Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212991 раз)

SP

Цитувати

(Messier-Mechain) — спільно з П. Мешаном

Во французском языке сочетание букв -ai- читается как -э-, пишется -e-, Мешен.

SIDEROCRATOR

29 червня 1818 р народився Анджело П'єтро Секкі (італ. Angelo Pietro Secchi, 29 червня 1818 — 26 лютого 1878) — італійський священик і астроном, директор обсерваторії Папського Григоріанського університету. Член Паризької Академії наук, іноземний член-кореспондент Петербурзької Академії наук. Серед астрономів Секкі отримав неофіційний титул «батька астрофізики».

У 1833 вступив в орден єзуїтів, здобув освіту в Римському єзуїтському колегіумі. До 1848 викладав фізику і математику в єзуїтських колегіумах у Лоретто та Римі, потім нетривалий час викладав в Стоунігерст (Англія) і Джорджтаунському університеті (США). З 1849 по 1878 роки — професор астрономії та директор обсерваторії Римського єзуїтського колегіуму.

Один з піонерів астроспектроскопії. У 1863–1868 вивчив спектри близько 4000 зірок; першим висунув ідею класифікації зоряних спектрів і розробив таку класифікацію, розділивши зоряні спектри на чотири основні типи. Ця класифікація залишалася загальновизнаною до введення на початку XX століття Гарвардської класифікації. Виділив також деякі пекулярні спектри, що не вкладалися в звичайну класифікацію (зірки з емісійними лініями, нові). Першим після Йозефа Фраунгофера успішно використовував об'єктивну призму. Вивчав поверхню Сонця (плями, гранули, протуберанці), розробив теорію його будови, засновану на уявленні про газ, що перебуває в стані сильного стиснення. Його погляди на природу Сонця викладені у праці «Сонце» (т. 1-2, 1870), що набула широкої популярності. У 1860 вперше сфотографував сонячну корону. Одночасно з Вільямом Гаґґінсом виконав перші спектральні спостереження планет, відзначив присутність у червоній ділянці спектра Юпітера смуги поглинання, згодом ототожненої з метаном. В ранній період занять астрономією спостерігав планети (робив замальовки Марса), туманності, подвійні зірки. У 1859 помітив дві темні лінії на Марсі і дав їм назву «canali» (протоки), прийняте потім Джованні Скіапареллі. Працював також у галузі геодезії, метеорології (прогнозування погоди), земного магнетизму.

Анджело Секкі вимірював у 1865 р. прозорість морської води, занурюючи на тросі білий диск діаметром 30 см й зауважуючи глибину, на якій він перестає бути видимим. Ця глибина, виражена в метрах, приймається за міру прозорості води, а сам диск відтоді зветься диском Секкі.

Edward

+100

SIDEROCRATOR

1 липня 1914 р. помер Герман Йозеф Клейн (нім. Hermann Joseph Klein, 1844 -1914) - німецький астроном і метеоролог.

Спочатку був книгопродавцем, потім захопився астрономією, самостійно вивчив математику й астрономію і в 1874 захистив дисертацію в Гессенському університеті. Вів спостереження спочатку у власній обсерваторії, в 1880 став директором астрономічної і метеорологічної обсерваторії в Лінденталь (поблизу Кельна).

Відомий багаторічними спостереженнями Місяця, в ході яких прийшов до висновку про триваючу вулканічну активність супутника Землі. У 1879 повідомив про відкриття нового кратера поблизу борозни Гігіна. У 1882 зафіксував яскравий спалах в кратері Альфонс, який інтерпретував як виверження вулкана. (Існування вулканічної діяльності в Альфонсі було також встановлено Н. А. Козирєвим в 1958 спектроскопічним шляхом, проте сучасні дослідження спростували цю точку зору).
З 1882 видавав науково-популярний астрономічний журнал «Sirius» (Лейпциг), журнал «Gaea», а з 1890 - «Щорічник астрономії і геофізики» (нім. «Jahrbuch der Astronomie und Geophysik»).
Автор відомих в усьому світі популярних книг з астрономії та метеорології, зокрема:
«Anleitung zur Durchmusterung des Himmels» (1882);
«Astronomische Abende» (1890);
«Kosmologische Briefe» (1891);
«Зоряний атлас» (1886)
«Führer am Sternhimmel» (1892).
На його честь названо кратер Клейн на Місяці.

SIDEROCRATOR

36 років тому 2 липня 1979 р. помер Карлайл Сміт Білз (англ. Carlyle Smith Beals; 29 червня 1899 – 2 липня 1979) — канадський астроном.

Закінчив Акадійській університет в 1919. Продовжував освіту в університах Торонто і Лондона. У 1926-1927 працював в Акадійському університеті, в 1927-1964 - в Астрофізичній обсерваторії у Вікторія (Британська Колумбія; з 1946 - директор). З 1946 - керівник всіх канадських урядових обсерваторій. Вніс великий внесок до розвитку астрофізичних і геофізичних досліджень в Канаді, в оснащення обсерваторій цієї країни сучасним устаткуванням.

Основні наукові роботи відносяться до спектроскопії зірок і міжзоряної речовини.
Детально досліджував спектри зірок типів Вольфа - Райє і P Лебедя, нових зірок. Показав, що спостережувані особливості спектрів цих нестаціонарних зірок обумовлені закінченням речовини з їхньої поверхні. Розробив класифікаційну схему спектрів зірок Вольфа - Райє і побудував для них шкалу температур, засновану на інтенсивностях емісійних ліній. Виконані Білзом дослідження інтенсивностей і променевих швидкостей міжзоряних ліній натрію і кальцію мали велике значення для розуміння поведінки міжзоряної речовини і міжзоряного поглинання світла. У 1936 виявив у деяких зірок складну структуру міжзоряних ліній, що свідчить про існування декількох поглинаючих хмар між зіркою і Сонцем. На території Канади відкрив і досліджував низку стародавніх кратерів, що утворилися в результаті падіння крупних метеоритів.

SIDEROCRATOR

126 років тому 6 липня 1889 р. народився видатний радянський оптик, астроном, активний член київського гуртка аматорів астрономії Володимир Павлович Линник (24 червня (6 липня) 1889, Харків — 9 липня 1984).
Особливо вражають його розробки, що стосуються астрономічного приладобудування. Людина, яка народилась у XIX ст., зуміла передбачити й запропонувати схеми та технології, що стали актуальними у XX ст. й залишаються передовими у нашому, XXI, ст.
Передумови інтересу до астрономії
В.П. Лінник народився 6 липня 1889 р. в Харкові в сім'ї токаря по металу Івана Петровича Темнова. Після смерті батька 1891 р. мати, не маючи матеріальних можливостей утримувати дитину, віддала сина на виховання своєму братові Павлу Федоровичу Лінникові, а сама поїхала на заробітки до Києва. Павло Федорович усиновив небожа, тому прізвище хлопчика змінилося. Малий Володя до 1898 р. жив у с. Парастаївка Чернігівської губернії. Там на цукровому заводі Павло Федорович працював ковалем. Потім родина переїхала до Білої Церкви, де Володимир закінчив спочатку двокласне училище, а потім у 1909 р. гімназію із золотою медаллю.
Того ж року В.П. Лінник вступив на фізико-математичний факультет Київського університету св. Володимира. Під час перебування В.П. Лінника в Києві увагу населення, а особливо студентства, привернули дві визначні астрономічні події. У 1910 р. всі захоплено милувалися яскравою кометою Галлея. У місті у зв'язку з цією подією навіть виник гурток аматорів астрономії, який через декілька років набув визнання далеко за межами Києва, до нього бажали вступити мешканці багатьох сіл і міст.
Активні члени цього гуртка, переважно люди з фізико-математичною освітою, розгорнули астрономічну просвітницьку діяльність серед населення — читали лекції, демонстрували небо за допомогою телескопів, умішали статті з астрономічної тематики в місцевих газетах і журналах. Пересічний киянин у роки існування гуртка (1910—1917) міг вільно отримати відповіді на будь-які запитання з астрономії, завітавши на заходи цієї спільноти.
У серпні 1914 р. через Київ мала пройти смуга повного сонячного затемнення. Задовго до цієї дати науковці, студенти та викладачі, місцеві газети жваво обговорювали майбутню подію. За місяць перед затемненням до Києва прибули зі своїми приладами експедиції Лікської обсерваторії (США) та Московського університету. Для провінційного на той час міста сонячне затемнення 1914 р. стало вдалою нагодою ознайомитися з новітніми астрономічними приладами. Студенти та молоді вчені були в захваті від побачених новинок.
Володимир Лінник на той час теж був активним членом Київського гуртка аматорів астрономії і вже спеціалізувався з оптики. Тому саме йому доручили бути асистентом у самого Кемпбелла, директора Лікської обсерваторії. Зі спогадів учасників тих подій, у Кемпбелла після першої же розмови з юнаком склалося приємне враження про нього. Поважний учений спочатку навіть запитував: «Це професор?», а від'їжджаючи з Києва, в присутності інших сказав Володимирові: «Я сподіваюсь із часом про Вас що-небудь почути».
У 1914 р. В.П. Лінник закінчив університет з дипломом І ступеня (випускна дипломна робота була присвячена астрономії — «Обчислення орбіти комети»). Його затвердили як асистента на кафедрі фізики в альмаматер. У той же час він викладав фізику в жіночій гімназії св. Ольги. На жаль, початок наукової та педагогічної діяльності В. П. Лінника перервала Перша світова війна. У 1916—1918 pp. В.П. Лінник завідував оптичною майстернею Військово-промислового комітету в Києві.
Оптична майстерня, в якій працював В. П. Лінник, лише впродовж другого півріччя 1916 р. виконала такі роботи:
— за завданням Південно-Західного фронту спроектовано та виготовлено оптичний прилад секретного виробництва та вертикальний кутомір спеціального призначення, сконструйовано та виготовлено оптичний пристрій, який дає змогу влаштовувати дистанційні ґратки в біноклях галілеївського типу, що ними забезпечено переважно піхотні частини, виготовлено 19 артилерійських кутомірів, 7 дистанційних ґраток, декілька дрібних частин до прожекторів, 2 німецьких панорамних приціли, виготовлено 70 оптичних і кутомірних снарядів.
Після того, як була закрита оптична майстерня в Києві, В.П. Лінник повернувся до Білої Церкви, де став викладати фізику у сільськогосподарському технікумі (тепер — Білоцерківський аграрний університет), але й не перервав наукових досліджень. Саме в Білій Церкві Володимир Павлович став опрацьовувати оптичні методики та виготовляти самостійно підзорні труби. Робота над теорією оптичного приладу приводить його до висновку, що треба перевіряти точну форму оптичної поверхні, щоб досягти якомога кращої роздільної здатності інструмента. На шляху до цієї мети він розроблює метод дослідження параболічних дзеркал й астрономічних об'єктивів, а також принцип гармонічного аналізатора, пристосованого до механічного обчислення заданих інтегралів, і сам його виготовляє. У 1921 р. в Києві зібрався II з'їзд Російської асоціації фізиків, утвореної 1919 р. На цьому з'їзді В. П. Лінник виступив з доповіддю про спосіб дослідження параболічних дзеркал й астрономічних об'єктивів — ця доповідь стала його першою науковою публікацією.
Впродовж 1920—1922 pp. була втілена українська концепція освіти, за якою вища школа зазнала серйозних структурних змін. Були створені науково-дослідницькі кафедри (НДК), які фактично ставали першими зразками радянської аспірантури. У КПІ 1 лютого 1922 р. була створена НДК фізики на чолі з О. Г. Гольдманом, який 1923 р. запросив на кафедру В. П. Лінника. Це запрошення стало вирішальним у його житті, молодий учений-експериментатор отримав офіційне право працювати в лабораторії та віддаватися науці. Там, одночасно вивчаючи питання прикладної оптики та досліджуючи рентгенівські промені, В.П. Цінник продовжував цікавитись астрономією.
У 1926 р. В.П. Лінника переводять з аспірантів до наукових співробітників кафедри. На захист Володимир Павлович представив тези «Хвилі світла як засіб для виміряння довжини та кута» й огляд своїх праць, на підставі якого можна висновувати про тематику його наукової роботи та про дослідження, проведені в КПІ. В. П. Лінник розробив точний метод для виміряння показника заломлення рентгенівських променів у різних середовищах; уперше спостерігав явище ллойдівської інтерференції рентгенівських променів, що дало йому змогу безпосередньо визначити їхню довжину хвилі; розробив метод для дослідження структури кристалів (названий його ім'ям); організував 1923 р. (за підтримки О.Г. Гольдмана) при КП1 майстерню точного приладдя для фізичних досліджень. В особовій справі В.П. Лінника читаємо: «Консультуючи при майстерні точного приладдя КПІ, улаштовую перший на Україні заклад для виробництва точних оптичних приборів». Про цю майстерню знали всюди. У Росії називали оптичні заводи, а в Україні — «майстерні в Києві Лінника».
У 1926 р. сам академік Д.С. Рождественський запросив Володимира Павловича на роботу в ДОІ (рос ГОИ), на що В. П. Лінник з радістю погодився, бо саме в цьому інституті був зосереджений «оптичний пульс» країни. Того ж року його обрали заступником голови Оптичного товариства.
У перші роки роботи в ДОІ (1926—1931) В.П. Лінник був звичайним фізиком. У 1931 р. його відрядили до Німеччини вивчати виробництво мікроскопів. Після повернення В.П. Лінник очолив Сектор точних приладів у ДОІ.
Інститут з перших років свого існування видає «Праці ДОІ» як один із засобів поширення оптичних знань, а з 1931 р. — єдиний на той час спеціалізований журнал з оптики «Оптико-механічна промисловість» (з 1992 р. — «Оптичний журнал»), у становленні якого взяв активну участь В.П. Лінник. Журнал популярний і досі серед фахівців-оптиків.
Активному передаванню знань із галузі оптики сприяла педагогічна діяльність провідних співробітників ДОІ. Упродовж тривалого часу В.П. Лінник читав курс лекцій з геометричної оптики та теорії оптичних приладів у Ленінградському державному університеті (ЛДУ). У 1934 р. він здобув науковий ступінь доктора фізико-математичних наук без захисту дисертації. Того ж року був затверджений професором ЛДУ, а згодом і Ленінградського інституту точної механіки й оптики (ЛІТМО), де завідував (1939—1941) лабораторією оптичних приладів.
Детальне, поглиблене дослідження інтерференційних явищ дало змогу В.П. Лінникові не тільки розробити цілу низку приладів за новими принципами для дослідження якості поверхонь точних механічних деталей, але й запропонувати оригінальні астрономічні прилади, щоб проводити спостереження. Уже 1946 р. в Головній астрономічній обсерваторії AH CPCP (Пулково) був установлений принципово новий інструмент — зоряний інтерферометр конструкції В.П. Лінника (астрономічний оптичний інструмент, щоб вимірювати, використовуючи явище інтерференції світла, особливо малі кутові відстані — 0.1—0.01"). Прилад застосовують переважно для вимірювання кутових діаметрів зір і кутових відстаней між компонентами тісних подвійних зір. Найпростіша конструкція — це звичайний телескоп, на об'єктиві якого розміщено непрозорий екран із двома однаковими за формою отворами, наприклад, паралельними щілинами. На зображенні зорі в цьому разі спостерігаються інтерференційні смуги, вигляд яких змінюється під час змінювання відстані між отворами в екрані чи взаємної орієнтації прямої, що з'єднує компоненти подвійної, й отворів в екрані. Простий зоряний інтерферометр дає змогу збільшити роздільну здатність телескопа приблизно вдвічі. У складніших приладах в основі оптичних схем лежать методи ділення хвильового фронту або амплітуди хвилі від джерела світла. Хвильовий фронт ділиться в просторі за допомогою дзеркала чи біпризми Френеля (інтерферометри Френеля, Майкельсона, Релея, Жамена, Маха—Дендера, Рождественського). У методах ділення амплітуди світлову хвилю від джерела розділяють на оптичному елементі, який частково пропускає, а частково відбиває світло (інтерферометр Фабрі—Перо).
За допомогою інтерферометра Майкельсона вперше була виміряна абсолютна величина довжини світлової хвилі та доведено, що швидкість світла не залежить від руху Землі. Вивчаючи схему зоряного інтерферометра Майкельсона, запропонованого ще наприкінці XIX ст., В.П. Лінник вирішив використати явище, що заважає спостереженням на цьому приладі, — зникнення інтерференційних смуг, які спостерігаються на дифракційному зображенні зорі, під час зміщення її з оптичної осі приладу. Він показав, що це явище може бути дуже корисним, бо дає змогу використовувати зоряний інтерферометр як особливо точний візир на віддалений об'єкт малих розмірів, котрий випромінює світло.
Інтерферометр Лінника тривалий час використовували в Пулковській обсерваторії, а 2001 р. згідно з Постановою Уряду РФ «Про перелік об'єктів історичного та культурного надбання федерального значення, які є в м. Санкт-Петербурзі» до загального переліку був занесений павільйон малого зоряного інтерферометра В.П. Лінника.
Явище інтерференції В.П. Лінник вдало використав і в інших своїх конструкціях астрономічних приладів — в інтерференційному пасажному інструменті, інтерференційному калібрі кута й інтерференційному геліометрі. Він звернув увагу на той факт, що нульова смуга проходить через середину зображення зорі в момент перетинання нею площини симетрії інтерферометра, яка ділить навпіл кут між дзеркалами, що поділяють світловий фронт. На підставі цього явища вчений сконструював інтерференційний пасажний інструмент для реєстрації з особливою точністю моменту проходження зорі через меридіан. В.П. Лінник запропонував також спеціальну оптичну схему для інтерферометра (так званого калібра кута), який дає можливість вимірювати з великою точністю великі кути. Так, наприклад, діаметр Сонця (приблизно 36') удавалося вимірювати за допомогою цього приладу з точністю 0.1" за вимірювальної бази калібра лише 300 мм. Інтерференційний геліометр конструкції В.П. Лінника давав змогу вимірювати кутовий діаметр Сонця з точністю, значно більшою, ніж точність інших тогочасних методів вимірювання.
Велику увагу приділяв В.П. Лінник астрономічним спостереженням, і в цій галузі він розробив цілу низку нових методів дослідження. Наприклад, 1959 р. Володимир Павлович запропонував оригінальний метод отримування інтерференційних реперів на фотознімку спектру, знятого за допомогою безщілинного зоряного спектрографа. Метод полягає в тому, шо використовуються так звані смуги Тальбота, які на знімку служать за спектри порівняння у спектрографах зі щілиною. Наявність інтерференційних реперів, а також розроблена В.П. Лінником методика отримування спектрограм та дослідження їх за допомогою стереокомпаратора усувають помилки визначення довжин хвиль лабораторного джерела світла, виключають накладання спектральних ліній цього джерела на досліджувані лінії та підвищують точність вимірювання зміщення ліній у спектрах зір. Завдяки цьому поліпшуються можливості визначення променевих швидкостей зір. Але ця схема мала один недолік: щоб підвищити точність, треба мати досить тонкі смуги, але в такому разі їх видно багато і вони замивають основний спектр. Тому згодом В.П. Лінник запропонував ще одну ідею для вимірювання доплерівського зміщення, яка давала можливість розширювати спектр зорі.
Витвір В.П. Лінника — зенітний коліматор для випробовування зорових труб і для кутових вимірянь під час дослідження інструментів у лабораторних умовах — довго слугував багатьом лабораторіям та оптичним майстерням.
Володимир Павлович ще у 1930-ті pp., беручи активну участь у становленні радянської оптичної промисловості, мріяв про розширення можливостей астрономічних приладів. Невдовзі після війни, коли країна ще не встигла відновити зруйноване, академік В.П. Лінник звертається до керівних органів СРСР із пропозицією розпочати розробку дзеркала та механіки для найбільшого у світі телескопа. Після великої попередньої розрахункової роботи й довгих переговорів нарешті 5 березня 1960 р. Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову про створення телескопа-рефлектора з головним дзеркалом нечуваних на той час розмірів — 6 м. Основні роботи були доручені Ленінградському оптико-механічному об'єднанню (ЛОМО). Паралельно проводились спеціальні дослідні роботи з вибору місця для телескопа, у результаті довгих пошуків обрали місце поряд з горою Пастухова неподалік станиці Зеленчуцької Карачаєво-Черкеської автономної області, на висоті 2100 м над рівнем моря.
В.П. Лінник, який був на той час головою ради зі створення 6-м телескопа (ВТА), запропонував азимутальне монтування — принципово важливе для успішної роботи велетенського інструмента. В.П. Лінник разом із чл.-кор. АН СРСР О.О. Мельниковим вирішили замінити екваторіальне монтування, коли телескоп під час слідкування за зорею обертається навколо однієї осі (паралельної осі обертання Землі), на монтування, що має дві осі обертання — горизонтальну та вертикальну. Раніше ведення телескопа з азимутальним монтуванням здійснювали вручну, але воно не могло бути точним для великих телескопів. Із розвитком електроніки та появою обчислювальних машин стало можливим автоматично стежити одночасно за двома координатами. Азимутальне монтування має значні переваги у разі великих дзеркал, бо полегшує процес розвантажування головного дзеркала, підвищує жорсткість телескопа, одночасно зменшуючи його розміри.
Крім того, за первісним планом оснащення ВТА передбачалось установити на додаток до комплекту дифракційних спектрографів ще й безщілинний спектрограф Лінника. Телескоп успішно працює вже понад 40 років і залишається одним з найбільш використовуваних інструментів, на якому проводять найсучасніші астрономічні дослідження. У роботі цього телескопа є важлива частка ідей і розробок нашого співвітчизника В.П. Лінника.
Давно відомо, що фактична роздільна здатність великих телескопів набагато нижча за теоретичну. Це пояснюється впливом неоднорідностей атмосфери, які деформують світлову хвилю від зорі. У 1957 р. В.П. Лінник висловив ідею про допоміжне дзеркало телескопа, складене з декількох частин, кожна з яких могла б переміщуватися в невеликих межах перпендикулярно до своєї поверхні. Щоб компенсувати місцеві неоднорідності, можна автоматично зміщувати окремі ділянки дзеркала, використовуючи інтерферометр і декілька фотоелементів, які реєструють освітленість кожної ділянки. У результаті це дасть змогу повністю використати роздільну здатність великих телескопів.
Ця ідея в принципі була не нова, але саме В.П. Лінник запропонував практичні розробки для вирішення давньої проблеми. Ще Ісаак Ньютон у 1704 р. зрозумів, що турбулентність атмосфери впливає на формування зображення. Як повітряні потоки, що підіймаються над нагрітою ділянкою землі, можуть зіпсувати зображення віддаленого об'єкта, саме так сформоване телескопом зображення спотворюють температурні зміни в навколишній атмосфері. З цієї причини світло, яке входить у телескоп, ішло до нього за різними траєкторіями та потрапляє в різні точки вхідної апертури. Розмір зображення та його якість залежать від характеристики просторової турбулентності, яка дорівнює приблизно 10 см у місці зі спокійними атмосферними умовами. Навіть у такому місці роздільна здатність великого телескопа порівнянна з тою, яку дає 10-см телескоп. Простіше кажучи, атмосферна турбулентність діє так, начебто одну велику апертуру телескопа замінили багато апертур малих телескопів розміром приблизно 10 см, причому кожен телескоп неначе трясеться незалежно від інших. І. Ньютон пропонував установлювати телескопи якомога вище в горах, щоб зменшити шар атмосфери; згодом намагалися встановлювати телескопи на літаках, повітряних кулях і стратостатах, нещодавно — на космічних кораблях. Але такі проекти надто дорогі, до того ж кількості «високих» телескопів замало для астрономічних потреб.
У 1953 р. американський астроном Хорас Бебкок (Horace Babcock) запропонував інструмент, який міг би вимірювати в реальному часі атмосферні спотворення та коректувати їх, використовуючи оптичні компоненти, які здатні швидко перебудовуватися. Але довгий час не було технологій, які надавали б можливість реалізувати цю ідею. Пропозиція В.П. Лінника значно просунула конструктивно нову можливість. Саме завдяки його розробкам, виконаним у 1950-х pp., лише тепер, у XXI ст., стало можливим використання телескопів таких конструкцій.
Коли Володимир Павлович вийшов на пенсію, то, відданий прихильності до астрономії, обладнав на своїй дачі в Комарово приватну обсерваторію, де продовжував дослідження з астрономічним інструментарієм, і, нарешті, зміг насолоджуватись астрономічними спостереженнями.

SIDEROCRATOR

4 липня 1902 р. помер французький астроном Ерве-Огюст-Етьєн-Албан Фай (фр. Hervé-Auguste-Etienne-Albans Faye; 1814 - 1902) - .

Ерве Огюст Фай народився 5 жовтня 1814 в Сен-Бенуа-дю-Со в департаменті Ендр (Франція). У 1836 р він закінчив знамениту паризьку Політехнічну школу і завдяки протекції Ф. Д. Араго почав працювати в Паризькій астрономічної обсерваторії. Він був професором геодезії (1848-1854 рр.) Та астрономії (з 1873 р) в Політехнічній школі, професором астрономії в м Нансі і ректором місцевої академії (університету). У 1886 р його призначили президентом відомої астрономо-геодезичної установи Франції Бюро довготи, з 1891 р він очолював постійну Міжнародну комісію з вимірювання Землі. Фай займав пост міністра освіти (1878), інспектора вищої освіти (1879- 1888 рр.). З 1847 Е. Фай був членом Паризької Академії наук.
Діяльність Фая в астрономії відбила цікавий поворотний етап у розвитку цієї стародавньої науки в напрямку її об'єднання з фізикою. Небесний механік за освітою, Фай займався обчисленням орбіт комет, у тому числі відкритої ним в 1843 р короткоперіодичної (з періодом в 7 років) комети, що носить його ім'я. Він удосконалював астрономічні інструменти, одним з перших застосував фотографію при спостереженні зірок. Проте інтереси вченого були багато ширше. В останній чверті XIX ст. увагу астрономів, в тому числі і Фая, все більше привертали проблеми внутрішньої будови, еволюції та походження небесних об'єктів. Нові успіхи механіки, термодинаміки і відкриття в самій астрономії вимагали перегляду загальноприйнято старої космогонії та концепції Канта-Лапласа. Робота в галузі геодезії і геофізики, спостереження багатьох явищ в атмосфері переконали Фая в істотній ролі в природі вихрових рухів як універсальних, легко виникаючих і найбільш стійких. Фай побудував, зокрема, теорію утворення сонячних плям як вихорів в сонячній атмосфері.

Відродивши декартівську ідею космічних вихорів Фай розвинув у 80-ті роки XIX ст. свою гіпотезу походження Сонячної системи і зірок,приділивши особливу увагу подвійним зіркам. Початковий стан матерії нинішнього Всесвіту, за гіпотезою Фая, -хаотичні розсіяні в просторі частинки типу метеоритного пилу, однак, на відміну від припущень Канта, наділені не тільки взаємним тяжінням, але і безладними по напряму і швидкості руху. Останнє і породжує місцеві завихрення, причому різних напрямків, так що сумарний момент кількості руху всієї розглянутої матерії залишається рівним нулю (цим була усунена основна механічна помилка Канта-допущення виникнення моменту кількості руху). Оскільки більша частина речовини при цьому втягується в центр вихору, то весь простір поділяється на «вихрові клітини», одна з яких і стала протосонячною системою. Метеоритний характер частинок забезпечував можливість непружних зіткнень, що в свою чергу робило реальним гальмування, злипання, розігрів частинок. Для формування планет і їх супутників Фай припустив виникнення в спіралевидних гілках вихорів, які, як він думав, поступово перетворюються в відірвалися від центру кільця, вторинних завихрювань і т. д. Тим часом частина матерії втягується в центр основного вихору і утворює центральне згущення, яке від стиснення розігрівається, перетворюючись на зорю- Сонце. Сонце за Фаєм утворюється значно пізніше планет, особливо внутрішніх, найбільш старих, за гіпотезою Фая. Знаючи лише одне джерело зоряної енергії - стиснення, яке забезпечувало випромінювання зірки не більше ніж на десятки мільйонів років, Фай намагався узгодити це з геологічними і палеонтологічними даними про те, що вік Землі не менше мільярда років. Гіпотеза Фая вперше змогла пояснити деякі деталі Сонячної системи-розподіл ексцентриситетів планетних орбіт, комет як членів Сонячної системи (у Лапласа вони вважалися чужими «прибульцями»), зворотне обертання Урана і деяких супутників зовнішніх планет. Свою вихреву гіпотезу Фай застосував і до утворення подвійних зірок-з різних ядер згущення однієї і тієї ж туманності. Більше того, він розглянув загальну концепцію розвитку первісної хаотичої матерії і прийшов до висновку, що в різних випадках можна чекати різних результатів-освіти одиночній зірки без супутників, зірки, оточеній незліченними малими тілами типу астероїдів і комет, подвійної зірки або ж, нарешті, зірки з набором супутників планетарних розмірів, що становлять надзвичайно плоску систему. Інтенсивний розвиток спостережної астрономії, фізики і народження астрофізики показали до кінця XIX ст. незадовільність гіпотези Фая в цілому, як і інших численних гіпотез, що висувалися в цей час. Але деякі ідеї Фая втрималися в науці. Особливо плідною виявилася його ідея місцевих завихрювань, яка знайшла вираження в більш пізніх зоряно-космогонічних гіпотезах (наприклад, в гіпотезі Вайцзеккера) і продовжує привертати увагу космогоністів наших днів при розгляді проблем походження галактик і Метагалактики в цілому.

Гіпотеза Фая займає XIII і XIV глави його великого твору «Походження світу. Космогонічні теорії давні і сучасні, критика гіпотези Лапласа і власна теорія автора »(1884 г.). Воно мало дуже великий успіх і витримало чотири видання до 1907 р (в 1892 р повністю, в 1923 р XIII і XIV глави видані в російському перекладі). Цінністю книги Фая є те, що вона містить великий, в тому числі цитований матеріал з історії космогонії. Нарешті, в останній, XV чолі свого твору Фай один з перших серйозно розглянув проблему життя у Всесвіті після майже півторастолітніх чисто філософських, але далеких від точної науки розмов на цю тему і «заселення» живими розумними істотами чи не всіх тіл Всесвіту, від комет до зірок. Вважаючи життя, закономірним, але виключно рідкісним явищем у Всесвіті, Фай, можливо, першим накреслив шляхи дослідження цієї проблеми. Він вважав марним спроби виявити за допомогою телескопів наявність живих істот на інших тілах (космічні польоти в цей час лише почали входити в область наукової фантастики під пером Жюля Верна). Фай закликав досліджувати насамперед умови життя у Всесвіті, виявити ті фізичні, хімічні і властивості небесних тіл, які необхідні для виникнення життя на них, і з цієї точки зору обстежити небесні тіла. Фай вважав несерйозним, евристично безплідним просте проголошення нескінченного розмаїття форм життя, пристосовність її до будь-яких умов (через що, наприклад, допускали життя на зірках). Спираючись на єдність корінних законів неживої природи, він вважав, що природно очікувати існування якихось загальних законів і для живої природи і, отже, єдності чи схожості умов, в яких може виникнути життя. Серед цих умов Фай вказував сталість температури в деякому діапазоні помірних значень, а отже, близьку до кругової форму орбіти тіла, наявність помірного нахилу осі його обертання, обмежений діапазон відстаней від центральної зірки. На самому небесному тілі - наявність атмосфери, твердої кори, насиченою досить складним набором хімічних елементів, наявність води, так само як і достатньої сили тяжіння, а отже, і достатніх маси і розмірів тіла-Це відразу виключало з проблеми обидві крайні форми тіл -комети і астероїди, з одного боку, і зірки, - з іншого. Таким чином, виключалися всі випадки, коли в результаті згущення дифузійної матерії виникали одиночна або подвійна зірка, а також зірка з численними супутниками типу комет і астероїдів. Придатними для життя виявлялися лише тіла планетарної природи з параметрами, близькими до параметрів тіл у Сонячній, системі. Фай виступив також противником ідеї панспермії - перенесення живих зародків з одних небесних тіл на інші, вважаючи, що жива матерія не може витримати ні космічного холоду протягом тривалого часу, ні високої температури при русі крізь земну атмосферу, наприклад, аероліта, яким намагалися приписувати роль космічних переносників життя. У зв'язку з цим він робив песимістичний висновок про те, що з охолодженням Сонця загибель земної цивілізації неминуча. Слід додати, що вельми цікава особистість Е. Фая в історії науки виявилася забутою. Його ім'я не згадується в поширених книгах з історії астрономії-А. Беррі, А. Кларка, А. Паннекука (всупереч посиланням покажчика), можливо, через релігійні переконання вченого-католика. Однак ці переконання не завадили йому, як це часто буває з натуралістами, при обговоренні конкретних наукових проблем забути про релігію і проявити глибоко науковий, тверезий погляд на речі, про що говорить, наприклад, підхід Е. Фая до проблеми життя у Всесвіті. Помер Е. фай 4 липня 1902 в Парижі.

SIDEROCRATOR

6 липня 1476 р. помер Реґіомонта́н (лат. Regiomontanus, справжнє ім'я Йоганн Мюллер, нім. Johannes Müller;1436 — 1476) — видатний німецький математик, астроном, а також астролог, конструктор астрономічних інструментів, видавець, перекладач і католицький єпископ.

Йоганн Мюллер народився в місті Кенігсберзі в Баварії. Уже в 11 років він став студентом Лейпцизького університету. Навесні 1450 в 14 років він перейшов в Віденський університет. У 15 років після закінчення факультету вільних мистецтв Реґіомонтан став бакалавром. З 1453 слухав лекції з математики та астрономії Георга Пурбаха, з яким згодом співпрацював до раптової смерті останнього в 1461. У 1457 Реґіомонтан стає магістром і сам приступає до читання лекцій. В цьому ж році він приступає до систематичних астрономічних спостережень.

У 1461 році Реґіомонтан знайомиться з кардиналом Віссаріоном, від якого отримує пропозицію зробити поїздку до Італії, і в складі його почту їде в Рим. Протягом усього часу, який Реґіомонтан провів при кардиналі, він вів активний розшук давньогрецьких рукописів. Влітку 1463 Віссаріон їде до Венеції як папський легат, а Реґіомонтан його супроводжує. Тут Реґіомонтану першому в Європі вдалося виявити текст уцілілих шести книг «Арифметики» Діофанта. У 1464 Реґіомонтан читає в Падуї лекції з астрономії ал-Фаргані. В цей же час він знайомиться з феррарським астрономом і математиком Джованні Біанкіні і веде з ним листування.

Також у Римі має контакти з українським астрономом Юрієм Дрогобичем.

Влітку 1467 Реґіомонтан приїжджає до Угорщини на запрошення єпископа Яноша Вітеза і працює в Буді при дворі угорського короля Матвія Корвіна. З 1471 Реґіомонтан жив у Нюрнберзі, де він разом зі своїм учнем Бернхардом Вальтером заснував наукову друкарню і одну з перших в Європі обсерваторій в будинку, який згодом придбав знаменитий художник Альбрехт Дюрер (зараз будинок-музей Дюрера). Одним із перших оцінив значення недавно винайденого друкарства для науки, і надрукував «Нову теорію планет» Пурбаха (1472), деякі праці давньогрецьких учених; регулярно видавав астрономічні календарі.

Помер Реґіомонтан в 1476 в Римі, куди приїхав для проведеннякалендарної реформи.

Основною математичною працею Реґіомонтана був твір «Про всі види трикутників» (1462–1464). Це була перша праця в Європі, в якій тригонометрія розглядалася як самостійна дисципліна. У друкованому вигляді цей твір було опубліковано в 1533.

Перша книга цього твору присвячена вирішенню плоских трикутників. У другій книзі вводиться теорема синусів для плоских трикутників і розглядається ряд задач про плоскі трикутники, що призводять до квадратних рівнянь. Третя книга викладає основи сферичної геометрії. Її зміст в значній мірі збігається зі «Сферикою» Менелая і з аналогічними роботами арабомовних авторів. Центральною теоремою четвертої книги є сферична теорема синусів. У п'ятій книзі доводиться теорема, еквівалентна сферичній теоремі косинусів. Дві останні книги в основному спираються на роботи математиків країн ісламу, таких як ал-Баттані і ат-Тусі.

Більшість матеріалів зі сферичної геометрії у своїй книзі Реґіомонтан позичив без жодної згадки з робіт Джабіра ібн Афлаха 12 століття, це відзначив у 16 сторіччі Джироламо Кардано.[1]

Іншою важливою математичною працею Реґіомонтана були складені ним семизначні таблиці синусів з кроком 1' і таблиці тангенсів.

Діяльність Реґіомонтана багато в чому сприяла відродженню астрономії в Європі в новий час.
Він завершив переклад «Альмагеста» Клавдія Птолемея на латину, розпочатий Пурбахом, і написав коментар до нього. У Відні, разом з Пурбахом, а потім у Нюрнберзі виконав велику кількість спостережень планет, Місяця і Сонця, які лягли в основу складених ним таблиць, які замінили застарілі на той час «Альфонсова таблиці». У 1474 Реґіомонтан видав «Ефемериди» — таблиці координат зірок, положень планет і обставин з'єднань і затемнень на кожен день з 1475 по 1506 роки. Це були останні в історії науки таблиці, розраховані на основі теорії Птолемея, і перші астрономічні таблиці, видані типографським способом, ними користувалися Васко да Гама, Христофор Колумб і інші мореплавці.

Розробив метод «місячних відстаней» для знаходження широти і довготи на морі. Реґіомонтан написав низку робіт про астрономічні інструменти: універсальну астролябію (так звана «сафея», описана аз-Заркалі), сонячний годинник, армілярну сферу (сам Реґіомонтан називає цей пристрій «метеороскопом»).

В астрології він описав систему астрологічних домів, яка витіснила популярну на той момент систему Алькабітіуса.

SIDEROCRATOR

320 років тому 8 липня 1695 р помер Христия́н Гю́йгенс 1629 — 1695 — нідерландський фізик, механік, математик і астроном, винахідник маятникового годинника з анкерним обмежувачем, автор хвильової теорії світла та праць з оптики і теорії імовірності, відкривач кільця Сатурна і його супутника.
Гюйгенс народився в Гаазі. Його батько Константин Гюйгенс (Хейгенс) був таємним радником принців Оранських, літератором, який мав хорошу освіту.
Молодий Гюйгенс вивчав право і математику в Лейденському університеті, потім вирішив присвятити себе науці.
У 1651 р. опублікував «Розмірковування про квадратуру гіперболи, еліпса і круга».
Разом з братом він удосконалив телескоп, довівши його до 92-кратного збільшення, і зрештою зайнявся вивченням неба. Перша популярність прийшла до Гюйгенса, коли він відкрив кільця Сатурна (Галілео Галілей їх теж бачив, але не зміг зрозуміти, що це таке) і супутник цієї планети Титан.
У 1657 р. Гюйгенс отримав голландський патент на конструкцію маятникового годинника. В останні роки життя цей механізм намагався створити Галілей, але йому завадила прогресуюча сліпота. Годинник Гюйгенса реально працював і забезпечував чудову на той час точність ходу. Центральним елементом конструкції був придуманий Гюйгенсом анкер, який періодично підштовхував маятник і підтримував незатухаючі коливання. Сконструйований Гюйгенсом точний і недорогий годинник з маятником швидко отримав неабияке поширення у світі.
У 1665 р. на запрошення Жан-Батиста Кольбера оселився у Парижі та був прийнятий до членів Французької Академії наук. У 1666 р. на пропозицію Кольбера стає її першим президентом. Гюйгенс керував Академією 15 років.

У 1673 р. під назвою «Маятниковий годинник» виходить надзвичайно змістовна праця з кінематики прискореного руху. Ця книга було настільною у Ньютона, який завершив розпочату Галілеєм і продовжену Гюйгенсом побудову основ механіки.
1681: у зв'язку з наміченим скасуванням Нантського едикту Гюйгенс, не бажаючи переходити в католицизм, повернувся в Голландію, де продовжив свої наукові дослідження.
Наукову діяльність Християн Гюйгенс почав у 1651 р. твором про квадратуру гіперболи, еліпса і круга. У 1654 р. він "відкрив теорію еволют і евольвент.
1657 року Гюйгенс опублікував опис устрою винайденого ним годинника із маятником. Тоді вчені не мали такого необхідного для експериментів приладу, як точний годинник. Галілей, наприклад, для вивчення законів падіння вимірював час за ударами власного пульсу. Годинники із колесами, які приводилися в рух гирями, були у вжитку здавна, але мали незадовільну точність. А от маятник із часів Галілея вживали окремо для точного виміру невеликих проміжків часу, коли доводилося підраховувати кількість гойдань. Годинник Гюйгенса мав хорошу точність, і вчений далі неодноразово, протягом 40 років, звертався до свого винаходу, удосконалюючи його й вивчаючи його властивості. Гюйгенс мав намір застосувати маятниковий годинник для вирішення завдання визначення довготи на морі, але істотного прогресу не здобув. Надійний і точний морський хронометр з'явився 1735 року (у Великобританії).
1673 року Гюйгенс опублікував класичну працю з механіки «Маятниковий годинник» («Horologium oscillatorium, sive de motu pendulorum an horologia aptato demonstrationes geometrica»). Скромна назва не повинна вводити в оману. Окрім теорії годинника, твір містив безліч першокласних відкриттів у галузі аналізу та теоретичної механіки. Гюйгенс також наводить там квадратуру низки поверхонь обертання. Цей та інші його твори мали величезний вплив на молодого Ісаака Ньютона.

У першій частині праці Гюйгенс описує вдосконалений, циклоїдальний маятник, який мав постійний період коливань незалежно від амплітуди. Поясненню цієї властивості він присвячує другу частину книги: виведення загальних законів руху тіл у полі тяжіння — вільних, на похилій площині, та таких, що котяться циклоїдою. Слід зазначити, що це вдосконалення не знайшло практичного застосування, оскільки при малих коливаннях підвищення точності від циклоїдального приросту ваги незначне. Проте методика дослідження увійшла до золотого фонду науки.
Гюйгенс виводить закони рівноприскореного руху тіл у вільному падінні, виходячи з припущення, що дія сталої сили на тіло, не залежить від величини й напряму початковій швидкості. Виводячи залежність між висотою падіння і квадратом часу, Гюйгенс робить зауваження, що висоти падінь відносяться як квадрати набутих швидкостей. Далі, розглядаючи вільний рух тіла, підкинутого вгору, він знаходить, що тіло підіймається на найбільшу висоту, втративши всю надану йому швидкість, і отримує її знову при поверненні назад.
Галілей допускав без доказу, що під час сковзання вниз похилими площинами із різним нахилом, але однаковою висотою, тіла набувають рівних вертикальних швидкостей. Гюйгенс доводить це таким чином. Дві прямі різного нахилу і рівної висоти приставляються нижніми кінцями одна до іншої. Якщо тіло, спущене з верхнього кінця однієї з них, набуває більшої швидкості, ніж спущене з верхнього кінця іншої, то можна пустити його по першій з такої точки нижче за верхній кінець, щоб придбана внизу швидкість була достатня для підйому тіла до верхнього кінця другої прямої; але тоді б вийшло, що тіло піднялося на висоту, більшу за ту, з якої воно впало, а цього бути не може.
Від руху тіла похилою прямою Гюйгенс переходить до руху ламаною лінією і далі до руху будь-якою кривою, і доводить, що швидкість, яку тіло набуває при падінні з будь-якої висоти кривою, дорівнює швидкості, яку тіло набуває при вільному вертикальному падінні з тієї ж висоти, і що така ж швидкість необхідна для підйому того ж тіла на ту ж висоту як вертикально вгору, так і кривою. Потім, переходячи до циклоїди і розглянувши деякі її геометричні властивості, автор доводить таутохронність руху матеріальної точки циклоїдою.
У третій частині твору викладається теорія еволют і евольвент, відкрита автором ще 1654 р.; він тут знаходить вигляд і положення еволюти циклоїди.
У четвертій частині викладається теорія фізичного маятника; тут Гюйгенс вирішує завдання, яке давалася багатьом сучасним йому геометрам, — завдання про визначення центру коливань. Він ґрунтується на наступній пропозиції:
Якщо складний маятник, вийшовши із стану спокою, здійснив певну частину свого коливання, більшу ніж половина розмаху, і якщо зв'язок між всіма його складовими частинами був знищений, то кожна з цих частин підніметься на таку висоту, що їн загальний центр тяжіння при цьому буде на тій висоті, на якій він був при виведенні маятника із стану спокою.
Ця пропозиція не доведена Гюйгенсом, він сформулював лише основну ідею, тоді як тепер вона є простим наслідком закону збереження енергії.

Теорію фізичного маятника подано Гюйгенсом у повному обсязі в загальному вигляді й у застосуванні до різноманітних тіл. Гюйгенс виправив помилку Галілея і довів, що проголошена останнім ізохронність коливань маятника справедлива лише приблизно.
У останній, п'ятій, частині свого твору Гюйгенс подає тринадцять теорем про відцентрову силу. Цей розділ вперше приводить точний кількісний вираз для відцентрової сили, який згодом зіграв важливу роль у дослідженні руху планет і відкритті закону всесвітнього тяжіння.
1657 року Гюйгенс написав додаток «Про рахунки в азартній грі» до книжки свого вчителя ван Схоотена «Математичні етюди». Це був змістовний виклад початків теорії ймовірності, що зароджувалася в той час. Гюйгенс, поруч із Ферма і Паскалем, заклав її основи. За цією книжкою ознайомився з теорією ймовірності Якоб Бернуллі, який і завершив формулювання основних принципів теорії.
Астрономія
Гюйгенс самостійно удосконалив телескоп, вніс багато удосконалень до техніки виготовлення і випробування лінз і в практику астрономічних спостережень. Користуючись хорошим телескопом, відкрив полярні шапки Марса, смуги на Юпітері, в 1655 він відкрив супутник Сатурна Титан і описав кільця Сатурна. У 1659-му він у виданому ним творі описав всю систему Сатурна.

Гюйгенс відкрив також туманність Оріона та інші туманності, спостерігав подвійні зірки, досить вдало оцінив період обертання Марса навколо своєї осі.

У 1681-1687 виготовив об'єктиви з дуже великими фокусними відстанями (37, 52, 64 м). Ці об'єктиви кріпилися на високих стовпах, обладнаних спеціальними кронштейнами, і завдяки низці пристосувань за допомогою шнура встановлювалися в необхідне положення. Труба телескопа була відсутня, спостерігач, що знаходиться внизу, «ловив» зображення і розглядав його в окуляр. У книзі «Трактат про світло» (1690) підвів підсумок своїм роботам з оптики і розвинув хвильову теорію світла, зокрема висунув принцип, що носить його ім'я. У останньому з написаних ним трактатів «Космотеорос» (1698) захищав ідею про множинність жилих світів.
Tакож гюгенсу належить винахід однойменного окуляра.
Окуляр Гюйгенса складається з двох плоско - опуклих лінз, розташованих плоскими частинами до ока спостерігача і розділених деяким проміжком. Лінзи називаються лінзами очі і лінзами поля. Фокальна площина розташована між двома лінзами. Він був винайдений Християном Гюйгенсом наприкінці 1660 рокe і був першим складним (багатолінзовим) окуляром [4]. Гюйгенс відкрив, що дві розділені проміжком лінзи можуть бути використані для виготовлення окуляра з нульовою хроматичною аберацією. Якщо лінзи виготовлені зі скла з однаковим показником заломлення, а об'єкт спостереження нескінченно віддалений від телескопа, то відстань межу лінзами визначається за формулою:
d = \ frac {1} {2} (f_A + f_B)
де f_A і f_B є фокусними відстанями складових окуляр лінз.
Ці окуляри використовуються з дуже довгофокусними телескопами (за часів Гюйгенса використовувалися одноелементні довгофокусні неахроматичні рефрактори, включаючи дуже довгофокусні повітряні телескопи). Ця оптична схема вважається застарілою, тому що зараз використовуються більш короткофокусні телескопи і при використанні з ними ці окуляри мають велику дисторсію зображення, хроматичну аберацію і дуже вузьке поле зору. Але через дешевизну виробництва ними комплектують дешеві телескопи та мікроскопи.
Через те, що в окулярах Гюйгенса не використовується клей для утримання лінз, любителі астрономії іноді використовують їх для проекційних спостережень Сонця, тобто для проектування зображення Сонця на екран. Інші типи окулярів, в яких використовується клей, можуть бути при такому використанні пошкоджені інтенсивним сфокусованим сонячним світлом.
Гюйгенс брав участь у сучасних йому диспутах про природу світла. У 1678 р. він випустив «Трактат про світло» — нарис хвильової теорії світла. Інший твір він видав у 1690 р.; там він виклав якісну теорію відбиття, заломлення і подвійного променезаломлення в ісландському шпаті у тому самому вигляді, як викладається нині у підручниках фізики. Він також сформулював так званий принцип Гюйгенса, що дозволяє досліджувати рух хвильового фронту. Розвинутий далі Френелем цей принцип зіграв значну роль у хвильовій теорії світла, і теорії дифракції.
Він також є винахідником діаскопічного проектора — так званого «чарівного ліхтаря».
Гюгенс є автором ряду інших відкриттів:
Відкриття теоретичним шляхом сплюснутості Землі біля полюсів, і також пояснення впливу відцентрової сили на напрям сили тяжіння й довжину секундного маятника на різних широтах.
Рішення питання про зіткнення пружних тіл, одночасно з Валлісом і Реном.
Один із розв'язків питання про рівноважну форму важкого однорідного ланцюга: (ланцюгова лінія).
Винахід годинникової спіралі, що замінює маятник, вкрай важливий для навігації; перший годинник зі спіраллю був сконструйований у Парижі годинниковим майстром Тюре в 1674.
У 1675 р. запатентував кишенькові годинник.
Перший закликав вибрати всесвітню природну міру довжини, для якої запропонував 1/3 довжини маятника з періодом коливань 1 секунда (це приблизно 8 см).

SIDEROCRATOR

105 років тому 8 липня 1910 р. було засновано Київський гурток аматорів астрономії.
За кілька тижнів до цього київський аматор астрономії М. Зінченко написав коротеньку замітку в газету з пропозицією створення в Києві гуртка. На заклик відгукнулося спочатку лиш кілька чоловік. На першому зібранні провели установчі збори в ході яких було затверджено статут гуртка та обрано його голову, ним став М.Зінченко.
Згодом гурток розгорнув активну просвітницьку діяльність, один з його членів передав у загальне користування 4" рефрактор, що стало приводом для того щоб звернутися до київської управи за дозволом влаштувати на Володимирській гірці обсерваторію.

Chepurny

20 лет назад, 23 июля 1995 года, была открыта комета Хейла-Боппа

Naboka Igor

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 19 Липня 2015, 22:48:36

(Дж. Бонд У. Уіппл Гарвард 38 cm рефрактор, експ. 100с. )

А растяжки откуда

SIDEROCRATOR

25 липня 1924 р помер Олександр Андрійович Чикін (27 вересня 1865, Харків – 25 липня 1924, Ленінград) — російський оптик, художник, мандрівник і громадський діяч.

Народився в родині багатого курського купця. У 1885 поступив і в 1887 закінчив Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі. У 1888 брав участь в експедиції в Центральну Африку, відвідав Танганьїку і острів Занзібар. Спільно з Павлом Щербовим вони стали першими російськими мандрівниками, які здійснили сходження на найвищу точку Африки гору Кіліманджаро. Зробив велику кількість подорожніх замальовок, серед яких не тільки природні африканські ландшафти, але і багато жанрових сцен з життя корінного населення. Згодом мандрував по Палестині, Ірану та багатьом європейським країнам. Повернувшись до Росії, працював в області книжкової графіки, з 1899 по 1918 співпрацював з друкарнею Р.Р.Голіке в Санкт-Петербурзі, виконуючи замовлень на рекламні плакати для різних видовищних заходів, гулянь і театральних вистав.

З 1898 захопився астрономією і виготовленням телескопів; самостійно опанувавши тонкощі техніки шліфування та полірування дзеркал, в 1911 виготовив параболічне дзеркало для телескопа. У 1915 опублікував книгу «Відбивні телескопи. Виготовлення рефлекторів доступними для любителів засобами», яка незабаром стала настільною для багатьох астрономів — як аматорів, так і професіоналів. Носив неформальний титул «батька аматорського телескопобудування» в СРСР.

У 1909 був одним із засновників і співавтором гімну Російського товариства любителів світознавства, в 1912-1924 був товаришем голови ради цього товариства. Опублікував багато статей з астрономії та оптики в журналах «Природа и люди», «Вестник знания», «Мироведение», зробив видання серії книг, що популяризують технічну творчість в області аматорської астрономії та оптики, які витримали велику кількість перевидань в 1920-1930-х роках. З 1919 до кінця життя працював в Державному оптичному інституті в Ленінграді, де створив школу фахівців в області астрономічної оптики. Під його керівництвом освоювали тонкощі виготовлення оптичних деталей Д.Д.Максутов, М.Г.Пономарьов.

Edward

Оптикою O.Чiкiн зацiкавився дещо ранiше пiд час своеi подорожi до Лондона, куди його запросили його компаньони з африканськоi подорожi. На Стрендi вiн вiдвiдав оптичний магазин (пiзнiше вiн замовив там дзеркало для свого першого телескопа вiд вiдомого англiйського майстра Калвера). Придбав там кiлька номерiв журналу де було розмiщенно кiлька статей присвяченних виготовленню дзеркала для рефлектора, з цього моменту вiн i почав мрiяти про побудову телескопа. Нажаль Чiкiн помер рано: помер влiтку вiд запалення легенiв. Саме робота з O.Чiкiним була для Д. Максутова вирiшальною i вiн безповоротньо вирiшив займатись оптичною технiкою.
Доречi, всi "отцi" вiтчизняноi оптики(аматорськоi i не тiльки) народилися в Украiнi: Чiкiн - у Харковi, Mаксутов - у Миколаевi, Навашин - Киевi… Так що е чим пишатись!

П.M. Власний примiрник Д.Максутова книжки "Отражательные телескопы…" який подарував йому О.Чiкiн(у 1920 роцi) зберiгся. Наприкiнцi 90-х менi його (разом з iншими книжками) подарувала Т.Д. Максутова. Так що тримаемо традицiю…

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 24 Липня 2015, 19:05:24

Оптикою O.Чiкiн зацiкавився дещо ранiше пiд час своеi подорожi до Лондона, куди його запросили його компаньони з африканськоi подорожi. На Стрендi вiн вiдвiдав оптичний магазин (пiзнiше вiн замовив там дзеркало для свого першого телескопа вiд вiдомого англiйського майстра Калвера). Придбав там кiлька номерiв журналу де було розмiщенно кiлька статей присвяченних виготовленню дзеркала для рефлектора, з цього моменту вiн i почав мрiяти про побудову телескопа. Нажаль Чiкiн помер рано: помер влiтку вiд запалення легенiв. Саме робота з O.Чiкiним була для Д. Максутова вирiшальною i вiн безповоротньо вирiшив займатись оптичною технiкою.
Доречi, всi "отцi" вiтчизняноi оптики(аматорськоi i не тiльки) народилися в Украiнi: Чiкiн - у Харковi, Mаксутов - у Миколаевi, Навашин - Киевi… Так що е чим пишатись!

ПС. Власний примiрник книжки Д. Максутова "Отражательные телескопы…" який подарував йому А.Чiкiн(у 1920 роцi) зберiгся. Наприкiнцi 90-х менi його (разом з iншими книжками) подарувала Т.Д. Максутова. Так що тримаемо традицiю…

і не тільки оптики

Edward

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 25 Липня 2015, 00:23:44

Цитата: Edward від 24 Липня 2015, 19:05:24
Оптикою O.Чiкiн зацiкавився дещо ранiше пiд час своеi подорожi до Лондощна, куди його запросили його компаньони з африканськоi подорожi. На Стрендi вiн вiдвiдав оптичний магазин (пiзнiше вiн замовив там дзеркало для свого першого телескопа вiд вiдомого англiйського майстра Калвера). Придбав там кiлька номерiв журналу де було розмiщенно кiлька статей присвяченних виготовленню дзеркала для рефлектора, з цього моменту вiн i почав мрiяти про побудову телескопа. Нажаль Чiкiн помер рано: помер влiтку вiд запалення легенiв. Саме робота з O.Чiкiним була для Д. Максутова вирiшальною i вiн безповоротньо вирiшив займатись оптичною технiкою.
Доречi, всi "отцi" вiтчизняноi оптики(аматорськоi i не тiльки) народилися в Украiнi: Чiкiн - у Харковi, Mаксутов - у Миколаевi, Навашин - Киевi… Так що е чим пишатись!

ПС. Власний примiрник книжки Д. Максутова "Отражательные телескопы…" який подарував йому А.Чiкiн(у 1920 роцi) зберiгся. Наприкiнцi 90-х менi його (разом з iншими книжками) подарувала Т.Д. Максутова. Так що тримаемо традицiю…
і не тільки оптики…

…i не тiльки з Украiни… Московська iмперiя попила кровi з багатьох поневолених народiв(i з свого теж, який вона взагалi тримае за гнiй) i процес цей як бачимо тривае з лякаючею переодичнiстю…

" Вiд молдованина до фiна
на всiх язиках,
все мовчить.
Бо благоденствуе…"

SIDEROCRATOR

365 років тому 18 липня 1650 р помер Крістоф Шейнер (нім. Christoph Scheiner; 25 cерпня 1575, Маркт-Вальд - 18 липня 1650, Нейссе) - німецький астроном, фізик, механік оптик і математик.

Вступивши в 1595 році в орден єзуїтів, був професором єврейської мови і математики в університетах спершу у Фрейбурзі (Брейсгау), в Інгольштадті, потім став ректором єзуїтського колегіуму в Нейссе в Сілезії.

Шейнер відомий в першу чергу як астроном. Він першим побудував телескоп з двома опуклими стеклами за схемою, розробленою Кеплером, телескоп-рефрактор і геліоскоп. Він відомий як винахідник і двох креслярських інструментів - приладу для креслення конічних перетинів і пантографа.

У 1611 Шейнер, незалежно від інших астрономів спостерігав і описав сонячні плями і факели на Сонці. Зважаючи на неприязне ставлення свого єзуїтського начальства до відкриття сонячних плям, він опублікував повідомлення про відкриття під псевдонімом «Apelles latens post tabulam». Галілей листом від 4 травня 1612 сповістив Вельзер, що він відкрив сонячні плями ще в середині серпня 1610 і потім не тільки багатьом показував їх, а й займався вивченням їх руху і змін. Шейнер вступив з ним у спір що тривав десятки років . Найголовнішими в цій полеміці були такі твори: з боку Галілея «Istoria e dimostrationi intorno alle macchie solari e loro accidenti» (1613), а з боку Шейнера: «Rosa Ursina, sive sol ex admirando facularum et macularum suarum phaenomeno varius , nec non circà centrum suum et axem fixum ab ortu in occasum conversione quasi menstrua, super polos proprios mobilis »(1626-30). З дозволу начальства ордена єзуїтів, «Rosa Ursina» була опублікована під справжнім ім'ям автора. Згодом Шейнер написав посмертно опублікований полемічний твір проти геліоцентричної системи світу Галілея: «Prodromus de sole mobili et stabili terra contra Galilaeum de Galileis» (1651).

Шейнер провів більше 2000 спостережень сонячних плям, причому він не тільки звернув увагу на пояси на сонячній поверхні, в яких з'являються плями, але і відкрив поряд з останніми ще факели. Крім того, він визначив положення сонячного екватора і час обертання Сонця навколо осі. Його погляди щодо природи сонячних плям змінювалися з часом. На початку для свого порятунку, і на на догоду своєму начальству, він висловлював думку, що плями - це темні тіла, що обертаються навколо Сонця. Пізніше він прийшов до висновку, що плями - це западини на сонячній поверхні. Шейнер опублікував безліч творів, присвячених своїм спостереженням над Сонцем. У роботі 1617 «Refractiones coelestes sive solis elliptici phaenomenon illustratum etc.» він висловив чи не вперше правильну думку про те, що зменшення вертикального діаметра Сонця і Місяця походить від рефракції.

Роботи Шейнера з фізики та оптики мали на меті дослідження будови та функціонування телескопа та ока. Щоб усунути властивість телескопа давати перевернуті зображення, Шейнер ввів в нього третє скло і таким чином створив телескоп, що дає пряме зображення і придатний для спостережень над земними об'єктами. Всі ці видозміни телескопа, а також і його пристрій, згідно з ідеями Кеплера, описані в згаданій уже вище «Rosa Ursina». Своєму вивченню зору Шейнер присвятив особливе твір «Oculus, hoc est fundamentum opticum» (1619). Особливої уваги в цій книзі заслуговує визначення заломлюючої сили кожної з рідин, що знаходяться в оці. Не знаючи загального закону заломлення, Шейнер вивів зі своїх спостережень, що преломляючі сили кришталика і водянистої вологи майже дорівнюють відповідно тим же силам скла і води; середину ж між ними займає заломлююча сила склоподібного тіла. Разом з Кеплером він вважав місцем зору сітчасту оболонку і незалежно від нього доводив це оголюючи цю оболонку за допомогою зрізання задніх частин спершу бичачого або телячого ока, а пізніше, в 1623 році, в Римі і людського.

SIDEROCRATOR

3 серпня 1596 р. німецький астроном Давид Фабриціус відкрив першу змінну зорю омікрон Кита (o Ceti), якої раніше не було видно і яка незабаром зникла. Це було першим спостереженням зоряної змінності. 1609 року Байєр вніс цю зірку до свого атласу зоряного неба і позначив як ο-Ceti. Ян Гевелій систематично спостерігав зірку з 1659 до 1682 року і дав їй сучасну назву. У 1639 голландський астроном І.Гольварда встановив періодичний характер зміни блиску цієї зірки. Досить незвичайна поведінка Міри згодом дала назву цілому класу зір із подібними коливаннями блиску — міриди. В інфрачервоному діапазоні коливання блиску набагато менші і становлять лише близько двох зоряних величин.

SIDEROCRATOR

25 cерпня 1822 р. помер Фредерік Вільям (Фрідріх Вільгельм) Гершель (англ. Frederick William Herschel, нім. Friedrich Wilhelm Herschel; 15 листопада 1738, Ганновер - 25 серпня 1822 Слау поблизу Лондона) - видатний англійський астроном німецького походження. Брат Кароліни Гершель, батько Джона Гершеля. Прославився відкриттям планети Уран, а також двох її супутників - Титании і Оберона. Він також є першовідкривачем двох супутників Сатурна і інфрачервоного випромінювання. Менш відомий двадцятьма чотирма симфоніями, автором яких він є.

Один з десяти дітей бідного музиканта-єврея Ісаака Гершеля (1707-1768). Поступив на службу у військовий оркестр (гобоїстом) і в 1755 році у складі полку був відряджений з Ганновера в Англію (ці дві держави були пов'язані особистою унією). У 1757 році пішов з військової служби заради занять музикою. Працював органістом і вчителем музики в Галіфаксі, потім переїхав в курортне місто Бат, де став розпорядником публічних концертів. Інтерес до музичної теорії привів Гершеля до математики, математика до оптики і нарешті оптика до астрономії.
У 1773 році, не маючи коштів для покупки великого телескопа, він став сам шліфувати дзеркала і конструювати телескопи і надалі сам виготовляв оптичні прилади як для власних спостережень, так і на продаж(за все життя він виготовив близько 450 дзеркал). Король Великобританії Георг III, сам любитель астрономії і покровитель ганноверців, надав Гершелю чин Королівського Астронома і забезпечив його засобами для побудови окремої обсерваторії. З 1782 Гершель і його асистент сестра Кароліна постійно працювали над вдосконаленням телескопів і астрономічними спостереженнями. Завдяки деяким технічним удосконаленням і збільшенню діаметра дзеркал Гершель зміг в 1789 році виготовити найбільший телескоп свого часу (фокусна відстань 12 метрів, діаметр дзеркала 49½ дюймів (126 см)).
Однак головні роботи Гершеля були у галузі зоряної астрономії. Зі спостережень за подвійними зірками, з метою визначення параллаксів, Гершель зробив новаторський висновок про існування зоряних систем (вважалося, що подвійні зірки лише випадково розташовані на небі таким чином, що при спостереженні опиняються поруч). Гершель спостерігав туманності і комети, також складаючи ретельні описи і каталоги (їх систематизацією та підготовкою до публікації займалася Кароліна Гершель). Також вивчав структуру Чумацького Шляху і прийшов до висновку, що він має форму диска, а Сонячна система знаходиться в складі Чумацького Шляху.
За межами власне астрономії та найближчих до неї областей фізики наукові погляди Гершеля були досить вигадливі. Він, наприклад, вважав, що всі планети населені, що під гарячою атмосферою Сонця знаходиться щільний шар хмар, а нижче - тверда поверхня планетарного типу, і т. п.
Лауреат медалі Коплі (1781). На честь Гершеля названі кратери на Місяці, Марсі та Мімасі, а також кілька новітніх астрономічних проектів.
У 1790 році Вільям створив 60-см рефлектор за замовленням Мадридської Королівської обсерваторії.

Відкриття

Уран – відкриття відбулося 13 березня 1781. Гершель присвятив це відкриття королю Георгу III і назвав відкриту планету в його честь - «Зірка Георга» (Georgium Sidus), але назва не прижилася. Назву Уран було дано тимчасово.
Супутники Сатурна Мімас і Енцелад (1789).
Супутники Урана Титанію і Оберон.
Ввів термін «астероїд», придуманий композитором Чарлзом Берні [2] (використавши його для характеристики цих супутників, бо при спостереженні великі планети виглядали дисками, а їх супутники - точками, як і зірки).
Рух Сонячної системи в сторону сузір'я Геркулеса (апекс сонця).
Інфрачервоне випромінювання - здійснено в ході витонченого експерименту: розщепивши сонячне світло призмою, Гершель помістив термометр одразу за червоною смугою видимого спектра і показав, що температура підвищується, а, отже, на термометр впливає світлове випромінювання, недоступне людському погляду.
Також Гершелю належить відкриття одного з основних принципів фотографії – здатності галогенідів срібла (AgCl, AgI, AgBr) розчинятися в тіосульфатi натрію (Na2S2O3)

vilisvir

25 августа 1609 года Галилео Галилей продемонстрировал венецианскому совету дожей новый оптический инструмент - телескоп.
Он первым использовал телескоп для наблюдения небесных тел и сделал ряд выдающихся открытий: наблюдал рельеф лунной поверхности, опровергая тезис Аристотеля, о иной поверхности небесных объектов, бытующий у тогдашних учёных; обнаружил луны у Юпитера, доказав тем самым правильность копернианской гелиоцентрической системы; фазы Венеры, пятна на Солнце и пр.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212991 раз)