Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 220798 раз)

SIDEROCRATOR

107 років тому народився Га́ннес Олаф Ґеста А́льфвен (швед. Hannes Olof Gösta Alfvén; 30 травня 1908, Норчепінг — 2 квітня 1995, Стокгольм) — шведський фізик і астроном, лауреат Нобелівської премії з фізики 1970 року за внесок у розвиток магнітогідродинаміки.

Спеціаліст у галузі космічного проміння, прискорювачів електронів та електродинаміки. Розвинув теорії виникнення північного сяйва, геомагнітних бур, утворення Сонячної системи.

Закінчив університет в Упсалі. Працював в ньому до 1937, в 1937-1940 — в Нобелівському інституті фізики в Стокгольмі. У 1940-1973 - професор Стокгольмського технологічного інституту, з 1967 - професор Каліфорнійського університету в Сан-Дієго (США).

Заклав основи нової галузі науки — космічної електродинаміки, яка значною мірою сприяла розвитку геофізики і астрономії. Розвинув концепцію електромагнітних полів в космічному просторі та їх впливу на рух заряджених частинок. Передбачив (1937) існування слабкого магнітного поля, що пронизує галактичний простір, і запропонував механізм прискорення космічних променів в цьому полі. Наразі наявність цього великомасштабного поля є загальновизнаною, з його допомогою пояснюють ізотропію космічних променів, що спостерігається на Землі, і вважають, що воно утримує космічні промені всередині Галактики.

У своїх останніх роботах Альфвен розвиває точку зору, згідно з якою всі космічні промені, за винятком найенергійніших, прискорюються поблизу Сонця, — в сонячному вітрі, за рахунок магнітного накачування в змінних магнітних полях. 1939 року Альфвен створив теорію магнітних бурь і північного сяйва, яка грунтується на сформульованій ним концепції магнітних полів, що «вморожені» в плазму. Ця плідна концепція лежить також в основі уявлення про гідромагнітні хвилі, можливість існування яких була показана ним в 1942 (згодом названі альфвенівськими хвилями). За допомогою цієї концепції йому також вдалося вирішити основну проблему колишніх теорій утворення Сонячної системи — пояснити розподіл у ній моменту кількості руху. За його теорією космогонії перенесення моменту кількості руху назовні здійснюється за допомогою магнітного поля, через взаємодію магнітного поля Сонця та заряджених частинок у хмарі, з якої утворилися планети та супутники.

1950 року запропонував динамо-теорію утворення сонячного і планетних магнітних полів. Керував роботами з моделювання взаємодії магнітосфери Землі і сонячного вітру.

Автор книг «Космічна електродинаміка» (1950, рос. пер. 1952). «Еволюція Сонячної системи» (у співавторстві з Р. Арреніусом, 1976, рос. пер. 1979), «Космічна плазма» (1981).

Іноземний член АН СРСР (1958), член Лондонського королівського товариства, Національної АН США і багатьох інших академій наук.

Нобелівська премія з фізики (1970), Золота медаль Лондонського королівського астрономічного товариства (1967), Золота медаль ім. М.В Ломоносова АН СРСР (1971).

У 1970-1975 — голова Пагвоського руху вчених.

SIDEROCRATOR

2 червня 1983 р. була запущена «Вене́ра-15» — радянська автоматична міжпланетна станція (АМС), дослідження планети Венери.
Старт АМС «Венера-15» о 02:38:39 UTC (06:38:39 київським часом) з космодрому Байконур, за допомогою ракети-носія «Протон».

Мета запуску — радіолокаційне картографування поверхні планети Венери. Дослідити із космосу поверхню планети Венери можливо тільки за допомогою радіолокатора, так як Венера постійно оповита щільними хмарами. Приполярна область Венери, картографуванням якої займалася «Венера-15», до її польоту була «білою плямою», оскільки вона, на відмінність від більш південних районів, недосяжна і для радіолокації із Землі, а також не була охоплена дослідженнями із штучного супутника Венери «Піонер-Венера-1. Крім цього, частина поверхні планети Венера, а саме, від 30 градусів до 75 градусів півн.ш., відзнята АМС «Піонер-Венера-1» з роздільною здатністю 200 км по горизонталі і роздільною здатністю 200 м за висотою.

АМС "Венера-15" була циліндром заввишки 5 метрів і діаметром 0,6 метра. На одному кінці циліндра були укріплені дві антени, призначені для радіолокаційного зондування поверхні планети Венера: антена Радіолокації радіолокатора бічного огляду з синтезованою апертурою, дзеркало якого було параболічним циліндром, воно мало довжину 6 метрів і ширину 1,4 метра, і інша - антена радіовисотоміра з параболічним дзеркалом діаметром 1 метр, для виміру висоти над поверхнею планети Венера і її відбивних властивостей. Складена і накрита захисним екраном під час міжпланетного перельоту, на підльоті до Венери антена радіолокатора скинула екран і розкрилася. Антена радіовисотоміра була закріплена нерухомо на корпусі корабля. Під час звичайних сеансів сканування поверхні Венери, вона була спрямована вертикально вниз. Антена радіолокатора, в процесі сканування, відхилялася від осі корабля на 10°. Ця система радіолокаційного зондування була розроблена Московським енергетичним інститутом. На іншому кінці АМС були паливні баки, двигуни і відсік з приладами. Дві прямокутні сонячні батареї розташовувалися з двох боків АМС і були розкриті у вигляді крил. Для зв'язку із Землею, на АМС була встановлена рухлива тарілка радіоантени з параболічним дзеркалом (діаметр 2,6 метри). Швидкість передачі інформації не залежала від відстані до станцій і становила 100 Кбіт/с, а за добу оператори на Землі приймали 100 Мбіт даних.

На АМС були також встановлені: інфрачервоний фурьє-спектрометр, детектор космічних променів (6 сенсорів), детектори сонячної плазми. Маса АМС склала 5250 кг

Через п'ять діб після старту міжпланетної станції "Венера-15", була запущена також АМС "Венера-16", яка мала таке саме устаткування і ті ж завдання, що і "Венера-15". Обидві міжпланетні станції ("Венера-15" і "Венера-16") були модифікацією попередніх АМС "Венера-13" і "Венера-14". Замість апаратів приземлення, на "Венере-15" і "Венері-16" було встановлено радіолокація устаткування для обстеження рельєфу поверхні планети Венера.

Для прийому інформації від станцій "Венера-15" і "Венера-16" використовувалися дві найбільші на той час в СРСР антени - антена РТ-70 в Євпаторійському центрі дальнього космічного зв'язку з діаметром головного дзеркала 70 метрів і антена РТ-64 в Медвежих Озерах під Москвою з діаметром головного дзеркала 64 метри.

Переліт до Венери здійснювався з проміжної орбіти штучного супутника Землі. Мабуть, траєкторія перельоту була близька до гомановської, оскільки тривалість польоту до Венери по гомановській траєкторії становить 146 діб, і саме червень 1983 року був сприятливим часом для перельоту по такій траєкторії. 10 червня і 1 жовтня 1983 року були проведені корекції орбіти станції. На шляху польоту до "ранкової зірки" "Венера-15" проводилися дослідження космічних променів від Сонця і галактик.

Переліт до Венери здійснювався з проміжної орбіти штучного супутника Землі. Мабуть, траєкторія перельоту була близька до гомановської. 10 жовтня "Венера-15" досягла околиць планети Венера і перейшла на орбіту з періодом звернення 23 години 26 хвилин 50 секунд, кеплеровими елементами: велика піввісь - 38848 км, ексцентриситет - 0,82098, нахил - 87° 32', \omega\, — 117° 53', \Omega\, — 35° 27'. Перший сеанс радіозондування Венери був проведений "Венерой-15" 16 жовтня, і в 6:22 (київського часу) цього дня сигнал, що включав, зокрема, картинку із зображенням радіолокації поверхні Венери почав прийматися станцією у Ведмедячих Озерах. Знята смуга охоплювала 100 км по ширині і 7000 км по довжині, проходила в 4 градусах повз полюс від широти 80 градусів за полюсом до 30 градусів перед полюсом. Після корекцій 17 жовтня і 2 листопада "Венера-15" вийшла на нову полярну орбіту навколо планети Венера. Параметри орбіти склали: мінімальне віддалення ~ 1000 км над точкою, що знаходиться на 62° північних широти, максимальне віддалення ~ 66000 км, нахил орбіти ~ 92,5°, період звернення ~ 24 години. "Венера-16" була виведена на орбіту навколо планети Венера 14 жовтня. Орбіта "Венери-16" була зміщена відносно орбіти "Венери-15" на 4°.

Дві станції, "Венера-15" і "Венера-16", працювали спільно більше восьми місяців. Довжина хвилі, на якій здійснювалася радіолокація розробниками станції була вибрана рівною 8 см з міркувань близького до мінімального послаблення сигналу атмосферою Венери (2,2 децибел). Щодобовий сеанс зйомки зазвичай тривав 16 хвилин - в період максимального наближення станції до поверхні планети Венера. Радіолокатор впродовж цього часу, у міру руху станції, сканував смугу шириною 120 км і завдовжки 7500 км, що починалася на 80 градусах півн.ш. за полюсом, проходила поблизу полюса і уздовж меридіана що йшла до 30 градусів півн.ш. перед полюсом. Оскільки за добу Венера оберталася на певний кут, наступна смуга теж оберталася і область, що знімалася, була вже відмінною від попередньої. При одночасній роботі радіовисотоміра радіолокатор сканував смугу справа по руху станції, полюс же знаходився ліворуч. Для того, щоб зняти область, безпосередньо прилеглу до полюса, кожні десять днів проводився особливий сеанс, під час якого станція оберталася на двадцять градусів за годинниковою стрілкою навколо осі, паралельної руху і таким чином антена радіолокатора переходила на лівий бік за рухом станції, радіовисотомір же при цьому відхилявся від вертикалі на 20 градусів і вимір висот не проводився. За час повного оберту Венери навколо своєї осі, з 11 листопада 1983 по 10 липня 1984 років АМС "Венера-15" і АМС "Венера-16" отримали зображення радіолокації поверхні планети Венера в області від північного полюса до, приблизно, 30° північної широти, тобто, приблизно, 30 % поверхні Венери.

Для отримання інформації про теплове випромінювання планети Венера на станції був встановлений інфрачервоний фурьє-спектрометр, виготовлений в НДР. Він був основним засобом виміру в експерименті за програмою "Інтеркосмос", що проводиться ученими СРСР і НДР. Модель інфрачервоного фурьє-спектрометра була вдосконаленою версією пристроїв, що застосовувалися на радянських ШСЗ серії "Метеор".

Значною його перевагою над попередніми моделями була здатність проводити зворотне перетворення Фур'є інтерферограми прямо на борту АМС і передавати на Землю, за бажанням операторів, або необроблені інтерферограми, або готові спектри, або і те, і інше. За допомогою цього приладу з орбіти ШСВ станції "Венера-15" і "Венера-16" в 1983 році отримали 1500 спектрів інфрачервоного випромінювання, кожен - в діапазоні довжин хвиль від 6 до 40 мкм. Досліджений пояс широт - від 66 градусів півд.ш. до 87 градусів півн.ш. Зазвичай уздовж кожної траси, яка проходила в меридіональному напрямі поблизу полюса з нічного боку Венери на денний, станцією реєструвалося 50-60 інфрачервоних спектрів.

Сигнал, що поступав з АМС проходив обробку за допомогою ЕОМ СМ, - 4 і спеціально розробленої апаратури, що включала такі елементи, як процесор, що виконував перетворення Фур'є, в Інституті радіотехніки і електроніки АН СРСР (ІРЕ), де по ньому будувалися профілі висот поверхні і її зображення радіолокацій. Дані ІРЕ оброблялися в Інституті геохімії і аналітичної хімії ім. В. І. Вернадського АН СРСР і в ЦНДІГАіК.

Параметри орбіти, необхідні при обробці картографічної інформації, уточнювалися Інститутом прикладної математики АН СРСР. Система координат точок на поверхні Венери, що використалася станцією, відповідала затвердженій МАС в 1982 році. За допомогою нескладних перетворень - множення на одну матрицю розміром 3×3, вона може бути приведена до системи, прийнятою МАС в 1985 році і що використалася, зокрема, КА "Магеллан". Для нагляднішого представлення висот вони відлічувалися від сфери радіусом 6051 км, який за даними на той час дорівнював середньому радіусу Венери.

Дані вимірів радіолокатора і радіовисотоміра служили основою при створенні карт Венери, для кожної з 27 частин дослідженої області була складена фотографічна і гіпсометрична карти. Ця робота була завершена Інститутом в 1987 році. Розширення зображень радіолокацій становив 1-2 км, і тому для фотографічних карт використовувався масштаб 1:5000000. Для фрагментів карт, що охоплюють широти до 80 градусів півн.ш. використовувалася нормальна рівнокутна конічна проекція Ламберта - Гауса, а для широт від 80 до 90 градусів півн.ш. - стереографічна проекція.

Для складання гіпсометричних карт використовувалися дані радіовисотоміра, отримані по трасах дотримання станцій, точність кожного виміру висоти становила 30 метрів. Значення висоти між трасами виходили інтерполяцією по методу зворотних зважених відстаней. На основі цих карт був випущений перший атлас рельєфу Венери

У 1989році за "створення перших детальних карт поверхні Венери цифровими методами і аналіз на їх основі геології Венери" А. Т. Базилевському, Г. А. Бурбе, С. Ф. Загородньому, А. І. Захарову, С. П. Ігнатову, А. А. Кримову, М. В. Островському, А. А. Проніну, А. Л. Суханову, А. Г. Тучіну, Ю. С. Тюфліну і б. Я. Фельдману була присуджена Державна премія СРСР. Картографування Венери було пізніше продовжено аналогічними методами за допомогою американського космічного апарату "Магеллан".

По спектрах інфрачервоного випромінювання, отриманих з допомогою фурьє-спектрометрів станцій "Венера-15" і "Венера-16" було складено 1500 профілів температури атмосфери Венери в діапазоні висот від 60 до 90 км над різними точками її поверхні, визначений вміст різних газоподібних речовин, щільність хмар і висота їх верхньої кромки. Встановлено, що чим ближче до полюса, тим щільніше хмари і тим нижче їх верхня межа. У полюса виявлені дві "гарячі плями", де висота верхньої кромки хмар на 10 км нижча, ніж на екваторі, а потік теплового випромінювання досягає максимальних значень для усієї венеріанської атмосфери.

"Венера-15" і "Венера-16" виявили два нові типи структур рельєфу, які стали називати родовими термінами "вінець" (кільцеві структури розміром від 150 до 600 км) і "тессера" (структури з хребтів, що чергуються, і долин, на знімках що нагадують паркет). Відкритим в результаті роботи станцій "Венера-15" і "Венера-16" деталям поверхні Венери Міжнародний астрономічний союз, відповідно до звичайної в таких випадках процедури, присвоїв назви. Вони вибиралися із спеціального картографічного банку імен, який, зокрема, включав додані за пропозицією Інституту етнографії і схвалені номенклатурною комісією при Астрономічній Раді АН СРСР імена героїнь епічних творів народів СРСР. Імена для відкритих АМС "Венера-15" і "Венера-16" деталей рельєфу були затверджені XIX Асамблеєю МАС в Нью-Делі (1985) рік і XXI Асамблеєю МАС в Буенос-Айресі 1991 рік. Так багато з вказаних імен з'явилися на картах приполярної області Венери.

Edward

Остання вдала радянська мiжпланетна мiсiя...

SIDEROCRATOR

104 роки тому 3 червня 1911 р. народився Евальд Рудольфович Мустель (1911 - 1988) — радянський астроном, член-кореспондент Академії наук СРСР

Народився в Севастополі. У 1935 закінчив Московський університет. У 1935-1950 працював у Державному астрономічному інституті ім. П.К.Штернберга та Московському університеті (з 1944 — доктор фізико-математичних наук і професор), в 1946-1960 — співробітник Кримської астрофізичної обсерваторії АН СРСР. З 1957 працює в Астрономічній раді АН СРСР (з 1963 — голова).

Основні наукові роботи відносяться до різних проблем фізики Сонця, зоряних атмосфер, нових і наднових зірок, а також до проблеми сонячних корпускулярних потоків і їхнього впливу на магнітосферу і атмосферу Землі. Розробив теорію променистої рівноваги зоряних атмосфер для коефіцієнта поглинання, що залежить від частоти, і побудував теорію фотосфер зірок з ефективними температурами від 10000 до 20000 K. Запропонував модель спалаху нової зірки, згідно з якою її головна оболонка викидається відразу ж після максимуму блиску зірки під дією ударної хвилі, що йде зсередини. Припустив, що «полярні шапки» в будові оболонок деяких нових можуть бути пояснені наявністю у цих зірок (білих карликів) сильних магнітних полів дипольного характеру. Побудував модель наднової зірки I типу поблизу максимуму блиску, згідно з якою «залишок» наднової оточений оболонкою, котра віддаляється від нього з дуже великим градієнтом швидкостей порядку швидкості розширення оболонки (в середньому 10000 км/с). Вперше оцінив розміри наднових зірок I типу в момент максимуму блиску (близько 2•1015 см). Ототожнив в спектрах цих зірок сильні лінії C, N, O, прийшов до висновку, що наявна всередині оболонки стратифікація елементів (уздовж радіуса) відповідає вибуху масивної зірки, яко далеко проеволюціонувала. Встановив, що активні області на Сонці є одним з основних джерел посиленого корпускулярного випромінювання (сонячного вітру). На підставі аналізу даних про наземний атмосферний тиск за період 1880-1974 спільно з В.Є.Чортопрудом і Н.Б.Мулюковою знайшов, що входження Землі в сонячний корпускулярний потік супроводжується збільшенням нестійкості земної атмосфери і посиленням атмосферної циркуляції. Автор монографії «Зоряні атмосфери» (1960).

SIDEROCRATOR

32 роки тому 2 червня 1983 р. помер Володимир Олексійович Крат (1911 - 1983) — радянський астроном, член-кореспондент АН СРСР .

народився в Симбірську У 1932 закінчив Казанський університет. З 1938 працював у Пулковській обсерваторії, завідував відділом фізики Сонця (у 1964-1979 — директор обсерваторії).

Основні наукові роботи відносяться до фізики Сонця, змінних зірок і космогонії. Був ініціатором проведення в СРСР астрономічних досліджень за допомогою телескопів, що піднімаються на балонах в атмосферу, керував створенням першої радянської стратосферної обсерваторії. Виконав ряд робіт з вивчення фігур рівноваги компонентів тісних подвійних зірок (1937). Досліджував потемніння до краю дисків зірок за спостереженнями затемнюваних змінних; запропонував метод визначення коефіцієнта потемніння на підставі аналізу кривої блиску. У 1944 розробив детальну класифікацію затемнюваних змінних. У 1958 розвинув уявлення про хромосферу як про утворення, що складається з гарячих і холодних волокон типу протуберанців. Знайшов (1960, 1963), що хромосферної факели, які спостерігаються в лініях H і K кальцію, розташовані в нижній хромосфері (на висоті від 0 до 1000 км) і являють собою обмежені по висоті вкраплення гарячішого газу в шарі газу з кінетичною температурою не вище 5000 K. За даними затемнення 1945 встановив, що розподіл енергії в безперервному спектрі корони ідентичний розподілу енергії в спектрі центру сонячного диска. Ще в 1935 запропонував гіпотезу про обмеженість Метагалактики і про існування поза нею інших космічних систем.
Відповідно до цієї гіпотези розширенню Метагалактики передувало її стиснення, викликане утворенням згущень.

Автор книг «Проблеми рівноваги тісних подвійних зірок» (1937), «Фігури рівноваги небесних тіл» (1950).

SIDEROCRATOR

5 червня 1965 року народився американський астроном Майкл Браун
Браун добре відомий в науковому співтовариству за відкриттями транснептунових об'єктів, що обертаються навколо сонця.
Після відкриття планет Еріс та Седни які виявились масивнішими за Плутон, девяту планету було виведено зі складу сонячної системи.

особистий сайт ученого
http://www.gps.caltech.edu/~mbrown/
також Браун є автором книги "як я вбив плутон"
http://www.ozon.ru/context/detail/id/7508197/

Edward

"Киллер" хренов…

SIDEROCRATOR

90років тому 3 червня 1925 року помер Камілль Фламмаріон (1842—1925) — французький астроном і письменник

Каміль Фламмаріон - автор праць про небесні тіла, кліматологію й атмосферу Землі, науково-популярних книг, серед яких особливо відомими були «Історія неба» та «Численність заселених світів». Ці надзвичайно популярні книжки публікувалися в братовому видавництві "Фламмаріон" й були в той час справжніми бестселерами.

Вищої освіти не отримав. З 1858 по 1862 роки вивчав астрономію в паризькій обсерваторії (де працював обчислювачем), з 1862 по 1866 рік працював при Бюро довгот. Був редактором наукового відділу журналів «Cosmos», «Siecle», «Magasin pittoresque». У 1882 р. заснував популярний журнал «L'Astronomie», згодом перейменований у «Bulletin de la Societé Astronomique de France». У 1887 заснував Французьке астрономічне товариство, що налічувало за його життя сотні співчленів у всіх частинах світу. Товариство мало виключно популяризаторську мету. Завдяки щедрій пожертві одного любителя астрономії і шанувальника його книг Фламмаріон заснував приватну обсерваторію в Жювізі, поблизу Парижа, де і проводив спостереження головним чином над планетами і подвійними зірками. Обсерваторія в Жювізі відкрита досі, багато астрономів проробили в її стінах довгий шлях від аматорів до професіоналів.

У 1861 опублікував книгу «Множинність жилих світів», яка стала початком великої серії його популярних астрономічних робіт. Найвідоміша книга К. Фламмаріона "Популярна астрономія" була випущена в 1880 році рекордним для того часу тиражем в 100 000 екземплярів і була розпродана протягом місяця. Потім книга витримала безліч перевидань протягом десятків років і була перекладена на всі основні європейські мови. Такий ж успіх чекав «Доповнення до Популярної Астрономії», російською мовою видавався під назвою «Зоряне небо і його чудеса». Книги Фламмаріона вважалися культовими.

Відомі наукові дослідження Фламмаріона, присвячені подвійним і кратним зорям; зокрема, він відкрив загальний власний рух кількох широких пар. Вивчав кольори зірок і окремих утворень на поверхні Місяця (зміни кольору в кратері Платон пояснював наявністю в ньому рослинності). У 1876 відзначив сезонні зміни темних областей на Марсі. Численні спостереження цієї планети, виконані Фламмаріоном в обсерваторії Жювізі, описані ним у книзі «Планета Марс і умови проживання на ній» (у виданні 1909). У цій книзі зібрані також всі відомі спостереження планети починаючи з 1636. Крім астрономії, Фламмаріон займався також вулканологією, проблемами земної атмосфери, кліматологією. У 1867-1880 здійснив кілька підйомів на повітряних кулях для вивчення атмосферних явищ, зокрема атмосферної електрики.

Спіритуалізм
Каміль Фламмаріон займався спіритуалізмом. Йому належать такі книги як «Невідоме» (про паранормальні можливості та явищах людської психіки), «Смерть і її таємниця» та інші. Це послужило приводом для опори на його авторитет сучасних псевдонаукових авторів:

... "На деякі роботи Фламмаріона намагаються спертися новоспечені і небезкорисливі віщуни і астрологи-практики."

Ступінь причетності Фламмаріона до теософського товариства О. Блаватської оцінювалася різними авторами діаметрально протилежним чином.

Найголовніші твори Фламмаріона:

«La pluralité des mondes habités» (1862);
«Les Mondes imaginaires et les mondes réels» (1865);
«Les Merveilles célestes» (1866); «Histoire du ciel» (1873);
«Astronomie populaire» (1880, отримала премію Французької академії),
«Les Etoiles et les curiosités du ciel» (1881),
«La planète Mars» (1893).

Окремо стоять його роботи: «Dieu dans la nature» (1867); «астрономічні» романи «Lumen» (1872); «Uranie» (1889). Крім того, їм написано 9 томів «Etudes et lectures sur l'Astronomie» (1867–1880); «L'Atmosphère» (1872) і величезна кількість менших за розміром книг, брошур і журнальних статей.

Більшість названих великих робіт Фламмаріона витримали десятки видань, розійшлися у сотнях тисячах примірників, перекладені на всі європейські мови і принесли гучну популярність автору. Як суто наукові роботи Фламмаріона потрібно згадати його «Catalogue des étoiles doubles et multiples en mouvement relatif certain» (1878); «Atlas céleste» (1877), його вимірювання подвійних зірок і кілька заміток у «Comptes Rendus».

Найважливіші наукові досягнення Фламмаріона пов'язані з спостереженням подвійних і кратних зірок, зокрема, він відкрив власний рух низки подвійних зірок, довівши гравітаційний зв'язок між ними. Крім того, Фламмаріон багато сил присвятив дослідженню Марса (і написав книгу «Планета Марс та умови проживання на ній»).

Крім астрономії Фламмаріон вивчав питання земної атмосфери, кліматології, вулканології. Ім'я Фламмаріона присвоєно об'єктам на Місяці та Марсі.

SIDEROCRATOR

1075 років тому 10 червня народився Абуль-Вафа Мухаммад ібн Мухаммад аль-Бузджані (араб. ابوالوفا البوزجانی, Бузган, 10 червня 940 - Багдад, 998) - один з найбільших математиків і астрономів середньовічного Сходу. Учитель Абу-л-Хасана ібн Юніса.

Його повне ім'я: Абуль-Вафа Мухаммад ібн Мухаммад ібн Яхья ібн Ісмаїл ібн Аббас аль-Бузджані. Народився в 940 році в Бузган (поблизу від Тегерана). Помер у 998 році в Багдаді.

Астрономія
У написаному ним коментарі до «Альмагесту» Птолемея зведені астрономічні знання того часу, а також викладені результати його власних робіт. У трактаті містяться відомості про одну з нерівностей місячного руху, перевідкрите згодом Тихо Браге. У 998, незадовго до смерті, Абу-л-Вафа спостерігав місячне затемнення в Багдаді одночасно з молодим ал-Біруні, який спостерігав його в Ургенчі, що дозволило точно визначити різницю довгот цих міст.

Математика
Абу-л-Вафа ввів тригонометричні функції тангенс і котангенс і побудував їх таблиці; визначив з високою точністю значення синуса одного градуса. Він же вивів формулу для синуса суми двох кутів, і в один час з ал-Ходжанді і Ібн Іраком довів теорему синусів для сферичних трикутників:

\ Frac {\ sin A} {\ sin a} = \ frac {\ sin B} {\ sin b} = \ frac {\ sin C} {\ sin c}.
Абу-л-Вафа склав коментарі до математичних праць ал-Хорезмі, Евкліда, Діофанта, Гіппарха. Йому належать книги «Про те, чого слід навчитися до вивчення арифметики», «Про те, що потрібно знати переписувачам, ділкам і іншим в науці арифметики», «Про те, що необхідно реміснику з геометричних побудов», «Про застосування шестидесятеричної таблиці» , «Про визначення ребра куба, квадрато-квадрата і того, що складається з них обох».

SIDEROCRATOR

120 років тому 11 червня 1895 р. помер американський астроном Деніел Кірквуд (англ. Daniel Kirkwood; 27 вересня 1814 — 11 червня 1895).

Народився в окрузі Гарфорд (штат Меріленд). Освіту здобув у Йоркській академії. У 1843–1849 викладав математику в Ланкастерській вищій школі (штат Пенсильванія), у 1851–1856 — професор математики коледжу в місті Делавер. У 1856–1865 і 1867–1886 — професор математики й астрономії в Індіанському університеті. З 1891 викладав у Стенфордському університеті.

Основні наукові роботи присвячено вивченню малих тіл Сонячної системи. 1857 року виявив існування проміжків у розподілі середніх відстаней астероїдів від Сонця; ці проміжки відповідають періодам обертання астероїдів навколо Сонця, кратним періоду обертання Юпітера, тобто перебувають в резонансі з ним. Кірквуд знайшов також, що щілини в кільцях Сатурна пов'язані з його супутниками — частинки в цих щілинах обертались би навколо планети в резонансі з супутниками. Причина відсутності астероїдів і частинок у кільцях на резонансних орбітах остаточно не встановлена. Кірквуд близько підійшов до відкриття сімейств астероїдів. 1892 року він виокремив тридцять дві групи астероїдів із близькими орбітами (остаточне існування сімейств астероїдів було встановлено К.Хіраямою). 1861 року першим висловив думку про зв'язок метеорів з кометами, що незабаром було підтверджено збігом орбіт кількох метеорних потоків з орбітами комет. У 1866–1867 першим розглянув можливий зв'язок між кометами й астероїдами. Піддав критиці небулярну гіпотезу П. С. Лапласа, довівши, що вона не здатна пояснити багато особливостей Сонячної системи.

Досліджені ним проміжки в поясі астероїдів називають люками Кірквуда на його честь[1]. На честь ученого також названо астероїд 1578 Kirkwood і ударний кратер на Місяці.

SIDEROCRATOR

140 років тому 14 червня 1875 р помер Ге́нріх Луї д'Арре́ (нім. Heinrich Louis d'Arrest; *13 липня 1822, Берлін — †14 червня 1875, Копенгаген) — німецький і датський астроном. Інколи його називають Генрі Людвігом д'Арре (Heinrich Ludwig d'Arrest).

Народився в Берліні. Закінчив Берлінський університет. У 1848 — 1852 працював в Лейпцизькій обсерваторії, у 1852—1858 — професор Лейпцигського університету, з 1858 — професор і директор обсерваторії Копенгагенського університету.
Ще студентом д'Арре підтримував Йоганна Галле у необхідності пошуку Нептуна. 23 вересня 1846 він запропонував порівняти нещодавно сфотографовану частину неба, у якій Урбен Левер'є передбачив розташування планети, з поточним небом, щоб знайти об'єкт (планету), який змістився, на відміну від постійної зірки. Нептун був виявлений тієї ж ночі.
Основні наукові роботи присвячені вивченню комет, астероїдів, туманностей. Відкрив три комети — 1845 I, II 1851, 1857 I. Комета 1851 II, що отримала ім'я д'Арре, — періодична, вона цікава тим, що її орбіта зазнає змін під дією негравітаційних сил. 1851 року опублікував опис всіх тринадцяти відомих на той час малих планет, 1862 року відкрив астероїд 76 Фрейя. Розпочав систематичне вивчення туманностей: 1857 року виконав точні виміри положень і дав опис 269 об'єктів, 1867 року опублікував результати своїх спостережень ще 1942 туманностей. Одним з перших почав спектроскопічні дослідження туманностей. 1873 року першим вказав, що туманності з яскравими лініями в спектрі (газова природа яких була встановлена пізніше) розташовані переважно в площині Чумацького Шляху, що свідчить про їх належність до системи Чумацького Шляху.
https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=8&cad=rja&uact=8&ved=0CDsQFjAHahUKEwjc8c2HipHGAhVHVhQKHTF9AI0&url=http%3A%2F%2Fcometography.com%2Fpcomets%2F006p.html&ei=mnF-Vdy8HcesUbH6gegI&usg=AFQjCNGD-oblAuGgyNDLK73mpLV-tkeMMA

SIDEROCRATOR

215 років тому 17 червня 1800 року народився Вільям Парсонс, 3-й лорд Росс (англ. William Parsons, 3rd Earl of Rosse, 1800-1867) - британсько-ірландський астроном і громадський діяч, відомий як конструктор ряду потужних телескопів-рефлекторів, найбільший з яких - 72-дюймовий «Левіафан », побудований в 1845 році, залишався найбільшим телескопом світу до початку XX століття. З 1807 по 1841 роки носив титул «барон Оксментаун».

Народився в Йорку, в сім'ї Лоуренса Парсонса. Здобув освіту в дублінському Трініті-коледжі і Магдален-коледжі. Оксфордського університету, який закінчив в 1822 році з відзнакою з математики. Після смерті батька в 1841 році він успадкував титул графа і маєтку в графстві Оффалі.
Поряд з науковою, Вільям Парсонс займався політичною діяльністю: він був членом Палати громад (1821-1834) і Палати лордів (1845-1867) Парламенту Великобританії, пером Ірландії (1845-1867), канцлером Трініті-коледжу Дублінського університету (1862-1867) , президентом Лондонського королівського товариства (1848-1854).

Протягом усього життя Вільям Парсонс активно займався астрономією і телескопобудуванням, з 1824 року він був членом Королівського астрономічного товариства. У 1840-х роках він спорудив телескоп з діаметром дзеркала 72-дюйма (1.83 метра), який за свій розмір отримав неофіційну назву «Левіафан», Встановлений в замку Бірр, графство Оффалі.
Будівництво «Левіафана» було розпочато в 1845 році і тривало до 1847 р. Левіафан залишався найбільшим телескопом у світі до початку 20 століття. Телескоп лорда Росса вважався чудом техніки, його зображення широко розповсюджувалися на території Британської імперії. Використовуючи цей телескоп для спостережень, Вільям Парсонс провів каталогізацію великої кількості галактик.

У ході спостережень Парсонс виявив спіральну природу деяких туманностей, відомих сьогодні як спіральні галактики. зокрема, він першим виявив спіральну структуру галактики М51, що пізніше отримала назву «Вир», його малюнки нагадують сучасні фотографії цієї галактики.
Лорд Росс вивчав і замальовував нові туманності, ще не розуміючи, що це цілі зоряні світи - галактики. Правда, він записав, що деякі з них «здаються засіяними зірками». Лорд Росс першим побачив, що багато туманностей мають спіральну форму.

Проводячи спостереження на 36-дюймовому телескопі, Парсонс дав назву Крабовидної туманності.

Одним з головних завдань досліджень Парсонса було спростування небулярної гіпотези, згідно з якою планети і зірки сформувалися з газових туманностей під дією сили гравітації. Парсонс вважав, що туманності мають не газоподібну, а зоряну природу, але в силу недостатньої потужності телескопів поки неможливо розрізнити, що вони складаються з зірок. Росс і його однодумці стверджували, що їм вдалося знайти докази того, що туманність Оріона складається з окремих зірок, що мало б значні наслідки для космології, а також філософії. Противником Парсонса в цьому питанні був Джон Гершель, який, спираючись на результати власних спостережень, стверджував, що туманність Оріона є «істинною» (тобто газоподібною).

Одним з великих шанувальників телескопа Парсонса був ірландський політик Томас Лефрой, який сказав: "Планета Юпітер, яка через звичайне скло видається не більше гарної зірки, виглядає вдвічі більше, ніж місяць, видима неозброєним оком. .. Але геній відображається у всіх деталях цього монстра - як конструкція, так і управління ним. Телескоп важить шістнадцять тонн, і все ж лорд Росс управляє ним наодинці, а дві людини з легкістю, піднімуть телескоп на будь-яку висоту ".

Після смерті Вільяма Парсонса, його син Лоуренс Парсонс опублікував результати спостережень батька, в тому числі відкриті ним 226 об'єктів NGC в публікації Observations of Nebulae and Clusters of Stars Made With the Six-foot and Three-foot Reflectors at Birr Castle From the Year 1848 up to the Year 1878, Scientific Transactions of the Royal Dublin Society Vol. II, 1878.

Телескопи лорда Росса
Лорд Росс побудував велику кількість телескопів -рефлекторов, найбільш відомі з них:

15-дюймовий (38 см)
24-дюймовий (61 см)
36-дюймовий (91 см)
72-дюймовий (180 см) («Левіафан»).

Найбільший телескоп свого часу, телескоп Росса був творінням технології середини 19 ст.; і згадувався у фантастичному романі Жюля Верна «З гармати на Місяць».

Будова телескопа, який повинен був перевершити розмірами найбільший тоді в світі телескоп Гершеля, вилилася у надзвичайно велику на ті часи суму 20 тисяч фунтів стерлінгів.
Лорд Росс не мав кваліфікованих помічників і не володів технологіями виготовлення якісних рефлекторів, і повинен був створювати від початку і виробничу, і технологічну базу. У своєму дворі лорд Росс побудував оптико-механічні майстерні, і навчив оптиці і механіці своїх селян.
Майстерні були високомеханізованими; так, шліфувальні верстати приводилися в рух паровими машинами; технічний рівень був високим для свого часу.

Для головного дзеркала був обраний бронзовий сплав з 80% міді і 20% олова, який був надзвичайно важким для обробки - більш твердим за сталь і крихким як скло, але після полірування відбивав набагато більше світла, ніж інші сучасні йому метали (технологій виготовлення скляних деталей крупного розміру тоді не існувало). Діаметр дзеркала становив 183 см, товщина 15 см, фокусна відстань 14 м, маса 3 тонни. Дзеркало було відлито навесні 1842, і після майже 3-річної обробки було встановлено в спеціальній системі платформ, підпірок і важелів, яка забезпечувала дзеркало від згинання під власною вагою. Труба-футляр довжиною 18 м була зроблена з прибалтійської ялини і скріплена залізними ободами.

Телескоп був встановлений між двох високих кам'яних стін, які оберігали його від вітру і служили опорою. Нижній кінець телескопа, масою 15 т, спирався на універсальний чавунний шарнір, а верх повертався у вертикальній площині двома робітниками за допомогою системи тросів і блоків. Можливий зсув по азимуту не перевищував 12 градусів в одну сторону. Майданчик для спостерігача була збоку від інструменту. Іноді спостереження робилися по системі Ломоносова.

Клімат Ірландії мало підходив для спостережень: за рік бувало всього 60-80 ясних ночей, переважно взимку. Піднімаючись до окуляра холодної вночі по досить хитких дерев'яних сходах, астроном міг впасти і зламати собі шию. Трубу було дуже складно навести на об'єкт, вона в основному могла тільки підніматися і опускатися, а з боку в бік поверталася незначно.

Після смерті лорда в 1867 р спостереження продовжив його син, але він зазвичай віддавав перевагу більш зручним у роботі телескопом з дзеркалом діаметром 91 сантиметр. Онук першого власника телескопа не цікавився астрономією (він був інженером, винайшов парову турбіну), і гігант, який залишався близько 75 років найбільшим телескопом у світі, поступово під дією вологого ірландського клімату занепав. Дзеркало потемніло, цегляні несучі стіни почали руйнуватися, труба звалилася. Спадщиною лорда Росса вже ніхто не цікавився.

Про гіганті згадали тільки в 70-х роках минулого століття і провели косметичний ремонт. Нарешті, в 1996 році нинішній власник маєтку вирішив відновити цей пам'ятник науки і техніки. Він зумів домогтися субсидії від держави і від деяких фондів.

Відновити телескоп допомогли старі малюнки і особливо фотографії, зроблені дружиною лорда Росса (вона була першим фотолюбителем в Англії). Малюнки і знімки збереглися в архівах замку. Все ж без осучасненням не обійшлося: важке бронзове дзеркало, яке повністю потемніло, замінили більш легким, з алюмінієвого сплаву. Система тросів і поліспастів залишилася, але тепер її приводить в дію гідравліка.

Урочисте відкриття відновленого телескопа відбулося у вересні 2001 р, але він все ще не працює повністю. Ініціатори відновлення кажуть, що залишилися технічні проблеми. Якщо їх подолають, туристи зможуть заглянути в окуляр телескопа, що не використовувався майже сто років - з 1908 року.

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=10&cad=rja&uact=8&ved=0CEIQFjAJahUKEwiX4eXPopbGAhUBlBQKHZh7APo&url=https%3A%2F%2Farchive.org%2Fdetails%2Fmonstertelescop00woodgoog&ei=cyqBVddbgahSmPeB0A8&usg=AFQjCNHPPQOU2bBmNn6vUjmSb-PdxB97kw

https://books.google.com.ua/books?id=wyWjVWYWoO8C&pg=PA100&lpg=PA100&dq=monster+telescopes+erected+by+lord+rosse&source=bl&ots=fwGa-mINEx&sig=WQU9-gVF3ZvIoty0BBkUYtoZKKM&hl=ru&sa=X&ved=0CE4Q6AEwC2oVChMIl-Hlz6KWxgIVAZQUCh2YewD6

SIDEROCRATOR

в додаток до попереднього поста:
1 6 футове дзеркало на зберіганні в музеї
2, 3 віднвлений телескоп в сучасному вигляді

Edward

…то була эпоха справжнiх аматорiв астрономii

SIDEROCRATOR

169 років тому 19 червня 1846р. народився Антоніо Абетті (італ. Antonio Abetti; 1846 — 1928) — італійський астроном, член Національної академії деї Лінчеї.
Закінчив Падуанський університет в 1867, отримав диплом інженера. Проте вже наступного року залишив роботу інженера, щоб присвятити себе астрономії.
У 1868-1893 працював в обсерваторії Падуанського університету. З 1894 — директор обсерваторії Арчетрі (поблизу Флоренції) і професор астрономії Флорентійського університету. Здійснив реконструкцію обсерваторії Арчетрі зробивши її однією з ведучих обсерваторій Європи. Пішовши у відставку в 1921, продовжував астрономічні дослідження.

Виконав численні визначення положень малих планет, комет, зірок; займався обчисленнями орбіт комет.
У складі італійської експедиції в Індії вперше спостерігав (1874) за допомогою спектроскопа проходження Венери по диску Сонця.
Провів низку досліджень з метою підвищення точності позиційних спостережень і їхньої обробки.

SP

Цитувати

…то була эпоха справжнiх аматорiв астрономii

Ага. С именем Ласселла связана удивительная загадка:
3-го октября 1846 г. Ласселл при наблюдениях в свой 61-см телескоп и увеличении 316× заметил слабое кольцо Нептуна. При увеличении 567× стал заметен просвет между кольцом и планетой. Для контроля Ласселл пригласил своих друзей, но испортилась погода. Он опубликовал официальное сообщение о своём наблюдении в авторитетном немецком журнале "Astronomischen Nachrichten" - номер этого легендарного журнала, имеется (-лся?) в архиве КАО.

По-началу это открытие осталось незамеченным, потом видимость кольца приписали дефекту оптики телескопа.
Трудно сказать, что это было на самом деле - то ли кольца Нептуна имеют переменную яркость ("арки" дают некоторые указания на то), то ли Ласселл ошибся (но у него не было ложных сообщений ни до ни после), то ли отражающая способность металлического зеркала и/или зрение Ласселла были столь специфичны...

SIDEROCRATOR

100 років тому 24 червня 1915 р народився Сер Фред Хойл (англ. Sir Fred Hoyle; 24 червня 1915 - 20 серпня 2001) - відомий британський астроном і космолог, автор кількох науково-фантастичних романів.

Фред Хойл народився 24 червня 1915 в містечку Бінглі в Йоркширі. З дитинства захоплювався астрономією, закінчив Кембриджський університет з дипломом з математики та теоретичної фізики і потім працював у ньому разом з Рудольфом Пайерлсом і Полем Діраком. В кінці 1930-х років працював над теорією еволюції зірок з Реєм Літтлтоном. Під час Другої світової війни працював у Британському Адміралтействі над створенням противодневої системи. Викладав астрономію в Кембриджі, Каліфорнійському технологічному інституті і Корнуельському університеті, працював в Паломарській обсерваторії і обсерваторії Маунт Вілсон. Разом з Мартіном Шварцшильдом розробив теорію еволюції «червоних гігантів».
Теоретично передбачив, згодом експериментально підтверджене, явище ядерного резонансу в вуглеці-12. У 1948 році разом Германом Бонді і Томасом Голдом розробив стаціонарну модель Всесвіту, яка постулює незалежність процесів появи матерії і розширення Всесвіту. Вважається, що саме Хойл вперше вжив швидко став розхожим термін «Великий Вибух», позначивши ним модель, альтернативну його власної. Він також був переконаним прихильником теорії «панспермії» (поширення життя у Всесвіті через органічні «спори», що переносяться через міжзоряний простір).

Був президентом Королівського астрономічного товариства.

За внесок у науку в 1972 році зведений у лицарське звання Сполученого Королівства. Він також був лауреатом премії Калінгі від ЮНЕСКО за популяризацію науки (1968), Золотої медалі Лондонського королівського астрономічного товариства (1968), медалі ім. К. Брюс Тихоокеанського астрономічного товариства (1970), Королівської медалі Лондонського королівського товариства (1974), премії Крафорда Шведської академії наук «За піонерський внесок у дослідження зоряної еволюції і ядерних процесів в зірках» (1997).

Крім більш ніж двадцяти наукових і науково-популярних книг, Фред Хойл написав також кілька науково-фантастичних романів - «Чорна хмара» («The Black Cloud», 1957), «Оссіанскій біг» («Ossian's Ride», 1958), «Першого Жовтня буде пізно »(« October the First Is Too Late », 1966),« Комета Галлея »(« Comet Halley », 1985). У 1962 році вийшла написана ним спільно з Джоном Еліотом новеллізація телесеріалу «A for Andromeda», видана російською мовою під назвою «Андромеда» в серії «Зарубіжна фантастика» в 1966 році. Кілька романів - «П'ята планета» («Fifth Planet», 1963), «Сім ступенів до Сонця» («Seven Steps to the Sun», 1970), «В глибини космосу» («Into Deepest Space», 1974) та інші - написані ним у співавторстві з сином Джеффрі Хойлом. У 1967 році був також виданий його збірка «Елемент 79» («Element 79»).

Сер Фред Хойл помер 20 серпня 2001 на 87-му році життя в Борнмуті, графство Дорсет.

SIDEROCRATOR

110 років тому 25 06 1905 р. народився Руперт Вільдт (англ. Rupert Wildt, 1905-1976) - німецько-американський астроном.

в 1927 закінчив Берлінський університет. У 1928-1934 працював в Боннськії та Геттінгенській обсерваторіях. З 1935 жив у США, в 1935-1936 працював в обсерваторії Маунт-Вільсон, в 1936-1942 - в Інституті перспективних досліджень у Прінстоні, в 1942-1946 - в університеті штату Віргінія, в 1946-1973 - в Єльському університеті (з 1957 - професор астрофізики).

Основні праці в галузі фізики планетних і зоряних атмосфер і теорії внутрішньої будови планет. Ототожнив в 1931 смуги поглинання в спектрах Юпітера, Сатурна, Урана і Нептуна з молекулами аміаку і метану, показавши тим самим, що ці гази є одними з основних компонентів атмосфер великих планет. Запропонував моделі внутрішньої будови планет-гігантів, згідно з якими вони складаються головним чином з водню. У 1938 першим висловив думку про те, що негативний іон водню, існування якого було передбачене на підставі квантовомеханічних розрахунків, є основним джерелом безперервного поглинання в атмосферах Сонця і зірок проміжних класів; це відкриття зіграло велику роль у подальшій розробці теорії зоряних атмосфер. Ряд робіт присвячений зоряної спектроскопії і геохімії.

SIDEROCRATOR

25 червня 1274 р помер Насир ад-Дін Абу Джафар Мухаммад ібн Мухаммад Туси (перс. محمد بن محمد بن الحسن الطوسی, Тус, 18 лютого 1201 - Марага, 26 червня 1274) - перський ; математик, механік і астроном XIII століття, учень Камал ад-Діна ібн Юніса, надзвичайно різнобічний учений, автор творів з філософії, географії, музиці, оптиці, медицині, мінералогії. Був знавцем грецької науки, коментував праці Евкліда, Архімеда, Автоліка, Феодосія, Менелая, Аполлонія, Аристарха, Гіпсікл, Птолемея.

Відомо близько 150 трактатів і листів Насир ад-Діна ат-Тусі, з яких двадцять п'ять написані перською, а решта - на арабській мові. Існує навіть трактат по геомантії, який Туси написав арабською, перською та азербайджанською, демонструючи свою майстерність на всіх трьох мовах. Відзначається, що Туси знав і грецьку.

Біографія
Насир ад-Дін Туси народився в місті Тус області Хорасан 1201 року . Там же в ранньому віці він почав навчання, вивчивши Коран, хадіси, шиїтську юриспруденцію, логіку, філософію, математику, медицину і астрономію. Пізніше продовжив навчання астрономії та математики в Мосулі у Камал ад-Діна ібн Юніса.

Перший період діяльності ат-Тусі пов'язаний з Кухистаном, де йому протегував намісник халіфа. Пізніше вчений впав у немилість і з 1235 року жив у фортеці Аламут, резиденції глави держави ісмаїлітів-низаритів. Ат-Тусі очолював промонгольську партію і був причетний до здачі Аламута монголам у 1256 році. Царевич, а згодом Ільхан, Хулагу обсипав ат-Тусі милостями і зробив своїм придворним астрологом. У 1258 ат-Тусі брав участь у поході Хулагу на Багдад і вів переговори з халіфом про капітуляцію. Протягом багатьох років ат-Тусі був радником Хулагу з фінансових питань; він розробив проект податкової реформи, здійснений одним з наступників ільхана.

Математика
Серед математичних праць Туси особливо значний «Трактат про фігуру січних». Трактат був написаний перською під час перебування ат-Тусі в Аламуті і по-арабськи, в дещо скороченому вигляді, в Маразі (1260). В якості свого основного попередника ат-Тусі вказує на ал-Біруні з його «Книгою ключів науки астрономії про те, що відбувається на поверхні сфери». У трактаті згадується трактат ас-Салар з цього ж питання, причому в перській версії шанобливо, а в арабській - принизливо, що, мабуть, було пов'язано з боротьбою ат-Тусі проти ас-Салар при дворі Хулагу. Твір ат-Тусі став одним із джерел для Регіомонтана (1436-1476), з ім'ям якого пов'язаний початок нового етапу в історії тригонометрії.

Трактат ат-Тусі складається з п'яти книг. У I книзі викладена теорія складових відносин. Розвиваючи ідеї Сабіта ібн Коррі і Омара Хайяма, ат-Тусі вводить тут розширене поняття числа, яке визначається як відношення, раціональне або ірраціональне. У II книзі даються докази різних випадків теореми Менелая для плоского четирехсторонніке. У III книзі вводяться поняття синуса і косинуса дуги і доводиться ряд теорем плоскою тригонометрії; зокрема, тут розглядаються правила вирішення плоских трикутників і дано доказ плоскою теореми синусів. Книга IV присвячена доказу різних випадків теореми Менелая для сферичної фігури січних. У V книзі розглядаються прийоми вирішення завдань сферичної тригонометрії за допомогою теорем, «замінюють фігуру січних», - теореми тангенсов і теореми синусів. У заключній главі V книги пропонуються правила вирішення сферичних трикутників, причому для того випадку, коли в трикутнику дано три кути, вводиться поняття полярного трикутника.

Ат-Тусі належить низка творів, присвячених вченню про паралельні. По-перше, ця теорія розглядається у відповідному місці належить ат-Тусі «Викладу Евкліда». Одна з редакцій цього твору була видана в 1594 році в латинському перекладі в Римі. Доказ V постулату з цього тексту було ще раз опубліковано Джоном Валлісом (1693). По роботі Валліса з цим доказом був знайомий Джироламо Саккері, що піддав цей доказ критиці (1733). Крім того, ат-Тусі належить спеціальний «Трактат, який лікує сумнів з приводу паралельних ліній». Крім теорії паралельних ліній самого ат-Тусі, тут дається критика теорій паралельних його попередників Ібн ал-Хайсама, Омара Хайяма і ал-Джаухарі.

У своїх математичних творах ат-Тусі неодноразово застосовував кінематичні подання. Для доказу геометричних положень він систематично користується методом накладання (наприклад, при доказі IV постулату про рівність прямих кутів, властивостей діаметра кола і т. Д.), Вказуючи, втім, що збіг геометричних величин при накладенні є лише достатньою ознакою їх рівності. Лінію ат-Тусі розглядає як шлях, прохідний рухомій точкою, а коло визначає за допомогою обертання відрізка. Слідом за Архімедом він застосовує рух при визначенні таких фігур, як куля і кругові циліндр і конус [13].

Механіка

У механіці наукові досягнення Насир ад-Діна ат-Тусі ставляться насамперед до кінематиці. Істотним внеском ат-Тусі в даний розділ механіки стала так звана лема Тусі: якщо дані два кола з радіусами R і 2R і мале коло котиться без проковзування по великому, торкаючись його з внутрішньої сторони, то довільна точка M окружності малого кола здійснює прямолінійний коливальний рух уздовж діаметра великого кола.

Доводячи цю лему, ат-Тусі представив рух малого кола як результат складання двох кругових рухів. З сучасної точки зору, мова йде про складний рух абсолютно твердого тіла: має місце складання двох обертань навколо паралельних осей (причому кутова швидкість відносного руху по модулю вдвічі більше кутової швидкості переносного руху і направлена в протилежну сторону); сукупність двох таких обертань утворює так звану пару Тусі. Якщо обидва обертання є рівномірними, то точка M здійснює гармонійне коливання.

Лемма ат-Тусі згодом застосовувалася такими вченими, як аш-Ширазі, Ібн аш-Шатір та ін., А потім і Коперником.

Теоретичні досягнення ат-Тусі мали для механіки велике значення, дозволяючи подолати пануюче з часів Аристотеля протиставлення двох видів рухів: властивих небесних тіл рівномірних кругових рухів і властивого земним тілам «місцевого» прямолінійного руху. Отримавши прямолінійний рух як результат складання двох кругових, ат-Тусі перекинув міст через цю прірву і показав, що в русі небесних тіл прямолінійний рух бере участь рівноправно з круговим. В результаті небесна і земна кінематика виявлялися об'єднаними в єдину науку з законами, універсальними для всіх досліджуваних тіл .

Астрономія
У 1259 ат-Тусі заснував найбільшу в той час у світі Марагінську обсерваторію поблизу Тебріза.
Коли ат-Тусі поставив перед Хулагу питання про будівництво обсерваторії, витрати на це здалися того надмірно великими. Тоді ат-Тусі запропонував Хулагу під час ночівлі його війська в горах спустити з гори мідний таз. Таз, падаючи, справив великий шум і паніку серед війська, і ат-Тусі сказав: «Ми знаємо причину цього шуму, а війська не знають; ми спокійні, а вони хвилюються; також якщо ми будемо знати причини небесних явищ, ми будемо спокійні на землі ». Ці слова переконали Хулагу, і він відпустив на будівництво обсерваторії 20 тисяч динарів. Хулагу на прохання ат-Тусі розпорядився всіх вчених, які потрапляли до рук його воїнів, не вбивати, а привозити в Марагу, туди ж монголи звозили всі рукописи й астрономічні прилади які потрапили в їхні руки.

Обсерваторія була оснащена численними інструментами нової конструкції, найбільшим з яких був сотенний квадрант радіусом 6,5 м. В обсерваторії були також армілярні сфери та інструмент з двома квадрантами для одночасного вимірювання горизонтальних координат двох світил. Співробітниками обсерваторії в Мараге були ас-Самарканд, ал-Казвін, ал-Магриб, аш-Ширазі і багато інших відомі вчені. Марагінской обсерваторія зробила винятковий вплив на обсерваторії багатьох країн Сходу, в тому числі на обсерваторію в Пекіні.

Підсумком 12-річних спостережень Марагінських астрономів з 1259 по 1271 були «Ільханські таблиці» («зідж ільхан»). У цьому зідж містилися таблиці для обчислення положення Сонця і планет, зоряний каталог, а також перші шестизначні таблиці синусів і тангенсів з інтервалом 1 '. На підставі спостережень зірок ат-Тусі дуже точно визначив величину попереджання рівнодення (51,4 ").

Ат-Тусі склав також виклад «Альмагеста» Клавдія Птолемея і ряд інших астрономічних трактатів: «Трактат Муінійа з астрономії», додаток до нього, «Сливки пізнання астрономії небесних сфер», «Пам'ятку з астрономії». У цьому циклі трактатів ат-Тусі будує свою схему кінематики небесних тіл, відмінну від птолемеевской.

Розроблена ат-Тусі кінематична модель руху Місяця спирається на згадувану вище лемму Туси. У дусі античної традиції він вводить для Місяця систему рівномірно обертаються сфер; серед них виділено дві такі («мала» і «велика»), що малий і великий кола леми виявляються більшими колами даних сфер (тобто «мала» сфера котиться всередині «великий»). За допомогою цієї моделі Туси вдалося пояснити встановлене за даними спостережень непостійність кутової швидкості центру епіциклу Місяця при спостереженні з центру Світу; при цьому він обійшовся без відмови від принципу рівномірного кругового руху (у той час як Птолемеєва теорія руху Місяця, що використовує гіпотезу екванта, істотно відходила від даного принципу).

Хоча місячна модель ат-Тусі по точності збігу з даними спостережень не перевищувала птолемеевой (і навіть в деякому розумінні їй поступалася), вона залишила значний слід в історії небесної механіки, ставши важливим етапом у розвитку нептолемеевскіх методів кінематики-геометричного моделювання [20].

Аналогічним чином ат-Тусі чинив і при моделюванні руху планет.

Ат-Тусі належать також «Трактат в двадцяти главах про пізнання астролябії», «Трактат про синус-квадранті» та інші трактати про астрономічні інструментах.

Інші твори
Ат-Тусі - автор цілого ряду трактатів в інших галузях науки. Відомі його трактати фізичного змісту: «Обробка" Оптики "Евкліда», «Про веселці», «Про спеці і холоді». Він склав мінералогічне твір, засноване на працях ал-Біруні та інших вчених. Ат-Тусі написав ряд книг по медицині, в тому числі і коментар до «Канону» Ібн Сини. Серія його трактатів присвячена логіці, філософії та етиці. Він написав також ряд богословських творів і трактат про фінанси.

У біології ат-Тусі одним з перших висловив еволюційні ідеї. Згідно з його вченням, у світі спочатку існували лише вихідні елементи. Потім з них поступово виникли мінерали, рослини, тварини і люди.

SIDEROCRATOR

285 рокiв тому 26 червня 1730 р. народився Шарль Мессьє́ (фр. Charles Messier; 26 червня 1730, Бадонвіль, Лотарингія — 12 квітня 1817,Париж) — французький астроном, член Паризької Академії наук (1770). Кавалер Ордену Почесного легіону.

Систематично вів пошуки нових комет. У 1763 - 1802 роках відкрив 13 комет, у тому числі короткоперіодичну комету D/1770 L1 (старе позначення 1770 I), названу пізніше ім'ям Лекселя[1].
Склав каталог кометоподібних об'єктів. Перше видання каталогу вийшло в 1774 і містило 45 об'єктів. Друге видання каталогу (1781) містило 103 об'єкта. Сучасна його версія містить 110 об'єктів, з яких більше 60 відкрито самим Мессьє. Це пов'язано з тим, що у XX столітті каталог доповнювався: до нього вносили об'єкти, які Шарль спостерігав, але сам до каталогу не включив[2]. Для багатьох об'єктів наданий Мессьє номер дотепер залишається основною назвою.
На честь Шарля Мессьє названі кратер Мессьє на Місяці в Морі Достатку та астероїд 7359 Мессьє.

Шарль Мессьє народився 26 червня 1730 в Бадонвілі, який в ті роки належав герцогству Зальм. Його батьком був придворний бейліф Нікола Мессьє (1682—1741), а матір'ю — Франсуаза Мессьє. Мессьє був десятою дитиною в сім'ї. Сім'я Мессьє мала значне багатство, а також зв'язки у високих колах, які багато в чому визначили кар'єру Шарля.

Ніколя Мессьє помер, коли Шарлю було 11 років. Турботу про родину взяв у свої руки старший з дітей Мессьє, Гіацинт, який був старший за Шарля на 13 років. У той час він працював аукціоністом, і взяв Шарля в учнівство до своєї контори. У завдання Шарля Мессьє в основному входила робота з документами. Учнівство дало Шарлю багато умінь, що опинилися корисними в його майбутній кар'єрі: хороші навички письма і малюнка, акуратність і пунктуальність . Тоді ж прокинувся інтерес Шарля до астрономії: у 1744 році він спостерігав шість хвостів комети C/1743 X1 (Шезо) (Велику комету 1744 року), а в 1748 — кільцеподібне сонячне затемнення.

У 1751 року герцогство Зальм увійшло до складу герцогства Лотарингія, яке також незабаром втратило свою незалежність і стало частиною Франції. Друг сім'ї допоміг Шарлю Мессьє, якому тоді виповнився 21 рік, влаштуватися асистентом в нещодавно створену обсерваторію військово-морського флоту в Парижі; вирішальну роль при цьому відіграв не інтерес Мессьє до астрономії, а його навички каліграфії[3].
1751—1757. Обсерваторія військово-морського флоту

Обсерваторія військово-морського флоту являла собою невелику установу, яка знаходилася осторонь основних подій в астрономічному співтоваристві Франції. Її засновником був Жозеф Нікола Деліль (1688—1768), викладач математики і астрономії в Королівському коледжі Парижа. Обсерваторія розташовувалася у вежі маєтку Клюні, що належав військовому флоту Франції, напроти Королівського коледжу [4].

Мессьє був добре прийнятий сім'єю Деліль. Лібур, асистент Деліля, навчив Мессьє основам астрономічної науки і доручив йому виготовлення рукописних копій карт та ведення журналу спостережень [4].

Перший астрономічний дсвiд Мессьє було пов'язаний із кометою Галлея. Шарлю була доручена перевірка обчислень орбіти цієї комети, зробленої Делілем. З 1758 він займався пошуками, які увінчалися успіхом 21 січня 1759 року. Однак Мессьє був не першим астрономом, який побачив комету: 25 грудня 1758 її виявив Йоганн Георг Паліч, астроном-аматор з Дрездена. Комета була виявлена не там, де передбачав Деліль, внаслідок чого Мессьє продовжував пошуки ще три місяці після відкриття, поки помилка його наставника не стала очевидною. Мессьє опублікував свої спостереження, проте тривалість затримки змусила інших астрономів засумніватися в незалежності відкриття, і ця робота визнання астрономічного співтовариства не дістала, що виявилося для Мессьє великим розчаруванням[5].

Проте в ході пошуків комети відбулася інша важлива подія. У серпні 1758 року, спостерігаючи комету C/1758 K1, відкриту де ла Ню, Мессьє виявив туманність, яку спочатку прийняв за комету. Однак після того, як виявилася відсутність у неї власного руху, стало ясно, що відкритий об'єкт не є кометою. Мессьє вирішив скласти перелік подібних об'єктів, що заважали йому в «полюванні за кометами». 12 вересня 1758 року він заніс цей об'єкт у перелік під номером 1. Так був започаткований каталог Мессьє.
1759—1770.

Незважаючи на першу невдачу, спостереження комет стало справжньою пристрастю Шарля Мессьє. У період з 1758 по 1804 він присвятив цьому заняттю більше 1100 ночей [5]. По суті, він став першим відомим історії «мисливцем за кометами», володіючи багатьма рисами, типовими для його послідовників: старанністю і ентузіазмом, які знаходять вираження в невпинному пошуку нових комет, що дає результат навіть на нескладному обладнанні. Всього Мессьє спостерігав 44 комети, з яких 15 були відкриті ним одноосібно; ще 5 комет були виявлені ним одночасно з іншими спостерігачами [5].

Мессьє не просто відкривав нові комети: він займався їхнім систематичним вивченням, приділяючи кожній з них тривалу увагу. Зроблені ним виміри положення комет на небесній сфері дозволяли обчислити їх орбіти. Цим займався друг Мессьє, Жан де Сарон[5]. Обчислення Сарона були вкрай важливі для роботи Мессьє: саме завдяки їм він міг знову знайти раніше відкриту комету.

26 січня 1760 року Мессьє відкрив першу комету, названу його ім'ям. За цим слідувала довга низка успіхів: усі 8 комет, що спостерігалися астрономами в період з 1763 по 1771 і були відкриті саме Мессьє [5].

Мессьє здійснював також інші спостереження: з 1752 по 1770 він спостерігав 93 покриття зір Місяцем, 400 затемнень супутників Юпітера, 5 сонячних затемнень, 9 місячних затемнень, виміряв місце розташування 400 зірок. Крім того, він спостерігав чотири проходження Меркурія по диску Сонця і два проходження Венери; також він брав участь у перевірці астрономічних годин на узбережжі Нідерландів і Бельгії [5].

Незабаром до Мессьє прийшло визнання наукової спільноти. У 1764 він був обраний членом наукових академій Англії і Голландії [5]. Відкрита ним у 1769 році велика комета здобула йому визнання широкої публіки у Франції. Кометою зацікавився навіть король Франції Людовик XV, що отримав карту з зазначеним положенням комети, намальовану самим першовідкривачем [5]. Від Людовіка XV Мессьє отримав своє відоме прізвисько le furet des comètes (буквально «кометний тхір», на українську мову зазвичай перекладається як «ловець комет» [7]), так як він настільки добре «розоряв гнізда комет», що ні одна комета за багато років не «вилупилася з яйця», не будучи вже відкритої Мессьє [5].

У 1770, через два тижні після відкриття чергової комети (в даний час зазвичай званої кометою Лекселя на прізвище астронома, який обчислив її орбіту), Мессьє був прийнятий у французьку Академію наук, а потім і в інші зарубіжні наукові товариства [8]. У 1771у він також отримав титул «Військово-морський астроном», що раніше належав Делілю [8].

26 листопада 1770 року Мессьє одружився з Марі-Мадлен Дордоло де Вермошан, з якою був знайомий п'ятнадцять років. Шлюб благородної дами і буржуа був вельми нетиповий для того часу, його зробили можливим лише великі наукові успіхи Мессьє.

У 1771 Мессьє відкрив дві нові комети і завершив складання першої редакції свого каталогу, що включає 45 об'єктів . 15 березня 1772 року у Мессьє народився син, Антуан-Шарль Мессьє. Однак Мессьє чекав серйозний удар: 22 березня 1772 від пологової гарячки померла його дружина, а 26 березня помер і його син.

Незважаючи на удари долі, Мессьє продовжував інтенсивно працювати. У день смерті сина він почав спостереження за новою кометою, відкритої Монтенем, а в серпні 1772 здійснив поїздку в Зальм, де також продовжував напружену роботу [8]. Зустріч з родиною допомогла повернути якийсь порядок у особисте життя Мессьє: при поверненні в Париж його супроводжували Жозеф-Гіацинт, його племінник, та Барбе, його сестра.

Мессьє продовжував спостереження і в 1780 році опублікував другу редакцію каталогу туманностей, що включала вже 68 об'єктів [8]. Каталог продовжував поповнюватися, попри те, що в нього включалися лише об'єкти, які випадково потрапляли в поле зору в Мессьє в процесі «полювання за кометами». Третя редакція каталогу, в якій містилися описи 103 об'єктів, була випущена в 1781 році. Багато хто з включених до неї об'єктів були відкриті не самим Мессьє, а його новим співробітником П'єром Мешаном. Третя редакція каталогу стала останньою [8].

Мессьє був одним з перших астрономів, що спостерігали планету Уран. Саме до Мессьє звернувся її першовідкривач Гершель з проханням перевірити, чи не є побачений їм об'єкт новою кометою. Вимірювання Мессьє та обчислення Сарону дозволили визначити орбіту цього об'єкта, який виявився раніше невідомої планетою .

Незабаром Гершель перейняв у Мессьє естафету першовідкривача нових туманностей: використання досконалішої, ніж у Мессьє, апаратури і систематичні пошуки дозволили йому відкрити понад 2000 таких об'єктів .

6 листопада 1781 року трагічна випадковість змусила Мессьє зробити тривалу перерву в роботі. Під час прогулянки в парку Монсо він вирішив оглянути вхід в підвал будівлі, послизнувся і впав з висоти восьми метрів, зламавши стегно, плече, два ребра, зап'ястя і втративши багато крові. Відновлення після травми було вкрай важким. Нога неправильно зрослася, і її довелося ламати знову. Лише через рік Мессьє зміг приступити до спостережень (12 листопада 1782 року він спостерігав проходження Меркурія по диску Сонця); до кінця життя він кульгав. Гершель зазначав, що Мессьє так і не вдалося повністю відновитися після цього нещасного випадку .

14 липня 1789 року повсталий народ узяв штурмом в'язницю Парижа — Бастилію. За падінням тюремних стін було падіння усталеного порядку життя — в тому числі і для Мессьє. Розвал військово-морського флоту зумовив припинення фінансування його обсерваторії. Мессьє допомагала продовжувати спостереження лише підтримка його колеги Лаланда, що став директором установи, яка раніше було Королівською обсерваторією Парижа [10].

Потім пішли й інші удари: у 1793 році були розпущені всі академії, а 20 квітня 1794 року був страчений де Сарон, який до останнього моменту займався обчисленням орбіт комет, відкритих Мессьє. Анексія Зальма поставила в скрутне становище сім'ю Мессьє, що знаходилася в тісній залежності від місцевого дворянства.

Термідоріанський переворот і закінчення революційного терору принесли якійсь спокій в життя Мессьє. У 1795 році він увійшов до числа членів новоствореного Національного інституту науки і мистецтв, а в 1796 увійшов до числа астрономів Бюро довгот. У 1806 році Наполеон завітав Мессьє Орден Почесного легіону (зраділий нагородою, старий вчений неабияк зіпсував свою репутацію, заявивши про те, що велика комета 1769 сповістила народження майбутнього імператора Франції) .

У 1801 році, у віці 71 років, Мессьє відкрив свою останню комету. Останнє спостереження було зроблено ним в 1807, після чого його здоров'я почало швидко погіршуватися. З 1808 року, через погіршання зору він не міг вже читати і писати, а в 1812 його паралізувало на одну сторону .

Мессьє помер 11 квітня 1817 року у віці 86 років. Він був похований на кладовищі Пер-Лашез. У похоронній промові Деламбр, секретар відтвореної Королівської академії наук сказав наступне:
« Він не написав жодної книжки, жодного трактату, загального або приватного, але його спостереження ще довгий час будуть залишатися в скарбниці Академії. Його знаменитий колега Лаланд створив на його честь сузір'я, єдине, що носить ім'я астронома. Воно буде зберігати пам'ять про нього, але ім'я його навічно залишиться в науці незалежно від цього дружнього вшанування: воно залишиться вписаним в каталозі комет, куди воно входить настільки ж часто, наскільки й обґрунтовано. »

На честь Мессьє в 1775 році астроном Лаланд запропонував сузір'я Зберігач Врожаю (лат. Custos Messium), яке в наш час скасоване.

У своїй присвяті Лаланд зазначав: «Це назва завжди буде нагадувати астрономам майбутнього про мужність і старанності нашого працьовитого спостерігача Мессьє, який з 1757 року, схоже, зайнятий однією справою: патрулюванням неба в пошуках комет» .

На картах зоряного неба воно зображалося у вигляді сторожа, що наглядає за полем пшениці, і нерідко підписувалося французьким ім'ям «Мессьє». Воно знаходилося серед сузір'їв Жирафа, Кассіопея і Цефей, близько також згодом скасованого сузір'я Північний Олень.

Сам Мессьє вважав, що Лаланд вибрав цю область неба тому, що в ній була відкрита комета 1774 року. Ця комета була єдиною за 14 років, які пройшли після смерті дружини Мессьє, відкритою не Мессьє — що було досить великим ударом для нього.
Комети, відкриті Мессьє
Намальована Мессьє карта зоряного неба з зазначеною на ній траєкторією руху відкритої ним комети 1764

C/1760 B1 (Messier)
C/1763 S1 (Messier)
C/1764 A1 (Messier)
C/1766 E1 (Messier)
C/1769 P1 (Messier)
D/1770 L1 (Lexell)
C/1771 G1 (Messier)
C/1773 T1 (Messier)
C/1780 U2 (Messier)
C/1788 W1 (Messier)
C/1793 S2 (Messier)
C/1798 G1 (Messier)
C/1785 A1 (Messier-Mechain) — спільно з П. Мешаном

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 220798 раз)