і хвоста комети, близько 100 спектрограм. Було також виконано велику кількість визначень положення комети, уточнивши її орбіту, що мало велике значення при плануванні програми досліджень за допомогою космічних апаратів напередодні наступної появи 1986 року. На підставі досліджень обрисів голови комети за допомогою довгофокусних астрографів С. В. Орлов побудував теорію формування кометної голови.

Спектральний аналіз хвоста комети показав, що в його складі присутні отруйний газ ціан і чадний газ. Оскільки 18 травня Земля повинна була пройти через хвіст комети, це відкриття спровокувало масові передбачення кінця світу, паніку і ажіотажний попит на шарлатанські «антикометні таблетки» і «антикометні парасольки». Насправді, як відзначили багато астрономів, хвіст комети настільки розріджений, що не може надати жодних негативних ефектів на земну атмосферу. 18 травня і в наступні дні були організовані різноманітні спостереження і дослідження атмосфери, але ніяких ефектів, які можна було б пов'язати з дією кометної речовини, виявлено не було.

Комета повпливала на всі сфери життя, виявляється і на музику також. Російський композитор В. Катанський навіть написав вальс "Комета Галлея"

послухати його можна тут: https://www.russian-records.com/embed.php?image_id=50001&autostart=1&l=russian

SIDEROCRATOR

110 років тому в травневому номері газети "Киеские вести" аматор астрономіі Микола Федорович Зінченко розмістив замітку "К любителям астрономии" з пропозицією створити в Києві гурток аматорів астрономіі.
На заклик спочатку відгукнулося всього лиш четверо осіб. Згодом іх побільшало і з липня гурток почав роботу

SIDEROCRATOR

27 травня 1827 р. Засновано Миколаївську астрономічну обсерваторію

Миколаївська астрономічна обсерваторія заснована в 1821 р. адміралом Олексієм Самуїловичом Грейгом як морська обсерваторія з метою забезпечення Чорноморського флоту часом, картами та навчання морських офіцерів астрономічним методам орієнтування. Місцем для будівництва обсерваторії була обрана вершина Спаського кургану — найвищий пагорб м. Миколаєва (52 м), автором проекту головного будинку був головний архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Іванович Вунш (1770–1836). За рекомендацією Василя Яковича Струве на пост першого директора був призначений Карл Христофорович Кнорре (1801–1883), якому тоді ще не було й 20 років. Одночасно з діяльністю з підготовки морських офіцерів він почав займатися науковими астрономічними дослідженнями, відомий в історії астрономії як автор 5-го аркуша зоряної карти Берлінської академії наук, за допомогою якої потім були відкриті малі планети 5 Астрея і 8 Флора. К. Кнорре пробув на посаді директора обсерваторії 50 років. Астрономічні дослідження в Обсерваторії були продовжені Другим директором Іваном Єгоровичем Кортацці (1837–1903), який створив каталог положень зірок, згодом названий «Миколаївська зона». У морський період діяльності обсерваторії К. Х. Кнорре і І. Є. Кортацці були виконані гідрографічні роботи на Азовському, Чорному і Мармуровому морях, проведені описи та визначені більш точні географічні координати багатьох опорних пунктів карт зазначених морів. Флот був забезпечений точними інструментами і досконалими методами визначення часу (довготи) і широти.

Миколаївське відділення Пулково (1912–1991)
До 1911 року обсерваторія перебувала в Морському міністерстві, з 1912 по 1991 рр. МАО — південне відділення Пулковської обсерваторії Головним завданням обсерваторії в цей період було поширення системи Пулковських абсолютних зоряних каталогів на південне небо і виконання регулярних спостережень Сонця та тіл Сонячної системи. Для оснащення нового відділення з Одеси були перевезені Вертикальний круг Репсольда[3] і пасажний інструмент Фрейберга-Кондратьєва. У період найбільших потрясінь у житті нашого суспільства: Першої Світової війни, революції, громадянської війни, обсерваторії вдалося пережити і зберегти статус наукової установи, її директором був Борис Павлович Остащенко-Кудрявцев (1879–1956). Відродження обсерваторії після важких випробувань пов'язано з ім'ям четвертого директора Леоніда Івановича Семенова (1878–1965), який очолив обсерваторію в 1923 році. У 1931 році в МАО була створена високоточна Служба часу, яка брала участь у національних і міжнародних програмах з визначення точного часу, а в 1935 році обсерваторія була включена в систему установ Академії наук СРСР як Пулковського відділення.

У роки німецько-радянської війни з серпня 1941 по березень 1944 року обсерваторія перебувала у зоні німецької окупації. Директору Л. І. Семенову вдалося зберегти її від серйозних пошкоджень і руйнувань. У роки повоєнного відродження директором обсерваторії (в 1951 році) призначається Яків Юхимович Гордон (1912–1978). У 1955 році до Миколаєва з Пулкова було перевезено меридіанне коло Репсольда, на якому після відновлення і ряду модернізацій протягом 40 років велися різні спостережувальні програми. У 1961 році після введення в дію перевезеного також з Пулкова зонного астрографа фірми «Карл Цейс» в МАО почалася історія фотографічної астрометрії. Миколаївські фотографічні спостереження тіл Сонячної системи знаходяться в числі одних з найточніших у світі. У 1957–1969 роках проводилися візуальні і фотографічні спостереження ШСЗ для визначення їх орбіт. А в 70-80-ті роки обсерваторія була ініціатором і основним виконавцем декількох наукових експедицій для спостережень в умовах полярної ночі на острові Західний Шпіцберген, в умовах високогір'я на Кавказі. У загальній складності в МАО було створено близько 35 різних каталогів положень небесних світил. У 1978 році директором обсерваторії стала Римма Тимофіївна Федорова (1934 р.н.), яку в 1986 році змінив на цій посаді нинішній директор Геннадій Іванович Пінігін (1943 р.н.).

Миколаївська астрономічна обсерваторія
У 1992 році Миколаївська астрономічна обсерваторія здобула статус самостійної наукової установи, в 2002 році отримала офіційний статус науково-дослідного інституту. Зберігаючи свої наукові традиції, МАО розширила тематику досліджень в області астрономічного приладобудування і дослідження навколоземного простору. У 1995 році в МАО створено і введено в дію автоматичний телескоп з ПЗЗ приймачем[9]Аксіальний меридіанний круг (АМК), який в 1999 році був включений до списку об'єктів, що становлять національне надбання України. Після модернізації та оснащення ПЗС приймачем зонний астрограф був перейменований в мультиканальний телескоп (МКТ). У 2004 році був введений в експлуатацію Швидкісний автоматичний комплекс (ШАК), на якому ведуться регулярні спостереження об'єктів ближнього космосу в рамках участі у виконанні Національної космічної програми України з контролю та аналізу космічної обстановки. У 2009 році створено перший в Україні мобільний телескоп «Мобітел», що складається з чотирьох самостійних монтувань, оснащених сучасними ПЗЗ камерами і системою програмного керування в режимі віддаленого доступу. Проводиться перспективна робота по створенню Миколаївської віртуальної обсерваторії (НікВО) в рамках створення Української національної віртуальної обсерваторії.
Динаміка тіл Сонячної системи: ПЗЗ-спостереження обраних астероїдів з метою поліпшення їхніх орбіт і визначення мас; спостереження астероїдів, що зближаються із Землею; фотометричні спостереження малих планет та супутників великих планет.
Зоряні системи координат: поширення системи каталога Hipparcos на слабкі зірки; дослідження зв'язку радіо й оптичної систем координат; створення каталогів положень зірок в обраних ділянках небесної сфери.
Дослідження навколоземного простору: вдосконалення методики спостережень об'єктів ближнього космосу; спостереження геостаціонарних супутників із метою поліпшення елементів їхніх орбіт; контроль стану іоносфери з метою сейсмопрогнозування і вивчення сонячно-земних зв'язків; регулярні GPS -спостереження.
Інформаційна підтримка астрономічних досліджень: програмне забезпечення проведення й обробки спостережень; створення системи віддаленого доступу до астрономічних комплексів з використанням локальної мережі і Internet; створення і ведення загальної бази даних МАО як елемента віртуальної обсерваторії.
Історія астрономії: внесок МАО в астрометричні дослідження, освітлення діяльності та внеску окремих працівників МАО в різноманітних областях астрометрії, дослідження історії експедицій МАО.

SIDEROCRATOR

125 років тому 28 травня 1895 р. народився німецько-американський астроном, Рудольф Лео Бернард Мінковські (нім. Rudolph Leo Bernhard Minkowski; 28 травня 1895 — 4 січня 1976)

Основні наукові роботи присвячено вивченню газових туманностей, нових і наднових зір, пекулярних позагалактичних об'єктів. У обсерваторії Маунт-Вілсон Мінковський спочатку займався дослідженням інтерферометричними методами внутрішніх рухів в газових туманностях. Потім організував огляд неба з об'єктивною призмою з метою пошуку нових планетарних туманностей. У результаті цієї роботи, що тривала кілька років, було відкрито близько 200 нових об'єктів і число відомих планетарних туманностей зросло більше ніж удвічі. Вивчив спектри, просторовий розподіл, рухи як нововідкритих, так і раніше відомих планетарних туманностей. Спільно з Вальтером Бааде досліджував спектри багатьох наднових зір; першим звернув увагу на існування двох типів наднових, які відрізняються як за спектральними характеристиками, так і за виглядом кривих блиску. 1939 року дав опис спектрів обох типів. Очолював програму фотографічного огляду неба з 48-дюймовим телескопом Шмідта обсерваторії Маунт-Паломар; в результаті було створено Паломарський атлас неба, найкращий і найповніший серед усіх наявних. Виконав ототожнення багатьох радіоджерел з оптичними об'єктами. Разом з Бааде досліджував радіоджерело в Крабоподібній туманності і ототожнив його із залишком наднової.
Помилково розглядав радіовипромінювання деяких позагалактичних об'єктів як результат взаємодії галактик, що зіштовхуються.

SIDEROCRATOR

Сьогодні святкує своє 90 річчя американський астроном Френк Дональд Дрейк (Frank Donald Drake; нар. 1930).

Народився в Чикаго, навчався на факультеті електроніки Корнельського університету . Прослухавши курс лекцій прославленого астронома Отто Струве про формування планетних систем, на все життя загорівся інтересом до питань позаземного життя і цивілізацій. Відслуживши в американських ВМС, послідовно працював у Національній радіоастрономічної обсерваторії (NRAO), Корнеллському університеті і Каліфорнійському університеті (місто Санта-Круз). За підтримки Струве Дрейк організував будівництво 28-метрового радіотелескопу на базі NRAO (проект «Озма») - першого в світі вимірювально-реєструючого приладу, спеціально створеного для спроби виявити позаземне життя. Автор «рівняння Дрейка», яке включає всі фактори, необхідні, на думку Дрейка, для оцінки ймовірності існування де-небудь у Всесвіті розумного життя.

Дрейк, як мінімум тричі, був першим - першим у світі почав пошуки сигналів інших цивілізацій - Проект «Озма», першим в світі (разом з Карлом Саганом і ін. ) Створив послання для позаземних цивілізацій - платівку Піонера, першим в світі створив і відправив міжзоряне радіопослання - послання Аресібо .

SIDEROCRATOR

155 років тому 27 травня 1865 р. народилася Надія Олександрівна Бобринська , уродж. Половцева (1865 - 1920) - одна з перших російських жінок- астрономів

В 1896-1904 рр співробітниця Пулковської обсерваторії. У 1901 році першою отримала корекцію орбіти малої планети (300) Геральдіна , відкритої незадовго до цього.

SIDEROCRATOR

135 років тому 29 травня 1885 р. народився німецький астроном Ервін Фінлей-Фройндліх (Erwin Finlay-Freundlich 1885-1964) який брав участь в обговоренні та перевірці загальної теорії відносності.

Народився в м. Бібріх, нині передмістя Вісбадена.
У 1910 році закінчив Геттінгенський унів. і захистив там дисертацію, науковим керівником його був Фелікс Клейн . Далі Фройндліх працював асистентом в Берлінській обсерваторії , в цей період він познайомився з роботами Альберта Ейнштейна по новій теорії тяжіння (Загальна теорія відносності) і вступив з ним у листування. У листах і при особистих зустрічах вони обговорювали шляхи розвитку та дослідної перевірки ейнштейнівської теорії тяжіння. Ейнштейн в 1911 році написав статтю, де обгрунтував відхилення променя світла в гравітаційному полі і закликав астрономів перевірити цю гіпотезу. Фінлей-Фрейндліх висловив побоювання, що відокремити гравітаційне відхилення світла від заломлення того ж променя в сонячній атмосфері буде складно, і запропонував замість Сонця використовувати Юпітер. Ейнштейн відкинув цю ідею, так як, за його розрахунками, для Юпітера відхилення буде в 100 разів менше, ніж для Сонця, і висловив побоювання, що достовірний вимір стане неможливим.

Надалі Фінлей-Фрейндліх активно брав участь в обговоренні перевірки цього та інших некласичних ефектів ( червоного зсуву і зміщення перигелію Меркурія ) як в ейнштейнівській, так і в альтернативних теоріях тяжіння. Ейнштейн в листі Зоммерфельду (1916 рік) писав: «Фрейндліх був єдиним з колег, хто підтримував мене в моїх прагненнях в галузі загальної теорії відносності». У 1916 році Фінлей-Фрейндліх опублікував книгу «Основи теорії тяжіння Ейнштейна», передмову до якої написав сам Ейнштейн.

У 1914 році вчений поїхав в Росію, щоб, скориставшись сонячним затемненням перевірити ейнштейнівську теорію тяжіння, але завадила війна. Фройндліх як громадянин ворожої країни був інтернований і незабаром обміняний на одного з полонених російських офіцерів.

Після війни Фінлей-Фрейндліх взяв активну участь в будівництві сонячної обсерваторії в Потсдамі , яку прозвали «Вежею Ейнштейна» . Після введення обсерваторії в лад був призначений директором дослідницького інституту при ній. У 1926 і 1929 роках організував і очолив експедицію на Суматру для вимірювання (в момент затемнення) відхилення променів світла в полі тяжіння, передбаченого ЗТВ.

З приходом нацистів в 1933 році до влади в Німеччині Фройндліх був змушений покинути країну. Кілька років він провів в Стамбульському університеті , де також організував будівництво обсерваторії. Потім за рекомендацією Артура Еддінгтона отримав в Сент-Ендрюському університеті (Шотландія) місце професора астрономії.

Фройндліх, спільно з Максом Борном, в 1953 році висунув гіпотезу «старіння світла» для пояснення космологічного червоного зміщення .

SIDEROCRATOR

115 років тому 28 травня 1905 р. було відкрито перший астероїд за допомогою блінк-компаратора
Він був відкритий німецьким астрономом Паулем Гецом в обсерваторії Хайдельберг. Названий на честь стереоскопа , різновиду блінк-компаратора , який вперше був успішно використаний для відкриття саме цього астероїда. Назва була запропонована Карлом Пульфріхом. (566) Стереоскопія (Stereoskopia) - великий астероїд зовнішньої частини головного пояса , що належить до темного спектрального класу C .

SIDEROCRATOR

5 червня 1965 р. народився Майкл Браун (Michael E. Brown; нар. 1965) — американський астроном, професор планетної астрономії в Каліфорнійському технологічному інституті, Майкла Брауна називають «людиною, яка вбила Плутон», адже саме з його ініціативи Плутон був позбавлений статусу планети. У 2010 році Браун написав автобіографічну книгу «Як я вбив Плутон і чому це було неминуче».

У 2012 році за відкриття й опис об'єктів пояса Койпера був нагороджений престижною премією Кавлі.

У 2016 році Майкл Браун, Костянтин Батигін та їх колеги з Каліфорнійського технологічного інституту припустили існування дев'ятої повноцінної планети в Сонячній системі. Браун оцінив імовірність її реального існування в 90 %.

Відкриття транснептунових об"єктів згодом призвело до конфлікту між астрономами, який згодом назвали "найгіршим з 17 століття"
28 грудня 2004 року команда Майкла Брауна відкрила об'єкт, який згодом дістав назву Гаумеа, на зображеннях, які вона отримала 6 травня 2004 року в Паломарській обсерваторії (США) за допомогою 1,3-метрового телескопа SMARTS, у процесі пошуків, що мали метою відкриття десятої планети Сонячної системи. У команді цей об'єкт називали «Санта», оскільки його відкрили 28 грудня 2004 року, одразу після Різдва. Утім, вже тоді було зрозуміло, що цей об'єкт не може бути планетою, адже він був значно менший від Плутона, тому Браун не поспішав робити офіційне оголошення про відкриття. Натомість він відклав його, разом з оголошеннями про кілька інших великих транснептунових об'єктів (ТНО), сподіваючись невдовзі отримати результати додаткових спостережень, аби точніше визначити їхню природу.

Відкривши супутники Гаумеа, команда усвідомила, що до складу Гаумеа входить більше кам'янистих порід, ніж в інших ТНО, і що її супутники складаються переважно з льоду[5]. Після цього астрономи відкрили невелике сімейство ТНО із близькими орбітами, і дійшли висновку, що вони є рештками крижаної мантії Гаумеа, яку було викинуто в простір унаслідок зіткнення. 7 липня 2005 року, коли Браун завершував підготовку документа з описом відкриття, у нього народилася донька, Лайла, через що оголошення про відкриття ще відклалося. 20 липня[8] команда з Калтеху опублікувала в Інтернеті витяги зі звіту, які мали передувати оголошенню відкриття на конференції у вересні. Гаумеа у них дістала код K40506A.

Як стверджує Пабло Сантос Санц (Pablo Santos Sanz), студент Хосе Луїса Ортіза Морено в Андалусійському астрофізичному інституті (Instituto de Astrofísica de Andalucía) в Обсерваторії С'єрра-Невада у північній Іспанії, приблизно в той самий час він досліджував масив фотографій, які команда Ортіза почала отримувати в грудні 2002 року. За його словами, він знайшов Гаумеа наприкінці липня 2005 року на зображеннях, знятих 7, 9, та 10 березня 2003 року. Згодом він казав, що, перевіряючи, чи знаходили цей об'єкт раніше, його команда наштовхнулася в Інтернеті на стисле повідомлення Брауна, у якому згадувався яскравий транснептуновий об'єкт, дуже схожий на той, який вони знайшли. 26 липня, виконавши пошук довідкового номера об'єкта K40506A у пошуковій системі Google, вони знайшли записи команди Калтеху щодо Гаумеа, але, за твердженням іспанців, ці записи містили дуже мало інформації і не давали змоги з'ясувати, чи про той самий об'єкт ідеться. Крім того, команда Ортіза звернулася до Центру малих планет (MPC) — там теж не знайшлося інформації про цей об'єкт.

Намагаючись закріпити пріоритет відкриття за собою, уночі 27 липня 2005 року іспанці надіслали до MPC електронний лист про відкриття з темою «Відкриття великого ТНО, терміново», не згадуючи при цьому записи команди Калтеху. Наступного ранку вони знову переглядали записи калтехівців, зокрема, спостереження, здійснені впродовж кількох інших ночей. Після цього вони попросили Райнера Стосса (Reiner Stoss) з любительської Астрономічної обсерваторії Мальорки здійснити подальші спостереження. Стосс знайшов Гаумеа на давніх зображеннях оцифрованих слайдів Паломарської обсерваторії ще 1955 року, і тієї ж ночі, 28 липня, знайшов об'єкт на небі за допомогою власного телескопа. Через годину команда Ортіза подала другий звіт до MPC, у якому містилися ці нові дані. І знову жодної згадки про доступ до даних американців не було. Ці дані MPC опублікував 29 липня.

У прес-релізі, опублікованому того ж дня, команда Ортіза назвала Гаумеа «десятою планетою». 29 липня 2005 року Гаумеа отримала свою першу офіційну позначку — тимчасове позначення 2003 EL61, де рік «2003» визначався даними зображення, на якому здійснили відкриття іспанці. 7 вересня 2006 року об'єкту надали номер і його було включено в офіційний каталог малих планет як (136108) 2003 EL61.

Реакція на оголошення
Того самого дня, коли Центр малих планет зробив це оголошення, команда Брауна оголосила про відкриття іншого об'єкта поясу Койпера — Ериди, ще віддаленішого й яскравішого (і, судячи з усього, більшого за Плутон) об'єкта, подавши його як десяту планету. Оголошення було зроблене раніше, ніж планувалося, щоб запобігти можливості інших подібних новин щодо відкриття, оскільки MPC повідомив команду Брауна, що дані її спостережень були загальнодоступні, і вони розуміли, що на той час існувала можливість доступу до даних не тільки щодо Гаумеа, а й щодо Ериди. Того ж дня, коли Ортіз оголосив про відкриття Гаумеа, Браун подав в Astrophysical Journal свій чорновий варіант публікації про перший із її супутників, який він відкрив 26 січня 2005 року.

Браун, хоча він і був розчарований через те, що Ортіз його випередив, привітав його з відкриттям. Він вибачився за те, що перекинув увагу з оголошення про відкриття Гаумеа до свого оголошення — про відкриття Ериди, і пояснив це тим, що хтось переглядав отримані ним дані і що він побоювався, що хтось його випередить. Ортіз нічого не сказав про те, що саме він і переглядав дані Брауна.

Проаналізувавши записи веб-сервера й дізнавшись, що дані спостережень переглядали з комп'ютера в обсерваторії С'єрра-Невада, причому саме напередодні оголошення про відкриття (цих даних було достатньо, щоб команда Ортіза мала змогу віднайти Гаумеа на своїх зображеннях 2003 року), Браун почав підозрювати, що Ортіз його ошукав. 9 серпня він написав Ортізу електронного листа з вимогою пояснень. Ортіз йому не відповів, і тоді 15 серпня команда Калтеху подала в Міжнародний астрономічний союз офіційну скаргу, звинувачуючи команду Ортіза у серйозному порушенні професійної етики науковців і відмові зізнатися у використанні чужих даних, а в MPC він подав прохання позбавити команду Ортіза статусу першовідкривачів. Пізніше Ортіз визнав, що він справді переглядав дані американців, але відмовився визнати це порушенням, стверджуючи, що він просто перевіряв, чи справді об'єкт, який він відкрив, — новий. Тоді Браун поцікавився, чи бачила взагалі іспанська команда цей об'єкт до того, як він опублікував коротке повідомлення про нього та дані, отримані телескопом.

Протокол Міжнародного астрономічного союзу стверджує, що першовідкривачем малої планети вважається той, хто першим подає до Центру малих планет звіт, який містить достатньо даних для надійного визначення орбіти космічного об'єкта, і що першовідкривачу належить пріоритет надання назви. Таким вважався Ортіз зі своєю командою; він запропонував назву Атаеціна — на честь іберійської богині підводного світу. У римській міфології аналогічною богинею є Прозерпіна, яка, у свою чергу, є однією з коханок Плутона[10]. Утім, Атаеціна — хтонічне божество, і таку назву можна було б надати лише об'єкту, який перебуває в резонансі з Нептуном. Нововідкритий об'єкт таким не був.

Додержуючись вказівок Астрономічного союзу, за якими класичні об'єкти поясу Койпера слід називати іменами міфологічних істот, пов'язаних зі Створенням, у вересні 2006 року команда Калтеху подала формальні документи з пропозиціями імен із гавайського пантеону — і для об'єкта (136108) 2003 EL61, і для його супутників, аби «віддати належне місцевості, де ці супутники були відкриті». Імена запропонував Девід Рабіновіц (David Rabinowitz) із команди Калтеху. Гаумеа — протегуюче божество острова Гаваї, де розташована Обсерваторія Мауна-Кеа. Крім того, вона ототожнюється з Папа — богинею землі й дружиною Вакеа (простір); цей факт теж «працює» на її користь, оскільки вважається, що об'єкт 2003 EL61 майже цілком складається з кам'янистих порід і не має товстої крижаної мантії навколо кам'яного ядра, що є типовим для інших відомих об'єктів поясу Койпера. І, нарешті, Гаумеа — це богиня плодючості й дітородіння, у неї багато дітей, які виростають на різних частинах її тіла; цей факт «унаочнює» сімейство крижаних тіл, які, як вважається, відкололися від карликової планети під час давнього зіткнення. Два відомих супутника, які, судячи з усього, утворилися в такий спосіб, дістали імена двох дочок Гаумеа — Хііакі та Намака.

Унаслідок сперечань щодо того, хто є першовідкривачем об'єкта, а також тривалої його класифікації, об'єкт досить довго залишався без затвердженої назви. 17 вересня 2008 року Міжнародний астрономічний союз оголосив, що обидві організації, які відповідають за найменування карликових планет — Комітет щодо номенклатури малих тіл (CSBN) та Робоча група з номенклатури планетних систем (WGPSN), — зійшлися на пропозиції команди Калтеху — «Гаумеа». У CSBN голоси розділилися майже порівну; долю назви вирішив лише один голос. Однак датою відкриття було зазначено дату оголошення — 7 березня 2003 року, а місцем відкриття — Обсерваторія С'єрра-Невада; ім'я першовідкривача не було вказано.

Браян Марсден (Brian G. Marsden), голова Центру малих планет у Гарварді, став на бік Майкла Брауна і заявив: Рано чи пізно нащадки з’ясують, що сталося, і пріоритет буде надано Майку Брауну.
Щодо незазначеного імені першовідкривача він сказав:

Автора відкриття не зазначено навмисно [...] Ми не хочемо спровокувати міжнародний інцидент.
Усю суперечку він назвав найгіршою від початку XVII століття, коли Галілео Галігей і Симон Маріус сперечалися щодо того, хто відкрив чотири великих супутника Юпітера; урешті-решт її «виграв» Галілей.

Команда Ортіза висувала заперечення рішення щодо назви, закидаючи, що якщо вже не була ухвалена назва «Атаеціна», можна було б принаймні вибрати іншу, аби не називати об'єкт «на користь» жодної зі сторін, і звинуватила Міжнародний астрономічний союз у політичній упередженості. Були чутки, що один із членів CSBM справді пропонував іншу назву — Дагда, богині ірландського пантеону, але врешті-решт її відкинули.

SIDEROCRATOR

1080 років тому 10 червня 940 p. народився Абуль-Вафа Мухаммад ібн Мухаммад аль-Бузджані (940 - 998) - один з найбільших математиків і астрономів середньовічного Сходу. Учитель Абу-л-Хасана ібн Юніса.

У написаному ним коментарі до «Альмагесту» Птолемея зведені астрономічні знання того часу, а також викладені результати його власних робіт. У трактаті містяться відомості про одну з нерівностей місячного руху, перевідкрите згодом Тихо Браге. У 998, незадовго до смерті, Абу-л-Вафа спостерігав місячне затемнення в Багдаді одночасно з молодим ал-Біруні, який спостерігав його в Ургенчі, що дозволило точно визначити різницю довгот цих міст.

Математика
Абу-л-Вафа ввів тригонометричні функції тангенс і котангенс і побудував їх таблиці; визначив з високою точністю значення синуса одного градуса. Він же вивів формулу для синуса суми двох кутів, і в один час з ал-Ходжанді і Ібн Іраком довів теорему синусів для сферичних трикутників:

\ Frac {\ sin A} {\ sin a} = \ frac {\ sin B} {\ sin b} = \ frac {\ sin C} {\ sin c}.
Абу-л-Вафа склав коментарі до математичних праць ал-Хорезмі, Евкліда, Діофанта, Гіппарха. Йому належать книги «Про те, чого слід навчитися до вивчення арифметики», «Про те, що потрібно знати переписувачам, ділкам і іншим в науці арифметики», «Про те, що необхідно реміснику з геометричних побудов», «Про застосування шестидесятеричної таблиці» , «Про визначення ребра куба, квадрато-квадрата і того, що складається з них обох».

SIDEROCRATOR

145 років тому 14 червня 1875 р помер Ге́нріх Луї д'Арре́ (Heinrich Louis d'Arrest; 1822, — 1875) — німецький і датський астроном.

Народився в Берліні. Закінчив Берлінський університет. У 1848 — 1852 працював в Лейпцизькій обсерваторії, у 1852—1858 — професор Лейпцигського університету, з 1858 — професор і директор обсерваторії Копенгагенського університету.
Ще студентом д'Арре підтримував Йоганна Галле у необхідності пошуку Нептуна. 23 вересня 1846 він запропонував порівняти нещодавно дослыджувану в частину неба, у якій Урбен Левер'є передбачив розташування планети, з поточним станом, щоб знайти об'єкт (планету), який змістився, на відміну від постійних зірок. Нептун був виявлений тієї ж ночі.
Основні наукові роботи присвячені вивченню комет, астероїдів, туманностей. Відкрив три комети — 1845 I, II 1851, 1857 I. Комета 1851 II, що отримала ім'я д'Арре, — періодична, вона цікава тим, що її орбіта зазнає змін під дією негравітаційних сил. 1851 року опублікував опис всіх тринадцяти відомих на той час малих планет, 1862 року відкрив астероїд 76 Фрейя. Розпочав систематичне вивчення туманностей: 1857 року виконав точні виміри положень і дав опис 269 об'єктів, 1867 року опублікував результати своїх спостережень ще 1942 туманностей. Одним з перших почав спектроскопічні дослідження туманностей. 1873 року першим вказав, що туманності з яскравими лініями в спектрі (газова природа яких була встановлена пізніше) розташовані переважно в площині Чумацького Шляху, що свідчить про їх належність до системи Чумацького Шляху.

SIDEROCRATOR

220 років тому 17 червня 1800 року народився Вільям Парсонс, 3-й лорд Росс (англ. William Parsons, 3rd Earl of Rosse, 1800-1867) - британсько-ірландський астроном і громадський діяч, відомий як конструктор ряду потужних телескопів-рефлекторів, найбільший з яких - 72-дюймовий «Левіафан », побудований в 1845 році, залишався найбільшим телескопом світу до початку XX століття.

Народився в Йорку, в сім'ї Лоуренса Парсонса. Здобув освіту в дублінському Трініті-коледжі і Магдален-коледжі. Оксфордського університету, який закінчив в 1822 році з відзнакою з математики. Після смерті батька в 1841 році він успадкував титул графа і маєтку в графстві Оффалі.
Поряд з науковою, Вільям Парсонс займався політичною діяльністю: він був членом Палати громад (1821-1834) і Палати лордів (1845-1867) Парламенту Великобританії, пером Ірландії (1845-1867), канцлером Трініті-коледжу Дублінського університету (1862-1867) , президентом Лондонського королівського товариства (1848-1854).

Протягом усього життя Вільям Парсонс активно займався астрономією і телескопобудуванням, з 1824 року він був членом Королівського астрономічного товариства. У 1840-х роках він спорудив телескоп з діаметром дзеркала 72-дюйма (1.83 метра), який за свій розмір отримав неофіційну назву «Левіафан», Встановлений в замку Бірр, графство Оффалі.

Будівництво «Левіафана» було розпочато в 1845 році і тривало до 1847 р. Левіафан залишався найбільшим телескопом у світі до початку 20 століття. Телескоп лорда Росса вважався чудом техніки, його зображення широко розповсюджувалися на території Британської імперії. Використовуючи цей телескоп для спостережень, Вільям Парсонс провів каталогізацію великої кількості галактик.

У ході спостережень Парсонс виявив спіральну природу деяких туманностей, відомих сьогодні як спіральні галактики. зокрема, він першим виявив спіральну структуру галактики М51, що пізніше отримала назву «Вир», його малюнки нагадують сучасні фотографії цієї галактики.

Лорд Росс вивчав і замальовував нові туманності, ще не розуміючи, що це цілі зоряні світи - галактики. Правда, він записав, що деякі з них «здаються засіяними зірками». Лорд Росс першим побачив, що багато туманностей мають спіральну форму.

Проводячи спостереження на 36-дюймовому телескопі, Парсонс дав назву Крабовидної туманності.
Одним з головних завдань досліджень Парсонса було спростування небулярної гіпотези, згідно з якою планети і зірки сформувалися з газових туманностей під дією сили гравітації. Парсонс вважав, що туманності мають не газоподібну, а зоряну природу, але в силу недостатньої потужності телескопів поки неможливо розрізнити, що вони складаються з зірок. Росс і його однодумці стверджували, що їм вдалося знайти докази того, що туманність Оріона складається з окремих зірок, що мало б значні наслідки для космології, а також філософії. Противником Парсонса в цьому питанні був Джон Гершель, який, спираючись на результати власних спостережень, стверджував, що туманність Оріона є «істинною» (тобто газоподібною).

Одним з великих шанувальників телескопа Парсонса був ірландський політик Томас Лефрой, який сказав: "Планета Юпітер, яка через звичайне скло видається не більше гарної зірки, виглядає вдвічі більше, ніж місяць, видима неозброєним оком. .. Але геній відображається у всіх деталях цього монстра - як конструкція, так і управління ним. Телескоп важить шістнадцять тонн, і все ж лорд Росс управляє ним наодинці, а дві людини з легкістю, піднімуть телескоп на будь-яку висоту ".

Після смерті Вільяма Парсонса, його син Лоуренс Парсонс опублікував результати спостережень батька, в тому числі відкриті ним 226 об'єктів NGC в публікації Observations of Nebulae and Clusters of Stars Made With the Six-foot and Three-foot Reflectors at Birr Castle From the Year 1848 up to the Year 1878, Scientific Transactions of the Royal Dublin Society Vol. II, 1878.

Телескопи лорда Росса
Лорд Росс побудував велику кількість телескопів -рефлекторов, найбільш відомі з них:

15-дюймовий (38 см)
24-дюймовий (61 см)
36-дюймовий (91 см)
72-дюймовий (180 см) («Левіафан»).

Найбільший телескоп свого часу, телескоп Росса був творінням технології середини 19 ст.; і згадувався у фантастичному романі Жюля Верна «З гармати на Місяць».

Будова телескопа, який повинен був перевершити розмірами найбільший тоді в світі телескоп Гершеля, вилилася у надзвичайно велику на ті часи суму 20 тисяч фунтів стерлінгів.
Лорд Росс не мав кваліфікованих помічників і не володів технологіями виготовлення якісних рефлекторів, і повинен був створювати від початку і виробничу, і технологічну базу. У своєму дворі лорд Росс побудував оптико-механічні майстерні, і навчив оптиці і механіці своїх селян.
Майстерні були високомеханізованими; так, шліфувальні верстати приводилися в рух паровими машинами; технічний рівень був високим для свого часу.

Для головного дзеркала був обраний бронзовий сплав з 80% міді і 20% олова, який був надзвичайно важким для обробки - більш твердим за сталь і крихким як скло, але після полірування відбивав набагато більше світла, ніж інші сучасні йому метали (технологій виготовлення скляних деталей крупного розміру тоді не існувало). Діаметр дзеркала становив 183 см, товщина 15 см, фокусна відстань 14 м, маса 3 тонни. Дзеркало було відлито навесні 1842, і після майже 3-річної обробки було встановлено в спеціальній системі платформ, підпірок і важелів, яка забезпечувала дзеркало від згинання під власною вагою. Труба-футляр довжиною 18 м була зроблена з прибалтійської ялини і скріплена залізними ободами.

Телескоп був встановлений між двох високих кам'яних стін, які оберігали його від вітру і служили опорою. Нижній кінець телескопа, масою 15 т, спирався на універсальний чавунний шарнір, а верх повертався у вертикальній площині двома робітниками за допомогою системи тросів і блоків. Можливий зсув по азимуту не перевищував 12 градусів в одну сторону. Майданчик для спостерігача був збоку від інструменту. Іноді спостереження робилися по системі Ломоносова.

Клімат Ірландії мало підходив для спостережень: за рік бувало всього 60-80 ясних ночей, переважно взимку. Піднімаючись до окуляра холодної вночі по досить хитких дерев'яних сходах, астроном міг впасти і зламати собі шию. Трубу було дуже складно навести на об'єкт, вона в основному могла тільки підніматися і опускатися, а з боку в бік поверталася незначно.

Після смерті лорда в 1867 р спостереження продовжив його син, але він зазвичай віддавав перевагу більш зручним у роботі телескопом з дзеркалом діаметром 91 сантиметр. Онук першого власника телескопа не цікавився астрономією (він був інженером, винайшов парову турбіну), і гігант, який залишався близько 75 років найбільшим телескопом у світі, поступово під дією вологого ірландського клімату занепав. Дзеркало потемніло, цегляні несучі стіни почали руйнуватися, труба звалилася. Спадщиною лорда Росса вже ніхто не цікавився.

Про гігант згадали тільки в 70-х роках минулого століття і провели косметичний ремонт. Нарешті, в 1996 році нинішній власник маєтку вирішив відновити цей пам'ятник науки і техніки. Він зумів домогтися субсидії від держави і від деяких фондів.

Відновити телескоп допомогли старі малюнки і особливо фотографії, зроблені дружиною лорда Росса (вона була першим фотолюбителем в Англії). Малюнки і знімки збереглися в архівах замку. Все ж без осучасненням не обійшлося: важке бронзове дзеркало, яке повністю потемніло, замінили більш легким, з алюмінієвого сплаву. Система тросів і поліспастів залишилася, але тепер її приводить в дію гідравліка.

Урочисте відкриття відновленого телескопа відбулося у вересні 2001 р.

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=10&cad=rja&uact=8&ved=0CEIQFjAJahUKEwiX4eXPopbGAhUBlBQKHZh7APo&url=https%3A%2F%2Farchive.org%2Fdetails%2Fmonstertelescop00woodgoog&ei=cyqBVddbgahSmPeB0A8&usg=AFQjCNHPPQOU2bBmNn6vUjmSb-PdxB97kw

https://books.google.com.ua/books?id=wyWjVWYWoO8C&pg=PA100&lpg=PA100&dq=monster+telescopes+erected+by+lord+rosse&source=bl&ots=fwGa-mINEx&sig=WQU9-gVF3ZvIoty0BBkUYtoZKKM&hl=ru&sa=X&ved=0CE4Q6AEwC2oVChMIl-Hlz6KWxgIVAZQUCh2YewD6

SIDEROCRATOR

110 років тому 21 червня 1910 р. народився південноафриканський астроном Ендрю Дейвід Текерей ( Andrew David Thackeray; 21 червня 1910 — 19 лютого 1978)

У 1932 закінчив Кембриджський університет, упродовж 1932—1948 років працював в Обсерваторії сонячної фізики в Кембриджі (Кембріджська обсерваторія), в 1934—1936 роках стажувався в обсерваторії Маунт-Вілсон (США). Упродовж 1948—1974 працював у Редкліффській обсерваторії в Преторії (з 1951 року — директор), з 1974 року — професор астрономії Кейптаунського університету.

У 1932—1936 виконав вимірювання центральних інтенсивностей і еквівалентної ширини ліній у спектрах Сонця і зірок для перевірки теорії утворення спектральних ліній. Спільно з Полом Мерріллом пояснив виникнення емісійних ліній у спектрах довгоперіодичних змінних за допомогою механізму флуоресценції і передбачив ряд ліній у далекій ультрафіолетовій області. Після переїзду до Південної Африки займався в основному вивченням Магелланових Хмар та змінних зірок південного неба. Разом з А. Весселінком відкрив змінні типу RR Ліри у Магелланових хмарах і, визначивши за їхньою допомогою відстань до Хмар, в 1952 незалежно від В. Г. В. Бааде показав, що прийнята в той час шкала позагалактичних відстаней має бути збільшена вдвічі. Детально досліджував склад зоряного населення Магелланових Хмар, кульові скупчення і змінні зірки в них, кінематику Хмар за променевими швидкостями. Спільно з канадськими астрономами з астрофізичної обсерваторії в Вікторії брав участь у багаторічній програмі вивчення диференціального обертання Галактики за променевими швидкостями гарячих зірок. Ця робота дозволила визначити з великою точністю константи галактичного обертання, а також точніше оцінити відстань від Сонця до центру Галактики. Відкрив багато змінних зірок у карликовій галактиці в сузір'ї Скульптора і показав, що вони відносяться до типу RR Ліри. Проведені ним тривалі спостереження симбіотичних зірок сприяли розумінню природи цих змінних. Протягом 30 років спостерігав загадковий об'єкт η Кіля, виявив сильну поляризацію випромінювання в гало навколо цієї зірки.

SIDEROCRATOR

115 років тому 20 червня 1905 р. народився Видатний астроном, доктор фізико-математичних наук, професор, директор Астрономічної обсерваторії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка Сергій Костянтинович ВСЕХСВЯТСЬКИЙ (1905-1984)

Сергій Всехсвятський народився у сім'ї відомого московського священика К.Д. Всехсвятського. Талановитому, допитливому й завзятому підліткові довелося нелегко в післяреволюційній Москві - заважало непролетарське походження. У 13 років він починає працювати. Величезне враження на п'ятнадцятилітнього хлопця справила прочитана ним книга Мейєра "Світобудова". Вона і визначила життєвий шлях С.К. Всехсвятського. Протягом наступних двох років він бере активну участь у роботі Московського товариства аматорів астрономії і 1922 р. одержує рекомендацію для вступу до Московського університету.

Професор С.В. Орлов залучає першокурсника Всехсвятського до кометних досліджень, яким він згодом присвятить значну частину своєї наукової творчості. Перші роботи 18-річного студента, виконані під керівництвом С.В. Орлова, що стосуються вивчення хвостів комети №1912 II і оболонок у голові комети Галлея, були надруковані 1923 р. в Німеччині у відомому часописі "Astronomische Nachrichten".

1924 p. студент останнього курсу університету С. Всехсвятський починає працювати на посаді молодшого наукового співробітника Державного астрофізичного інституту Московського університету, де продовжує дослідження в галузі комет. Він сформулював поняття "абсолютної величини комети" і вперше визначив ці величини для 250 комет. Проаналізувавши отримані дані, Всехсвятський визначив, що в середньому яскравість комет змінюється обернено пропорційно четвертому ступеню радіуса-вектора орбіти комети. Результатом цих фундаментальних досліджень стало відкриття явища швидкої дезінтеграції короткоперіодичних комет, що вказувало на недавнє їх походження. Це твердження суперечило всім відомим на той час теоріям походження комет. Надалі протягом 40 років він розробляє космологію малих тіл Сонячної системи - комет, метеорів, метеорної речовини, кілець великих планет.

1930 р. після закінчення аспірантури в Головнауці Росії С.К. Всехсвятський захищає кандидатську дисертацію, присвячену питанням еволюції й походження комет, і отримує звання викладача вищого навчального закладу, що відповідає сучасному званню доцента. 1935 р. ученому за сукупністю опублікованих наукових праць було присвоєно ступінь доктора фізико-математичних наук, а потім він разом з вісьмома астрономами країни увійшов у першу групу вчених, обраних дійсними членами Міжнародної астрономічної спілки. Того ж року С.К. Всехсвятський переходить до Пулковської астрономічної обсерваторії, де працює спочатку науковим співробітником, а потім заступником директора. У Пулкові він поруч із численними дослідженнями комет бере активну участь в організації важливого експерименту - спостереження сонячної корони під час повного затемнення Сонця 19 червня 1936 р. ідентичними коронографами з різних пунктів у смузі затемнення.

Тоді багато питань з фізики Сонця та сонячно-земних зв'язків були нерозв'язані. Необхідні були нові ідеї і нові підходи, їх генератором і став С.К. Всехсвятський. Поштовхом до відкриття існування постійного корпускулярного витікання із Сонця, носієм якого є корональні промені, зробленого С.К. Всехсвятським, і наступної розробки цієї концепції (1939-1944 pp.) стало вивчення численних знімків нашого світила, отриманих унаслідок спостереження повного сонячного затемнення 19 червня 1936 р.

До середини 50-х років XX ст. багато процесів, що відбуваються у космічному просторі, досліджувалися переважно як статичні і квазіоднорідні. Тому їх теоретичні моделі залишалися тільки моделями, віддалено схожими на дійсні процеси в космосі. Дослідження, проведені С.К. Всехсвятським, дали йому можливість стверджувати, що Всесвіт сповнений динаміки, на Сонці, на планетах і в міжпланетному просторі відбуваються постійні зміни і тому при вивченні космічних процесів потрібно на це зважати.

Однак, опрацювання матеріалів затемнення на цьому не завершилося - попереду чекали важливі й цікаві відкриття. 1939 р. С.К. Всехсвятський успішно проходить конкурс на заміщення посад завідувача кафедри астрономії та директора Астрономічної обсерваторії Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Відтоді все його життя і наукова творчість будуть пов'язані з Київським університетом.

1940 р. С.К. Всехсвятський здійснив серйозні заходи щодо створення нового, а також відновлення наявного в обсерваторії устаткування. На початку війни йому вдалося вивезти його частину до Свердловська, де Київською астрономічною обсерваторією 1942 року разом із Астрономічним інститутом Московського університету було створено Службу Сонця, дані якої використовувалися для розрахунків умов в іоносфері Землі і визначали можливість зв'язку на коротких радіохвилях, що виявилось необхідним під час війни.

Після повернення обсерваторії 1944 р. до Києва під керівництвом С.К. Всехсвятського розпочалося її швидке відновлення.

На початку 1953 р. С.К. Всехсвятський залишив посаду директора обсерваторії. Надалі його наукова праця тривала на кафедрі астрономії Київського університету, завідувачем якої він працював по 1981 р.

Наприкінці 50-х pp. С.К. Всехсвятський ініціює піонерські дослідження полярних сяйв і атмосфери Арктики, які понад 10 років проводилися ним і його учнями. У 60-ті-70-ті pp. співробітники Київського університету під керівництвом С.К. Всехсвятського взяли участь у підготовці й успішному проведенні наукових експериментів у навколоземному космічному просторі, присвячених вирішенню комплексних наукових, науково-технічних і прикладних завдань, пов'язаних із вивченням процесів і явищ, що виникають в атмосфері й магнітосфері Землі під впливом сонячних корпускулярних потоків.

Ідеї про значну роль активних еруптивних процесів у Сонячній системі були застосовані С.К. Всехсвятським під час вивчення проблем Землі та конкретних завдань геології. Він стверджував, що причини багатьох земних явищ слід шукати в Космосі та водночас вивчення геофізичних процесів має пояснити суть явищ, які відбуваються в космічному просторі. С.К. Всехсвятський працює і над філософськими проблемами космогонії, де його ідеї також були незвичайними й нетривіальними. Проведений ним філософський аналіз процесів, які відбуваються у світі галактик, зірок і в Сонячній системі, виявив спільність активних процесів у Всесвіті. Результатом тридцятирічної роботи С.К. Всехсвятського стала фундаментальна монографія 1958 року "Фізичні характеристики комет", а потім ще чотири її доповнення. Ці роботи містять історію всіх комет, які спостерігалися з 466 р. до н. є. по 1975 p., відомості про обставини їх відкриття, подальші спостереження, фотометричні і спектральні дані, елементи орбіт, а також перший у світі каталог абсолютних величин усіх комет, що спостерігалися того часу. Цей каталог став основою різноманітних досліджень з активності й еволюції комет, що проводилися в Україні, Росії, Таджикистані, Чехії, США, Німеччині, Ізраїлі та інших країнах.

Наприкінці 50-х pp. С.К. Всехсвятський на підставі великої кількості тридцятирічних особистих спостережень, досліджень і обчислень дійшов висновку про існування вулканічної активності в системі Юпітера і наявності у планети кільця, подібного до кільця Сатурна. Він показав, що в системах великих планет відбуваються активні вулканічні процеси, які наповнюють речовиною існуючі навколопланетні кільця.

На жаль, підтримки наукового астрономічного товариства він на той час не мав. Але слушність відкриття С.К. Всехсвятського, що багатьом здавалася неймовірною, згодом була підтверджена безпосередніми космічними спостереженнями, проведеними наприкінці 1978 р. американськими міжпланетними станціями "Вояжер-1" і "Вояжер-2", які впродовж кількох місяців досліджували систему Юпітера. Передані на Землю панорамні знімки зафіксували наявність у Юпітера кілець, подібних до кілець Сатурна, велику кількість кратерів різного розміру на поверхні планети та її супутниках і активно діючі вулкани на супутнику Іо.

На початку 1979 р. американський журнал "Sky and Teleskope" водночас із повідомленнями про спостереження системи Юпітера "Вояжерами" вмістив вибірки зі статей С.К. Всехсвятського як сучасних, так і тридцятирічної давнини з його обґрунтуваннями існування кілець Юпітера й вулканічної діяльності у системі планети.

Офіційне визнання, відповідне його науковим заслугам, в останні роки життя С.К. Всехсвятський все ж таки здобув. 1967 р. його обирають почесним доктором Дебреценського університету в Угорщині. 1978 р. Сергій Костянтинович отримує вищу в галузі астрономії наукову премію Академії наук СРСР імені Ф.О. Бредихіна за фундаментальну працю "Фізичні характеристики комет", медалі Астрономічної ради СРСР "За виявлення нових астрономічних об'єктів" та імені Юрія Гагаріна Федерації космонавтики СРСР. Наприкінці 70-х pp. С.К. Всехсвятський майже зовсім втратив зір і не міг проводити оптичні спостереження, але працював він за письмовим столом до останнього дня життя - 6 жовтня 1984 р.

Ім'я С.К. Всехсвятського залишилося в Космосі назавжди - одну з відкритих малих планет № 2721 названо в його честь.

SIDEROCRATOR

22 червня 1633 р. на суді інквізиції в Римі Галілео Галілей зрікся своєї підтримки теорії про геліоцентричну будову Сонячної системи.

Телескопічні дослідження зоряного неба і зокрема відкриття супутників Юпітера, проведені в 1609-10 роках, дали можливість Галілео Галілею, в той час професору математики в Падуї, підтримати геліоцентричну теорію будови Сонячної системи Миколая Коперника, згідно з котрою, планети, в тому числі і Земля, рухались навколо Сонця. Свої дослідження Галілей виклав у виданій в 1610 році книзі «Зоряний вісник».

В 1615 році папа римський Павло V заявив, що вчення, згідно з котрим Сонце нерухоме і знаходиться в центрі світу «хибне, абсурдне, єретичне по формі і протирічить Святому письму». Галілею було наказано переглянути свої погляди. Вчений на певний час припинив публічні виступи і опублікував свої нові спостереження з урахуванням даних Йоганна Кеплера і Тихо Браге лише в 1632 році в книзі «Діалог про дві найголовніші системи світу».

Наступного року Галілей був викликаний в Рим на суд інквізиції. Ізольований у палаці інквізиції, він користувався великими привілеями — займав три кімнати, мав слугу, вів переписку без контролю з боку цензури. Перший його допит відбувся 12 квітня 1633 року, а слідство тривало з 21 квітня по 21 червня, коли Галілей підтвердив, що згоден покаятися.

Наступного дня Галілею вручили заздалегідь підготовлений текст зречення. Попередньо десять кардиналів, призначених папою Урбаном VIII, винесли вирок, згідно з котрим вчений був зобов'язаний зректися «єресі», книги його оголошувались забороненими, а сам він засуджувався на тюремне ув'язнення невизначеного терміну. Під загрозою тортур Галілей зрікся своїх поглядів на тому ж місці, де Джордано Бруно в 1600 році вислухав смертний вирок. Загальновідоме твердження, за яким після суду Галілей сказав «І все-таки вона крутиться!», є вигадкою, поширеною журналістом Джузеппе Баретто у XVIII столітті.

Ще через день папа замінив Галілею, оголошеному не єретиком, а «сильно запідозреним в єресі», покарання вигнанням. Галілей оселився в палаці Медічі у Флоренції, звідки з часом був переведений в палац свого друга, архієпископа Пікколоміні в Сієні. Через 5 місяців йому було дозволено повернутися додому в містечку Арчетрі поблизу Флоренції, де він провів решту життя під домашнім арештом як «в'язень інквізиції».

Пройшло аж 359 років, поки у 1992 році папа Павло Іван II не реабілітував Галілео Галілея — спеціальна комісія визнала помилкою, що інквізиція в 1633 році під страхом тортур змусила вченого зректися теорії Коперника.

Церковники змусили старого Галілея зректися і заборонили його книжки, але не змогли заперечити істинності вчення Коперника. Так уже в 1643 р. німецький вчений Маттіас Хірцгартнер опублікував книгу Detectio dioptrica в якій на основі відкриттів Галілея виступив на захист геліоцентризму. Книга вийшла в німеччині, де інквізиція була безсила.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221744 раз)