Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221726 раз)

SIDEROCRATOR

215 років тому 13 грудня 1805 р. народився Йоганн фон Ламонт (нім. Johann von Lamont; 1805 — 1879) — німецький астроном і геофізик шотландського походження.

народився в Бреймарі, Шотландія, поблизу Бальмораля; У 1817 батьків Ламонт пішов у Регенсбурзький бенедиктинський монастир, заснований для підтримки католицтва в Шотландії, і відтоді Ламонт вже не повертався на батьківщину. Природні обдарування розвивалися швидко і в 1827 Ламонт переселився в Мюнхен, де вступив до Богенгаузенської обсерваторії спочатку як асистент Зольднера, а у 1833 був призначений і директором обсерваторії. На цій посаді він залишався до самої смерті. З 1852 був також професором астрономії Мюнхенського університету.

У Богенгаузенській обсерваторії Ламонт вів спостереження та теоретичні дослідження в галузі астрономії, метеорології і земного магнетизму. Спостерігаючи зірки по зонах, Ламонт, серед іншого, визначив два рази положення Нептуна раніше, ніж ця планета була відкрита. У 1850 Ламонт вперше в Європі застосував хронографічний спосіб спостережень.

Наукові праці присвячені астрономії, геодезії, метеорології, геофізиці. Спостерігав супутники Сатурна (1836) та Урана (1837) і визначив їхні орбіти. Результати дослідження руху супутників Урана використовував для обчислення маси планети і отримав найточніше на той час значення. Провів тривалі ряди спостережень комети Галлея в її появі 1835; спостерігав сонячні затемнення 1842 та 1860 і описав їх. Продовжив меридіанне спостереження слабких зірок, розпочаті в обсерваторії в Богенгаузені його попередником на посаді, її директором Й.Зольднером. Опрацював і опублікував результати робіт Зольднера, разом зі своїм помічником визначив положення близько 35000 зірок, які публікувалися протягом 1866—1874. Каталог Ламонта стоїть в одному ряду з каталогами Ж. Ж. Ф. Лаланда, Ф. В. Бесселя, Ф. В. А. Аргеландера як одне з найважливіших досягнень позиційної астрономії XIX сторіччя.

Протягом понад 40 років вів регулярні метеорологічні спостереження за допомогою сконструйованого їм апарату для вимірювань і реєстрації даних.

Особливо відомі дослідження Ламонта в області земного магнетизму, у дослідженні якого він вважався першим авторитетом. Організував в Богенгаузені магнітну обсерваторію, яка в 1840 увійшла в міжнародну систему геомагнітних станцій. Розробив декілька нових приладів для магнітних вимірювань, написав ряд статей з теорії цих інструментів. У 1852—1855 роках він сам провів магнітні спостереження на 420 пунктах баварської території. У 1856—1858 їздив зі своїми приладами в експедиції до Франції, Іспанії, Португалії, Бельгії, Голландії, Данії для проведення геомагнітних вимірювань. Його «Керівництво з земного магнетизму» («Handbuch des Erdmagnetismuss», 1849) — відомий твір свого часу з цього питання. Тривалі регулярні дослідження земного магнетизму привели Ламонт до відкриття періодичності магнітних варіацій, яка збігається з періодичністю сонячних плям, виявленої Г. С. Швабе у 1843. Роботи Ламонта поклали початок вивченню сонячно-земних зв'язків.

У приватному житті Ламонт був відлюдником. Не маючи родичів в Німеччині і будучи вкрай бережливим, Ламонт, незважаючи на свою скромне утримання, ще за життя пожертвував 50 тисяч марок для видачі стипендій студентам Мюнхенського університету, що присвятили себе астрономії, фізиці або чистій математиці. За заповітом до цієї суми він додав ще 100 тисяч марок.

SIDEROCRATOR

50 років тому 15 грудня 1970 р. Відбулась успішна посадка АМС Венера 7. Це було першою посадкою працюючого космічного апарату на іншу планету.

Метою експедиції автоматичної станції «Венера-7» було доставка апарату на поверхню Венери. Венери 4-6 також здійснили м'яку посадку на поверхню Венери, але вони були розраховані на тиск в 20 атмосфер, тому були сплющені на висоті близько 25 км.

2 жовтня і 17 листопада були проведені дві вдалі корекції орбіти станції. Ці корекції проводилися з орієнтуванням за сонцем. Дві спроби корекції (27 і 30 вересня) з орієнтацією на зірку Сіріус, були невдалими.

15 грудня 1970 року, через 120 діб після старту, станція «Венера-7» досягла планету Венера. Під час аеродинамічного гальмування швидкість апарату відносно планети зменшилася з 11,5 км/с до 200 м/с. При цьому максимальні перевантаження досягали 350 g.

Парашут гальмування апарату спуску був запущений в дію на висоті 55 км над поверхньоею планети. Зовнішній тиск на цій висоті становив 0,7 атмосфер. 15 грудня 1970 року о 8 годині 34 хвилині 10 секундах апарат приземлення станції «Венера-7» вперше у світі здійснив посадку на поверхні Венери за 2000 км від ранкового термінатора з нічного боку.

Інформація із апарату передавалася протягом 53 хвилин, в тому числі — 20 хвилин з поверхні. Під час спуску були проведені вимірювання температури атмосфери, які змінювалися від 25 до 475 °C на поверхні планети.

При вході апарату приземлення в атмосферу відмовив телеметричний мультиплексор, в результаті чого на Землю передавалася тільки температура навколишнього середовища протягом всього спуску в атмосфері і знаходження апарату на поверхні.

Одночасно проводилися радіовимірювання доплеровської зміни сигналу, що приймався на Землі від апарату на Венері. Саме ці вимірювання дозволили вирахувати пройдений шлях, «прив'язати» значення температури до зазначеної висоти і зафіксувати момент дотику поверхні Венери. Вони ж дозволили зафіксувати стрибок за швидкістю зниження в середині спуску з 14 до 26 м/с, а згодом і швидкість в момент дотику до поверхні (16 м/с), яка перевищувала розрахункову. Ймовірною причиною цього могло бути мимовільне спрацьовування пірочеки, викликане статичним електричним струмом, і відстрілюванням парашутних строп.

Постійні вимірювання відношення сигналу/шум прийнятого на Землі сигналу дозволили зафіксувати зменшення в момент посадки рівня сигналу майже в 30 разів. Це могло означати вплив вітру на апарат приземлення під час посадки або його перекидання.

Основне завдання космічної експедиції — м'яка посадка на поверхню Венери, була виконана. Але не всі заплановані вимірювання були проведені.

За результатами вимірювань, проведених на апараті станції «Венера-7», були розраховані значення тиску і температури на поверхні планети Венера, вони склали 90±15 атмосфер і 475±20 °C.

SIDEROCRATOR

370 років тому 17 грудня 1650 р. народився німецький астроном та відкривач комет Крістоф Арнольд (1650-1695)

Крістоф Арнольд був сином фермера із Зоммерфельда Оскільки йому довелося допомагати на фермі батька, він ходив до школи лише ненадовго. Потім він продовжив освіту самоучкою.

Його особливо цікавила астрономія . Він здобув астрономічні знання в процесі самонавчання та в астронома Готфріда Кірха (1639–1710), який працював в обсерваторії в Губені , Лобенштейні , Кобурзі та Лейпцигу. Арнольд побудував невелику просту обсерваторію в будинку свого батька . Його особливо цікавили комети напевно, також стимульовані появою Великої комети 1680 року яка була особливо яскрава і її можна було побачити навіть удень, що викликало загальний фурор.

15 серпня 1682 року Крістоф Арнольд відкрив комету за вісім днів до Яна Гевелія, за допомогою якої астроном-аматор привернув велику увагу у професійному світі. Пізніше комету назвали кометою Галлея через точні орбітальні розрахунки Едмонда Галлея та передбачення її повернення . Арнольд описав свої спостереження перед Лейпцизькою радою у детальному документі.

16 вересня 1686 року Арнольд першим в Європі побачив іншу комету ( C / 1686 R1 ), яку потім продовжував спостерігати разом з Готфрідом Кірхом. Результати він опублікував у першому загальнонімецькому науковому журналі Acta Eruditorum, який вийшов у Лейпцигу в 1682 році .

Арнольд також мав справу зі змінною зіркою Мірою. Ще однією сферою роботи було затемнення чотирьох великих супутників Юпітера , час входу яких він розрахував заздалегідь.

31 жовтня 1690 р. Він спостерігав проходження Меркурія перед сонячним диском, проеціюючи сонце через свій телескоп на аркуш паперу. Це був п'ятий опис проходження Меркурія в Європі.

Арнольд завжди йшов проти забобонних вірувань і страху, пов'язаних з кометами. Хоча він був набожним християнином, він робив те саме проти свого пастора, який представляв комети як зловісні знаки.

Після його смерті його обсерваторію залишили на меморіал, але її довелося знести в 1794 році, оскільки вона була напівзруйнованою.

SIDEROCRATOR

85 років тому 17 грудня 1935 р. народився радянський іастроном Георгій В'ячеславович Куклін (1935-1999)

Народився в місті Дайрен на Далекому сході ( Японська імперія ). У 18 років закінчив середню школу при радянському Генеральному консульстві в Дайрені з правом отримання золотої медалі. Одночасно придбав спеціальність хіміка-лаборанта на вечірніх курсах при Товаристві російських громадян. Працювати почав у цьому ж році техніком-лаборантом в АТ «Совкітсудстрой».

Влітку 1954 приїхав в СРСР за індивідуальним дозволом з правом проживання в Іркутську Поступив на фізичне відділення Іркутського державного університету , отримував стипендію імені Ісаака Ньютона. Після закінчення університету вступив на роботу на Іркутську магнітно-іоносферну станцію, на базі якої в 1961 році був створений Сибірський інститут земного магнетизму, іоносфери і поширення радіохвиль СО АН СРСР (з 1991 року - Інститут сонячно-земної фізики СО РАН ). З 1968 року очолював лабораторію сонячної активності цього інституту.

Роботи присвячені дослідженню Сонця і сонячно-земних зв'язків , сонячної циклічності і її прогнозування. Провів докладні розрахунки електропровідності сонячної плазми , отримав перші розв'язання оберненої задачі динаміки сонячних магнітних полів , вперше застосував методи розпізнавання образів для прогнозування сонячної активності, відкрив «фазові катастрофи» в сонячної циклічності, одним з перших зроблені спроби застосування апарату нелінійної і хаотичної динамікидо сонячних циклів і до просторово-часових змін сонячних магнітних полів. Спільно зі співробітниками своєї лабораторії, показав наявність змін режимів просторово-часової організації сонячної активності на різних фазах сонячного циклу, розробив нові методи прогнозу сонячних циклів і стану міжпланетного магнітного поля , що впливає на багато процесів в зовнішній і внутрішній оболонках земної атмосфери , біосфери і техносфери . Оцінив роль соціо-інформативного фактора при відновленні ходу сонячної активності і геофізичних збурень в минулому за даними літописів і хронік , виявлено вплив сонячної циклічності на припливних річок в озеро Байкалі багаторічний температурний режим в Прибайкалля .

В останні роки життя брав участь в розробці концепції адекватного опису сонячного циклу, що визначає програму досліджень Сонця на наступні 10-15 років, обґрунтував необхідність ревізії канонічної сукупності індексів сонячної активності за останні 300 років.

З 1955 року опублікував близько 250 наукових робіт. Співавтор двох монографій - «Сонячні спалахи» (1982) і «Статистика плямовиникною діяльності Сонця» (1986), а також двох винаходів. Під його керівництвом захищено п'ять кандидатських дисертацій.

SIDEROCRATOR

280 років тому 24 грудня 1740 р. народився Андрій Іванович Лексель ( Anders Johan Lexell ;1740 - 1784 ) - шведський астроном , математик і фізик, який провів в Росії велику частину життя.
Довів планетну природу Урана та першим припустив існування масивної планети за його орбітою.

У 1768 році приїхав в Петербург , працював під керівництвом Л. Ейлера .

Зробив важливі відкриття в полігонометрії і небесної механіки . Лексель зумів обчислити орбіти для комет 1769 і 1770 I, вказав, що причиною зміни орбіти комети 1770 I є збурюючий вплив Юпітера . На честь нього ця комета і була названа.

Лексель встановив, що відкритий англійським астрономом в 1781 році У. Гершелем новий об'єкт - зовсім не комета, а планета, яку згодом назвали Уран. Вивчивши особливості руху Урана, Лексель першим з астрономів припустив , що на Уран впливає тяжіння невідомого космічного тіла , орбіта якого розташована ще далі від Сонця.

Першою роботою Лекселя в Російській академії наук був аналіз даних, зібраних під час спостереження за транзитом Венери в 1769 році . Він опублікував чотири статті в «Novae Commentarii Academia Petropolitanae» і закінчив свою роботу з монографією про визначення паралакса Сонця , опублікований в 1772 році

Лекселm допоміг Ейлеру у завершенні його місячної теорії , і його зарахували до співавторів у Ейлеровій книзі "Theoria motuum Lunae" 1772 року.

Після цього Лексель витратив більшу частину своїх зусиль на астрономію комет (хоча його перша робота про обчислення орбіти комети датована 1770 роком). У наступні десять років він розрахував орбіти всіх нещодавно виявлених комет, серед них комету, яку Мессьє відкрив у 1770 р. Лексель підрахував її орбіту, і показав, що комета мала значно більший перигелій до зустрічі з Юпітером у 1767 р. І передбачав, що після повторної зустрічі з Юпітером в 1779 році вона буде повністю вигнана із внутрішньої Сонячної системи . Пізніше цю комету назвали кометою Лекселя .

Лексель також був першим, хто розрахував орбіту Урана і фактично довів, що це планета, а не комета. Він зробив попередні розрахунки, подорожуючи Європою в 1781 р. На основі спостережень Гершеля та Маскеліна. Повернувшись до Росії, він точніше оцінив орбіту на основі нових спостережень, але через тривалий орбітальний період було все ще недостатньо даних, щоб довести, що орбіта не була параболічною. Потім Лексель знайшов запис про зірку, яку спостерігав у 1759 році Крістіан Майер у Рибах, якої на той час не було ні в каталогах Flamsteed, ні в небі. Лексель припустив, що це було раніше виявлення того самого астрономічного об'єкта, і використовуючи ці дані, він розрахував точну орбіту, яка виявилася еліптичною, і довів, що новий об'єкт насправді був планетою . На додаток до обчислення параметрів орбіти Лексель також оцінив розміри планети точніше, ніж його сучасники, які використовували Марс, який знаходився в околицях нової планети на той час. Лексел також помітив, що орбіта Урана була порушена . Потім він заявив, що, спираючись на свої дані про різні комети, Розмір Сонячної системи може бути 100 AО або навіть більше, і що може бути і інші планети , що збурюють орбіту Урана (хоча в кінцевому підсумку Нептун був розрахований набагато пізніше Леверье ).

SIDEROCRATOR

110 років тому 24 грудня 1910 р. народився Вільям Гейвард Пікерінг (англ. Sir William Hayward Pickering; 1910 — 2004) — американський фізик і астроном новозеландського походження.

Народився у Веллінгтоні (Нова Зеландія), в 1932 році закінчив Каліфорнійський технологічний інститут. Упродовж 1932—1976 років працював у цьому інституті (з 1946 року — професор, в 1954—1976 роках — директор Лабораторії реактивного руху). У 1976—1978 роках — директор Дослідницького інституту при Університеті бензину і корисних копалин у Саудівській Аравії, з 1978 року — президент Пікерінгівскої науково-дослідної корпорації. Був членом багатьох урядових і університетських комісій з дослідження космічного простору.

Очолював роботи зі створення перших американських штучних супутників Землі («Експлорер-1» вийшов на навколоземну орбіту 31 січня 1958), а також керував плануванням, розробкою та здійсненням американських програм дослідження Місяця та планет за допомогою автоматичних станцій «Рейнджер», «Сервейор», «Марінер». «Рейнджер-7», «Рейнджер-8», «Рейнджер-9» (1964—1965) перед жорстким примісяченням передали на Землю перші детальні великомасштабні фотографії місячної поверхні. Апарати серії «Сервейор» (1966—1967) здійснювали м'яку посадку на Місяць і виконували різноманітні дослідження місячної поверхні, зірок, планет, сонячної корони. «Марінер-2» в 1962, пройшовши на відстані 33600 км від Венери, передав на Землю наукову інформацію про атмосферу і температуру поверхні планети, «Марінер-5» (1967) досліджував Венеру з пролітної траєкторії. «Марінер-4» в 1965 успішно досліджував Марс з пролітної траєкторії і сфотографував його, на переданих на Землю знімках вперше були виявлені кратери на поверхні планети. «Марінер-6», «Марінер-7» (1969) і «Марінер-9» (1971—1972) провели докладніше вивчення атмосфери і поверхні Марса. Під час польоту «Марінера-10» (1974) було продовжено дослідження Венери, а потім отримані перші детальні знімки поверхні Меркурія і зроблені спроби виявлення на ньому атмосфери.

slava3500

Мені здається, але його брат William Henry Pickering, був більш цікавою особистістю.

SIDEROCRATOR

220 років тому 26 грудня 1800 року народився Ян Барановський ( Jan Baranowski , 1800 - 1879) - польський астроном і природознавець

Ян Барановський народився 26 грудня 1800 в Славкуві. Випускник Ягеллонського університету З 1825 року - ад'юнкт.
У 1833 році розрахував орбіту комети 3D / Бієли .

У 1857-1861 рр. видавав «Календар Варшавської астрономічної обсерваторії» ( «Kalendarz Obserwatorium Astronomicznego Warszawskiego»), в якому публікував фенологічні спостереження.

З 1848 року директор астрономічної обсерваторії в Варшаві. Головну його заслугу становить перше видання польського перекладу твору Миколи Коперника De revolutionibus orbium coelestium ( «Про обертання небесних сфер») разом з латинським оригіналом (Варшава, 1854 г.).

SIDEROCRATOR

240 років тому 26 грудня 1780 р. Мері Ферфекс Сомервілль (англ. Mary Fairfax Somerville, 1780—1872) — шотландська популяризаторка науки і ерудитка, спеціалістка в області математики й астрономії. Діяльність Сомервілль відноситься до часу, коли участь жінок у науковій діяльності була вкрай обмеженою. Стала другою, після Кароліни Гершель, жінкою-науковцем, що отримала визнання у Великій Британії.

Народилася 26 грудня 1780 в місті Джедборо, у будинку сестри своєї матері, в родині адмірала Вільяма Джорджа Фейрфакса.

У 1804 році одружилася з далеким родичем, російським консулом в Лондоні, капітаном Семюелом Грейгом, сином адмірала С. К. Грейга. Чоловік помер у 1807 році. У шлюбі народила двох синів, один з яких, Воронцов Грейг, став згодом адвокатом і науковцем. Спадщина після смерті чоловіка дала Сомервілль можливість присвятити життя реалізації наукових інтересів.

У 1812 році розпочався її другий шлюб з двоюрідним братом, доктором Вільямом Соммервіллем (1771—1860), інспектором Військово-медичної ради. У цьому шлюбі народила ще четверо дітей. Вільям Соммервілль поділяв і підтримував захоплення дружини наукою, сприяючи її знайомству з провідними науковцями того часу.

Сомервілль була доброю подругою Чарлза Беббіджа, а також наставницею і подругою Ади Лавлейс. Восени 1834 вони з Лавлейс часто відвідували суботні вечірні салони Беббіджа. Син Мері, Грейг Воронцов, познайомив Аду з її чоловіком.[9]

У 1838 році Мері Сомервілль з чоловіком вирушила до Італії, де і провела більшу частину життя.

Через рік після смерті Сомервілль видано автобіографію «Особисті спогади»: записи, зроблені в останні роки життя, що не тільки розкривають подробиці життя і особистості науковиця, але і є свідченнями очевидиця, що описує життя наукової спільноти тих часів.

Талант Мері Сомервілль привернув увагу вчених ще до того, як її роботи здобули широку популярність. Так, зокрема, звернений до неї вислів Пьєр-Симона Лапласа: «Я знаю тільки трьох жінок, які розуміють, про що я говорю. Це Ви, пані Сомервілль, Кароліна Гершель і місіс Грейг, про яку мені нічого невідомо» (при цьому Сомервілль була першою і третьою з названих жінок).

На прохання лорда Брума Сомервілль взялася за переклад для «Товариства поширення корисних знань» роботи П.-С. Лапласа «Mécanique Céleste». Їй вдалося подати ідеї, викладені в цій роботі, в доступній широким читацьким колам формі, і публікація цієї книги в 1831 році під назвою «Небесна механіка» відразу зробила Сомервілль знаменитою. Сомервілль так коментувала процес створення цієї книги: «Я переклала роботу Лапласа з мови алгебри на звичайну мову».

Інші твори Сомервілль: «Взаємозв'язок фізичних наук» (1834), «Фізична географія» (1848), «Молекулярна та мікроскопічна наука» (1869). Широка популярність науково-популярних робіт Мері Сомервілль була обумовлена ясним і чітким стилем викладу і потужним ентузіазмом, що пронизує її тексти.

Крім популяризації чужих наукових ідей, Мері Сомервілль належать і власні наукові розробки (наприклад, широко використовувана ідея алгебраїчних змінних).

У 1835 році Сомервілль і Кароліна Гершель стали першими жінками у складі Королівського астрономічного товариства. У тому ж році Мері Сомервілль була призначена урядова пенсія у розмірі 300 фунтів стерлінгів.

SIDEROCRATOR

220років тому було відкрито першу карликову планету Цереру
1 січня 1801 р. Італійський астроном Джузеппе Піацці працюючи над зоряним каталогом в обсерваторії м. Палермо на о. Сицилія виявив невідомий об'єкт.
Піацці вже багато років вів спостереження положень зірок для складання зоряного каталогу. Робота наближалася до кінця. Але несподівано 1 січня 1801 року Піацці виявив у сузір'ї Близнят слабку зірочку (~7m), якої чомусь не було ні в його власному каталозі, ні в каталозі Христіана Майера, що був у розпорядженні Піацці. Наступного вечора виявилося, що зірка має трохи не ті координати, що напередодні: вона зсунулася на 4" за прямим піднесенням і на 3,5" за схиленням. На третю ніч з'ясувалося, що помилки немає й що зірка повільно пересувається небосхилом. Піацці стежив за дивною зіркою шість тижнів. Він не помітив ні диска, який мав бути у планети, ні туманного виду, характерного для комет. Потім спостереження було перервано хворобою Піацці. Повернувшись до спостережень, він вже не зміг знайти Цереру, як надалі була названа нова планета.

У той час Карл Фрідріх Гаус розробляв методи обробки астрономічних спостережень. Він спробував визначити еліптичну орбіту нової планети розробленим ним методом (за трьома спостереженнями). Таким чином, Гаус визначив, що орбіта об'єкта лежить між орбітами Марса і Юпітера й що велика піввісь її становить 2,8 а. тобто. Це була планета, яку шукали відтоді, коли виявилося так зване правило Тіциуса—Боде, за яким відстані планет від Сонця підпорядковуються певній залежності. Із цієї залежності випливало, що між орбітами Марса і Юпітера мала бути ще одна планета, якої астрономи чомусь не спостерігали. Ця залежність і підштовхнула астрономів того часу взятися за пошуки цієї гіпотетичної планети, яку було названо Фаетон. Проте досить слабкий блиск Церери свідчив про те, що розмір цієї планети дуже малий (у порівнянні з іншими планетами Сонячної системи).

Піацці пропонував назвати її «Церера Фердинанда», присвячуючи планету своєму королю. Наполеон хотів назвати планету Юноною. Учитель Піацці Жозеф Лаланд пропонував назвати її ім'ям свого учня. Але в підсумку збереглася назва «Церера» на честь прадавньої римської хтонічної богині продуктивних сил землі, зростання й дозрівання злаків, а також підземного світу, яка насилає на людей безумство.

Церера має форму сфероїда розмірами 965×961×891 км. Її маса становить майже третину всієї маси пояса астероїдів, але в той же час поступається масі Землі більш, ніж у 6000 разів. Значна маса Церери призвела до того, що під дією власної гравітації це небесне тіло набуло форми, близької до кулястої. Зоряна величина ~ 7-8m

Нова мапа карликової планети Церери, зроблена космічним апаратом НАСА Dawn, показує різноманітність поверхні цього небесного тіла. Відмінності в морфології і кольорі по всій поверхні вказують на те, що Церера колись була активним небесним тілом.

mpyat2

Дуже цікаво! Єдине маленьке уточнення: за добу Церера зсувається не на секунди ("), а на хвилини ('). Я сам часто плутаю.

SIDEROCRATOR

Цитата: mpyat2 від 01 Січня 2021, 14:33:17

Дуже цікаво! Єдине маленьке уточнення: за добу Церера зсувається не на секунди ("), а на хвилини ('). Я сам часто плутаю.

Мені цікаво чого відкрили першою Цереру, а не Весту

Тим більше, що Веста тоді мала яскравість 6.3 і була легко доступна телескопу Піацці.

SP

Цитувати

Тим більше, що Веста тоді мала яскравість 6.3 і була легко доступна телескопу Піацці.

А как ты определил, что 6.3? У меня Картес и МРС считать на 1801 год отказываются, а тот, который считает - Старкальк - выдаёт положение Цереры на 1.1.1801 г. в Ките (!), а не в Близнецах и блеск не 7, а 8.4m.
Насчёт доступности - так, например Гершелю было доступно ну никак не менее 100 астероидов, а он не открыл ни одного, так как этим не занимался. А Ольберс, используя небольшую дудку и слуховое окно в чердаке, открыл ряд комет, нашел утерянную Цереру, открыл Палладу и Весту.

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 02 Січня 2021, 08:55:49

Цитувати
Тим більше, що Веста тоді мала яскравість 6.3 і була легко доступна телескопу Піацці.
А как ты определил, что 6.3? У меня Картес и МРС считать на 1801 год отказываются, а тот, который считает - Старкальк - выдаёт положение Цереры на 1.1.1801 г. в Ките (!), а не в Близнецах и блеск не 7, а 8.4m.
Насчёт доступности - так, например Гершелю было доступно ну никак не менее 100 астероидов, а он не открыл ни одного, так как этим не занимался. А Ольберс, используя небольшую дудку и слуховое окно в чердаке, открыл ряд комет, нашел утерянную Цереру, открыл Палладу и Весту.

Я мав на увазі часовий проміжок в кілька років 1798-1802

SIDEROCRATOR

4 cічня 1643 р. народився англійський учений,творець класичної фізики який заклав основи сучасного природознавства Ісаа́к Н'ю́тон 1643 — 1727)

Ньютон сформулював закони руху, відомі як закони Ньютона й закон всесвітнього тяжіння, які стали основою наукового світогляду впродовж трьох наступних століть і мали великий вплив не тільки на фізику, а й на філософію. Використовуючи свою теорію Ньютон зумів пояснити закони Кеплера, що описують рух планет навколо Сонця, чим заперечив останні сумніви щодо геліоцентричної системи світобудови.

Ньютон побудував перший телескоп-рефлектор і розвинув теорію кольору на основі спостережень розщеплення білого світла в спектр в оптичній призмі. Він сформулював емпіричний закон теплообміну й побудував теорію швидкості звуку. У математиці Ньютон паралельно з Готфрідом Лейбніцом розвинув числення нескінченно малих, працював з рядами, узагальнив біном Ньютона та запропоновував метод Ньютона розв'язування нелінійних рівнянь

SIDEROCRATOR

240 років тому (4 січня 1781 р.) французький мисливець за кометами Шарль Мессьє відкрив у сузір’ї Скорпіона небесний об’єкт, який став 80-тим у його каталозі (М80) і виявився кулястим зоряним скупченням нашої галактики.
В Україні його найкраще спостерігати влітку (липень), коли видно сузір’я Скорпіона. У вигляді слабкої розмитої цятки скупчення можна побачити в невеликий телескоп чи хороший бінокль.

SIDEROCRATOR

7 січня 1610 р. Галілей відкрив 4 найбільших супутники Юпітера
Після вдосконалення першого власноруч зробленого телескопа, який давав лише триразове збільшення і погано фокусувався на різнокольорових зображеннях, Галілей зайнявся його удосконаленням і досягнув 33-кратного збільшення. З допомогою нового телескопа в липні 1609 року він відкрив існування кратерів і гір на Місяці, плям на Сонці, на підставі спостереження за якими прийшов до висновку про обертання Сонця навколо своєї осі.

вигляд супутників у телескоп Галілея
Продовжуючи астрономічні спостереження, 7 січня 1610 року зробив запис про виявлення поблизу Юпітера «трьох маленьких блискучих зірочок, які ... звернули на себе увагу тільки тому, що всі три знаходилися на абсолютно прямій лінії», а 13 січня Галілей виявив ще й четверту «зірку», яка, як і попередні три, з часом змінили своє положення відносно Юпітера «подібно до того як Венера або Меркурій обертаються навколо Сонця».

Відкриті супутники Галілей назвав Medicea sidera «Зірки Медічі» на честь великого герцога Тосканського Козімо II Медічі і пронумерував їх латинськими цифрами (I — IV) на честь всіх чотирьох братів поважного сімейства. Пріорітет відкриття супутників Юпітера оскаржував німецький астроном Симон Маріус, який спостерігав за ними ще в 1609 році і зробив детальні таблиці їх руху, але не опублікував цих даних. З часом першість відкриття супутників Юпітера остаточно закріпилась за Галілеєм, але під назвами, запропонованами Симоном Маріусом в 1614 році, — Іо, Європа, Ганімед і Калісто.

Галілей же виклав своє відкриття у книзі «Зоряний вісник», виданій в березні 1610 року у Венеції, в якій підтримав геліоцентричну теорію будови Сонячної системи Миколая Коперника, згідно з котрою, планети, в тому числі і Земля, рухаються навколо Сонця. Книга зробила Галілея знаменитим і водночас стала причиною переслідувань з боку католицької церкви — в 1615 році папа римський Павло V порадив Галілею переглянути свої погляди, а після публікації в 1632 році книги «Діалог про дві найголовніші системи світу» Галілей, викликаний в Рим на суд інквізиції, був змушений зректися своїх поглядів, а решту свого життя провести під домашнім арештом.

конфігураціі супутників наведені Галілеєм в Зоряному віснику
На сьогодні відомо 63 супутника Юпітера, серед яких Галілеєві — найбільші, а сам вчений був реабілітований лише в 1992 році спеціальною комісією Ватикану.

SIDEROCRATOR

7 січня 1839 р. на засіданні французької академії наук Франсуа Араго доповів про винайдення Луї Дагером фотографічного процесу названого Дагеротипією.
Луї Даґеру належить і перша спроба зробити астрознімок Місяця у 1839 році. Похибки стеження при націлюванні телескопа під час тривалої витримки призводили до відображення розмитої, нечіткої плями на фото. Джонові Вільяму Дрейперу — професорові хімії у Нью-Йоркському університеті, фізикові та науковому експериментатору — вдалося виконати перший успішний знімок Місяця аж через рік після невдалої спроби Даґера — 23 березня 1840 року. Дагеротипне зображення супутника Землі стало результатом 20-хвилинного експонування у 5-дюймовому (13 см) рефлекторі.

в 1845 р. Було отримано перше фото Сонця, в 1851 р. зорі Веги.
Рік за роком фотографія торувала шлях в астрономію, аж поки в 1880-х не стала основним приймачем випромінювання в астрономії, що ознаменувало собою прорив в дослідженнях і принесло багато нових відкриттів.

SIDEROCRATOR

85 років тому 10 січня 1936 народився американський радіоастроном Роберт Вудро Вільсон. Відкривач реліктового випромінювання

Роберт Вудро Вільсон народився в Х'юстоні, штат Техас, в 1936 р.
Навчався в університеті Райс в Х'юстоні і в Каліфорнійському технологічному інституті.
Працюючи над новим типом антен щоб виявити слабкі радіосигнали від штучних супутників Ехо 1 і Telstar в лабораторії Белла в Нью-Джерсі, Вільсон і Пензіас виявили джерело шумового сигналу в атмосфері, який вони не могли пояснити.
Спочатку вони думали, що звук йде з боку Чумацького Шляху. Навіть коли вони видалили всі можливі джерела звуку, шум залишався. Спочатку вони не знали, що вони знайшли. Вони називали це реліктовим випромінюванням. Це відкриття підтвердило модель «гарячого Всесвіту» вперше теоретично розроблену Джорджом Гамовим в 1956

SIDEROCRATOR

15 років тому 14 січня 2006 р. відбулась посадка Зонда «Гюйгенс» (англ. Huygens probe) створений Європейським космічним агентством і названий на честь голландського астронома XVII століття Крістіана Гюйгенса. Зонд був запущений 15 жовтня 1997 у зв'язці з космічним апаратом «Кассіні». 25 грудня 2004 зонд відокремився від свого носія і почав самостійний рух до Титана. 14 січня 2005 зонд «Гюйгенс» успішно увійшов в атмосферу Титана і здійснив посадку на його поверхню в області, що отримала назву Ксанаду. Це була перша в історії м'яка посадка, здійснена у Зовнішній Сонячній системі. Зонд сів на тверду поверхню, хоча посадка в океан також була передбачена його конструкцією.

Спуск на парашутах крізь атмосферу Титана зайняв у «Гюйгенса» 2 годин 27 хвилин 50 секунд. Зіткнення апарату з поверхнею Титана відбувалося на швидкості 16 км / год (або 4,4 м / с), при цьому прилади зазнали короткочасного перевантаження, в 15 разів перевищуючого прискорення вільного падіння на Землі. Цей поштовх вивів з ладу один з сенсорів, проте кілька хвилин по тому його функціонування відновилося.

Працездатність зонда перевершила найоптимістичніші очікування. «Кассіні» приймав сигнали «Гюйгенса» на етапі спуску протягом 147 хвилин 13 секунд і з поверхні — ще 72 хвилини 13 секунд до моменту, коли орбітальний апарат зник за горизонт. Після цього сигнали зонди якийсь час приймалися на радіотелескопі в Австралії, хоча і виявилися занадто слабкими, щоб використовувати їх як носія інформації.
Сам «Гюйгенс» не відправляв інформацію безпосередньо на Землю. У його завдання входила передача даних на «Кассіні», який і здійснив подальшу її передачу на Землю, коли сівший на Титан зонд залишився в зоні, невидимій для передачі сигналу. Всього було передано понад 500 мегабайт інформації, в тому числі близько 350 зображень. Всього планувалося передати на Землю 700 фотографій, але через збій в комп'ютерній програмі (імовірно, через помилки при її розробці) половина зображень, переданих «Гюйгенсом», була загублена.

Поверхня Титану

Поверхня Титану на місці посадки зонду Гюйгенс - перше зображення з поверхні планети за межами Марса і Венери . Глобули (ймовірно, з водяного льоду) 10-15 см в діаметрі, лежать вище і темніші. Освітлення у верхній лівій частині передбачає сонячне освітлення з цього напрямку.
Під час спуску «Гюйгенс» відбирав проби атмосфери. Швидкість вітру при цьому (на висоті від 9 до 16 км) склала приблизно 26 км/год. За допомогою зовнішнього мікрофона вдалося зробити запис звуку цього вітру. Бортові прилади виявили щільний метановий серпанок (яруси хмар) на висоті 18-19 км, де атмосферний тиск становив приблизно 50 кілопаскалей (5,1 × 103 кгс/м²), або 380 міліметрів ртутного стовпа. Зовнішня температура на початку спуску становила -202 ° C, а на поверхні Титану виявилася трохи вище: -180 ° C.

Відповідно до інтерпретації даних із зонду «Гюйгенс», зробленої Тецуо Такано з Кельнського університету, верхня частина хмар складається з метанового льоду, а нижня — з рідких метану та азоту.

Знімки, зроблені в ході спуску, показали складний рельєф із слідами дії рідини (руслами річок і різким контрастом між світлими і темними ділянками — «береговою лінією»). Однак темна ділянка, на яку спустився «Гюйгенс», виявилась твердою. На знімках, отриманих з поверхні, видно камені округлої форми розміром до 15 см, що несуть сліди впливу рідини (галька).

Вивчення властивостей ґрунту було здійснено за допомогою пенетрометра. Спочатку ґрунт інтерпретували як тонку кірку порівняно однорідної консистенції на більш м'якій основі («крем-брюле»). Пізніше дані пенетрометра були переглянуті: тепер вважається, що при посадці він вдарився об гальку, після чого занурився в ґрунт, загальна консистенція якого відповідає консистенції вологого піску або щільного снігу. Зонд занурився в ґрунт на глибину 10-15 см. При цьому з ґрунту виділявся метан (його викиди були зареєстровані приладами зонда).

Однією з перших несподіванок стало існування на Титані другого, нижнього, шару іоносфери, що лежить між 40 і 140 км (максимум електропровідності на висоті 60 км).
Жовтий метановий серпанок, який так заважає спостерігати поверхню Титана, присутній в атмосфері на всіх висотах, хоча спочатку очікувалося, що нижче 60 км атмосфера буде практично прозорою.
Повною несподіванкою для вчених виявилося те, що на висоті близько 80 км в атмосфері Титана панує практично мертвий штиль — сюди не проникають ні вітри, що дмуть нижче 60 км, ні турбулентні рухи, які спостерігаються вдвічі вище. Причини такого дивного завмирання рухів поки не вдається пояснити. Основу атмосфери Титана, як і на Землі, складає азот. Другий за значимістю газ — метан (CH4) — займає місце, в чомусь подібне водяній парі в земній атмосфері. А в нижніх шарах атмосфери можуть навіть утворюватися метанові хмари

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 221726 раз)