Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213788 раз)

SIDEROCRATOR

100 років тому 6 жовтня 1923 року астроном Едвін Габбл зробив знімок туманності Андромеда, який отримав ідентифікаційний номер H335H. Ця фотопластинка стала однією з найважливіших астрофотографій в історії науки. Завдяки їй Габбл зумів довести, що наш Всесвіт простягається за межі Чумацького Шляху.

З 1919 року Хаббл працював в обсерваторії Маунт-Вілсон, де на той момент розташовувався найбільший оптичний інструмент у світі — 2,5-метровий телескоп Хукера. Габбл вивчав спіральні туманності й, зокрема, туманність Андромеди. Астроном шукав нові, сподіваючись використати їх для визначення відстані. Вони спалахують у подвійних системах, де є білий карлик, який поглинає речовину свого компаньйона, що час від часу призводить до виділення великої кількості енергії.
Порівнявши отриману фотопластинку з попереднім знімком, він виявив три потенційні нові. Однак незабаром Габбл помітив, що одна з них виникла в тому ж самому місці, де раніше він уже спостерігав спалах. До 1923 року астрономи вже знали, що білим карликам потрібні століття або навіть тисячоліття для того, щоб накопичити достатньо матеріалу і знову вибухнути. Тому Габбл зрозумів, що знайшов не нову, а цефеїду. Астроном дав їй позначення V1.

SIDEROCRATOR

130 років тому 6 жовтня 1893 р. народився Мегнад Саха (Meghnad Saha; 1893 — 1956) — індійський фізик і астроном.

Теорія іонізації атомів, розроблена Саха в 1920—1921, стала однією з фундаментальних основ сучасної астрофізики. Відповідно до цієї теорії ступінь іонізації і ступінь збудження атомів у зоряних атмосферах є функцією температури і тиску в них. У багатьох відносинах робота Саха з іонізації базувалася на фундаменті, закладеному Норманом Лок'єром, який виявив відмінність між іскровим і дуговим спектрами елементів. Саха застосував свою теорію для тлумачення спектральної послідовності. Він підвів теоретичну базу під інтуїтивні припущення попередніх дослідників. Інтенсивність спектральних ліній стала тепер кількісно обчислюваною величиною, яка визначається фізичним станом зоряних атмосфер. Слідом за Саха його теорію успішно застосували для вивчення хімічного складу атмосфер зірок і фізичних умов у них Ральф Говард Фаулер, Едвард Артур Мілн, Генрі Норріс Расселл, Сесілія Пейн-Гапошкіна, Дональд Говард Мензел та інші дослідники. Низка робіт Саха присвячені інтерпретації спектра сонячної хромосфери, вивченню механізмів радіовипромінювання Сонця, побудові фізичної теорії сонячної корони.

Велику увагу приділяв розробці проектів нових астрономічних установ в Індії, створенню національного загальноіндійського календаря

SIDEROCRATOR

11 жовтня 1907 р. народився Володимир Платонович Цесевич

народився 11 жовтня 1907 р. у м. Київ у сім’ї відомого оперного співака, народного артиста РРФСР П. І. Цесевича. У 1927 р. закінчив Ленінградський державний університет і вступив до його аспірантури. Після аспірантури продовжив роботу на посаді викладача (1930–1933) та вченого секретаря Астрономічної обсерваторії (1932–1933) університету. З 1934 р. до 1937 р. очолював Таджицьку астрономічну обсерваторію в м. Душанбе. Повернувшись до Ленінграда, обіймав посади старшого наукового співробітника Астрономічного інституту АН СРСР (1937–1942), професора (з 1937), декана фізико-математичного факультету (1939–1941) Ленінградського педагогічного інституту.

З 1942 р. до 1944 р. В. П. Цесевич працював в Одеському технологічному інституті консервної промисловості, який знаходився в евакуації в м. Сталінабад (нині–Душанбе) на посадах професора (1942–1944), заступника директора з наукової роботи (1943), декана технологічного факультету (1943–1944), завідувача кафедри вищої математики і фізики (1943–1944). Повернувшись до Одеси та до останніх днів вчений працював в Одеському державному університеті професором, завідувачем кафедри астрономії, директором Астрономічної обсерваторії Одеського державного університету (1944–1983). Також В. П. Цесевич поєднував роботу в Одеському державному університеті з роботою Головній астрономічній обсерваторії АН УРСР, де працював на посадах директора (1948–1951) та завідувача відділу (1972–1983).

Цесевич В. П. був членом Всесоюзного астрономо-геодезичного товариства, головою його Одеського відділення (1946–1983) та членом Міжнародного астрономічного союзу (1932–1983).

Наукові здобутки В. П. Цесевича відзначені державними нагородами: орденами Леніна (1961) та Трудового Червоного Прапора (1971).

Цесевич В. П. – автор понад 700 наукових і науково-популярних праць присвячених вивченню змінних зірок, їх математичному моделюванню, зокрема, дослідженню змін їхнього блиску, теорії затемнень подвійних зірок та складанню таблиць для визначення їх характеристик, зокрема, всесвітньо відомих монографій «Затемнені зорі» та «Зорі типу RR Ліри». Автор таблиць спеціальних функцій для вирішення кривих блиску при різних видах затемнень. Ім’ям видатного вченого названо астероїд 2498 (Tsesevich) Головного поясу астероїдів, відкритий 23 серпня 1977 р.

SIDEROCRATOR

265 років тому 11 жовтня 1758 р. народився видатний німецький астроном Генріх Вільгельм Маттіас Ольберс ( Heinrich Wilhelm Matthias Olbers 1758 1840)

Був восьмим з шістнадцяти дітей пастора Йоганна-Георга Ольберса. У 1760 році сім'я переїхала в Бремен, де з 1771 року він навчався в гімназії. У 1777 році він почав вивчати медицину в Геттінгенському університеті . Одночасно, він самостійно вивчав математичні та астрономічні науки, чому сприяла поява в 1769 році великої комети .
У 1779 році під час медичного стажування він розробив метод визначення шляху комети. Через рік він закінчив навчання, написавши твір про людське око. Після закінчення університету в 1780 р. почав лікарську практику в Бремені.

Ще в 1780 році він відкрив свою першу комету. Пізніше виявив ще кілька комет, а відкрита 6 березня 1815 року комета була названа в його честь: 13P / Ольберса .

Вивчивши свідоцтва про появи всіх помітних комет, що з'явилися з 1531 року він в 1797 році опублікував твір «Abhandlung über die leichteste und bequemste Methode, die Bahn eines Cometen zu berechnen» ( «Твір присвячений самому простому і зручному методі обчислення орбіти комети»). Ця робота потім перевидавалася в 1847 і 1864 роках.

У 1802 році на підставі обчислень К. Ф. Гаусса виявив першу малу планету (Цереру), відкриту в 1801 році Дж. Піацці, але незабаром втрачену. Продовжуючи спостереження, в 1802 році відкрив другу малу планету, яку назвав Паллада ); в 1807 році - четверту ( Весту , ім'я якої дав Карл Гаусс з дозволу Ольберса). Запропонував гіпотезу про походження малих планет в результаті розриву великої планети, названої Фаетон , що оберталася колись між орбітами Марса і Юпітера.

6 березня 1815 року Ольберс також відкрив періодичну комету , названу на його честь (офіційне позначення 13P / Ольберса ).

У 1823 році Ольберс привернув увагу до раніше сформульованим швейцарським астрономом Шезо парадоксу, який був названий парадоксом Ольберса

Фотометри́чний парадо́кс або парадо́кс Шезо́—О́льберса — суперечність між яскравістю нічного неба, що спостерігається, та теоретичною його яскравістю в моделі статичного нескінченого Всесвіту, досить рівномірно заповненого зорями.

Мабуть, більшість астрономів 18 і 19 століття погодилися б із такою простою космологічною картиною: Всесвіт вважається нескінченим, вічним, евклідовим, зорі більш-менш стабільні, а світість одиниці об'єму — постійна.

Схожі наївні моделі виключаються з відкриттям червоного зміщення галактик, але цікаво навести аргументи проти цих моделей, що висунули швейцарський астроном Жан Філіп де Шезо (1744 р.) і незалежно від нього Генріх Ольберс (1826 р.) задовго до відкриття червоного зміщення. Їх аргумент полягав у найдавнішому з астрономічних спостережень — тому, що небо темніє після заходу Сонця.

У минулому робилися спроби вирішити цей парадокс припущенням, що хмари космічного пилу екранують світло далеких зір. Але це пояснення некоректне: в однорідному ізотропному Всесвіті пил має нагріватися й світитися так само яскраво, як і зорі. Інше пояснення полягало в тому, що нескінченний Всесвіт влаштований ієрархічно, подібно матрьошці: кожна система входить до складу системи вищого рівня, так що середня щільність випромінювачів світла у міру зростання масштабів прямує до нуля. Однак це припущення відкидається в сучасній космології, заснованій на космологічному принципі, згідно з яким Всесвіт однорідний (та ізотропний).

Правильне пояснення фотометричного парадоксу міститься в космологічній поемі «Еврика» відомого американського письменника Едгара По (1848 р.); оскільки ця поема не є науковим твором, авторство може належати також німецькому астроному Йоганну Медлеру (1861 р.) Детальний математичний розгляд цього питання був поданий Вільямом Томсоном (лордом Кельвіном) й 1901 р. Він заснований на твердженні про скінечність часу існування Всесвіту. Оскільки (за сучасними даними) понад 13 млрд років тому у Всесвіті не було галактик і квазарів, найвіддаленіші зорі, які ми можемо спостерігати, розташовані на відстанях близько 13 млрд св. років. Це усуває основну передумову фотометричного парадоксу — те, що зорі розташовані на будь-яких, як завгодно великих відстанях від нас. Всесвіт, що спостерігається на великих відстанях, настільки молодий, що зорі ще не встигли в ньому утворитися. Це анітрохи не суперечить космологічному принципу, з якого випливає безмежність Всесвіту: обмежений не Всесвіт, а лише та його частина, де за час приходу до нас світла встигли народитися перші зорі.

Деякий (істотно менший) внесок у зменшення яскравості нічного неба вносить і червоний зсув галактик. Справді, спостережуване випромінювання далеких галактик має в (1+z) більшу довжину хвилі, ніж галактик на близьких відстанях. Але довжина хвилі пов'язана з енергією світла за формулою ε = hc / λ. Тому енергія фотонів, що надходять до нас від далеких галактик, в (1+z) разів менша. Далі, якщо з галактики із червоним зсувом z вилітають два фотони з інтервалом часу δt, то інтервал між надходженням цих двох фотонів на Землі буде ще в (1+z) разів більшим, отже, інтенсивність прийнятого світла в стільки ж разів буде меншою. У результаті ми отримуємо, що сумарна енергія, яка надходить до спостерігача від далеких галактик, в (1+z)² разів менша, ніж у випадку, коли галактики не віддаляються внаслідок космологічного розширення.

Edward

Захоплююча історія відкриття/перевідкриття Церери та ще кількох перших астероідів розписана у книжці професора Стенфордівського університету Кліфорда
Каніґема: "Перший астероїд". Вона була видана на ювілей (200 років) відкриття і досі є найкращим виданням по цьому питанню. Таких книжок, по історії астрономії було надруковано одиниці.

WEST

А ще раджу прочитати про вiдкриття Церери та ii товарок в книжцi Б.А.Воронцова-Вельямiнова "Очерки о Вселенной" (любе видання).

SIDEROCRATOR

15 жовтня 1582 р. в Європі було введено новий календар.

Реформа календаря мала за мету ліквідувати зсув весняного рівнодення: від запровадження юліанського календаря до 16 століття виникла різниця в 10 днів порівняно з фактичним настанням рівнодення. Оскільки дата весняного рівнодення є важливою для визначення дати Великодня, це створювало проблеми. Згідно з нововведенням папи Григорія 13, одразу ж після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Цього дня в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Речі Посполитій (зокрема, й на території України) запроваджено григоріанський календар — десять днів було вилучено з календаря.
До Григорія XIII проект намагалися здійснити папи Павло III і Пій IV, але успіху вони не досягли. Підготовку реформи за вказівкою Григорія XIII здійснювали астрономи Христофор Клавий і Алоізій Луллій. Результати їхньої праці були зафіксовані в папській буллі, підписаної понтифіком і названої Inter gravissimas ( «Серед найважливіших»)

1583 року Григорій XIII надіслав Константинопольському Патріарху Ієремії II посольство з пропозицією перейти на новий календар. Наприкінці 1583 року на соборі в Константинополі пропозицію було відкинуто як невідповідну канонічним правилам святкування Великодня.

В Україні григоріанський календар де-юре було запроваджено одразу ж після його ухвалення Папою Римським (оскільки 1582 року українські землі входили до складу Речі Посполитої, що була офіційно католицькою державою). Проте в той час ситуація між польською католицькою та українською православною церквою була дуже напруженою; спроби змусити православних прийняти григоріанський календар лише ускладнили ситуацію.

SIDEROCRATOR

150 років тому 8 жовтня 1873 р. народився видатний датський астроном Ейнар Герцшпрунг (1873-1967)

Він з дитинства захоплювався астрономією, проте вступив до Копенгагенського політехнічного інституту, який закінчив 1898 р. зі спеціальністю інженера-хіміка. Спочатку Герцшпрунг працював хіміком в Петербурзі, а 1901 р. на деякий час переїхав до Лейпціга, де вивчав фотохімію. Того ж року він повернувся на батьківщину, де почав займатися астрономією. Протягом декількох років Герцшпрунг проводив фотографічні спостереження в університетській обсерваторії та обсерваторії Уранія в Копенгагені. 1909 р. на запрошення німецького астронома К. Шварцшільда він переїхав до Геттінгена, де працював в університеті. Того ж року Герцшпрунг почав працювати у Потсдамській астрофізичній обсерваторії. Протягом 1919—1944 рр. вчений працював в обсерваторії Лейденського університету, ставши 1935 р. на посаду її директора. З 1920 р. він був професором Лейденського університету. З 1944 р. Герцшпрунг знову жив на батьківщині, працюючи в університетській обсерваторії в Брорфельде.

Вчений відомий працями та відкриттями в галузі астрофізики. У 1905 р. Герцшпрунг виявив, що зорі пізніх спектральних класів, маючи приблизно однакову температуру, розпадаються за світністю на дві групи, названі ним зорями-карликами та зорями-гігантами. 1911 р. вчений вперше побудував діаграму залежності видимої зоряної величини від показника кольору для зір в скупченнях Плеяди та Пади. Він дійшов висновку, що майже всі зорі цих скупчень належать до так званої головної послідовності, члени якої тим червоніші, чим слабший їхній блиск. 1913 р. американський астроном Г. Н. Рессел (1877—1957) побудував аналогічну діаграму для всіх зір з відомими паралаксами. Залежність такого типу тепер називається діаграмою Герцшпрунга—Рассела або діаграмою спектр—світність. ЇЇ відкриття було важливим етапом в дослідженнях, пов’язаних з еволюцією зір, відкриттям та обґрунтуванням різних залежностей між фізичними характеристиками зір.

1911 р. Герцшпрунг виявив, що Полярна зоря є пульсуючою змінною, блиск якої змінюється на декілька десятих долей зоряної величини. Це відкриття мало важливе значення, оскільки в той час Полярну вибрали за еталон блиску, приписавши їй зоряну величину 2m, а блиск інших зір визначали, порівнюючи його з блиском Полярної. Відкриття Герцшпрунга, таким чином, показало, що Полярна зоря не є надійним еталоном. Того ж року вчений вказав на можливість визначити відмінності у світностях зір при вивченні зоряних спектрів.

Одним з перших Герцшпрунг почав застосовувати фотографічні методи астрономії для вивчення подвійних зір (1914—1919 рр.). Для зменшення похибки, зумовленої відмінністю блиску компонентів, перед об’єктивом телескопа він розміщував грубу гратку, яка давала два слабкі дифракційні зображення по обидва боки від центрального зображення. Такий метод давав відносні положення обох складових подвійної зорі з точністю, на порядок вищою від результатів візуальних вимірювань.

Вчений визначив власні рухи багатьох зір в області Плеяд, а також виявив відмінності щодо зоряного населення Плеяд, Пад та Ясел.

SIDEROCRATOR

130 років тому 22 жовтня 1893 р народився видатний естоонський астроном Ернст Юліус Епік (Ernst Julius Öpik;1893 — 1985).
У 1922 році, на 2 роки раніше Е. Хаббла, коли велася дискусія про шкалу відстаней до спіральних туманностей, визначив, виходячи з міркувань динаміки, відстань до туманності Андромеди, використовуючи дані про її обертання; отримав відстань, рівну 450 000 пк (близьке до сучасного значення), що підтверджувало позагалактичну природу туманності.
Першим (ще в 1938 році!) вказав на механізм утворення червоного гіганта з зірки головної послідовності (стиснення ядра зірки і розширення зовнішніх її частин після вигоряння водню в ядрі). Передбачив існування хмари Оорта.

У 1916 році закінчив Московський університет і був залишений при ньому для підготовки до професорського звання; працював також асистентом в університетській обсерваторії. У 1920—1921 роках — доцент астрономії в Ташкенті, в 1921—1944роках — співробітник обсерваторії Тартуського університету, упродовж 1930—1934 років працював у Гарвардській обсерваторії (США).

Епік залишив батьківщину при наближенні Червоної армії у 1944 році. Будучи біженцем у таборі переміщених осіб у Німеччині, посів посаду ректора Балтійського університету в екзилі. З 1944 року працював у Гамбурзькій обсерваторії. У 1948 році, незважаючи на привабливі запрошення з США, прийняв пропозицію обсерваторії Арма в Північній Ірландії, у якій працював до 1981 року. З 1956 року — також співробітник Мерілендського університету (США), з 1968 року — професор фізики і астрономії.

Побудував теорію фізичних процесів, що відбуваються при зустрічі метеорного тіла з атмосферою. Виконав численні визначення висот метеорів, їхніх швидкостей і радіантів.
У 1932 році висловив ідею про можливість існування хмар кометних і метеорних тіл, утримуваних притяганням Сонця на відстанях до 4 світлових років протягом декількох мільярдів років. Пізніше цю ідею кометних хмар розвинув Ян Гендрик Оорт.

У 1950 році Епік на основі розробленої ним теорії зіткнень тіл Сонячної системи й походження кратерів показав (незалежно від В. В. Фединського і Ф. Л. Віппла), що поверхня Марса повинна бути покрита кратерами, і обчислив їхню частоту; фотографії поверхні Марса, отримані космічними кораблями, повністю підтвердили це передбачення.

Запропонував модель атмосфери Венери, відповідно до якої високі температури на поверхні планети пояснюються постійними пиловими бурями. У 1924 році опублікував результати статистичного дослідження подвійних зірок і на цьому матеріалі розглянув загальний хід еволюції зірок залежно від їхньої початкової маси. У 1930-х роках виконав ряд робіт з внутрішньою будови зірок і розрахунку зоряних моделей.

У 1937 році прийшов до висновку, що джерелом енергії зірок повинні бути термоядерні реакції синтезу, що відбуваються при високих температурах в надрах зірок.
Першим (ще в 1938 році!) вказав на механізм утворення червоного гіганта з зірки головної послідовності (стиснення ядра зірки і розширення зовнішніх її частин після вигоряння водню в ядрі).

Виконав ряд спостережних досліджень — візуальні спостереження метеорів, мікрометричні вимірювання подвійних зірок. Розробив метод поділу гігантів і карликів за допомогою ультрафіолетового показника кольору. Брав участь у розробці астрономічних експериментів на космічних літальних апаратах.

SIDEROCRATOR

295років тому 30 жовтня 1728 р. народився Мартин Почобут-Одляницький (Marcin Poczobutt-Odlanicki; 1728-1810, Динабург (нині Даугавпілс)) — білоруський і литовський астроном і математик.

Вчився в Гродненській єзуїтській колегії (1740—1743). У 1745 вступив в орден єзуїтів, дворічний новіціат пройшов у Вільні. Потім вчився в Слуцькій педагогічній семінарії і в Полоцькій єзуїтській колегії. У 1753—1754 вивчав філософію у Віленській єзуїтській академії і університеті, зацікавився астрономією і для вдосконалення знань був направлений до Праги. У 1756 повернувся і продовжив заняття теологією і астрономією. Отримавши в 1761 ступінь бакалавра теології, знов виїхав за кордон для вдосконалення знань в астрономічних обсерваторіях Марселя, Авіньйона, Неаполя. Після повернення у Вильну в 1764 отримав ступінь магістра філософії і вільних наук. З того ж 1764 професор Віленської єзуїтської академії і університету, яку в 1780 реорганізував в Головну віленську школу і став її ректором (1780—1803). У 1778 вибраний членом-кореспондентом Французької академії наук. Під час повстання 1794 року Почобут увійшов до складу тимчасового уряду повстанців в Литві.

Після приєднання Польщі до Росії Одляницький, користуючись заступництвом князя Репніна, завжди добивався або нових пільг для вченого товариства, що знаходилося в його веденні, або нових асигнувань на свою обсерваторію.

У 1797 році Одляницький передав завідування обсерваторією Снадецькому, а в 1799 році відмовився і від посади ректора академії. У 1804 Одляницький склав з себе і обов'язку ректора віленського університету. Незабаром після того, маючи вже понад 80 років, він відмовився від всіх почестей і навіть від сану єпископа (для чого йому потрібно було поїхати до Риму) і до 1808 року займався лише астрономічними спостереженнями в обсерваторії, поки різні неприємності і хвороби не примусили його залишати і обсерваторію. Одляницький залишив і Вільно і переїхав на постійне проживання в єзуїтський Динабурзький монастир, де і жив до самої своїй смерті.

Брав участь в діяльності Єдукаційної комісії, що реформувала систему освіти в Речі Посполитій. За його ініціативою в Головній школі було установлено два відділення — фізичне, тобто природних наук з факультетами математики, фізики, і медицина, і відділення моральних наук з факультетами логіки і права. За пропозицією Почобута в Головну школу були запрошені Жан Еммануель Жилібер, Єронім Стройновський і інші учені.

Завершив будівництво віленської астрономічної обсерваторії, почате Томашем Жебровським, в комплексі університетських будівель і був її першим директором (1765—1807). За його вказівками архітектор Мартин Кнакфус звів прибудову до обсерваторії з двома симетричними бічними баштами, призначеними для астрономічних спостережень.

Почобут піклувався про придбання для обсерваторії новітнього астрономічного устаткування. Під його керівництвом впродовж тридцяти років велися практичні спостереження. Вони відбивалися в спеціальних рукописних журналах, в яких щодня фіксувалися розташування небесних тіл, їхній рух тощо. Після відвідин Мартином Почобутом обсерваторій в Англії, Данії, Німеччині, Голландії, Франції (1768—1769) у віленській обсерваторії були організовані спостереження за сонячними плямами і розробка способів визначення відстані між Землею і Сонцем. З астрономічних робіт особливо заслуговують на увагу спостереження над Меркурієм, що послужили Лаланду матеріалом для складання нових астрономічних таблиць. Спостерігав комети, астероїди, затемнення Сонця і Місяця.
У 1773 розрахував положення 16 зірок, розташованих недалеко від сузір'я Щита Собесського. У 1777 сформував з дрібних зірок сузір'я Телець Понятовського, розташоване недалеко від Ерідана і назване на честь останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського. Почобут вважав, що група зірок, з якої він сформував нове сузір'я, схоже на астерізм Гіади в Тельці. Сузір'я Телець Понятовського в науці не було прийняте.

Крім астрономії займався також геодезією і картографією. 24 лютого 1766 встановив точні географічні координати Вільни, розрахував географічну довготу, на якій лежить Гродно, і уточнив довготу Вільно. За зауваженням литовського історика Альфредаса Бумблаускаса, 5 серпня 1793 під час засідань сейму в Гродно, який мав відмінити Конституцію 3 травня і схвалити новий договір між Річчю Посполитою і Російською імперією, і тим самим затвердити другий поділ Речі Посполитої, Станіслав Август відправився разом з Почобутом і російським посланником Я. Ю. Сиверсом в розташований неподалік Аугустув спостерігати сонячне затемнення. Під час цих спостережень був отриманий важливий науковий результат — уточнені географічні координати Вільно і встановлені координати Гродно. За іронією історії, з уточненим розташування столиці Великого князівства Литовського на карті з політичної карти Європи зникла сама держава.

SIDEROCRATOR

31 жовтня 1969 р. В кометному циркулярі було звідомлено про відкриття комети Чурюмова- Герасименко

WEST

Маю журнал "Знання та праця" (3\1970) (придбав у кiоску в Донецьку, коли був студентом унiверситету), в якому е стаття К.I.Чурюмова "Пошуки "хвостатих" свiтил". Там серед фото е фото вiдкривачiв цiеi комети. Якi вони ще були молодi!

SIDEROCRATOR

Цитата: WEST від 02 Листопада 2023, 09:49:01

Маю журнал "Знання та праця" (3\1970) (придбав у кiоску в Донецьку, коли був студентом унiверситету), в якому е стаття К.I.Чурюмова "Пошуки "хвостатих" свiтил". Там серед фото е фото вiдкривачiв цiеi комети. Якi вони ще були молодi!

колись Чурюмов розповідав про те як вони виявили ту комету, із усіми подробицями

WEST

Клiм Чурюмов та Свiтлана Герасименко

SIDEROCRATOR

165 років тому 1 листопада 1858 р. народився Людвіг Оттович (Густав Вільгельм Людвіг Gustav Wilhelm Ludwig von Struve) Струве (1858-1920) - російський астроном, професор Харківського університету і директор Харківської обсерваторії. Відомий визначенням точних координат зірок, вимірюванням швидкості обертання Галактики і вивченням покриттів зірок Місяцем. Представник наукової династії Струве.

Густав Вільгельм Людвіг Струве, більш відомий в російськомовній літературі як Людвіг Оттович Струве, народився в родині відомого астронома Отто (по деяких записів - Оттона) Васильовича Струве. В цей час Отто Струве був співробітником Пулковської обсерваторії (в 1862 році він став її директором), тому дитинство Людвіга пройшло в Пулково, серед дослідників-астрономів. Крім Людвіга в родині було ще троє синів і три доньки.

За сімейною традицією, в 1876-1880 роках навчався в Дерптському університеті (нині Тартуський університет, Естонія). Протягом наступних трьох років працював позаштатним астрономом в Пулковській обсерваторії, під керівництвом свого батька. У 1883 році Людвіг Струве захистив магістерську дисертацію за темою «Порівняння результатів спостережень Проціона і сусідніх з ним зірок, що спостерігалися в Пулково» і на три роки відправився в закордонне відрядження, під час якої готувався до отримання професорського звання в університетах і обсерваторіях Бонна, Лейпцига, Парижа і Мілана.

У 1887 році Людвіг Струве за підсумками своїх спостережень захистив дисертацію по темі «Нові визначення констант прецесії і руху Сонячної Системи» і отримав ступінь доктора астрономії, після чого зайняв посаду астронома-спостерігача в університетській обсерваторії в Дерпті. Через сім років його запросили стати екстраординарним професором фізико-математичного факультету Харківського університету. Ще через чотири роки, в 1898 році, він зайняв посаду ординарного професора, а також змінив на посту директора Харківської обсерваторії Г. В. Левицького.

У 1912 році Людвіг Оттович Струве був обраний на посаду декана фізико-математичного факультету. Він продовжив інтенсивну педагогічну, адміністративну та дослідницьку роботу, одночасно розвиваючи Харківську обсерваторію, покращуючи її матеріальну базу і беручи участь в експедиціях. В цей час почав наукову кар'єру син Людвіга Струве Отто; продовжуючи династію, він став астрономом. В майбутньому Отто Струве іммігрував в США і став одним з найбільших астрофізиків початку 20 століття.

Після початку Першої світової війни в 1914 році відношення до німців в Харкові значно погіршилось. Вийшли заборони на використання німецької мови в громадських місцях, в будинках представників німецької громади почалися обшуки. Проте, подружжя Струве продовжили благодійну та організаційну діяльність. У 1915 році Російське астрономічне товариство відзначило медаллю ім. С. П. Глазенапа роботу Струве по темі «Обробка спостережень покриттів зірок місяцем під час повних місячних затемнень», завдяки якій вдалося з більшою точністю визначити контур і обчислити середній радіус Місяця.

1 березня 1917 року керівництво обсерваторією прийняв на себе учень Людвіга Струве професор Н. Н. Євдокимов. У 1919 році до Харкова увійшли загони Добровольчої армії, куди офіцером-артилеристом записався Отто Струве. Після провалу денікінського наступу на Москву Людвіг Струве з сім'єю спішно покинули Харків і перебралися до Сімферополя, залишивши велику частину своєї бібліотеки й архіву листів.

У Сімферополі Людвігу Струве запропонували очолити кафедру астрономії в Таврійському університеті. За відсутності матеріальної бази для практичних занять та навчальної літератури - для теоретичних, Людвіг Струве викладав астрономію і математику, відновлюючи лекції по пам'яті.

Людвіг Струве продовжив сімейну традицію, займаючись в основному астрометричними спостереженнями. Своїми вчителями він вважав батька, Отто Васильовича Струве, і Дж. Скіапареллі, з яким Отто Струве-старший вів багаторічну переписку.

У 1880-х роках, працюючи в Дерпті над визначенням власних рухів і координат зірок, в тому числі за програмою Боннського каталогу Astronomische-Gesellschaft-Katalog, і вивчаючи орбіти подвійних зірок, Струве висловив припущення про обертання Галактики і зробив грубу оцінку її швидкості. Отримане в припущенні про твердотільне обертання Галактики значення (-0,41 "± 0,42" в сто років) порівняно мало відрізняється від прийнятого сьогодні (сучасне значення кутової швидкості обертання на відстані Сонця від центру Галактики вважається рівним -0,53 "). приблизно в той же час Струве вперше визначив координати апекса руху Сонця.

При Людвігу Струве в Харківській обсерваторії почалися систематичні спостереження на меридіанному колі і формування астрометричної наукової школи. У співавторстві з Н. Н. Євдокимовим Людвіг Струве написав дві великі статті - «Спостереження 779 зодіакальних зірок по схиленню (між 1898-1902 роками)» і «Визначення прямих сходжень і схилень зірок порівняння для спостережень планети Ерос (з осені 1900 р початок 1902 р.) ». У 1909-1915 він разом з Н. Н. Євдокимовим і Б. І. Кудревич виміряв на меридіанному колі координати 1407 близькополюсних зірок.

Як директор Харківської обсерваторії Людвіг Струве забезпечив включення Харкова в російську точну нівелювальну мережу, розширення приміщень обсерваторії, обладнання проявочною темної кімнати, майданчики для спостережень малими інструментами, створення та придбання нового обладнання, а також розширення оплачуваної штату співробітників за рахунок появи посад астронома-спостерігача і обчислювача.

WEST

У мене е книжка його сина "Астрономия 20 века". Придбав ще в 1969.

SIDEROCRATOR

385 років тому 6 листопада 1638 народився Джеймс Грегорі (James Gregory1638-1675) - шотландський математик і астроном. Поряд з Валлісом і Барроу - один з основоположників математичного аналізу, попередник Ньютона, який високо цінував Грегорі і називав його в числі своїх вчителів і натхненників.

1664 року Грегорі приїхав в Лондон де познайомився з Гуком, Коллінзом та іншими видатними вченими. В 1664-1668 рр. здійснив подорож до Італії, попутно розширюючи свій математичний кругозір. Там він ознайомився, зокрема, з методом Кавальєрі і почав власні дослідження в галузі застосування нескінченно малих.
Найважливіші математичні роботи Грегорі відносяться до 1667 року. Він підготував статтю з математичного аналізу, яку послав Гюйгенсу. Той не відповів, але опублікував в своєму журналі огляд статті, де частину результатів оголосив помилковими, а щодо вірних результатів оголосив, що він відкрив їх раніше, ніж Грегорі. Надалі Грегорі утримувався від публікації частини найбільш видатних своїх досягнень, і вони були виявлені тільки після його смерті.
В Англії праці Грегорі відразу отримали високу оцінку. У 1668 році він був обраний членом Королівського товариства. За клопотанням президента Товариства король Карл II заснував в Сент-Ендрюському університеті кафедру математики спеціально для Грегорі, який і зайняв її в кінці 1668.
В Сент-Ендрюсі Грегорі провів 6 років. У 1674 році він перейшов до Единбурзького університету, однак через рік помер.
У 1663 році 25-річний Грегорі звернув на себе увагу, опублікувавши книгу Optica Promota, де вперше описав конструкцію дзеркального телескопа. Він звернувся до лондонських майстрів, намагаючись замовити виготовлення приладу, проте не домігся успіху. Перший практично придатний рефлектор виготовив Ньютон, у якого схема приладу була простішою, ніж у Грегорі. Проте 10 років потому Роберт Гук зумів побудувати телескоп за схемою Грегорі. Ідея Грегорі використовується і в наші дні. У цій же книзі Грегорі запропонував новий метод вимірювання відстані від Землі до Сонця, незабаром з успіхом використаний Галлеєм.
У 1667 році, проживаючи в Падуї, Грегорі звернувся до математичного аналізу. Незабаром він уже володів і вільно оперував тим, що пізніше отримало назву «ряд Тейлора» (1671). У листах до Дж. Коллінза і в своїх роботах «Істинна квадратура круга і гіперболи» (Vera Circuli et Hyperbolae Quadratura), «Загальна частина геометрії» (Geometriae pars universalis) і ін. Він опублікував безліч розкладів в нескінченні ряди, в тому числі для синуса, косинуса, логарифма, логарифмів тригонометричних функцій і зворотних тригонометричних функцій. Зокрема, він відкрив розкладання в ряд арктангенса, яке двома століттями раніше було відомо індійським математикам
Грегорі показав, як використовувати ці розкладання для знаходження площ, а також обсягів тіл обертання. Незалежно від Барроу Грегорі сформулював основну теорему аналізу.
Відкриття Грегорі справили величезне враження на молодого Ньютона, який завжди називав Грегорі в числі своїх ідейних попередників. Розкладання в ряд стало основним методом Ньютона і важливою складовою частиною створеного ним математичного аналізу. Біографи припускають, що Грегорі міг також наштовхнути Ньютона на такі його ранні відкриття, як загальна формула бінома і інтерполяціонная формула. Грегорі одним з перших оцінив значення наукових відкриттів Ньютона (тоді ще не опублікованих), вів з ним і з його колегами дружню переписку і використовував Hьютоновi ідеї в своєму викладанні.

SIDEROCRATOR

9 листопада 1934 р. народився Карл Саган (Carl Edward Sagan 1934 — 1996) видатний американський астроном українського походження.

Бабуся Карла емігрувала у 1905 році до США із містечка Сасів під Львовом через рік після чоловіка Лейби (Луїса). Дід Карла був у Сасові човнярем на річці Буг. Батько Карла — Самуїл народився в 1905 році в Кам'янці-Подільському.

Карл Саган був переконаним прихильником експансії земної цивілізації у Всесвіті. Родоначальник науково-просвітницького жанру літератури, присвяченого космічному майбутньому людства.

Навчався в Чиказькому університеті, доктор астрономії й астрофізики (1960).
Карл Саган працював в університеті штату Індіана (лаборант у лабораторії Нобелівського лауреата генетика Г.Муллера (1952-53). З 1960 року К. Саган — асистент в Йоркській обсерваторії Чиказького університету, Каліфорнійському університеті в Берклі та Стенфордському університеті. У 1962-68 роках вчений викладав астрономію в Гарвардському університеті і працював у Смітсонівській астрофізичній обсерваторії. Від 1968 року і до кінця життя К. Саган був професором астрономії та космічних досліджень Корнеллського університету, а також він був директором лабораторії з вивчення планет.

К. Саган — один з найвідоміших вчених світу, засновник Планетного товариства (1979), що об'єднало землян, які цікавляться Космосом, майбутнім планети Земля. Зокрема, К. Саган та його колеги опублікували наукову працю-попередження людству про наслідки ядерної війни на Землі (можливе охолодження атмосфери й прихід «ядерної зими»). Вчений змоделював синтез органічних сполук, що зародилися у первинній атмосфері Землі. Він — автор «парникової моделі» атмосфери Венери. Він також відомий своїми дослідженнями поверхні Марса, Юпітера. Учасник програм вивчення Венери. Автор популярних у світі книг та телесеріалів, присвячених позаземним цивілізаціям, лауреат Пулітцерівської премії за книгу «Дракони Едема. Роздуми про еволюцію людського мозку».

К. Саган — учасник програм космічних досліджень Венери («Марінер-2», 1962), Марса («Марінер-9», 1971-3), («Вікінг-1» та «Вікінг-2», 1976), Юпітера, Сатурна («Вояджер-1», «Вояджер-2», 1977-81).

Саган також брав участь як дослідник у Проекті А119, таємній операції ВПС США, метою якої було скидання атомної бомби на Місяць.

Провідною ідеєю діяльності вченого було вивчення проблеми виникнення життя на Землі та можливість його пошуків у Всесвіті. К.Саган неодноразово наголошував, що це захоплення пробудив у ньому астрофізик українського походження Йосип Шкловський (1916—1985). Книга останнього «Всесвіт, життя, розум» (1962) супроводжувала молодого Сагана всюди. 1966 року в США побачив світ її переклад під назвою «Розумне життя у Всесвіті». Саган не просто переклав видання, але й став його співавтором, що зробило його відомим серед американських авторів науково-популярної літератури.

Треба зауважити, що Саган не боявся бути звинуваченим колегами у спробах дискредитації себе як вченого участю в аматорських товариствах та виступами перед публікою. Він також не ховався за псевдонімами, публікуючи науково-популярні статті (до речі, на його рахунку понад 600 статей та 20 книг). К.Саган був глибоко переконаний, що заради розкриття таємниць Всесвіту логічно поєднувати серйозні наукові дослідження і діяльність з їхньої популяризації.

Першою самостійною книжкою К.Сагана став «Космічний зв'язок» (1973), присвячений перспективній позаземній діяльності людства. «…те, чим я займаюсь, здається мені неправдоподібним, майже казковим сном: беру участь у дослідженнях Венери, Марса, Юпітера та Сатурна; намагаюсь крок за кроком спробувати розгадати народження життя, що сталося мільярди років тому на первісній Земля; посилаю прилади на Марс для пошуку там життя; вдаюся до серйозних спроб встановити контакт з іншими розумними істотами, котрі, можливо, є десь в глибині нічного неба… я вважаю щасливим таланом жити саме в наш час людської історії, коли відбуваються такі захоплюючі пошуки та відкриття», — пояснював вчений свою пристрасть до літературної творчості. Він був переконаний, що вчасно народився, адже коли б це сталося півстоліття тому, його захоплення сприймалося б як фантазія, а коли б він народився через півстоліття в майбутнє, то тоді вже завершиться попереднє дослідження Сонячної системи, будуть відомі результати пошуку життя на Марсі й відкрита таємниця походження земного життя.

Видання «Дракони Едема. Роздуми про еволюцію людського мозку» (1977) було відзначене престижною в США Пулітцерівською премією 1978 року.

Найоригінальнішими творами К.Сагана є його послання позаземним цивілізаціям. Наприклад, на борту міжпланетних апаратів «Вояджер-1 та −2» він з колегами розташував короткі енциклопедії Землі: відеодиски з рисунками, фотографіями, музикою, людською мовою, звуками живої та неживої природи.

Фактично К.Саган започаткував у США новий вид літератури: науково-просвітницький, метою якого було ініціювання суспільно-масового зацікавлення астрономією.

1980 року книга К.Сагана «Космос» стала найтиражнішим за всі часи науково-популярним виданням англійською мовою. Новинка 70 тижнів очолювала список бестселерів, який публікується в «Нью-Йорк Таймс». Компанія PBS зняла однойменний науково-популярний фільм з автором у ролі ведучого — Космос: персональна подорож. Серіал був визнаний як найпопулярніший за всю історію державного телебачення: його дивилися 500 мільйонів глядачів у 60 країнах світу. Зауважимо, що в СРСР знімальну групу на чолі з К.Саганом не впустили. Не побачили радянські телеглядачі й цей 13-серійний телепроект, визнаний новою сторінкою в популяризації астрономії та космічних досліджень.

Закономірно, що вчений очолив творчий колектив новоствореного міжнародного журналу «Ікарус», присвяченого вивченню Сонячної системи (від 1970 до 1979 року К.Саган був головним редактором видання).

1985 року К.Саган разом з дружиною Е.Друян видали книгу «Комета» про комету Галлея, яка з'явилася поблизу Сонця 1986 року. 1995 року побачила світ книга «Блакитна плямка: Погляд на космічне майбутнє людства». «Нью-Йорк Таймс» відзначила видання як одне з найкращих, а аудіокасета з його текстом удостоєна премії Греммі й визнана однією з двох найкращих звукових книг року Америки. Бестселлером стало й видання «Світ, повний демонів: Наука як свіча в пітьмі» (1996). Ідея книги архіактуальна: необмежена свобода підприємництва за відсутності громадянської позиції та загальної культури загрожує викликати регрес в інтелектуальному розвитку людини.

SIDEROCRATOR

11 листопада 1958 р. відсвяткував своє 65-ти річчя Казимир Черніс - литовський астроном і астрофізик, активний відкривач малих планет і комет. У 2012 році він виявив малу планету 420356 Praamzius , транс-нептунівський об'єкт і кандидат у список карликових планет .

Черніс закінчив Вільнюський університет у 1981 році. З 1981 по 1990 рік працював в Інституті фізики Академії наук Литви . З 1996 року Черніс - старший науковий співробітник Інституту теоретичної фізики та астрономії Вільнюського університету.

Його наукові інтереси - фотометрія зірок, структура Чумацького шляху , сонячної системи , комет та астероїдів.
Він є лідером проекту з пошуку астероїдів в Молетській астрономічній обсерваторії . До 2006 року Черніс відкрив 25 нових комет та 125 астероїдів. З 2017 року Центр Малих планет зарахував йому спільне відкриття ще 166 малих планет, які він зробив протягом 2001-2017 років.

WEST

Як летять роки! З 19 по 23 червня 1984-го у Москвi (тодi ще був Радянський Союз) вiдбувалася конференцiя "Комета Галлея та метеорнi потоки, створенi нею" (у 1986 ця комета проходила перiгелiй), на якiй були присутнi К.i.Чурюмов, В.В.Мартиненко, А.С.Левiна... I перед нами виступав тодi ще надто молодий К.Чернiс, який розповiдав про своi комети, вiдкритi в 1980 та в 1983 (комета 1990-го була ще попереду). А ще в 1979-му, коли я був з учнями у Киевi i ми мешкали в обсерваторii КНУ, нам К.I.Чурюмов говорив "От Чернiс з Лiтви шука- шука комети, а ще нi одноi не вiдкрив".

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213788 раз)