Друк

[Гість]

Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
01 Грудня 2024, 08:59:39

1 година 1 день 1 тиждень 1 місяць Назавжди

Увійти

[Новини]

•    Новини
•      Астрономія
•      Астрозаходи
•    Життя клуба
•      Новини
•      Проекти
•      Заходи
•      Звіти про спостереження
•      Документи
•    Статті
•      Обладнання та телескопи
•      Спостереження
•      Астрофотографія
•      Астрософт
•      Астрономія в Україні
•      Астрономи шуткують
•      Інше
•     
•      Файловий архів

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

Наш канал

Наші сайти

Астро-сайти

Програми

[SIDEROCRATOR]

В мене "Мерц" ф130 f'~1800 oрiентовно 1865р.

Сьогодні в као роздивився той кометошукач, теж Мehrz 1867 p. 130 mm
В повній боєготовності, з рідним окуляром, готовий до кометошукання

Подякували

2 :Edward, rgb

[SIDEROCRATOR]

А от сам об'єктив

[SIDEROCRATOR]

В мене "Мерц" ф130 f'~1800 oрiентовно 1865р.

Таких Мерців загалом було 4 штуки
 ще один короткофокусний гід стояв на іншому астрографі

Подякували

1 :rgb

[SIDEROCRATOR]

Супер!

А ти звернув увагу на часовий механізм авторства Тищенка

Не, на ЧМ я не дивився. Але дiйсно, наша обсерваторiя була скарбницею. Ii можна було б тримати як просто музей астрономiчноi старовини. Одне погано, багато чого втрачено...
ПМ. Колись Клим Iванович подарував нiмецький "Телiкон" военних часiв (з якого Д.Волосов зробив радянський "Телемар" )  А де вiн дiвся i досi не можу згадати. Лежав у шафi в пiдвалi бiля сходинок...

Дещо з као потім опинилося в гао

[slava3500]

35 років тому 23 лютого 1987 р. спалахнула Сверхновая 1987A!



SN 1987A була надновою II типу у Великій Магеллановій Хмарі. Це сталося приблизно в 51,4 кілопарсеках (168 000 світлових років) від Землі і було найближчою надновою з часів наднової Кеплера. Світло 1987 досягло Землі 23 лютого 1987 року. Вона досягла найбільшої яскравості у травні місяці, коли стала світити як зірка 3-ї видимої зоряної величини.

Це була перша наднова, видима неозброєним оком після відкриття телескопа і тому сучасні астрономи змогли досліджувати її дуже докладно. Спостереження дали багато інформації про наднові з ядрами, що колапсують.

Від себе додам, що ця подія, як і поява комети Галлея роком раніше спонукали мене до заняття астрономічними спостереженнями.

[SIDEROCRATOR]

180 років тому 26 лютого 1842 р. народився Камі́ль Фламмаріо́н (1842—1925) — французький астроном і письменник-популяризатор.

Каміль Фламмаріон - автор праць про небесні тіла, кліматологію й атмосферу Землі, науково-популярних книг, серед яких особливо відомими були «Історія неба» та «Численність заселених світів». Ці надзвичайно популярні книжки публікувалися в братовому видавництві "Фламмаріон" й були в той час справжніми бестселерами.

Вищої освіти Фламмаріон не отримав. З 1858 по 1862 роки вивчав астрономію в паризькій обсерваторії (де працював обчислювачем під керівництвом знаменитого вченого Урбена Леверьє), з 1862 по 1866 рік працював при Бюро довгот. Був редактором наукового відділу журналів «Cosmos», «Siecle», «Magasin pittoresque».

У 1882 р. заснував популярний журнал «L'Astronomie», згодом перейменований у «Bulletin de la Societé Astronomique de France». У 1887 заснував Французьке астрономічне товариство, що налічувало за його життя сотні співчленів у всіх частинах світу. Товариство мало виключно популяризаторську мету. Завдяки щедрій пожертві одного любителя астрономії і шанувальника його книг Фламмаріон заснував приватну обсерваторію в Жювізі, поблизу Парижа, де і проводив спостереження головним чином над планетами і подвійними зірками. Обсерваторія в Жювізі відкрита й досі, багато астрономів проробили в її стінах довгий шлях від аматорів до професіоналів.

У 1861 опублікував книгу «Множинність жилих світів», яка стала початком великої серії його популярних астрономічних робіт.
1876 г. - зауважив сезонні зміни темних областей на Марсі. Численні спостереження цієї планети, виконані Фламмаріона, описані ним у книзі «Планета Марс і умови проживання на ній» (1909); в цій книзі зібрані всі відомі спостереження Марса, починаючи з  1636 року проведеними Ф. Фонтана сс.
1880 г. - найвідоміша книга К. Фламмаріона «Популярна астрономія», випущена рекордним для того часу тиражем в 100 000 екземплярів, була розпродана протягом місяця. Потім книга протягом десятків років витримала безліч перевидань і була переведена на всі основні європейські мови (включаючи російську в 1902, 1904 і 1939 роках).
1882 г. - Фламмаріон заснував популярний журнал «L'Astronomie», згодом перейменований в «Bulletin de la Societé Astronomique de France»; випущена книга «Зірки і визначні пам'ятки неба».
1887 г. - заснував Французьке астрономічне товариство, що налічувало при його житті сотні сочленов у всіх частинах світу. Суспільство мало виключно популяризаторські мети. Завдяки щедрому пожертви одного любителя астрономії і шанувальника його книг, Фламмаріон заснував приватну обсерваторію в Жювізі, поблизу Парижа, де і проводив спостереження головним чином над планетами і подвійними зірками. Зокрема, він відкрив загальний власний рух кількох широких пар зірок, довівши фізичну зв'язок між ними. Вивчав кольору зірок і окремих утворень на поверхні Місяця (зміни кольору в кратері Платон пояснював наявністю в ньому рослинності). Обсерваторія в Жювізі відкрита до сих пір, багато астрономів проробили в її стінах довгий шлях від любителів до професіоналів.
1899 г. - «Доповнення до Популярною Астрономії» очікує той же успіх, що і «Популярну астрономію», російською мовою видавалася під назвою «Зоряне небо і його чудеса».
Більшість названих великих робіт Фламмаріона витримали десятки видань, розійшлися у сотнях тисячах примірників і принесли гучну популярність автору. Як суто наукові роботи Фламмаріона потрібно згадати його «Catalogue des étoiles doubles et multiples en mouvement relatif certain» (1878); «Atlas céleste» (1877), його вимірювання подвійних зірок і кілька заміток у «Comptes Rendus».
Крім астрономії, Фламмаріон займався проблемами вулканології, земної атмосфери, кліматології. У 1867-1880 роках здійснив кілька підйомів на повітряних кулях з метою вивчення атмосферних явищ, зокрема атмосферної електрики.
Відомі наукові дослідження Фламмаріона, присвячені подвійним і кратним зорям; зокрема, він відкрив загальний власний рух кількох широких пар. Вивчав кольори зірок і окремих утворень на поверхні Місяця (зміни кольору в кратері Платон пояснював наявністю в ньому рослинності). У 1876 відзначив сезонні зміни темних областей на Марсі. Численні спостереження цієї планети, виконані Фламмаріоном в обсерваторії Жювізі, описані ним у книзі «Планета Марс і умови проживання на ній» (у виданні 1909). У цій книзі зібрані також всі відомі спостереження планети починаючи з 1636. Крім астрономії, Фламмаріон займався також вулканологією, проблемами земної атмосфери, кліматологією. У 1867-1880 здійснив кілька підйомів на повітряних кулях для вивчення атмосферних явищ, зокрема атмосферної електрики.

Каміль Фламмаріон займався й спіритуалізмом. Йому належать такі книги як «Невідоме» (про паранормальні можливості та явищах людської психіки), «Смерть і її таємниця» та інші. Це послужило приводом для опори на його авторитет сучасних псевдонаукових авторів.
Ступінь причетності Фламмаріона до теософського товариства О. Блаватської оцінювалася різними авторами діаметрально протилежним чином.
Найголовніші твори Фламмаріона:
«La pluralité des mondes habités» (1862);
«Les Mondes imaginaires et les mondes réels» (1865);
«Les Merveilles célestes» (1866); «Histoire du ciel» (1873);
«Astronomie populaire» (1880, отримала премію Французької академії),
«Les Etoiles et les curiosités du ciel» (1881),
«La planète Mars» (1893).
Окремо стоять його роботи: «Dieu dans la nature» (1867); «астрономічні» романи «Lumen» (1872); «Uranie» (1889). Крім того, їм написано 9 томів «Etudes et lectures sur l'Astronomie» (1867–1880); «L'Atmosphère» (1872) і величезна кількість менших за розміром книг, брошур і журнальних статей.

Фламмаріон в приватній обсерваторії 1880 р.

[SIDEROCRATOR]

125 років тому 27 лютого 1897 р. народився французький астроном Бернар Ліо (1897 - 1952)

Народився в Парижі. У 1917 закінчив Вищу електротехнічну школу. У 1917-1928 працював в Політехнічній школі під керівництвом відомих фізиків А.Перо і Ш.Фабрі, з 1920 — у Медонській обсерваторії.

 У 1921-1929 першим виконав великі ряди поляриметричних вимірювань випромінювання планет, основною метою яких було отримання фізичних характеристик поверхневих шарів і атмосфер планет шляхом порівняння лінійної поляризації відбитого і розсіяного ними світла Сонця з поляризацією, створюваною земними зразками.
Вже тоді показав, що породи на поверхні Місяця, Марса і Меркурія за своїми поляризаційними властивостям близькі до земних вулканічних порід, а поляризація випромінювання Венери, Юпітера і Сатурну виникає у їхніх атмосферах, причому у Венери вона свідчить про наявність крапель рідини в атмосфері.
Дійшов висновку, що внутрішнє кільце Сатурна поляризує світло так само, як скельні земні породи. Виявив змінність поляризації випромінювання Сатурна. Всі ці спостереження виконав за допомогою створеного ним високочутливого полярископа.
У 1932 створив фотографічний поляриметр, за допомогою якого досліджував поляризацію світла, відбитого яскравими астероїдами. Поліпшив техніку візуальних і фотографічних спостережень планет. Виконав багато детальних спостережень поверхонь планет. Зробив перші замальовки великих супутників Юпітера й Сатурна, спостерігав плями на Титані, вивчив розподіл яскравості в кільцях Сатурна. Сконструював мікрометр подвійного зображення для точних позиційних вимірювань планет. Розробив оригінальний метод фотографування планет, що дозволяє виключити вплив зернистості емульсії і підвищити контраст (він полягає в накладенні один на одного багатьох негативних зображень).

У 1929-1931 створив коронограф — прилад для спостережень сонячної корони поза затемнень, що дозволило істотно просунути вперед вивчення корони. За допомогою коронографа Ліо досліджував поляризацію корони, її спектр в широкому діапазоні довжин хвиль, відкрив п'ять нових емісійних ліній. Використавши в коронографі інтерференційної-поляризаційні фільтри, отримав монохроматичні зображення корони і диска Сонця в променях різних ліній.

Бернар Ліо за роботою з коронографом, обсерваторія Пік дю Міді 1939 р.

Подякували

3 :Webber, Kalbasnik, slava3500

[SIDEROCRATOR]

1 березня 1870 р. народився Ежен Мішель Антоніаді (фр. Eugène Michel Antoniadi; грец. Ευγένιος Αντωνιάδης; 1870 - 1944) - французький астроном грецького походження, відомий завдяки своїм спостереженням Марса і Меркурія. Не мав професійної освіти, але вважався одним з кращих спостерігачів початку ХХ ст.

  Антоніаді народився в Константинополі, з 18 років займався астрономічними спостереженнями, в 1893 став співробітником обсерваторії Фламмаріона в Жювізі.

Під час протистояння 1909 провів серію спостережень Марса на 83-сантиметровому рефракторі в Медонській філії Паризької обсерваторії, склав детальні карти поверхні Марса для того часу. Після цього, слідом за Едвардом Маундером, дійшов висновку, що марсіанські канали є оптичною ілюзією.

У 1924 році виявив ознаки вулканічної діяльності на Марсі. За підсумками своїх багаторічних спостережень і вивчення архівних даних випустив монографію «Планета Марс» (1930).


Офіційна номенклатура деталей альбедо Меркурія прийнята XVI Генеральною асамблеєю МАС в 1976 році. Вона заснована на назвах, запропонованих Еженом Антоніаді в 1934 році.

Антоніаді відомий також своєю шкалою видимості, яка характеризує умови для спостереження зоряного неба цифрою від I до V в залежності від стану атмосфери і широко використовується астрономами-аматорами.

У 1925 році став лауреатом премії Жюля Жансена, вищої нагороди Французького астрономічного товариства. У 1927 році прийнято в кавалери ордена Почесного легіону. Нагороджений двома преміями Французької академії наук - премією Гюзмана (1926) і премією Лакайля (1932).

На його честь названо кратер на Місяці, кратер на Марсі і гірський хребет на Меркурії.

У 1904 році отримав унікальний дозвіл турецького султана Абдул-Хаміда II робити замальовки, а також вперше фотографувати всередині Софійського собору в Константинополі. За чотири з половиною місяці зробив 1008 знімків і стільки ж малюнків собору. Тритомний атлас, виданий Антоніаді в 1907 році, містить близько 800 сторінок, 250 малюнків і 100 знімків.
Займався історією астрономії Стародавньої Греції та Стародавнього Єгипту.
Антоніаді був сильним шахістом. Кращий результат: на Парижcькому турнірі 1907 розділив 1-2-е місця з американцем Френком Джеймсом Маршаллом, одним з найсильніших шахістів початку XX століття.

Подякували

2 :Slava80, Саша Наумов

[SIDEROCRATOR]

50 років тому 2 березня 1 972 р. було запущено Pioneer 10, один з найзнаковіших міжпланетних апаратів в історії. Він став першим земним посланцем, який перетнув пояс астероїдів,  досліджував Юпітер і набрав достатню швидкість, щоб назавжди покинути Сонячну систему.

Наприкінці 1960-х у NASA з’явився проєкт, що передбачав відправлення кількох міжпланетних апаратів для вивчення Юпітера та інших зовнішніх планет Сонячної системи. Але вже від самого початку проєктувальники зіткнулися з низкою питань. Найголовніше з них було пов’язане з поясом астероїдів. Було припущення, що він заповнений великою кількістю дрібних частинок, які завдадуть непоправної шкоди будь-якому космічному апарату, що ризикнув його перетнути.
Тому NASA вирішила спочатку відправити до Юпітера пару «простих» зондів, які виконали б роль космічних «саперів» і перевірили безпеку шляху для подальших складніших і дорожчих місій. Вони отримали назву Pioneer 10 та Pioneer 11.
Pioneer 10 був запущений 2 березня 1972 року. У липні він став першим в історії космічним апаратом, який увійшов до Головного поясу астероїдів. Встановлені на борту зонда прилади не зафіксували помітного збільшення кількості частинок у порівнянні з околицями Землі. У лютому 1973-го Pioneer 10 успішно завершив проходження поясу, довівши його безпеку для космічної навігації.
Зустріч з Юпітером
Pioneer 10 досяг Юпітера наприкінці 1973 року. 4 грудня він пролетів на відстані 132 тисячі км від хмар газового гіганта, зробивши найдетальніші на той час знімки планети.
зображення галілейських сопутників Юпітера


Потужність радіаційних поясів Юпітера перевершила всі очікування вчених. Земний посланець зазнав доз опромінення, що у 10 тисяч разів перевершували потужність радіаційних поясів Землі. Через перевищення рівня радіації апаратура зонда почала генерувати помилкові команди, зв’язок кілька разів переривався. В результаті були втрачені майже всі знімки Іо та частина знімків Юпітера. Але, попри труднощі, Pioneer 10 зміг впоратися з випробуванням та зберегти працездатність. Пізніше на основі зібраних ним даних інженери NASA побудували безпечну траєкторію польотів для знаменитих апаратів Voyager.

Гравітація Юпітера прискорила Pioneer 10, розігнавши його до швидкості, що дозволила назавжди залишити межі Сонячної системи. Завдяки наявності радіоізотопного джерела живлення, Pioneer 10 підтримував зв’язок із Землею аж до початку 21 століття. Останню телеметрію з борту апарата  отримали 27 квітня 2002-го, останній слабкий радіосигнал — 23 січня 2003-го. І це при тому, що Pioneer 10 був розрахований на номінальний термін служби 21 місяць.
Послання для інопланетян
Хоча ми більше ніколи не почуємо Pioneer 10, можливо, у далекому майбутньому про нього дізнаються інші. Справа в тому, що, на вимогу відомого популяризатора науки Карла Сагана, незадовго до запуску на борт Pioneer 10 було розміщено позолочену алюмінієву платівку з посланням для представників позаземних цивілізацій. На ній вигравірувано схематичне зображення чоловіка та жінки на тлі апарату, базова інформація про Сонячну систему та пульсарна карта, що дозволяє визначити місцезнаходження Сонця у Чумацькому Шляху.

Зараз Pioneer 10 перебуває на відстані 130 а. о. від Сонця (19,5 млрд км) і щорічно віддаляється від нього ще на 2,5 а. о. Через 90 тисяч років він пролетить на відстані 0,75 світлового року від помаранчевого карлика HIP 117795. Надалі зонд продовжить нескінченну подорож просторами Чумацького Шляху. Хтозна, можливо, одного прекрасного дня хтось справді отримає його послання?

[SIDEROCRATOR]

235 років тому тому 6 березня 1787 р. народився видатний німецький фізик і оптик Йозеф фон Фраунгофер (1787 — 1826).

    Народився 11 дитиною у родині скляра, працював у майстерні батька. Після його смерті (1798) в дванадцять років почав навчатися професії оптика, потім працювати в дзеркальній і скляній майстерні в Мюнхені.
    Після закінчення навчання він придбав машину для шліфування оптичного скла, але змушений проте був заробляти собі кошти гравіюванням візитних карток. Він звернув на себе особливу увагу баварського короля Максиміліана-Йосифа, який допоміг Фраунгоферу отримати подальшу математичну освіту. З 1806 асистент математичного та оптичного інституту (містився в Мюнхені, потім в Бенедіктбоєрні), де виготовлялися лінзи і оптична апаратура.
    З 1809 за сприяння Георга Фрідріха фон Рейхенбаха стає одним з його керівників, у 1818 — його директором. Заснована в 1814 році за участю Фраунгофера фірма «Утцшнейдер і Фраунгофер», швидко здобула світову популярність як виробник оптичних приладів для великих обсерваторій, головним чином рефрактори та зорові труби, високої якості.

   З 1823 Фраунгофер стає професором і хранителем фізичного кабінету Мюнхенського університету та членом Баварської АН, з 1824 член Академії Леопольдина. Технологія виготовлення великих ахроматичних об'єктивів, вже сама по собі нова для того часу, була значно поліпшена Фраунгофером як у частині серійного виробництва оптичного скла — флінтів і кронів — так і їх подальшої обробки. Фраунгофер винайшов окулярний мікрометр і своєрідний об'єктивний мікрометр — геліометр. Вивчаючи показники заломлення різних сортів скла, у 1814 відкрив (незалежно від англійського фізика Вільяма Волластона) і описав лінії поглинання в сонячному спектрі (названі згодом Фраунгоферові лінії).
    Фірма «Утцшнейдер і Фраунгофер» постачала першокласні інструменти для найбільших обсерваторій Європи. Телескопи Фраунгофера вперше монтувалися на зручній паралактичній або екваторіальній установці і були забезпечені точними годинниковими механізмами з фрикційним регулятором швидкості, а також найточнішими окулярними мікрометрами. Все це дозволяло вести точні спостереження з великим збільшенням (порядку 700). Рефрактори Фраунгофера сприяли успіхам астрономів у визначенні перших зоряних паралаксів. Фраунгофера називають батьком астрофізики за його піонерську роботу в астроспектроскопії. Спостерігав спектри Місяця, Марса, Венери, знайшов їх подібними до сонячного спектру, що доводило світіння цих тіл відбитим сонячним світлом. Вперше намітив грубий поділ зірок на три спектральні групи. Проведене ним дослідження розподілу енергії в спектрі стало основою для визначення температури зірки. Ввів у практику астрономічних спостережень об'єктивну призму, що дозволило одночасно спостерігати сотні спектрів зірок.

В 1821 вперше застосував дифракційну ґратку для вивчення спектрів. Запропонував метод спостереження дифракції світла в паралельних променях.

Крім удосконалень, введених Фраунгофером у виготовлення оптичного скла і особливо великих ахроматичних об’єктивів, крім винайдених ним геліометра і окулярних мікрометрів, Фраунгофер залишив два класичних наукових дослідження. В мемуарах «Bestimmung d. Brechungs und d. Farbenzerstreuungs-Vermögens verschiedener Glasarten, in Bezug auf d. Vervollkommung achromatischer Fernröhre» («Denkschrif. München. Acad.», Т. V, 1814—1815) Фраунгофер згадує вперше про постійні лінії сонячного спектра (згодом названих фраунгоферовими лініями (див. Спектральний аналіз), дає докладний малюнок сонячного спектра і вказує на використання цих ліній при визначенні показників заломлення оптичних середовищ. В іншому творі «Neue Modification d. Lichts durch gegenseitig e Einwirkung und Beugung d. Strahlen und Gesetzte derselben» («Denksch. München. Acad.», т. VIII, 1821—1822) Фраунгофер описав явища в оптичній дифракційної решітці і її застосування до визначення довжини світлових хвиль.
За досягнення у науці і техніці Фраунгоферу поставлений в Мюнхені пам’ятник.

Подякували

1 :Саша Наумов

[SIDEROCRATOR]

240 років тому 7 березня 1792 р.  народився  Джон  Гершель (1792-1871)  — англійський математик, астроном, хімік, фотограф, ботанік, син Вільяма Гершеля.

Джон Фредерік Вільям Гершель народився 7 березня 1792 в Слау (графство Бакінгемшир) і вже в дитинстві виявляв чудові здібності. Навчався спочатку в місцевій школі, але незабаром батьки забрали його звідти і до 17 років він займався вдома, під керівництвом наставника Роджерса, вивчаючи класичні та нові мови, математику, музику та ін. Поступово в Кембриджський університет, в колегію St. John, Гершель продемонстрував видатні здібності з математики і склав задачник з вищої математики.

Першими його науковими працями були: «Some Remarkable Applications of Cotes 'Theorem" (1812) і «Considerations of various Points of Analysis» (1814), коли він був уже членом Лондонського королівського товариства. Після закінчення університетського курсу Д.Гершель оселився в Лондоні, де завдяки знайомству з Волластоном зайнявся фізикою і хімією. До цього часу відносяться його дослідження про інтерференції звуку і поляризації світла.

Д. Гершель першим розробив теоретичну основу виготовлення об'єктивів з двох лінз, для ослаблення впливу сферичної і хроматичної аберації. Займаючись дослідженням сонячного світла за допомогою актинографа, він відкрив існування теплових променів в частині спектра за червоними світловими променями. (Інфрачервоне випромінювання в 1800 р відкрив Вільям Гершель).

 Займаючись фотографією, відкрив здатність гіпосульфіту закріплювати фотографічні зображення. Запропонував терміни «негатив» і «позитив».

У 1830 році з'явилися його класичні твори про світло і про звук, в виданій тоді в Англії «Encyclopaedia Metropolitana». Часте спілкування з батьком сприяли появі у Джона інтересу до астрономії; він переїхав в Слау, і, встановивши новий дзеркальний телескоп, почав спостереження кратних зірок і туманностей.

Продовжував вивчати зоряне небо «методом черпків» В. Гершеля. 1820 року виготовив рефлектор із діаметром дзеркала 45 см і працював з ним згодом в обсерваторії Слау. 1833 року опублікував каталог 2306 туманностей і зоряних скупчень, з яких 525 були виявлені ним самим.

У 1833 році Лондонське королівське товариство нагородило вченого однієї зі своїх вищих нагород - Королівської медаллю.

Після спостережень світил північної півкулі Джон Фредерік Вільям Гершель попрямував для спостережень в південну півкулю, і з кінця 1833 року працював в обсерваторії на мисі Доброї Надії, де вів спостереження протягом чотирьох років. Обробка цих спостережень, вироблена без сторонньої допомоги, зажадала чимало часу, і тільки в 1847 році були опубліковані «Results of astronomical Observations Rade at the Cape of Good Hope», а також «Загальний каталог туманностей» (General Catalogue of Nebulae, 1864).

З теоретичних робіт Гершеля по астрономії відомий його вельми витончений і практичний спосіб обчислення орбіт подвійних зірок, який увійшов в усі підручники астрономії; обробивши рух супутника зірки γ Virginis, він ще за життя переконався в точності своїх обчислень. Д.Гершель виявив більше 3000 подвійних зірок, але головною темою його досліджень стали туманності: в його каталозі їх 2307.

Джон Гершель відомий також як чудовий оратор і популяризатор науки. Його «Outlines of Astronomy», витримала (з 1849 по 1893 рік) дванадцять видань, і довгий час служила зразком популярної книги з астрономії; книга ця переведена професором Драшусовим на російську мову і видана під назвою «Нариси з Астрономії». У ній, зокрема, були введені в обіг Юліанські дні на основі ідей, розроблених відомим істориком і хронологом Джозефом Скалігером.

Повернувшись з Африки, Гершель був оточений пошаною, отримав титул спадкового баронета, призначений директором монетного двору (1850-1855), неодноразово обирався головою Лондонського королівського астрономічного товариства.

Description of a machine for resolving by inspection certain important forms, 1832
Some Remarkable Applications of Cotes 'Theorem, 1812
Considerations of various Points of Analysis, 1814
Results of Astronomical Observations Made During 1834-1838 at the Cape of Good Hope
Preliminary Discourse on the Study of Natural Philosophy, 1830
Outlines of Astronomy 1849
General Catalogue of Nebulae, 1864
New General Catalogue of Nebulae and Clusters of Stars, 1888
Джон Гершель. Философия естествоведения. СПб., 1868.

[SIDEROCRATOR]

185 років тому 7 березня 1837 р народився американський астроном Генрі Дрепер (1837 — 1882).
 У 1858 закінчив Нью-Йоркський університет, отримав спеціальність лікаря. Працював в госпіталі Бельв'ю, з 1860 — професор природничих наук, потім — професор фізіології, хімії та фізики Нью-Йоркського університету.

Один з найвідоміших астрономів-аматорів в США, піонер широкого застосування фотографії в астрономії. З 1860 вів спостереження у власній обсерваторії в м. Гастінгс-он-Гудзон (штат Нью-Йорк).
Сам шліфував дзеркала для своїх телескопів, найбільшими з яких були 15,5 - і 28-дюймові рефлектори. Використовуючи мокрі колоїдні емульсії, отримав багато якісних фотографій поверхні Місяця і Сонця, сонячного спектра.
  У 1872 отримав першу фотографію спектра зірки Веги, на якій було видно лінії поглинання. 
  Керував фотографічними роботами в експедиції для спостереження проходження Венери по диску Сонця (1874) і в експедиції в Скелясті гори для спостереження повного сонячного затемнення (1878).
  У 1879 почав працювати з сухими фотографічними емульсіями, отримав фотографії спектрів яскравих зірок, Місяця, Марса, Юпітера, туманності Оріона, комети 1881 III. На спектрах туманності Оріона виявив слабкий безперервний фон, походження якого приписав розсіянню випромінювання зірок на пилових частинках в туманності. Розробив точний механізм годинного ведення телескопа, який дозволив здійснювати тривалі експозиції, зберігаючи гарну якість фотографічного зображення. Завдяки цьому отримав чудові фотографії Місяця і туманності Оріона.
Також важливо згадати і Катало́г Ге́нрі Дре́йпера (Henry Draper Catalogue, HD) — що містить спектроскопічну інформацію щодо 225 300 яскравих зір, які пронумеровано у простому порядку зростання їх прямих піднесень.
Каталог підготовлено Енні Джамп Кеннон та її колегами з Гарвардської обсерваторії (зокрема Вільяміною Флемінг) під керівництвом Едуарда Чарлза Пікерінга на початку XX сторіччя  та названо на честь астронома Генрі Дрейпера, чия вдова пожертвувала гроші на створення каталогу.
Каталог вкриває все небо та містить усі зорі до 8,25 зоряної величини, а також значну кількість тьмяніших зір (до 9,5m у північній півкулі та до 10,5m — у південній. Пізніше було видано доповнення до нього Henry Draper Extension (HDE), яке містить дані більш ніж 400 тис. зір.
Каталог був першою спробою систематичного вивчення спектрів зір. Їх було відсортовано за так званою гарвардською класифікацією, що застосовується досі та є однією з основ астрофізики.

Генрі Дрепер

[SIDEROCRATOR]

40 років тому 5 березня 1982 року спускний апарат місії «Венера-14» здійснив успішну посадку на поверхню другої планети Сонячної системи. Загалом він пропрацював 57 хвилин, встигнувши передати кольорову панораму навколишньої місцевості. Через чотири десятиліття вона все ще залишається останнім зображенням з поверхні Венери, яке є у розпорядженні вчених.


«Венера-14» показала, що температура в районі посадки перевищувала 450°C, а величина атмосферного тиску становила 90 атмосфер, тобто, як на глибині 900 метрів. Ці дані остаточно поховали всі сподівання знайти життя на Венері.
За наступні чотири десятиліття жодна космічна місія не намагалася повторити досягнення «Венер». Швидше за все, нові знімки поверхні Венери будуть отримані не раніше наступного десятиліття місією DAVINCI+. У її межах NASA планує скинути в атмосферу планети зонд, до інструментів якого входитиме інфрачервона камера. Передбачається, що під час спуску він здійснить знімкування високогірного регіону Область Альфа.

[Саша Наумов]

кольорову панораму навколишньої місцевості

Чесно кажучи, я особисто не володію знаннями про те, яка була та камера і чи кольори дійсні.
От як робили те, що ми знаємо як "баланс білого" ?
Було б цікаво дізнатись.
Можливо, науковці порівнювали фото апарату до і після потрапляння на поверхню Венери... але ж білих деталей на корпусі я теж не бачу.
Дуже не вистачає таблички з базовими кольорами, на кшталт тих що ставлять американці.

[SIDEROCRATOR]

 6 березня 1865 р. американський астроном Луіс Резерфорд Lewis Morris Rutherfurd (1816 -1892) використовуючи спеціально скорегований для ультрафіолетового проміння 11.5 дюймовий рефрактор та  нову методику фотографування з використанням мокроколодійної емульсії отримав високоякісні зображення Місяця, які дали можливість дослідження місячної поверхні та створення точної карти Місяця.

Фотографіїя в астрономії застосовувалася з 1840 р. але через малу чутливість фотоматеріалу потрібно було використовувати довгі витримки, крім того дагеротипний процес, дозволяв отримати лише одне фото з неможливістю копіювання.
З винаходом Арчера в 1851 р. мокроколодійного процесу з"явилась можливість фотографування на прозорій підкладинці з дальшим розмноженням фото. Крім того мокроколодійні пластинки мали набагато вищу чутливість ніж дагеротипи (до 100-150 од. гост) і високу роздільну здатність, проте недоліком був короткий час використання пластинки. Мокроколодійні емульсії були чутливі лише в частині спектру з УФ до голубої що вимагало спеціально скорегованих об"єктивів.

Для того часу це стало проривом в астрофотографії.

[SIDEROCRATOR]

55 років тому 10 березня 1977 р. було відкрито кільця Урана.

Відкриття кілець Урана - в третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, виключаючи саме Сонце - було зроблено випадково. Американські астрономи Джеймс Еліот, Едвард Данем і Даглас Мінк збиралися поспостерігати, як Уран буде проходити на тлі зірки SAO 158687, щоб вивчити атмосферу планети. Спостереження проводилися за допомогою бортової обсерваторії Койпера, обладнаної в переробленому військовому транспортному літаку C-141.

Аналізуючи отриману інформацію, вчені з подивом виявили ослаблення світіння зірки ще до її покриття Ураном, причому кілька разів поспіль. В результаті у планети було відкрито дев'ять кілець.


У січні 1986 року до Урану підлетів дослідницький зонд NASA Voyager - і відкрив ще два кільця. Нарешті, в грудні 2005 року космічний телескоп Hubble виявив ще два кільця, а також два раніше невідомих невеликих супутники Урана. Орбіта одного з них (Маб) збігається з найдальших кільцем.

У квітні 2006 року на зображеннях, отриманих обсерваторією Кека (Гавайські о-ва) вдалося розгледіти кольори деяких кілець. Саме зовнішнє з них виявилося синім - переважно, воно складено з дрібних частинок льоду з поверхні Маб. Ще одне має червоний колір, а решта - сірі.

Цікавий факт, що у роботах першовідкривача Урана, Вільяма Гершеля, перша згадка про кільце зустрічається в його запису від 22 лютого 1789 року. У своїх примітках до спостережень він зазначив, що припускає наявність у кілець Урана. Гершель припустив, що вони червоного кольору (що було підтверджено в 2006 році спостереженнями Обсерваторії імені В. М. Кека для передостаннього кільця).

Записи Гершеля потрапили до журналу Королівського товариства в 1797 році. Однак протягом майже двох сторіч (із 1797 до 1979 року), кільця в науковій літературі не згадуються зовсім, що, звичайно, дає право підозрювати помилку вченого. Проте, досить точні описи побаченого Гершелем не дають приводу просто так відкидати його спостереження.

Подякували

1 :mpyat2

[mpyat2]

Відкриття кілець Урана - третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, включаючи саме Сонце

Може, ВИключаючи Сонце? Бо з Сонцем -- четверте

[SIDEROCRATOR]

Відкриття кілець Урана - третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, включаючи саме Сонце

Може, ВИключаючи Сонце? Бо з Сонцем -- четверте

очепятка

[SIDEROCRATOR]

350 років тому  В 2 номері журналу "Journal des scavans" за  1672 р. Ісаак Ньютон вперше опублікував повідомлення про новий тип телескопа:
"Новий тип катоптричного телескопа, винайденого Ісааком Ньютоном професором математики з Кембриджського університету" з докладним описом його конструкції і роботи.

В Англії про свій винахід Ньютон написав лише через місяць.

Подякували

3 :clavutich, slava3500, gordon2903

[SIDEROCRATOR]

13 березня 1781 року Вільям Гершель відкрив планету Уран.

Англійський астроном Вільям Гершель, який взявся до реалізації грандіозної програми упорядкування повного систематичного каталога зоряного неба, 13 березня 1781 року помітив поблизу однієї із зірок сузір'я Близнят цікавий об'єкт, що, очевидно, не був зіркою: його видимі розміри змінювалися залежно від збільшення телескопа, а найголовніше — змінювалося його розташування на небі.

Гершель спочатку вирішив, що відкрив нову комету (його доповідь на засіданні Королівського товариства 26 квітня 1781 року так і називався — «Повідомлення про комету»), але від кометної гіпотези незабаром довелося відмовитися. На подяку Георгу III, який призначив Гершеля королівським астрономом, він запропонував назвати планету Georgium sidus «Георгієвою зіркою», проте, щоб не порушувати традиційного зв'язку з міфологією, було ухвалено назву «Уран».
Уран став першою планетою, відкритою у Новий час і за допомогою телескопа. Про відкриття Урана Вільям Гершель повідомив 13 березня 1781 року, тим самим вперше з часів античності розширив межі Сонячної системи. Хоча деколи Уран помітний неозброєним оком, ранні спостерігачі ніколи не визнавали Уран за планету через його тьмяність та повільний рух орбітою.

запис з журналу Гершеля про спостереження Урана

Подякували

1 :Slava80