Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
17 Лютого 2025, 14:01:34

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[SIDEROCRATOR]

125 років тому 29 березня 1890 р. народився англійський астроном Гарольд Спенсер Джонс (англ. Sir Harold Spencer Jones; 1890 – 1960) 

У 1913-1922 - співробітник Грінвіцької обсерваторії, у 1923-1933 — директор обсерваторії на мисі Доброї Надії. У 1933-1955 — директор Грінвіцької обсерваторії — королівський астроном Великобританії. Був десятим директором Грінвіцької обсерваторії з часу її заснування в 1675 і останнім її директором в самому Грінвічі. Під його керівництвом у 1954 здійснено переведення обсерваторії в Герстмонсо.

Наукові роботи відносяться до астрометрії і небесної механіки. У обсерваторії на мисі Доброї Надії займався спостереженнями і складанням 2-го і 3-го Капських каталогів на епоху 1925,0; переспостереженнями Астрографічного каталогу в зоні від -40 до -52 з метою визначення власних рухів зірок; визначенням фотографічних величин для 40 000 зірок; проаналізував 20-річні спостереження променевих швидкостей яскравих зірок.
З аналізу спостережень покрить зірок Місяцем, виконаних у 1880-1922 в обсерваторії на мисі Доброї Надії, вивів поправки до елементів місячної орбіти, величину стиснення фігури Землі.
Вів спостереження Марса, займався дослідженнями нових зірок, фотометричними і геомагнітними дослідженнями. У Грінвіцькій обсерваторії досліджував рух Місяця за спостереженнями з 1672 по 1908, а також займався аналізом розбіжностей між спостереження й обчислення положень Сонця, Місяця, Меркурія і Венери. У 1926-1939 підтвердив виявлене в 1914 Е.В.Брауном прояв вікового і нерегулярних змін в обертанні Землі в цих розбіжностях. Вивів нове, точніше значення сонячного паралакса (8,790" ± 0,001") на основі спостережень малої планети Ерос при найбільшому її наближення до Землі (1931; сучасне значення сонячного паралакса 8,79405"). Обчислив нові значення мас Місяця і Венери, виконав нове визначення постійних аберації і нутації. Брав участь в експедиціях до Росії (1914) та Індонезії (1922) для спостережень сонячних затемнень.

З його книг найвідоміші «Загальна астрономія» і «Життя на інших світах» (1946).

Член Національної АН США, Шведської королівської АН, Данської королівської АН, Бельгійської королівської академії наук, літератури і витончених мистецтв і інших, президент Лондонського королівського астрономічного товариства (1937-1939), президент Міжнародного астрономічного союзу (1944-1948).

Королівська медаль Лондонського королівського товариства (1943).
На його честь названо астероїд 3282 Спенсер Джонс.

   («Полет в космос — это абсурд», — высказал в 1957 году свое авторитетное мнение сэр Гарольд Спенсер Джонс, главный королевский астроном Великобритании. И через две недели Советы запустили первый Спутник.)

[Edward]

Ювiлеi кiнчились… Чи наснага Сумно

[SIDEROCRATOR]

не падаймо духом
 завтра відновляться уже відновились
ну шо поїхали

[Edward]

Уга!!!

[SIDEROCRATOR]

100 років тому 1 квітня 1915 р. народився Вальтер Ернст Фріке (1915 - 1988) — німецький астроном, член Гейдельберзької АН.

       У 1938 закінчив Геттінгенський університет. У 1942-1951 — асистент Гамбурзької обсерваторії, в 1951-1953 — доцент Гамбурзького університету, в 1953-1954 — стипендіат Німецького дослідницького товариства в різних обсерваторіях США. З 1955 — директор Астрономічного обчислювального інституту і професор університету в Гейдельберзі.
      Перші роботи Фріке були присвячені дослідженням в галузі космології і фотографічної фотометрії галактики Андромеди. З 1955 головним напрямком його наукової діяльності стали дослідження з фундаментальної астрометрії, кінематики і динаміки зоряних систем, астрономічних сталих. Спільно з А.Копффом та іншими співробітниками Астрономічного обчислювального інституту на основі численних спостережень положень зірок, виконаних у різних обсерваторіях, склав Четвертий фундаментальний каталог (FK4). Цей каталог був опублікований в 1963 і являє собою загальноприйняту міжнародну астрономічну опорну координатну систему для різних спостережень і ефемерид. Під керівництвом Фріке велися роботи зі створення каталогу FK5. В області кінематики зоряних систем виконав визначення кутової швидкості обертання Галактики і сталих диференціального галактичного обертання. Займався також динамічним тлумаченням спостережуваного розподілу швидкостей зірок в Галактиці. Показав, що розкладання функцій розподілу швидкостей в ряд за двома першими інтегралами руху задовольняє не тільки основному рівнянню зоряної динаміки (рівнянню Больцмана), але також і рівнянню Пуассона для системи з кінцевою масою. Фріке провів велику роботу з поліпшення системи астрономічних сталих. За його рекомендацією Міжнародний астрономічний союз в 1964 прийняв рішення про введення нової системи сталих. Подальші дослідження в цьому напрямку, проведені багатьма астрономами з різних країн, привели до створення в 1976 нової системи, що отримала назву Системи астрономічних сталих Міжнародного астрономічного союзу. Для цієї системи Фріке ввів нове значення загальної прецесії в довготі і деякі специфічні зміни у фундаментальній координатній системі.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

135 років тому 6 квітня 1880 р. народився Олекса́ндр Я́кович Орло́в (1880— 1954) — український радянський астроном.

Народився 23 березня (6 квітня) 1880 року в Смоленську. У 1902 році закінчив Петербурзький університет і був залишений при ньому для підготовки до наукової діяльності.
У 1902–1905 стажувався за кордоном: займався питаннями небесної механіки в Парижі та Лунді (Швеція), вивчав сейсмологію в Геттінгенському університеті.
У 1905-1906 — асистент у Тартуський обсерваторії, в 1906-1907 працював у Пулковській обсерваторії, в 1907-1912 — астроном-спостерігач Тартуської обсерваторії, в 1909–1913 завідував сейсмічною станцією цієї обсерваторії і читав лекції в Тартуському університеті.

У 1911 здійснив поїздку до Єркської обсерваторії (США) для вивчення фотографій комет.

У 1913-1934 — директор Одеської обсерваторії і професор Новоросійського університету в Одесі. Чимало з тих, хто відвідував астрономічний гурток, створений О. Я. Орловим при обсерваторії, згодом стали видатними вченими. Це автор космологічної теорії гарячого Всесвіту Г. А. Гамов, творець ракетної космічної техніки В. П. Глушко, видатний дослідник перемінних зірок — «поет зоряного неба» В. П. Цесевич та інші.

Розуміючи необхідність розвитку астрономічних досліджень в Україні, академік УАН О. Я. Орлов робить дії по об'єднанню досліджень і висуває ідею створення в Україні Центральної астрономічної обсерваторії в районі Канева і створює при Українській академії наук Астрономічне обчислювальне бюро. Проте незабаром, без відома О. Я. Орлова, Президія УАН це бюро ліквідує і А. Я. Орлов на знак протесту оголошує (1921 рік) про свій вихід з УАН. Після річних зволікань і розглядів, в 1922 році, його заява про вихід з УАН була задоволена.

Під керівництвом Орлова в Україні проводилися обширні гравіметричні роботи. З 1924 займався організацією Полтавської гравіметричної обсерваторії, директором якої був у 1926–1934 і в 1938–1951. Ця діяльність призвела до того, що в 1939 році О. Я. Орлов був обраний дійсним членом Академії наук УРСР (повторно).

У 1934–1938 працював у Державному астрономічному інституті ім. П. К. Штернберга і в Геодезичному інституті в Москві.

У 1939–1941 був директором Карпатської астрономічної обсерваторії, віддав багато сил для її відродження.

У 1941 за рішенням Президії АН УРСР здійснив поїздку на Далекий Схід для організації там далекосхідної широтної станції, проект якої він запропонував ще в 1932.

У 1944 Орлов був призначений директором новоствореної Головної астрономічної обсерваторії АН УРСР під Києвом; під його керівництвом був розроблений проект обсерваторії і почалося її будівництво. На цій посаді він перебував до 1948, потім очолював обсерваторію в 1950–1951.

Помер 28 січня 1954 року. Похований в Києві на Лук'янівському цвинтарі.

Наукова діяльність
Основні наукові роботи присвячені вивченню приливних коливань сили тяжіння, руху полюсів Землі, геодезії, геофізиці, а також дослідженню комет. Провів велику роботу по організації спостережень над приливними деформаціями Землі. У 1915 завершив велике дослідження, підсумки якого виклав у капітальній праці «Результати юр'ївських, томських і потсдамських спостережень над місячно-сонячними деформаціями Землі». Ще в 1912 його дослідження в області приливних деформацій Землі зімкнулися з вивченням руху полюсів Землі, утворивши той нерозривний комплекс завдань з проблеми обертального руху Землі, який склав основу наукових досліджень Орлова. Виявив в результатах широтних спостережень повільні неполярні зміни широт, розробив спосіб виділення цих змін та їх виключення (спосіб Орлова). Обчислив координати полюсів Землі, вільні від цих повільних змін широт, для інтервалу часу з 1892 по 1952 в системі середнього полюсу епохи спостережень (у системі Орлова). Ретельне вивчення всіх особливостей чандлерівського і річного рухів полюсів дало можливість Орлову розробити спосіб визначення координат полюсів за спостереженнями на одній станції. Цей спосіб застосовувався радянської Службою широти для термінових обчислень координат полюсів. Орлов виконав також роботи з дослідження тривісного земного еліпсоїда, вікового руху полюсів Землі, по виявленню місячних навівмісячних змін широти, визначенням коефіцієнта головного члена нутації по відмінюванню та ін.

Підсумок його широтних вишукувань підведений в книзі «Служба широти», опублікованій посмертно в 1958. За ініціативою Орлова була створена Комісія з широти при Астрометричній комісії Астрономічної ради АН СРСР, головою якої він був до 1952. Займався питаннями попередньогго обчислення появи комети Галлея. Дав нові, більш економічні і зручні формули для обчислення геліоцентричних координат частинок кометного хвоста або кометної хмари. Під керівництвом Орлова був оброблений 18-річний ряд спостережень сонячних плям, проведених в Одесі, в результаті чого визначено елементи сонячного екватора і вивчені власні рухи сонячних плям по широті.

У 1961 були опубліковані «Вибрані праці» Орлова в 3-х томах.

На честь астрономів Олександра Яковича та Сергія Володимировича Орлових названа мала планета 2724 Orlov (відкрита Миколою Черних 13 вересня 1978 в Кримській астрофізичній обсерваторії) та кратер Орлов на зворотному боці Місяця.

[SIDEROCRATOR]

135 років тому 6 квітня 1890 р. народився французький астроном Андре-Луї Данжон (фр. André-Louis Danjon; 6 квітня 1890 — 21 квітня 1967)
Закінчив Вищу нормальну школу в Парижі. Учасник першої світової війни, в результаті поранення втратив око. Після війни працював у Страсбурзькій обсерваторії (з 1930 — директор), викладав у Страсбурзькому університеті, з 1945-директор Паризької обсерваторії, з 1954 — також директор Інституту астрофізики в Парижі; викладав в Паризькому університеті (професор астрономії цього університету).

   Створив ряд приладів для астрофотометріі (зокрема, фотометр «котяче око») і інтерферометри. Вивчав з їхньою допомогою змінні зорі, визначав альбедо і фазові криві Меркурія, Венери і Землі (в останньому випадку шляхом вимірювання попелястого світла Місяця). Виконав численні вимірювання подвійних зірок, діаметрів планет та їхніх супутників. Розробив спеціальну шкалу для оцінки ступеня потемніння місяця під час затемнень.
   Показав, що за допомогою інтерферометрів можна вивчати атмосферну турбулентність, і знайшов залежність між турбулентністю, якістю зображення і роздільною здатністю телескопа. Заснований на цій залежності метод оцінки якості зображень (метод Данжона — Кудера) широко використовується при дослідженнях астроклімата.     
   Великого поширення в астрономічних обсерваторіях отримала призмова астролябія Данжона — інструмент для визначення довготи (часу) і широти місця, За допомогою цього приладу з великою точністю визначається момент, коли зірка опиняється на зенітній відстані 30. Астролябія Данжона забезпечена безособовим мікрометром, що дозволяє автоматично утримувати зображення зірки на хресті ниток візирного пристрою. За допомогою астролябії Данжона були проведені великі ряди спостережень за визначенням широти і часу в Паризькій та інших обсерваторіях. Перший екземпляр був побудований в Паризькій обсерваторії в 1953.

   Великі заслуги Данжона у розвитку астрономії у Франції. У Паризькій обсерваторії спільно з Б. Ґіно займався всесторонньою розробкою методу рівних висот. Розробив проект і очолив будівництво обсерваторії у Французьких Альпах (Верхній Прованс), керував створенням для неї 193-сантиметрового рефлектора. За його ініціативою в 1933 в Страсбурзі був організований перший французький інститут астрофізики. Реконструював і розширив Медонську обсерваторію і сприяв створенню радіоастрономічної обсерваторії в Нансі (обидві входять до складу Паризької обсерваторії). У 1960 в Бюро довгот заснував дослідний центр з фундаментальної астрономії і небесної механіки.

Автор (спільно з А.Ж.Кудером) книги «Підзорні труби і телескопи» (1935).

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

52 роки тому 6 квітня 1963 р. помер О́тто Людвігович Стру́ве (12 серпня 1897, Харків, Україна — †6 квітня 1963, Берклі, Каліфорнія, США) — українсько-американський астроном, один з найвідоміших астрофізиків ХХ століття, історик астрономії, педагог. Був директором Єркської обсерваторії в 1932-1947 рр. Член Національної академії наук США. Президент Американського астрономічного товариства в 1946-1949 рр.  Президент Міжнародного астрономічного союзу в 1952-1955 рр. Учасник Першої світової війни, учасник Білого руху на Півдні Росії у складі дроздовських частин, галліполієць, емігрант. Син російського астронома Людвіга Струве (1858-1920).

Народився в сім'ї Людвіга Струве професора Харківського університету, директора астрономічної обсерваторії. Нащадок відомої династії астрономів. Засновник династії (прадід Отто) Ф. Г. В. Струве був засновником та директором однієї з перших у Росії Пулковської обсерваторії поблизу Петербурга, яку пізніше також очолював і його син — Отто Вільгельм.

     Юний Отто одержав блискуче домашнє виховання, знав кілька європейських мов. У 1909 році поступив до Харківської гімназії №3 та закінчив її з відзнакою. А після її закінчення, у 1915, став студентом фізико-математичного факультету Харківського університету. Його батько, Людвіга Струве очолював Харківську обсерваторію майже 25 років. З початком І-ї Світової війни Отто залишив університет і за порадою батька, не дочекавшись мобілізаційної повістки, 1 червня 1916 року вступив на прискорений курс навчання до Петроградського Михайлівського артилерійського училища. Згодом, 15 лютого 1917 року разом зі своїм випуском отримав прапорщика з наступним зачисленням до польової легкої артилерії. Прапорщиком воював на Турецькому (Кавказькому) фронті, прибувши туди 1 березня 1917 року. Був зарахований до списків 2 дивізіону 123 артилерійської бригади. 20 травня був переведений до 2 бригади цієї ж частини. 15 червня 1917 року, за бойові відзнаки був назначений командиром взводу батареї, а 10 листопада – старшим офіцером батареї. У розпал громадянської війни, після підписання більшовиками Брест-Литовської мирної угоди в травні 1918 року був демобілізований і повернувся до Харкова.

Згодом повернувся до раніше покинутого навчання та закінчив університет з відзнакою. Одразу він отримав пропозицію залишитися в університеті для підготовки до звання професора. Пізніше, при фізико-математичному факультеті, став викладачем школи-майстерні точної механіки.

13 червня 1919 року поручника О.Струве було мобілізовано в Добровольчу армію Денікіна, служив у елітній Дроздовській артилерійській бригадіофіцером-артилеристом. В опублікованих 1959 року спогадах, він назве це вчинок найбільшим актом самопожертви в своєму житті.

Разом з Отто з Харкова до Криму евакуювалася і вся родина Струве, побоюючись «червоного терору», який продемонстрував у місті більшовицький комдив Рудольф Сіверс — теж росіянин німецького походження. У Севастополі помер брат Отто — офіцер-білогвардієць, який захворів на тиф. Потім втопилася 6-річна сестра. Не витримавши тяжких випробувань долі, пішов з життя його батько.

Отто врятували німецькі родичі. Тітка звернулася до директора Берлін-Бабельсберзької обсерваторії Пауля Гутника (наступника на директорському посту померлого 1919 року Карла Германна Струве, дядька Отто) і той потурбувався про молодого офіцера — нащадка відомої в науковому світі родини.

1921 року на запрошення директора Єркської обсерваторії Чиказького університету О. Струве вирушив до США(Нью-Йорк). Тут він працює асистентом і паралельно навчається. 1923 року він стає доктором філософії Чиказького університету. Відданість справі та унікальна працездатність О.Струве здобули йому успіх. З 1932 року О.Струве — директор Йєркської обсерваторії. Вчений заснував при Техаському університеті, на високогір'ї в Техасі, обсерваторію Мак-Дональд (спочатку — підрозділ Єркської обсерваторії), з 1939 року був її директором. 1950 року його призначено керівником новоствореної кафедри астрофізики Каліфорнійського університету в Берклі та його Лейшнерівської обсерваторії. 1959 року О.Струве неочікувано для багатьох згодився на пропозицію очолити новоорганізовану Національну радіоастрономічну обсерваторію в Грин-Бенк (Західна Вірджинія). У той час досвідчених радіоастрономів ні в США, ні у світі ще не було. О.Струве сприйняв пропозицію як визнання його наукових заслуг. За його ініціативою в обсерваторії було споруджено найбільший на той час у США 42-метровий радіотелескоп.

Помер Струве на 66-му році життя в лікарні в місті Берклі, 6 квітня 1963 року.

Творчий доробок.
У 1937 році Струве досліджував явище, яке пізніше було названо ефектом Струве-Сааде (ефект S-S), тобто очевидна слабкість ліній вторинної зірки в масивних подвійних зірках, коли вторинна полишає відходить. Цей ефект створює проблеми для точної реконструкції виділення первинного та вторинного спектрів. У тому ж році, він виявив, міжзоряний водень в іонізованій формі. Наукові праці стосуються зоряної спектроскопії та фізики зоряних атмосфер. Одним з перших серед астрономів виявив і довів обертання одиночних зір. Разом з Г.Шайном 1929 року розробив метод визначення швидкостей осьового обертання зір. Дослідження зір із високою швидкістю обертання дозволило О.Струве разом з К.Елві визначити зв'язок між швидкістю обертання зір та їх спектральним класом, а також зробити низку відкриттів. Також, разом з Елві розробив і вперше побудував в обсерваторії Макдональд небулярний спектрограф – 82-дюймовий телескоп, який у той час був другим за величиною телескоп у світі (після телескопу Обсерваторії Маунт-Вілсон (2,5 м)) Спільно з М. Хак підготував чотиритомну серію збірників «Зоряна спектроскопія», видану М. Хак вже після його смерті. В 1952 році Струве висунув теорію виявлення екзопланет методом Допплера.

О. Струве був талановитим педагогом: він захоплювався якоюсь перспективною темою, але не поспішав розробляти її. Це призначалося його учням та послідовникам. Вчитель же йшов далі, залишаючись генератором нових ідей. Зокрема, вчений став засновником школи спектроскопістів. Наукова школа О.Струве вийшла на передові позиції у світі.

До 1959 року Струве опублікував понад 900 журнальних статей і книг що робить його одним з найбільш видаваних астрономів (ймовірно, тільки Ернст Епік опублікував більше, 1094 видання). Багато з цих робіт, спрямовані на популяризацію астрономії. Зокрема, він опублікував 39 статей (і 10 інших видань) в Popular Astronomy (1923-1951, журнал припинив роботу в 1951 році), 154 в Sky and Telescope (1941-1963, журнал почав випускатись в 1941 р) і 83 огляди книжок і робіт інших астрономів.  Більшість його співавторських наукових статей були у співавторстві з Поль Свінгсом і були присвячені спектроскопічним дослідженням пекулярних зірок. Щоб пояснити його інтерес до цієї теми, Струве якось зауважив, що він ніколи не бачив спектр зірки, де він не міг знайти нічого, щоб працювати.

Струве отримав важливі дані за складом і властивостями дифузного міжзоряного середовища, заново оцінив відстань до центру Галактики. Займаючись обертанням зірок, він встановив залежність між швидкістю осьового обертання і масою зірки, обґрунтувавши тезу, що втрата маси відіграє провідну роль в еволюції зірок. Він першим звернув увагу на відмінність в хімічному складі зірок як іншого важливого еволюційного фактору. Також він відкрив, що швидко обертові зірки знаходяться в нестабільному стані і еволюціонують шляхом викиду кільця газової речовини, схожої з оболонками Нових, або шляхом роздвоєння. Він виявив розширення верхніх шарів атмосфери у ряду Зірок і турбулентність в атмосферах зірок-надгігантів, досліджував вплив електромагнітних полів, дав теорію зоряних атмосфер. Коло його тематики дуже широке, але в очах формаліста багато наукових проривів були вчинені як би не ним самим, а його численними учнями і послідовниками. Переконуючись в перспективності нової теми, Струве негайно передавав її детальну розробку іншим, а сам ішов вперед. Протягом усього життя залишаючись генератором нових ідей, особливо в області засобів спостереження, він щедро ділився ними зі своїми сподвижниками.

Ім'ям академіка Отто Струве названий кратер на Місяці, мала планета (астероїд № 2227) і 82-дюймовий телескоп у  Макдональдської обсерваторії.

Фундаментальні праці
«Еволюція зірок» (Stellar evolution, 1950 г.), вийшла в СРСР в 1954 році.
«Елементарна астрономія» (спільно з Б. Лінде та X. Пілланс, пер. 1964 р.)
«Астрономія XX сторіччя», 1962 р. (спільно з В. Зебергс, пер. 1968 р.).

[Edward]

От видав

[SIDEROCRATOR]

136 років тому 11 квітня  1879 р. народився Бернгард Шмідт (1879 - 1935) — естонський оптик, винахідник дзеркального телескопа великої світлосили, вільного від коми.

народився на острові Найссаар (поблизу Таллінна). У 1896-1901 був телеграфістом, фотографом, робітником на заводі електричних машин. У 1901 вступив до Політехнічного інституту в Гетеборзі (Швеція), потім переїхав до Німеччини, де продовжував навчання в технікумі в Мітвейді. У 1904 через відсутність коштів змушений був залишити навчання. Обладнав у Мітвейді невелику оптичну майстерню з виготовлення параболічних дзеркал для любителів астрономії, а також побудував невелику обсерваторію. У 1916 почав співпрацювати з Бергедорфською обсерваторією (поблизу Гамбурга), в 1926 був зарахований до її штату. З 1928 постійно жив у Бергедорфі.

Створена Шмідтом нова система телескопа — дзеркально-лінзова фотографічна камера, названа пізніше рефлектором системи Шмідта (або камерою Шмідта), і тепер вважається одним з видатних досягнень в області телескопобудування. У роботі «Світлосильна дзеркальна система, вільна від коми» (1932) вперше дав опис нової системи телескопа. Система Шмідта практично вільна від усіх аберацій (крім кривини поля) і тому дозволяє будувати телескопи з великою світлосилою при великому полі зору (до 25 при відносному отворі 1:1). Всесвітньо відомий телескоп системи Шмідта (корекційна пластина 122 см, сферичне дзеркало 183 см) встановлено в обсерваторії Маунт-Паломар у Каліфорнії. При світлосилі 1:2,5 його корисне поле дорівнює 6. За 10 хв експонування на ньому можна отримати зображення зірок до 20-ї зоряної величини. Цей телескоп був використаний при складанні детальної карти неба, відомої під назвою Паломарського атласу. Один з найбільших і досконалих телескопів цього типу став до ладу в Бергедорфській обсерваторії в 20-ту річницю з дня смерті Шмідта. Найбільший телескоп системи Шмідта виготовлений в Єні народним підприємством «Карл Цейс» і встановлений в обсерваторії Таутенбурга (поблизу Єни). Діаметр корекційної пластини цього інструменту 134 см, діаметр дзеркала 2 м, фокусна відстань 4 м, корисне поле на фотопластинці розміром 24 × 24 см дорівнює приблизно 5.

Подякували

1 :Edward

[SIDEROCRATOR]

153 роки тому 11 квітня 1862 р. народився Вільям Воллес Кемпбелл (англ. William Wallace Campbell; 1862 - 1938)
 
 У 1886 закінчив Мічиганський університет. У 1886-1888 викладав математику в університеті штату Колорадо, в 1888-1891 — астрономію в Мічиганському університеті, в 1891-1930 працював у Лікській обсерваторії на горі Гамільтон в Каліфорнії (з 1901 — директор, з 1931 — почесний директор). У 1923-1930 — президент Каліфорнійського університету.

Основні наукові праці присвячені спектральному вивченню зірок. Детально досліджував Нову Візничого 1892 і відзначив зміни характеру спектру — ослаблення континууму і поява яскравих ліній. Спостерігав емісійний спектр зірок Вольфа — Райе і вперше виявив зміни інтенсивності водневих ліній і зеленої небулярної лінії. Велика заслуга Кемпбелла у підготовці та виконанні початої в Лікській обсерваторії в 1896 обширної систематичної програми зі спостереження променевих швидкостей зірок, метою якої було визначення руху Сонця серед зірок. Важливим результатом цих спостережень було також виявлення великої кількості спектрально-подвійних зірок. Ці роботи послужили основою для подальшого широкого вивчення власних рухів зірок і обертання Галактики. Під час протистояння Марса у 1894 спостерігав його спектр і знайшов, що в атмосфері Марса дуже мало кисню і водяної пари і що щільність її набагато нижче щільності земної атмосфери. У 1909 і 1910 знову спостерігав Марс і підтвердив ці результати. Очолював експедиції Лікської обсерваторії для спостереження сонячних затемнень — до Індії (1898), Іспанії (1905), на острів Флінт поблизу Таїті (1908), до Росії (Київ, 1914), Австралії (1922), а також на території США (1900, 1918), учасник експедиції до Мексики (1923). Під час спостереження затемнення 1922 зробив спільно з Р.Дж.Трюмплером вимірювання відхилення променів світла зірок при проходженні його поблизу Сонця, передбачене загальною теорією відносності.

Підручник Кемпбелла «Елементи практичної астрономії» (1899) протягом багатьох років вважався зразковим.

[SIDEROCRATOR]

170 років тому 2 квітня 1845 року Французькі астрономи Леон Фуко та Луї Фізо отримали першу фотографію (дагеротип) сонця.

[gamba69]

Это первая в принципе? Или та, которая дошла до нас?

[SIDEROCRATOR]

Это первая в принципе? Или та, которая дошла до нас?

оффициально считаеться первой
все предыдушие попытки были неудачными

[Edward]

Это первая в принципе? Или та, которая дошла до нас?

оффициально считаеться первой
все предыдушие попытки были неудачными

Свiтла не вистачало…

[SIDEROCRATOR]

Это первая в принципе? Или та, которая дошла до нас?

оффициально считаеться первой
все предыдушие попытки были неудачными

Свiтла не вистачало…

враховуючи низьку чутливість дагеротипних пластинок то скоріш всього так і було

[SIDEROCRATOR]

73 роки тому 14 квітня 1942 р. помер Леоні́д Олексі́йович Кули́к ( 19 серпня 1883, Дерпт — 14 квітня 1942, Спас-Деменськ) — російський і радянський мінералог, фахівець з вивчення метеоритів. Піонер практичного дослідження Тунгуського метеорита.

Народився в Дерпті (нині Тарту, Естонія). Батьки Л.Кулика — вихідці з України. Мати Софія Кирилівна Серединська народилася в Херсоні.

У 1903–1904 навчався у Петербурзькому лісовому інституті, далі в Казанському університеті (1905), Петроградському військовому училищі (1914). У 1924 закінчив Ленінградський університет за спеціальністю «мінералогія».

З Лісового інституту майбутній вчений був відрахований за участь у студентських протестах. 1911 року, працюючи помічником лісничого на Уралі, знайомиться з Володимиром Вернадським, який підтримав прагнення майбутнього вченого вивчати метеорити. З 1912 працював у мінералогічному музеї Петербурзької АН.

З початком Першої світової війни Л.Кулик командирується до Петербурзького військового училища й випускається з нього корнетом. На фронті йому присвоюється звання поручика. За участь у боях нагороджений орденами Станіслава та Анни.

За дорученням Комітету військово-технічної допомоги військового відомства займається геологорозвідкою й 1917 року командирується в Центральну науково-технічну лабораторію військового відомства. У громадянську війну потрапляє в Сибір. 1919 року працює асистентом на кафедрі мінералогії Томського університету, пізніше викладачем. Після демобілізації повертається в Петроград й з 1920 продовжує займатися метеоритикою під керівництвом В. І. Вернадського.

У 1921 з ініціативи Кулика при мінералогічному музеї був створений Метеоритний відділ, який став важливим центром метеоритики в СРСР. 1935 року Л.Кулику присуджується вчений ступінь кандидата геолого-мінералогічних наук. Після організації в 1939 Комітету з метеоритів АН СРСР Кулик став його першим ученим секретарем. На початку Великої Вітчизняної війни вступив добровольцем до народного ополчення, був поранений і загинув, потрапив у полон і помер від висипного тифу в місті Спас-Деменську Смоленської області.

Був одним з організаторів метеоритних досліджень в СРСР. Здійснив численні поїздки в різні місця країни для вивчення обставин падіння і пошуків метеоритів, у 1921–1922 керував метеоритною експедицією АН СРСР. Кулик склав перший метеоритний каталог АН СРСР.

Виявляв особливий інтерес до вивчення місця і обставин падіння Тунгуського метеорита (30 червня 1908). У 1927–1939 організував і очолив 6 експедицій на місце падіння Тунгуського метеорита. Виявив радіальний характер суцільного вивалу лісу в місці падіння, наполегливо шукав залишки метеорита, організував за сприяння О. Шмідта та І. Папаніна аерофотозйомку місцевості для детальнішого вивчення характеру вибуху, яким супроводжувалося падіння метеорита.

[SIDEROCRATOR]

110 років тому 14 квітня 1905 р. помер Отто Васильович Струве (нім. Otto Willhelm von Struve, 7 травня 1819 - 14 квітня 1905) — російський астроном, академік Петербурзької АН (1861-1889). Син Василя Яковича Струве.

У 1839 закінчив Дерптський університет. У 1836-1838 — понадштатний помічник директора Дерптської обсерваторії. З 1839 — помічник директора, в 1862-1889 — директор Пулковської обсерваторії. Після відходу у відставку виїхав в 1895 до Німеччини.
    До періоду перебування Струве на посаді директора Пулковської обсерваторії відноситься спорудження в 1885 30-дюймового рефрактора, одного з найбільших у світі.

    Основні наукові роботи пов'язані зі спостереженнями на 15-дюймовому рефракторі Пулковської обсерваторії. Відкрив понад 500 подвійних зірок, виміряв паралакс кількох зірок, вів спостереження планет і їхніх супутників, комет і туманностей. Представляють цінність його вимірювання положень зірок у газопилової туманності в сузір'ї Оріона, при цьому він встановив змінність деяких з цих зірок.
   Незалежно від інших вчених і майже одночасно з ними відкрив темне внутрішнє кільце Сатурна, один із супутників Урана. Для визначення систематичних помилок спостережень за допомогою нитяного мікрометра зробив вимірювання штучних подвійних зірок. У 1841 визначив значення сталої прецесії, загальноприйняте протягом 55 років. Аналізуючи результати спостережень повного сонячного затемнення 1851, зробив правильний висновок про те, що протуберанці належать Сонцю.

 

[SIDEROCRATOR]

250 років тому 15 квітня 1765 р. помер Михайло Васильович Ломоносов (8 (19) листопада 1711, село Денисівка  - 4 (15) квітня 1765, Санкт-Петербург, Російська імперія) - перший російський вчений-натураліст світового значення, енциклопедист, хімік і фізик; він увійшов в науку як перший хімік, який дав визначення фізичної хімії , дуже близьке до сучасного, і здыйснив велику програму фізико-хімічних досліджень; його молекулярно-кінетична теорія тепла передбачила сучасне уявлення про будову матерії і фундаментальні закони, в числі яких термодинаміка; заклав основи науки про скло. Астроном, приладобудівник, географ, металург, геолог, поет, затвердив основи сучасної російської літературної мови, художник, історик поборник розвитку вітчизняного освіти, науки та економіки. Розробив проект Московського університету, згодом названого на його честь. Відкрив наявність атмосфери у планети Венери.

26 травня 1761, спостерігаючи проходження Венери по сонячному диску, М. В. Ломоносов виявив наявність у неї атмосфери.
Ілюстрації М. В. Ломоносова до рукопису «Явище Венери на Сонці ...». 1761
«При выступлении Венеры из Солнца, когда передний её край стал приближаться к солнечному краю и был (как просто глазом видеть можно) около десятой доли Венерина диаметра, тогда появился на краю Солнца пупырь, который тем явственнее учинился, чем ближе Венера к выступлению приходила. Вскоре оный пупырь потерялся, и Венера оказалась вдруг без края.»

Цікавий і інший ефект, що спостерігався астрономами з наближенням диска Венери до зовнішнього краю диска Сонця або при видаленні від нього. Дане явище, відкрите Ломоносовим, не було задовільно витлумачено, і його, по всій видимості, слід розцінювати як дзеркальне відображення Сонця атмосферою планети - особливо велике воно при незначних кутах ковзання, при знаходженні Венери поблизу Сонця. Вчений описує його наступним чином:
«Ожидая вступления Венерина на Солнце около сорока минут после предписанного в эфемеридах времени, увидел наконец, что солнечный край чаемого вступления стал неявственен и несколько будто стушёван, а прежде был весьма чист и везде ровен. Полное выхождение, или последнее прикосновение Венеры заднего края к Солнцу при самом выходе, было также с некоторым отрывом и с неясностью солнечного края»

Праця М. В. Ломоносова «Явление Венеры на Солнце, наблюдённое в Санктпетербургской Императорской Академии Наук Майя 26 дня 1761 года» (Санкт-Петербург: Друкарня Академії наук, 1761) був надрукований російською та німецькою мовами (нім . Erscheinung der Venus vor der Sonne beobachtet bei der Kaiserlichen Akademie der Wissenschaften: Aus dem Russischen übersetzt. St. Petersbourg, 1761) і, отже, були відомі в Західній Європі, оскільки публікації Академії розсилалися в її найбільші наукові центри, проте відкриття атмосфери на Венері приписувалося І. І. Шретеру і  В. Гершелю. Голова Американського хімічного товариства професор Колумбійського університету А. Сміт в 1912 році писав: «Відкриття, зроблене при цьому Ломоносовим про наявність атмосфери на цій планеті, зазвичай приписують Шретеру і Гершелю»  Цікаво, що сам М. В. Ломоносов цьому відкриттю не надавав великого значення, у всякому разі, воно навіть не згадано в складеному ним списку робіт, які він відносив до найбільш важливих у  науковій творчості.

Академік С. І. Вавилов, який вивчав праці Ломоносова багато років, зробив висновок, що «... за обсягом і оригінальності своєї оптико-будівельної діяльності Ломоносов був ... одним з найбільш передових оптиків свого часу і, безумовно, першим російським творчим опто-механіком». Ломоносовим було побудовано більше десятка принципово нових оптичних приладів .

Вченим було сконструйовано і побудовано кілька принципово нових оптичних приладів, їм створена російська школа наукової та прикладної оптики. М. В. Ломоносов створив Катоптрико-диоптрическую запальную систему; прилад «для згущення світла», названу їм «ночезрительнойй трубою», що призначалася для розгляду віддалених предметів у нічний час або, як йдеться в його статті того присвяченої «Фізическая задача про ночезрительная труби» (1758) - служила можливості «розрізняти в нічний час скелі і кораблі »- 13 травня 1756 він демонстрував її на засіданні Академічних зборів (цей проект викликав ряд заперечень з боку академіків С. Я. Румовського, А. Н. Гіршова і Н. І. Попова, а академік Ф. У. Т. Епінус намагався довести «нездійсненність на практиці» цього винаходу), М. В. Ломоносов до кінця своїх днів продовжував займатися створенням приладів для нічних спостережень, але йому не судилося побачити реалізацію цієї своєї ідеї - для спорядженої за його ж проектом полярної експедиції капітана 1 рангу В. Я. Чичагова поряд з іншими приладами було зібрано 3  труби; оптичної системи, «через яку дізнаватися можна рефракцію світлих променів, що проходять крізь рідкі матерії».

М. В. Ломоносовим розроблений і побудований оптичний батоскоп або новий "инструмент, которым бы много глубже видеть можно дно в реках и в море, нежели как видим просто. Коль сие в человеческой полезно, всяк удобно рассудить может». Великий інтерес представляє створена вченим конструкція «горізонтоскопа» - великого перископа з механізмом для горизонтального огляду місцевості. Також їм запропонований прилад для якісного визначення в'язкості рідин (віскозиметр). М. В. Ломоносов - талановитий винахідник і приладобудівник, в той же час стоїть біля витоків російської теоретичної оптики.

М. В. Ломоносов, який добре знав телескопи І. Ньютона і Д. Грегорі, запропонував свою конструкцію. Він пише в кінці весни - початку літа 1762: «Я всегда лелеял желание, чтобы эти превосходные небесные орудия, коих изобретение составляет славу Ньютона и Грегори, не по размерам только, как это обычно происходило, возрастали, но получили и иные, почерпнутые из сокровищ оптики усовершенствования».

Суть і відмінність від двох попередніх запропонованого ним удосконалення полягали в тому, що нова конструкція мала лише одне увігнуте дзеркало, розташоване під кутом близько 4 ° до осі телескопа, і відбиті цим дзеркалом промені потрапляли в розташований збоку окуляр, що дозволяло збільшити світловий потік. Дослідний зразок такого телескопа був виготовлений під керівництвом М. В. Ломоносова в квітні 1762 року, а 13 травня учений демонстрував його на засіданні Академічного зібрання. це залишалося неопублікованим до 1827 року, тому, коли аналогічне удосконалення телескопа запропонував У. Гершель, таку систему стали називати його ім'ям.

    Ломоносов доклав чимало зусиль до боротьби з церковним догматизмом
У 1743 році М. В. Ломоносов написав «Утреннее размышление о Божием величестве», що містить гіпотези про процеси на сонці, що отримали наукове підтвердження тільки в середині XIX століття, - і «Вечернее размышление о Божием величестве при случае великаго северного сияния», неодноразово публікувалися за життя автора; особливу цінність представляє,  для наукового пояснення природи північного сяйва (задовго до  Б. Франкліна).
    Але наприкінці 1756 - початку березня 1757 він пише спрямований проти обскурантизму антиклерикальний «Гімн бороді» - імовірно, на адресу однієї конкретної персони - архієпископа Сильвестра Кулябки. За життя вченого вірш не публікувалася, поширювалося в списках; місцезнаходження першотвору невідомо. У відповідь на цю сатиру, сприйняту духовенством на свій рахунок взагалі, 6 березня 1757 Синодом у "всеподданнейшей" доповіді імператриці висловлено прохання «таковые соблазнительные и ругательные пасквили истребить и публично сжечь, и впредь то чинить запретить, и означенного Ломоносова для надлежащего в том увещевания и исправления в Синод отослать».
   Прохання Синоду було залишене без наслідків, а через кілька днів він був призначений радником академічної канцелярії».

   Складні відносини М. В. Ломоносова з Синодом обумовлені формальним конфліктом наукових уявлень, що склалися на той час, і церковних догматів, - тим же бажанням вченого, послідовно керуючись логікою наукового світорозуміння, протидіяти обскурантизму.

Синодом заборонена, видана в 1740 році в Санкт-Петербурзі в перекладі книга Б. Б. де Фонтенеля «Розмови про безліч світів», де викладалася система Коперника, - знівечений цензурою переклад аналогічної за змістом книги А. Поупа «Досвід про людину» (1757 ).

У «Явищі Венери» М. В. Ломоносов пише:
«Некоторые спрашивают, ежели-де на планетах есть живущие нам подобные люди, то какой они веры? Проповедано ли им евангелие? Крещены ли они в веру Христову? Сим даётся ответ вопросный. В южных великих землях, коих берега в нынешние времена почти только примечены мореплавательми, тамошние жители, также и в других неведомых землях обитатели, люди видом, языком и всеми поведениями от нас отменные, какой веры? И кто им проповедал евангелие? Ежели кто про то знать или их обратить и крестить хочет, тот пусть по евангельскому слову («не стяжите ни злата, ни сребра, ни меди при поясех ваших, ни пиры на пути, ни двою ризу, ни сапог, ни жезла») туда пойдёт. И как свою проповедь окончит, то после пусть поедет для того ж и на Венеру. Только бы труд его не был напрасен. Может быть тамошние люди в Адаме не согрешили, и для того всех из того следствий не надобно. «Многи пути ко спасению. Многи обители суть на небесех». При всём сём христианская вера стоит непреложна. Она Божиему творению не может быть противна, ниже́ей Божие творение, разве тем чинится противность, кои в творения божия не вникают.  »

Будучи переконаним прихильником геліоцентричної моделі і припущень про множинність населених світів, в останньому М. В. Ломоносов бачив непряме підтвердження у встановленому ним наявності атмосфери у Венери. У своєму «Додатку» до «Явищу Венери» вчений ставить питання: чи суперечать ці ідеї вченням церкви? Зіставивши цитати зі Священного писання і православних богословів, він показує різницю завдань релігії та науки - у них немає підстав для того, щоб протистять один одному.

   Усе життя Ломоносов не переставав воювати із академіками Шумахером, Таубертом, Епінусом, Міллером та ін. 1754 р. Ломоносов склав особливу записку «Про виправлення Академії», у якій писав, що в Академії нічого не робиться для підготовки вітчизняних учених, що всю навчальну роботу занедбано. Він дійшов думки про необхідність створити незалежний від Академії університет, двері якого було б відчинено для всіх охочих. Йому вдалося схилити до своєї думки Шувалова. Ломоносов склав план університету, визначив його організаційну структуру і навіть програму викладання. Разом з університетом Ломоносов планував улаштувати гімназію.

У лютому 1757 р. Ломоносов очолив географічний департамент петербурзького академічного університету, а потім його було призначено радником Академічної канцелярії і він разом з Таубертом став фактичним керівником Академії.

1760 р. у його безпосереднє підпорядкування перейшли академічні гімназія та університет. Завдяки Ломоносову становище студентів та гімназистів, які терпіли холоднечу і голод, дещо покращилося.

Увесь 1762 р. Ломоносов хворів. З початком царювання Катерини II, користуючись тим, що нова імператриця перенесла на Ломоносова свою неприхильність до Шувалова, вороги стали брати над ним гору. У травні 1763 р. Ломоносова було відправлено у відставку. Однак Катерина скасувала свій указ. У жовтні Ломоносова було обрано почесним членом Академії мистецтв, а в грудні призначено статським радником. Улітку 1764 р. імператриця навіть відвідала хворого вченого в його будинку. Помер Ломоносов від застуди в квітні 1765 р. квітня похований на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

1379 Ломоносов — астероїд, названий на честь вченого.

Подякували

2 :Edward, vilisvir

[Edward]

Академік С. І. Вавилов, який вивчав праці Ломоносова багато років, зробив висновок, що «... за обсягом і оригінальності своєї оптико-будівельної діяльності Ломоносов був ... одним з найбільш передових оптиків свого часу і, безумовно, першим російським творчим опто-механіком». Ломоносовим було побудовано більше десятка принципово нових оптичних приладів .

Спробував би С.І. Вавілов зробити іншій висновок...(послідкував би за братом) В тей час багато навіть талановитих вчених захопила  пропаганда. Що стосуеться оптичних дослідів М.В. Ломоносова то цінність іх  навіть для свого часу була перебільшена. Йому не зважаючі на довгий термін експериментів, не вдалося виготовити робочі оптичні прилади, і іх продовжували завозити з Европи. Ломоносов брався за багато напрямків (був у цьому сенсі справжнім еціклопедистом) але це не дозволяло дотепно закінчувати почате. Це відмічали сучасники і німці з академіі. З тих пір мабудь і існуе прислівья: " Все до нас придумав Ломоносов"