Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213346 раз)

SIDEROCRATOR

Семе цікаве те, що всі кого Галілей запрошував подивитися в телескоп в темну пору доби насправді нічого не бачили, бо телескоп знаходився на балконі а йти туди
доводилося через освітлений кабінет, а про темнову адаптацію очей тоді ще не знали. Та й хорошою різкістю зображення телескоп Галілея похвалитися не міг. Але ці фактори не завадили йому здійснити ряд блискучих відкриттів і остаточно похоронити Геоцентричну систему Птолемея.
Казус стався і з відкриттям сонячних плям, бо папська вчена комісія поглянувши в телескоп авторитетно заявила, що це плями не на сонці а на склі труби!

vilisvir

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 26 Серпня 2015, 11:08:31

Казус стався і з відкриттям сонячних плям, бо папська вчена комісія поглянувши в телескоп авторитетно заявила, що це плями не на сонці а на склі труби!

Ещё один казус был с пизанским учёным, которому Галилей предложил посмотреть на Луну, указывая на сходную с Землёй природу, на что тот ответил, что он не будет этого делать, т.к. Аристотель говорил, что такого не может быть

SIDEROCRATOR

4 вересня 1784 р. помер Цезар Франсуа Кассіні французький астроном в 3 поколінні (1714-1784).
Він змінив свого батька на посту директора Паризької обсерваторії. Цей пост займали всі його предки і нащадки з моменту заснування Паризької обсерваторії до часів Великої революції 1789 р., впродовж 124 років.
Справою його життя стало складання першої повної топографічної карти Франції. До цієї роботи він приступив в 1747 році. Це була дуже масштабна задача - створити велику карту Франції в масштабі 1:86 400. Вона була надрукована вже після смерті Кассіні і досі відома під його ім'ям.
Це була перша докладна топографічна карта не тільки для Франції, але й у всьому світі. Робота Кассіні послужила зразком для подібного роду робіт всюди в Європі.
Зміна самої місцевості, а також поліпшення способів зйомки і гравіювання карт змусили в 1817 році провести нову суцільну зйомку країни. Вона послужила підставою для докладної топографічної карти в масштабі 1:80 000.
Його карта досі є основою всієї картографії Франції.

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 24 Липня 2015, 19:05:24

Доречi, всi "отцi" вiтчизняноi оптики(аматорськоi i не тiльки) народилися в Украiнi: Чiкiн - у Харковi, Mаксутов - у Миколаевi, Навашин - Киевi… Так що е чим пишатись!

+ 100500
але до цієї знаменитої плеяди треба додати ще одне видатне ім'я українського фізика Олександра Смакули вченого який відкрив явище просвітлення оптики здійснивши революцію в сучасній науці. без цього сучасну оптику неможливо уявити.

SIDEROCRATOR

115 років тому 9 вересня 1900 р народився всесвітньовідомий фізик Олександр Теодо́рович Смаку́ла. Світове визнання вченому принесло винайдення Антирефлексійного покриття лінз більш відомого як «ПРОСВІТЛЕННЯ ОПТИКИ»
Народився Олександр Смакула 9 вересня 1900 року в селі Доброводи Збаразького району на Тернопільщині в селянській родині Теодора і Марії Смакули. Був він у родині другим сином ( ще були старший брат Степан і молодші сестра Антоніна та брат Андрій). Учився спочатку у сільській початковій школі, а згодом в українській гімназії Збаража.
Вже в юнацькі роки виявив Олександр успадковану від батьків любов до свого краю, до його славного історичного минулого.
Війна 1914-го та події 1918 року спонукали юнака до безпосередньої участі у встановленні національної влади у Доброводах. Він стає разом з такими ж свідомими земляками вояком Української Галицької Армії. Згодом продовжує навчання у Тернопільській гімназії, яку закінчує з відзнакою 1922 року.
За порадою свого вчителя – відомого українського математика Мирона Зарицького він вирішує до німецького міста Геттінгена, вступає до знаменитого університету Георга Августа. У 1927 році він склав докторський іспит і успішно захистив дисертацію на тему «Абсорбційні спектри лужно-галоїдних фосфорів, активованих металами – сріблом та міддю». З того ж року працює асистентом у фізичному інституті Роберта Поля, друкує наукові праці, докладає зусиль для розбудови науки на українській землі, друкує свої наукові праці у Збірнику НТШ. Відвідує семінари творців квантової механіки Гайзенберга і Борна, активно використовує нові наукові поняття для з’ясування механізмів взаємодії електромагнітного променювання в твердих тілах. Саме використавши поняття квантових осциляторів Олександрові вдалося пояснити радіаційне забарвлення кристалів і вивести кількісне математичне співвідношення, відоме в науці як «формула Смакули». Цю працю було надруковано 1930 року в журналі «Zeitschrift fur Physik».
Маючи добру наукову перспективу в Німеччині, Смакула все ж таки повертається на рідну землю, куди постійно прагнув усім серцем. Сприяла цьому радянська пропаганда про світле майбутнє, Олександр на запрошення колишнього вчителя і земляка відомого літературознавця професора Андрія Музички приїздить 1928 року працювати до університету в Одесі. Але невдовзі вчений збагнув всю оману перспектив розвитку науки у тоталітарній державі і, скориставшись умовною телеграмою про відкликання до свого керівника професора Роберта Поля, йому вдалося знову виїхати до Німеччини. На жаль, багатьох вчених, митців, які повірили у цю агітацію, чекали згодом Соловки або розстріли. Повернувся Смакула до Гайдельбергу в Інститут медичних досліджень Кайзера Вільгельма, де став керівником оптичних лабораторій. Тут, досліджуючи стероїди і вітаміни, органічні кристали, Олександр стає фактичнофундатором квантової органічної хімії. Процес трансформації кристалічного вуглеводу електричними збудженнями p-електронів називають тепер «інверсією Смакули». 1934 року він стає директором дослідчої лабораторії у всесвітньовідомій фірмі Карла Цайса в Єні. Тут він створює такі оптичні кристали, як фтористі літій та натрій, а також оригінальні мастила, придатні до використання за високих і низьких температур. Винаходить також універсальну сполуку – бром йодид талію, яка ще й сьогодні широко використовується у приладах нічного бачення.
У 1935 році О. Смакула робить відкриття, на яке отримав перший у світі патент, — спосіб поліпшення оптичних приладів, що отримав назву «просвітлення оптики». Суть відкриття в тому, що поверхню скляної лінзи покривають спеціальним шаром певного матеріалу…, що значно зменшує відбивання світла від поверхні лінзи й одночасно збільшує контрастність зображення. Оскільки оптичні лінзи є основним елементом різних приладів — фотоапаратів, мікроскопів, телескопів, перископів, стереотруб, біноклів, різних оптичних пристроїв до стрілецької зброї тощо — це відкриття стало великим здобутком, яким користується все людство до сьогодні, як на Землі, так і в космосі для фотографування Землі та інших планет.
Промислове виробництво просвітлювального покриття оптичних поверхонь було розпочате в Єні вже в 1936 році під науковим керівництвом О. Смакули, який працював директором дослідної лабораторії оптичної фірми Карл Цейс. Цей метод спричинив справжню революцію в оптичній промисловості при виготовленні мікроскопів, телескопів, теодолітів та інших оптичних приладів, а також в фото і кінематографічній галузях при виготовленні фотоапаратів, кінокамер тощо.
Під час війни Смакула продовжував працювати у формі Карла Цайса разом з Ріхардом Куном, над розв’язанням проблеми проти відбивних шарів. Наприкінці війни американська окупаційна влада вивозить вченого разом з іншими видатними фізиками і інженерами до ЗСА, де його змушують працювати у військовому форті - лабораторії у штаті Вірджинія на потребивійськово-промислового комплексу, досліджуючи матеріали для інфрачервоної техніки. Іноді деякі автори не згадують про цей період наукової діяльності вченого.
У 1951 році Смакулу запрошують на посаду професора Массачусеттського інституту технологій (МІТ), в якому згодом він заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. Цей науковий заклад вважається найліпшою вищою технічною науковою інституцією в Америці. Тут він почав займатися найактуальнішими проблемами твердо тільної електроніки, дослідженням технології і властивостей електрооптичних матеріалів і пристроїв, феромагнітних і п’єзоелектричних матеріалів, лазерів на рідкоземельних елементах, тонких плівок, нових нелінійних напівпровідникових кристалів, органічних та надпровідних структур. Зазначимо також, що в МІТ тоді працювали науковці світової слави, такі як творець кібернетики Норберт Вінер, творець математичної теорії пересилання інформації Клод Шеннон та багато інших. Саме у такій науковій атмосфері творив Олександр Смакула.
Він винайшов і запровадив оригінальні технології вирощування, очищення й дослідження кристалів, дослідив неоднорідності у мішаних кристалах та дефектах германію та кисню в монокристалах кремнію, дослідив зміни властивостей кристалів внаслідок впливу радіації та дефектів. Написав фундаментальну монографію «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування» обсягом більше 500 сторінок, яка вийшла в 1962 році в Берліні у видавництві Шпрінгера. Цінність цієї книги не втрачена й на сьогодні, особливо для таких юних студентів та молодих науковців. Смакула є автором понад 100 наукових праць, частина з яких надрукована в Збірниках НТШ українською мовою, він став почесним членом Товариства Українських Інженерів в Америці (1964), дійсним членом НТШ та інших наукових товариств. Сьогодні зі спогадів вчених, які знали Олександра і зустрічались з ним на конференціях, з листування окреслюється образ ученого, який ніколи не забував рідної України. Його єдиний приїзд відбувся 1972 року завдяки безпосередньому сприянню Президента Академії наук тодішнього Радянського Союзу академіка М. Келдиша (під час поїзди О. Смакули на Міжнародню конференцію з кристалографії, що відбувалася у Вірменії). Це була остання зустріч з Батьківщиною, з рідними друзями, земляками, з чудовим наддністрянським краєм, з Медоборами, Смакуловою горою…
Помер учений 17 травня 1983 року і похований у родинному склепі в місті Обурн, штат Массачусеттс, США.
Незважаючи на те, що Олександр Смакула був далеко від Батьківщини, він завжди залишався патріотом України, підтримував тісті зв’язки з українцями американської діаспори, був дійсним членом наукового товариства Тараса Шевченка. Навесні 1996 року було засновано Тернопільський обласний Фонд Олександра Смакули, який має за мету пошук і повернення до активного наукового й культурного обігу спадщини О. Смакули та інших українських учених. 1992 року Львівським НТШ проведеноперший міжнародний Смакулів симпозіум, у 2000 році – другий.

SIDEROCRATOR

11 вересня 1768 р. помер Жозеф-Нікола Деліль (фр. Joseph-Nicolas Delisle; 4 квітня 1688 – 11 вересня 1768) — французький астроном і картограф.

Народився в Парижі. Закінчив колеж Мазаріні, потім вивчав астрономію і математику, працював помічником Джованні Доменіко Кассіні в Паризькій обсерваторії. У 1712 створив невелику власну обсерваторію. У 1714 почав вивчати астрономію в Паризькій АН у Дж.Ф.Маральді. З 1718 професор математики в Колеж-Рояль. В 1726 був запрошений до Росії в якості першого академіка астрономії до заснованої незадовго до того Петербурзької АН. Був членом Петербурзької АН до 1747, коли повернувся в Париж. Тут одержав посаду астронома французького військового флоту і відновив викладання в Колеж-Ройяль, де працював до 1761.

Великі заслуги Деліля в організації астрономічних робіт в Петербурзькій АН в перші роки її існування. За його проектом була побудована і оснащена інструментами академічна астрономічна обсерваторія в будівлі Кунсткамери. Створення обсерваторії було частиною програми робіт, складеної Делілем, яка включала градусні вимірювання, визначення відстаней до Сонця і Місяця, розробку теорії їхніх рухів, дослідження рефракції і підготовку російських наукових кадрів. Організував у 1726 в Росії систематичні метеорологічні спостереження і спостереження полярних сяйв, у 1735 висунув ідею про створення в Росії служби часу. Очолював астрономічні роботи, необхідні для проведеного в АН картографування території Росії. За пропозицією Деліля при АН був створений Географічний департамент для керівництва картографуванням, і він став його першим директором (1739-1740). Розробив у 1728 Еквідистанційну конічну картографічну проекцію, найзручнішу для такої витягнутої вздовж паралелі країни, як Росія, намітив план створення мережі астропунктів для побудови точної карти Росії. Виміряв у 1737 базисну лінію завдовжки 21,5 км по льоду Фінської затоки між Петергофом і Дубками (поблизу Сестрорецька).

Астрономічні роботи Деліля присвячені спостережній астрономії, астрометрії, небесній механіці. Спостерігав сонячні і місячні затемнення, покриття зірок і планет Місяцем, вивчав сонячні плями, вимірював діаметри Сонця, Місяця і планет. Займався організацією, передобчисленням і обробкою спостережень за визначенням паралаксу Сонця і Місяця, що проводилися Н.Л.Лакайлем на мисі Доброї Надії, Ж.Ж.Ф.Лаландом в Берліні, Дж.Брадлеєм в Грінвічі, А.Н.Грішовим в Петербурзі. Керував організацією спостережень проходження Венери по диску Сонця в 1761 і 1769, склав на підставі свого методу карту видимості цього явища. Разом з Г.Гейнзіусом спостерігав комети 1742 і 1744, побудував теорії їхнього руху. Дав детальний аналіз усіх публікацій з теорії комет після І.Ньютона і Е.Галлея. Розробив метод визначення орбіт комет. Займався деякими питаннями оптики, зокрема дифракцією світла; вивчав дифракцію від різних за формою тіл, відкрив низку важливих закономірностей цього явища.

Значну увагу приділяв вивченню та перекладу на європейські мови найкращих праць вчених Сходу, зокрема Улугбека. Виховав блискучу плеяду учнів не тільки в Росії, але і у Франції, серед них були Л. Годен, Лаланд, Ш.Мессьє.

SIDEROCRATOR

14 вересня 1959 р. Луна 2 досягла поверхні місяця
«Луна-2», інші назви «Друга космічна ракета», «Луна Є-1А № 2», «Луна Є-1А № 6» — перша радянська автоматична міжпланетна станція, що досягла поверхні Місяця. Шостий апарат серії «Луна», другий вдалий запуск. Початково в радянських джерелах апарат називався «Друга космічна ракета», а назву «Луна-2» отримав після 1963-го року.

Космічний апарат серії Є-1А, подібно до серії Є-1, призначався для зіткнення з поверхнею Місяця. Апарат був герметичною сферою діаметром 2,4 метра. Всередині розміщувались: лічильник Гейгера-Мюллера, шість газорозрядних лічильників заряджених частинок, лічильник сцинтиляцій, вдосконалений п'єзоелектричний детектор мікрометеоритів. На одній півсфері було закріплено шість антен, в одній з яких розташовувався магнітометр. Під час польоту до Місяця, як і в попередній серії, апарат також мав випустити газоподібний натрій, щоб створити хмару металу для спостереження з Землі за його рухом. Апарат не мав рушійної установки.

Політ
12 вересня 1959-го року о 6:39 UTC з космодрому Байконур ракетою-носієм «Луна» (8К72) було запущено «Луну-2» на траєкторію зближення з Місяцем, без запуску з орбіти Землі. Після досягнення необхідної швидкості апарат відокремився від останнього ступеня ракети-носія. 12 вересня о 18:39 UTC «Луна-2» випустила яскраву помаранчеву хмару газоподібного натрію для відстеження траєкторії руху і вивчення поведінки газу в космічному просторі. Хмара мала діаметр 650 км.

Магнітометр до висоти 55 км від поверхні не зафіксував значного електромагнітного поля.

14 вересня о 21:02:24 UTC, після 33,5 годин польоту, припинилась передача сигналів, що свідчило про досягнення поверхні Місяця. Падіння відбулося на сході Моря Дощів, на краю Болота Гниття (29.1° пн. ш. 0.0° сх. д.). Приблизно через 30 хвилин з поверхнею зіткнувся останній ступінь ракети-носія[1].

Апарат мав дві однакові набори п'ятикутних вимпелів, виготовлених з нержавіючої сталі і складених у сфери. В центрі сфери розташовувався заряд вибухівки для зменшення швидкості при зіткненні. Елементи з одного боку мали викарбувані зображення герба СРСР і напис «СССР», з іншого — викарбуваний напис російською мовою СССР СЕНТЯБРЬ 1959 (укр. СРСР ВЕРЕСЕНЬ 1959). Третій набір вимпелів розташовувався на останньому ступені ракети-носія у капсулі, заповненій рідиною, в якій плавали алюмінієві смужки з викарбуваними зображенням герба СРСР і написами російською мовою СССР СЕНТЯБРЬ 1959 і СОЮЗ СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК

Після польоту
15 вересня 1959-го року перший секретар КПРС, Голова Ради Міністрів СРСР Микита Хрущов подарував американському президенту Двайту Айзенгаверу копію сферичних вимпелів. Нині ця копія перебуває в Бібліотеці і Музеї Президента Айзенгавера в місті Абілін, штат Канзас. Інша відома копія перебуває в Канзаському центрі космосфери і космосу в місті Хатчінсон, штат Канзас.

1970 року ділянку Моря Дощів, близьку до місця падіння «Луни-2», назвали на її честь Затокою Місячника (лат. Sinus Lunicus)[2].

SIDEROCRATOR

17 вересня 1857 р. народився Костянтин Едуардович Ціолковський 1857 — 1935 — російський і радянський вчений-теоретик польського походження, є одним із засновників ракетобудування та сучасної космонавтики, педагог, письменник

Автор науково-фантастичних творів, прихильник і пропагандист ідей освоєння космічного простору. Його роботи надихнули таких провідних радянських ракетних інженерів, як Сергій Корольов і Валентин Глушко і зробили вагомий внесок в успіх радянської космічної програми.

Костянтин Едуардович Ціолковський народився 5 (17) вересня 1857 року у селі Іжевськоє під Рязанню. Предки К.Ціолковського — вихідці з Волині, далекі родичі гетьмана Северина Наливайка, Його батько, Едуард Ігнаційович Ціолковський (1820–1881), був польським дворянином середнього статку, а мати, Марія Іванівна Юмашева, була за походженням татаркою. Будучи освіченою жінкою, з дітьми звичайно займалася вона. Саме мати навчила Костянтина читати й писати, познайомила з початками арифметики.

У віці дев'яти років Костя Ціолковський занедужав скарлатиною. У результаті ускладнення після хвороби він втратив слух. Наступило те, що згодом він назвав «найсмутнішим, найтемнішим часом [свого] життя». Приглухуватість позбавила хлопчика багатьох дитячих забав і вражень, звичних для його здорових однолітків.

У 1869 році він вступає до гімназії. Великими успіхами майбутній учений не відзначався. Предметів було багато, і напівглухому хлопчикові вчитися було нелегко. А от за витівки він неодноразово потрапляв у карцер. В 1870, коли Ціолковському було 13 років, померла його мати. Позбавлений підтримки, хлопчик вчиться усе гірше… В 1871 році — відрахування з гімназії з характеристикою «… для надходження в технічне училище». Отже Ціолковський провчився в гімназії всього чотири роки, два з котрих він пробув в одному класі. Більше Ціолковський ніде не навчався.

Але саме в цей час Костянтин Ціолковський знаходить своє щире покликання й місце в житті. Він займається освітою самостійно. У цей же час Костянтин Ціолковський прилучається до технічної й наукової творчості. Він самостійно виготовляє астролябію (перша виміряна нею відстань — до пожежної каланчі), домашній токарський верстат, саморушні коляски й локомотиви.

Здібності сина стали очевидними для Едуарда Ціолковського, і він вирішує послати хлопчика в столицю. Костянтин сам знаходить собі квартиру й, живучи буквально на хлібі й воді (батько надсилав по десять-п'ятнадцять рублів на місяць), завзято займається. Щоденно з десяти ранку й до трьох-чотирьох дня пополудні працьовитий юнак вивчає науки в бібліотеці. За перший рік життя в Москві пройдені фізика й засади математики. На другому Костянтин переборює диференціальне й інтегральне числення, вищу алгебру, аналітичну й сферичну геометрію.

Однак життя в Москві було досить дорогим, Ціолковський, незважаючи на всі зусилля, не зміг забезпечити себе достатніми засобами, тому в 1876 році батько відкликав його у В'ятку. Костянтин стає приватним репетитором і заробляє самостійно, а у вільний час продовжує займатися в міській публічній бібліотеці.

У 1880 році Костянтин Ціолковський здає іспити на вчительське звання й переїжджає в Боровськ, розташований за 100 кілометрів від Москви, по призначенню від Міністерства освіти на свою першу державну посаду. Там же він одружився на Варварі Євграфівні Соколовій. Молода пара починає жити окремо, й молодий учений продовжує фізичні досліди і технічну творчість. У будинку в Ціолковського блискають електричні блискавки, гримлять громи, дзенькають дзвіночки, танцюють паперові лялечки. Перебуваючи вдалині від основних наукових центрів Росії, Ціолковський, залишаючись глухим, вирішив самостійно проводити дослідницькі роботи в галузі, що його цікавила, — аеродинаміці. Він почав з того, що розробив основи кінетичної теорії газів і відіслав свої розрахунки в Російську фізико-хімічна спілку в Петербурзі й незабаром одержав відповідь від Менделєєва: кінетична теорія газів уже відкрита… 25 років тому.

Але Ціолковський пережив цю звістку, що стала для нього як ученого ударом, і продовжив дослідження. Тим не менш у Петербурзі зацікавилися обдарованим і неординарним учителем з В'ятки й запросили його ввійти до складу вищезгаданої спілки.

У 1892 році Костянтин Ціолковський був переведений учителем у Калугу. Там він також не забував про науку, астронавтику й аеронавтику. У Калузі Ціолковський побудував спеціальний тунель, що дозволив би вимірювати різні аеродинамічні характеристики літальних апаратів. Оскільки Фізико-хімічна спілка не виділила ні копійки на його експерименти, ученому довелося використати сімейні засоби для проведення досліджень. До слова, Ціолковський на свої засоби побудував більше 100 експериментальних моделей і обстежив їх — задоволення не з дешевих! Через якийсь час спілка все таки звернула увагу на калузького генія й виділила йому фінансову підтримку — 470 рублів, на які Ціолковський побудував новий, удосконалений тунель. У ході аеродинамічних експериментів Ціолковський усе більше став звертати увагу на космічні проблеми.

У 1895 році була опублікована його книга «Грезы о земле и небе (Мрії про землю й небо)», а через рік вийшла стаття про інші світи, розумних істот з інших планет і про спілкування землян з ними. У тому ж 1896 році Ціолковський приступив до написання своєї головної праці «Исследование космического пространства с помощью реактивного двигателя (Дослідження космічного простору за допомогою реактивного двигуна)». У цій книзі були порушені проблеми використання ракетних двигунів у космосі — навігаційні механізми, поставка й транспортування палива й інше.

Перші п'ятнадцять років XX століття були найважчими в житті вченого. В 1902 його син Ігнатій покінчив життя самогубством. В 1908 під час розливу Оки його будинок затопило, багато машин, експонати були виведені з ладу, а численні унікальні розрахунки загублені. У Фізико-хімічній спілці не оцінили значимості й революційності представлених ним моделей. При Радянській владі умови життя й роботи Ціолковського радикально змінилися. Йому було призначено персональну пенсію й забезпечено можливість плідної діяльності. Розробки Ціолковського зацікавили нову владу і йому було організовано значну матеріальну підтримку. В 1918 Ціолковського було обрано до Соціалістичної академії суспільних наук (в 1923 році перейменована в комуністичну академію, а в 1936 її основні інститути були передані Академії наук СРСР), а 9 листопада 1921 року ученому було призначено довічну пенсію за заслуги перед вітчизняною й світовою наукою. Цю пенсію виплачували до 19 вересня 1935 — у той день велика людина і суспільний діяч, Костянтин Едуардович Ціолковський, помер у Калузі — місті, що стало йому рідним.

Теорія газів і суцільнометалевий дирижабль[ред. • ред. код]
Перші наукові дослідження Ціолковського відносяться до 1880–1881 року. Не знаючи про вже зроблені відкриття, він написав роботу «Теория газов (Теорія газів)», у якій виклав основи кінетичної теорії газів. Друга його робота — «Механика животного организма (Механіка тваринного організму)» одержала схвальний відгук И. М. Сєченова, і Ціолковський був прийнятий у Російську фізико-хімічну спілку. Основні роботи Ціолковського після 1884 були пов'язані із чотирма значними проблемами: науковим обґрунтуванням суцільно-металевого аеростата дирижабля, обтічного аероплана, поїзда на повітряній подушці й ракети для міжпланетних подорожей. Після знайомства з Миколою Жуковським, що був учнем Столєтова, Ціолковський став займатися механікою керованого польоту, у результаті чого ним був спроектований керований аеростат (слово «дирижабль» тоді ще не придумали). Ціолковський першим запропонував ідею суцільнометалевого дирижабля й побудував його працюючу модель, створив прилад для автоматичного керування польотом дирижабля й схему регулювання його підіймальної сили.

Першою друкованою працею про дирижаблі був «Аэростат металлический управляемый (Аеростат металевий керований)» (1892), де дано наукове й технічне обґрунтування конструкції дирижабля з металевою оболонкою. Прогресивний для свого часу проект дирижабля Ціолковського не був підтриманий; авторові було відмовлено в субсидії на конструювання моделі. Звернення Ціолковського в Генеральний штаб російської армії також не мало успіху.

Прототип літаків
У 1892 році він звернувся до нової й мало вивченої області літальних апаратів, важчих за повітря. Ціолковському належить ідея конструкції аероплана з металевим каркасом. У статті «Аэроплан или Птицеподобная (авиационная) летательная машина (Аероплан або Птахоподібна (авіаційна) літальна машина)» (1894) дані опис й креслення моноплана, який за своїм зовнішнім виглядом й аеродинамічним компонуванням передбачав конструкції літаків, що з'явилися через 15-18 років. В аероплані Ціолковського крила мають товстий профіль із заокругленим переднім краєм, а фюзеляж — обтічну форму. Але робота над аеропланом, так само як і над дирижаблем, не одержала визнання в офіційних представників російської науки. На подальші розробки Ціолковський не мав ні коштів, ні навіть моральної підтримки. Через багато років, уже в радянський час, в 1932, він розробив теорію польоту реактивних літаків у стратосфері й схеми пристроїв літаків для польоту з гіперзвуковими швидкостями. Ціолковський побудував в 1897 першу в Росії аеродинамічну трубу з відкритою робочою частиною, розробив методику експерименту в ній і в 1900 на субсидію Академії наук зробив продувки найпростіших моделей і визначив коефіцієнт опору кулі, плоскої пластинки, циліндра, конуса й інших тіл.

Дослідження реактивних апаратів
З 1896 року Ціолковський систематично займався теорією руху реактивних апаратів. Думки про використання ракетного принципу в космосі висловлювалися Ціолковським ще в 1883, однак строга теорія реактивного руху викладена ним в 1896. Ціолковський вивів формулу (вона одержала назву «формула Ціолковського»), що встановила співвідношення між:

швидкістю ракети в будь-який момент,
швидкістю витікання газів із сопла,
масою ракети,
масою підривних речовин.

Закінчивши математичні записи, Ціолковський машинально поставив дату: 10 травня 1897 року. Звісно, він зовсім не підозрював, скільки радості доставить згодом історикам знахідка пожовклих і зім'ятих сторінок! Адже написавши дату обчислень, Ціолковський, сам того не відаючи, закріпив свою першість у питаннях наукового освоєння космосу. В 1903 році він опублікував книгу «Исследования мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)», де вперше довів, що єдиним апаратом, здатним здійснити космічний політ, є ракета. У цій статті і її продовженнях, що послідували в (1911 і 1914), він заклав основи теорії ракет і рідинного ракетного двигуна. У цій піонерській праці Ціолковський:

повністю довів неможливість виходу в космос на аеростаті або за допомогою артилерійської гармати;
вивів залежність між вагою палива й вагою конструкцій ракети для подолання сили земного тяжіння;
висловив ідею бортової системи орієнтації за Сонцем або іншими небесними світилами;
проаналізував поводження ракети поза атмосферою, у середовищі, вільному від тяжіння;
вирішив питання посадки космічного апарата на поверхню планет, позбавлених атмосфери.
Так на берегах Оки зійшла зоря космічної ери. Правда, результат першої публікації виявився зовсім не тим, якого очікував Ціолковський. Ні співвітчизники, ні закордонні вчені не оцінили дослідження, яким сьогодні пишається наука. Воно просто на епоху обігнало свій час. В 1911 році опубліковано другу частину праці «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)». Ціолковський обчислює роботу з подолання сили земного тяжіння, визначає швидкість, необхідну для виходу апарата в Сонячну систему («друга космічна швидкість») і час польоту. Цього разу стаття Ціолковського наробила багато шуму в науковому світі. У вченого зявилося багато друзів у світі науки.

У 1926–1929 роках Ціолковський вирішує практичне питання: скільки потрібно взяти палива у ракету, щоб досягти швидкості відриву й покинути Землю. З'ясувалося, що кінцева швидкість ракети залежить від швидкості газів, що виходять із неї, і від того, у скільки разів маса палива перевищує масу порожньої ракети. Розрахунок показує: для того, щоб ракета з людьми розвинула швидкість, необхідну для відриву й вирушила в міжпланетний політ, потрібно взяти палива в сто разів більше, ніж важить корпус ракети, двигун, механізми, прилади й пасажири, разом узяті. А це знову створює дуже серйозні перешкоди. Учений знайшов оригінальний вихід — багатоступінчастий міжпланетний корабель. Він складається з багатьох ракет, з'єднаних між собою. У передній ракеті, крім палива, перебувають пасажири й спорядження. Ракети працюють по черзі, розганяючи весь потяг. Коли паливо в одній ракеті вигорить, вона скидається, при цьому віддаляються спустошені баки й весь потяг стає легшим. Потім починає працювати друга ракета і т. д. Передня ракета, як по естафеті, одержує швидкість, набрану всіма попередніми ракетами. У ці ж роки він оцінив вплив опору атмосфери на політ ракети й додаткові витрати палива при цьому.

Його дослідження вперше показали можливість досягнення космічних швидкостей, довівши ймовірність міжпланетних польотів. Він першим вивчив питання про ракету — штучний супутник Землі й висловив ідею створення навколоземних станцій як штучних поселень, що використають енергію Сонця, і проміжних баз для міжпланетних сполучень; розглянув медико-біологічні проблеми, що виникають при тривалих космічних польотах.

Ціолковський висунув ряд ідей, які знайшли застосування в ракетобудуванні. Ним запропоновані:

газові керма (із графіту) для керування польотом ракети й зміни траєкторії руху її центра мас;
використання компонентів пального для охолодження зовнішньої оболонки космічного апарату (під час входу в атмосферу Землі), стінок камери згоряння й сопла;
насосна система подачі компонентів пального;
оптимальні траєкторії спуску космічного апарату при поверненні з космосу й ін.
В області ракетного пального Ціолковський досліджував багато різних окислювачів і паливних матеріалів; рекомендував паливні пари: рідкий кисень із воднем, кисень із вуглеводнями. Ціолковський багато й плідно працював над створенням теорії польоту реактивних літаків, винайшов свою схему газотурбінного двигуна; в 1927 опублікував теорію й схему поїзда на повітряній подушці. Він першим запропонував «корпуси, що висуваються знизу шасі». Космічні польоти й дирижаблебудування були головними проблемами, яким він присвятив своє життя. Але говорити про Ціолковського тільки як про батька космонавтики — значить збіднити його внесок у сучасну науку й техніку. Ціолковський обстоював ідею розмаїтості форм життя у Всесвіті, став першим ідеологом і теоретиком освоєння людиною космічного простору, кінцева мета якого уявлялася йому у вигляді повної перебудови біохімічної природи породжених Землею мислячих істот.

Науково-фантастичні твори Ціолковського мало відомі широкому колу читачів. Можливо, тому, що вони тісно пов'язані з його науковими працями. Дуже близька до фантастики його рання робота «Свободное пространство (Вільний простір)», написана в 1883 році (опублікована в 1954 р.). Костянтин Едуардович Ціолковський є автором науково-фантастичних творів: «Грезы о Земле и небе (Мрії про Землю й небо)» (збірник творів), «На Весте (На Весті)», повість «На Луне (На Місяці)» (уперше була опублікована в додатку до журналу «Вокруг света (Навколо світу)» в 1893 році, неодноразово перевидавалася у радянський час).

Роботи з ракетоплавства й міжпланетного зв'язку
1903 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)»
1911 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дослідження світових просторів реактивними приладами)»
1914 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами (Дополнение) (Дослідження світових просторів реактивними приладами. Доповнення)»
1924 — «Космический корабль (Космічний корабель)»
1926 — «Исследование мировых пространств реактивными приборами»
1927 — «Космическая ракета. Опытная подготовка »
1928 — «Труды о космической ракете 1903–1907 гг.»
1929 — «Космические ракетные поезда »
1929 — «Реактивный двигатель »
1929 — «Цели звездоплавания »
1930 — «Звездоплавателям »
1932 — «Реактивное движение »
1932–1933 — «Топливо для ракеты »

SIDEROCRATOR

45 років тому 21 вересня 1970 року з поверхні Місяця стартував апарат автоматичної міжпланетної станції «Луна-16» з пробами ґрунту Місяця на борту.

SIDEROCRATOR

15 років тому 1 жовтня 2000 р. було створено клуб аматорів астрономії "Астрополіс"

SP

У кого есть время и желание
http://www.sgtnd.narod.ru/wts/rus/arago.htm
По ссылке рассказ о молодых годах Араго - сравните, насколько это отличается от сухих строчек "казённой" биографии.

astrOleg

11 жовтня 1907року у Києві народився Володимир Платонович Цесевич.

SIDEROCRATOR

цікаві статті про В. Цесевича
https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=10&cad=rja&uact=8&ved=0CFgQFjAJahUKEwjX9IrlxbzIAhXDXCwKHeqpC3k&url=http%3A%2F%2Ffs.onu.edu.ua%2Fclients%2Fclient11%2Fweb11%2Flitopis%2FTsesevich.pdf&usg=AFQjCNFXS71Sop30mmfCrEyd8odPBjAdrQ

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=4&cad=rja&uact=8&ved=0CDYQFjADahUKEwjX9IrlxbzIAhXDXCwKHeqpC3k&url=http%3A%2F%2Ffenina.mysupermarket.org.ua%2Fview_book.php%3Fid%3D2&usg=AFQjCNH2T9trkaq54LIptTt3QpkY4-5osg

SIDEROCRATOR

14 жовтня 1984 р. помер Мартін Райл (англ. Sir Martin Ryle; 27 вересня 1918, Брайтон - 14 жовтня 1984 , Кембридж) - британський радіоастроном, що розробив революційні системи радіотелескопів і використав їх для точного виявлення і запису слабких радіосигналів. Лауреат Нобелівської премії з фізики в 1974 спільно з Ентоні Г'юїшем «за піонерські дослідження в області радіофізики». У 1946р. У 1946 Райл і Вонберг вперше опублікували інтерферометричні вимірювання астрономічних об'єктів в радіодіапазоні, хоча іноді затверджується, що перші подібні виміри зробив в тому ж році Джозеф Поусі в Сіднейському університеті. Удосконаливши обладнання, Райл зміг виявити найвіддаленіші відомі на той момент галактики у всесвіті. Він також був першим професором радіоастрономії в Кембріджському університеті та директором-засновником радіоастрономічної обсерваторії Маллард. З 1972р. до 1982р. Райл обіймав посаду придворного астронома Великобританії.

Отримавши в 1939 р. ступінь з фізики в Оксфордському університеті, Райл працював у Дослідницькому центрі телекомунікацій над розробкою радару під час Другої світової війни. Після війни він отримує позицію в Кавендішської лабораторії. Темою його ранніх робіт у Кембриджі є радіовипромінювання Сонця. Незабаром його інтерес зміщується в інші області і в результаті він вирішує, що кембріджська група астрофізики повинна розробити новий спосіб спостереження. Райл був рушійною силою у створенні та удосконаленні астрономічної інтерферометрії і апертурного синтезу, за допомогою яких був зроблений величезний внесок у поліпшення якості радіоастрономічних даних. У 1946 р. він побудував перший багатоелементний астрономічний радіоінтерферометра.
Райл керував підготовкою важливих каталогів астрономічних радіоджерел, випущених кембріджської групою радіоастрономії. Прикладом може служити третій кембриджський каталог радіоджерел (3C), випуск якого допоміг відкрити перші квазізоряних об'єкти (квазар и). З 1948 по 1959 рр.. Райл викладав у Кембриджі. Крім того, в 1957 р. він став директором радіоастрономічної обсерваторії Маллард, в 1959 р. професором радіоастрономії. У 1952 р. він був обраний членом королівського фізичного товариства, в 1966 р. був посвячений у лицарі і з 1972 по 1982 рр.. був королівським астрономом. Нобелівська премія 1974 р. була вперше присуджена за визнання заслуг в астрономії з формулюванням «за новаторські дослідження в радіоастрофізиці». У 1968 р. Райл був професором астрономії в Грешемському коледжі в Лондоні.
Райл був одним з найбільших астрономів 20-го століття. Вважається, що з ним було важко працювати - він часто працював у кабінеті в радіоастрономічної обсерваторії Маллард щоб уникнути перешкод з боку інших членів Кавендішської лабораторії і не бути втягнутим у дискусії, так як Райл був дуже темпераментним людиною. Райл турбувався, що Кембридж може втратити свою передову позицію в співтоваристві радіоастрономів, так як інші групи краще фінансувалися, тому він створив атмосферу секретності навколо своїх методів апертурного синтезу з тим, щоб зберегти перевагу Кембриджської групи.
Відомо, що Райл не поділяв поглядів Фреда Хойла з інституту астрономії на теорію стаціонарного всесвіту Хойла, і що цей факт іноді перешкоджав співпраці між Кавендішської групою та інститутом астрономії в 1960-х роках.
Райл був співавтором кількох книг про поширення ядерної зброї, де він стверджував, що єдиним способом врятувати планету Земля від повного ядерного знищення є повна заборона на використання будь-яких атомних пристроїв.

SIDEROCRATOR

105 років тому 19 жовтня 1910 р. народився видатний індійський астрофізик, лауреат Нобелівської премії з фізики Субрахманьян Чандрасекар (1910 — 1995)

Чандрасекар (Чандра) народився в Лахорі, Британська Індія (тепер Пакистан) в родині тамільського походження. Його дядьком був інший нобелівський лауреат Чандрасекара Венката Раман. Мати майбутнього вченого переклала на тамільску мову «Ляльчин дім» Генріка Ібсена. Саме вона сприяла пробудженню зацікавленості Чандри в науках. Спочатку Чандра навчався вдома, потім в індуїстській вищій школі в Мадрасі, а в 1925—1930 — в Президенсі коледжі, отримавши там ступінь бакалавра. 1930 року Чандрасекар отримав від індійського уряду стипендію для навчання в Кембриджі[1]. Він вступив до Триніті коледжу й почав дослідницьку роботу під керівництвом Ральфа Фаулера. За порадою Поля Дірака Чандрасекар провів рік в Інституті теоретичної фізики в Копенгагені, де зустрічався з Нільсом Бором. Влітку 1933 року Чандрасекар отримав ступінь доктора філософії.

1937 року Чандрасекара запросили на роботу до Чиказького університету на посаду професора-асистента Отто Струве та президента Роберт Мейнард Гатчінс. В цьому університеті він залишився на все життя.

Наукова робота
Чандрасекар тривалий час працював над однією проблемою, тому його діяльність можна розбити на періоди. З 1929 по 1939 він вивчав структуру зір, зокрема будову білих карликів. З 1939 по 1943 він займався зоряною динамікою. Потів він зосередився на проблемах радіаційних переходів та від'ємно зарядженого йона гідрогену (1943—1950). З 1950 по 1961 Чандрасекар здійснював дослідження в галузі гідродинаміки та гідродинамічної стабільності. У 1960-х він вивчав рівновагу та стабільність еліпсоїдних форм, а також працював над загальною теорією відносності. Період із 1971 по 1983 було присвячено теорії чорних дір, а наприкінці 80-х почав роботу над теорією зіткнень гравітаційних хвиль.

З 1952 по 1971 рік Чандрасекар був редактором Astrophysical Journal.

У 1957 отримав премію Румфорда Американської академії мистецтв і наук за дослідження радіаційного балансу енергії в зірках.

Відомість Чандрасекар набув завдяки роботам над проблемою стабільності та еволюції білих карликів. Він встановив, що білі карлики з масою приблизно в 1,44 раза більшою за масу Сонця нестабільні й врешті-решт мають колапсувати. Це значення стало відомим як межа Чандрасекара. Чандрасекар запропонував цю теорію 1930 року, але проти неї виступив Артур Еддінгтон, який на той час був провідним теоретиком у галузі будови зір. Ніхто з європейських фізиків не підтримав Чандрасекара, що стало для нього великим розчаруванням й однією з причин переїзду до Чикаго. 1983 року за це відкриття його нагородили Нобелівською премією.

Бібліографія
Чандрасекар С. Введение в учение о строении звезд. — М. : ИЛ, 1950. — 476 с.
Чандрасекар С. Жидкие кристаллы. — М. : Мир, 1980. — 344 с.
Чандрасекар С. Математическая теория чёрных дыр. — М. : Мир, 1986. — 264+360 с.
Чандрасекар С. Перенос лучистой энергии. — М. : ИЛ, 1953. — 432 с.
Чандрасекар С. Принципы звездной динамики. — М. : ИЛ, 1948. — 264 с.
Чандрасекар С. Стохастические проблемы в физике и астрономии. — М. : ИЛ, 1947. — 168 с.
Чандрасекхар С. Эллипсоидальные фигуры равновесия. — М. : Мир, 1973. — 289 с.

SIDEROCRATOR

3 листопада 1894 р. народився нідерландський астроном Герман Занстра (нід. Herman Zanstra, 1894-1972)

В 1917 закінчив Делфтський технічний університет, де спеціалізувався з хімії та цивільної інженерії. Після закінчення університету працював у Делфті протягом чотирьох років (останні два - викладав в університеті), за цей час опублікував ряд робіт з релятивістському руху, які направив для ознайомлення американському професору У. Ф. Суон. той у відповідь запропонував Занстра отримати ступінь Ph.D в галузі теоретичної фізики в університеті Міннесоти в Міннеаполісі. Занстра прийняв пропозицію і в 1923 захистив дисертацію на тему «Дослідження релятивістського руху у зв'язку з класичною механікою». Після цього Занстра стажувався в Чикаго, різних лабораторіях в Нідерландах і Німеччині, лабораторії Нільса Бора в Копенгагені, а також в Каліфорнійському технологічному інституті. Тут він написав свою знамениту статтю «Застосування квантової теорії до світності дифузних туманностей».
У 1929-1938 працював в Амстердамському університеті, під час Другої світової війни був змушений емігрувати до Південної Африки, в 1941-1946 викладав фізику в коледжі в Дурбані, після чого повернувся до Нідерландів. У 1946-1959 - професор Амстердамського університету, директор Астрономічного інституту цього університету.

Основні праці в області теорії світіння газових туманностей. Показав, що їх лінійний емісійний спектр водню виникає в результаті фотоіонізації атомів випромінюванням гарячої зірки. Розробив теорію цього процесу і створив метод визначення температури збудливої зірки (метод Занстра), що дало можливість вперше встановити шкалу температур найбільш гарячих зірок. У 1940-і роки виконав ряд важливих досліджень з теорії освіти спектральних ліній з урахуванням перерозподілу по частотах при розсіянні. У 1949 застосував цю теорію до розрахунку поля Lα-випромінювання в туманностях.
Використовував теорію резонансноговипромінювання для пояснення спектрів комет. У 1950 запропонував новий метод визначення температури сонячної хромосфери за величиною бальмеровской стрибка. Ряд його робіт присвячений дослідженню зірок типу Вольфа - Райе, наднових як джерел космічних променів, а також вивченню розсіювання світла в земній атмосфері і в оптичних інструментах.

SIDEROCRATOR

55 років тому 3 листопада 1960 р. помер Гарольд Спенсер Джонс (англ. Sir Harold Spencer Jones; 29 березня 1890 – 3 листопада 1960) — англійський астроном, член Лондонського королівського товариства.

Народився в Кенсінгтоні (Лондон). Закінчив Кембриджський університет. У 1913-1922 - співробітник Грінвіцької обсерваторії, у 1923-1933 — директор обсерваторії на мисі Доброї Надії. У 1933-1955 — директор Грінвіцької обсерваторії — королівський астроном Великобританії. Був десятим директором Грінвіцької обсерваторії з часу її заснування в 1675 і останнім її директором в самому Грінвічі. Під його керівництвом у 1954 здійснено переведення обсерваторії в Герстмонсо.

У обсерваторії на мисі Доброї Надії займався спостереженнями і складанням 2-го і 3-го Капських каталогів на епоху 1925,0; переспостереженнями Астрографічного каталогу в зоні від -40 до -52 з метою визначення власних рухів зірок; визначенням фотографічних величин для 40 000 зірок; проаналізував 20-річні спостереження променевих швидкостей яскравих зірок. З аналізу спостережень покрить зірок Місяцем, виконаних у 1880-1922 в обсерваторії на мисі Доброї Надії, вивів поправки до елементів місячної орбіти, величину стиснення фігури Землі.
Вів спостереження Марса, займався дослідженнями нових зірок, фотометричними і геомагнітними дослідженнями.
У Грінвіцькій обсерваторії досліджував рух Місяця за спостереженнями з 1672 по 1908, а також займався аналізом розбіжностей між спостереження й обчислення положень Сонця, Місяця, Меркурія і Венери.
У 1926-1939 підтвердив виявлений в 1914 Е.В.Брауном прояв вікових і нерегулярних змін в обертанні Землі. Вивів нове, точніше значення сонячного паралакса (8,790" ± 0,001") на основі спостережень малої планети Ерос при найбільшому її наближення до Землі (1931; сучасне значення сонячного паралакса 8,79405"). Обчислив нові значення мас Місяця і Венери, виконав нове визначення постійних аберації і нутації. Брав участь в експедиціях до Росії (1914) та Індонезії (1922) для спостережень сонячних затемнень.

З його книг найвідоміші «Загальна астрономія» і «Життя на інших світах» (рос. пер. 1946).

Член Національної АН США, Шведської королівської АН, Данської королівської АН, Бельгійської королівської академії наук, літератури і витончених мистецтв і інших, президент Лондонського королівського астрономічного товариства (1937-1939), президент Міжнародного астрономічного союзу (1944-1948).

Королівська медаль Лондонського королівського товариства (1943).

На його честь названо астероїд 3282 Спенсер Джонс[1].

Цікавий факт: Джонс вважав політ в космос абсурдом.

SIDEROCRATOR

95 років тому 4 листопада 1920 р. помер Людвіг Оттович Струве (1858-1920) - російський астроном, професор Харківського університету і директор Харківської обсерваторії. Відомий визначенням точних координат зірок, вимірюванням швидкості обертання Галактики і вивченням покриттів зірок Місяцем. Представник наукової династії Струве, син Отто Васильовича Струве і батько Отто Людвіговича Струве [1].

Густав Вільгельм Людвіг Струве, більш відомий в російськомовній літературі як Людвіг Оттович Струве, народився 1 листопада 1858 в Царському Селі, в родині відомого астронома Отто (за деякими записам - Оттона) Васильовича Струве і його першої дружини Емілії Дірссен. У цей час Отто Струве був співробітником Пулковської обсерваторії (в 1862 році він став її директором), тож дитинство Людвіга пройшло в Пулково, серед дослідників-астрономів. Крім Людвіга в сім'ї було ще троє синів і три дочки.

За сімейною традицією, в 1876-1880 рр навчався в Дерптському університеті (нині Тартуський університет, Естонія). Протягом наступних трьох років працював понадштатним астрономом в Пулковської обсерваторії, під керівництвом свого батька. У 1883 році Людвіг Струве захистив магістерську дисертацію за темою «Порівняння результатів спостережень Проціона і сусідніх з ним зірок, що спостерігалися в Пулково» і на три роки відправився у закордонне відрядження, під час якої готувався до отримання професорського звання в університетах і обсерваторіях Бонна, Лейпцига, Парижа і Мілана.

У 1887 році Людвіг Струве за підсумками своїх спостережень захистив дисертацію за темою «Нові визначення констант прецесії і руху Сонячної Системи» і отримав ступінь доктора астрономії, після чого зайняв посаду астронома-спостерігача в університетській обсерваторії в Дерпті. Через сім років його запросили стати екстраординарним професором фізико-математичного факультету Харківського університету. Ще через чотири роки, в 1898 році, він зайняв посаду ординарного професора, а також змінив на посту директора Харківської обсерваторії Г. В. Левицького. [2]

На посаді професора Струве викладав загальну, сферичну і теоретичну астрономію, небесну механіку, вищу геодезію і математику, причому за спогадами сучасників лекції відрізнялися педантичністю і строгістю, однак складністю, затрудняющей сприйняття матеріалу. Крім цього, Людвіг Струве проводив студентську практику на базі університетської обсерваторії, вів астрономічний гурток, керував майстернею точної механіки, створеної за його ініціативою, і особисто займався конструюванням астрономічних приладів. У цей же період він разом з дружиною Єлизаветою Христофорівна вів активну громадську діяльність.

У 1912 році Людвіг Оттович Струве був обраний на посаду декана фізико-математичного факультету. Він продовжив інтенсивну педагогічну, адміністративну і дослідницьку роботу, одночасно розвиваючи Харківську обсерваторію, покращуючи її матеріальну базу і беручи участь в експедиціях. У цей час почав наукову кар'єру син Людвіга Струве Отто; продовжуючи династію він став астрономом. У майбутньому Отто Струве іммігрував до США і став одним з найбільших астрофізиків початку 20 століття.

Після початку Першої світової війни в 1914 році відношення до німців в Харкові значно погіршилося. Вийшли заборони на використання німецької мови в громадських місцях, в будинках представників німецької громади почалися обшуки. Проте, подружжя Струве продовжили благодійну та організаційну діяльність. У 1915 році Російське астрономічне товариство відзначило медаллю ім. С. П. Глазенапа роботу Струве по темі «Обробка спостережень покрить зірок] місяцем під час повних місячних затемнень», завдяки якій вдалося з більшою точністю визначити контур і обчислити середній радіус Місяця.

1 березня 1917 керівництво обсерваторією прийняв на себе учень Людвіга Струве професор Н. Н. Євдокимов. Посаду декана фізико-математичного факультету Людвіг Струве зберіг. У 1919 році до Харкова увійшли загони Добровольчої армії, куди офіцером-артилеристом записався Отто Струве. Після провалу денікінського наступу на Москву Людвіг Струве з родиною спішно покинули Харків і перебралися в Сімферополь, залишивши більшу частину своєї бібліотеки й архіву листів.

У Сімферополі Людвігу Струве запропонували очолити кафедру астрономії в Таврійському університеті. За відсутності матеріальної бази для практичних занять та навчальної літератури - для теоретичних, Людвіг Струве викладав астрономію і математику, відновлюючи лекції з пам'яті.

У 1920 році загинули двоє молодших дітей Людвіга Струве. У серпні того ж року Людвіг і Отто Струве відкрили нову зірку в сузір'ї Лебедя. Через три місяця, 4 листопада, Людвіг Струве помер у залі засідань Таврійського університету, на відкритті З'їзду Таврійської наукової асоціації, від крововиливу в мозок.

За спогадами учнів, лекції Людвіга Струве відрізнялися строгістю викладу і складністю для сприйняття. За їх свідченнями, після лекцій з астрономії, прочитаних Струве, в одній з аудиторій довгий час зберігалася напис: «Хто слухав професора Л. О. Струве, ім'я того передасться пам'яті потомства для гідної оцінки його подвигу» [2]. Проте, саме за Людвіга Оттовича Харківський університет випустив плеяду астрономів, що стали в майбутньому відомими вченими: Н. П. Барабашова, Б. П. Герасимовича, Б. І. Каврайського, В. Г. Кудревич, О. Л. Струве, В. Г. Фесенкова та інших. Складність викладання Струве компенсував індивідуальною роботою зі студентами. У більшості випадків Струве продовжував стежити за долею і кар'єрою учнів і після їх випуску.

Крім наукової діяльності Людвіг Струве, будучи главою ради Харківської євангелічно-лютеранської церкви святого Вознесіння, займався координацією громадських та благодійних проектів, а також був членом піклувальних рад для навчальних закладів і періодично брав на себе керівництво різними тимчасовими комітетами. Сучасники свідчили, що Струве був глибоко віруючою людиною. Також, судячи з спогадам і матеріалами архіву Струве, Людвіг Оттович захоплювався астрологією і читав популярні лекції на цю тему в німецькому клубі. Громадська діяльність Струве тривала і після переїзду в Сімферополь, під час роботи в Таврійському університеті - вже за півгодини до смерті він підписав проект комплексу будівель для університетської обсерваторії.

Наукова діяльність
Людвіг Струве продовжив сімейну традицію, займаючись в основному Астрометричні спостереженнями. Своїми вчителями він вважав батька, Отто Васильовича Струве, і Дж. Скіапареллі, з яким Отто Струве-старший вів багаторічну переписку.

У 1880-х роках, працюючи в Дерпті над визначенням власних рухів і координат зірок, у тому числі за програмою Боннського каталогу Astronomische-Gesellschaft-Katalog, і вивчаючи орбіти подвійних зірок, Струве висловив припущення про обертання Галактики і зробив грубу оцінку його швидкості. Отримане в припущенні про твердотільному обертанні Галактики значення (-0,41 "± 0,42" в сто років) порівняно мало відрізняється від прийнятого сьогодні (сучасне значення кутової швидкості обертання на відстані Сонця від центру Галактики вважається рівним -0,53 "). Приблизно в той же час Струве вперше визначив координати апекса руху Сонця [2].

В часи Людвіга Струве в Харківській обсерваторії почалися систематичні спостереження на меридіанному колі і формування астрометричної наукової школи. У співавторстві з М. М. Євдокимовим Людвіг Струве написав дві великі статті - «Спостереження 779 зодіакальних зірок по відміні (між 1898-1902 роками)» та «Визначення прямих сходжень і відмін зірок порівняння для спостережень планети Ерос (з осені 1900 по початок 1902 г.) ». У 1909-1915 він разом з М. М. Євдокимовим і Б.І. Кудревич виміряв на меридіанному колі координати 1407 блізкополюсних зірок.

Як директор Харківської обсерваторії Людвіг Струве забезпечив включення Харкова в російську точну нівелювальних мережу, розширення приміщень обсерваторії, обладнання проявочною темної кімнати, майданчики для спостережень малими інструментами, створення та придбання нового обладнання, а також розширення оплачуваної штату співробітників за рахунок появи посад астронома-спостерігача і обчислювача.

Струве Л. О. Обработка наблюдений покрытий звезд луною во время полных лунных затмений. — Петроград: Типография А. Э. Коллинс, 1915. — 61 с.
Струве Л. О. Общая астрономия. — Харьков: Типолитография С. Иванченко, 1909. — 485 с.
Струве Л. О. Соединение Харькова с русской нивелирной сетью посредством точной нивелировки в 1895 и в 1899 годах // Журнал Министерства Путей Сообщения. — Кн. IX. — 1902. — С. 34-71.

SIDEROCRATOR

70 років тому 4 листопада 1945 р. помер видатний американський астроном і оптик Джордж Річі
Народився в Тапперз-Плейнз (штат Огайо), в 1887 закінчив університет у Цинциннаті. У 1896-1904 працював у Єркській обсерваторії, керував роботами з конструювання астрономічних інструментів, в 1901-1905 викладав також астрономію в Чиказькому університеті. У 1905-1924 очолював оптичну і механічну майстерні обсерваторії Маунт-Вільсон. У 1924-1930 — завідувач лабораторією астрофотографії Паризької обсерваторії, в 1930-1936 працював в Морській обсерваторії у Вашингтоні.

Розробив технологію шліфування, полірування і випробування великих параболічних дзеркал; сконструював необхідне для цього обладнання, винайшов нову, «плаваючу» систему розвантаження дзеркал в телескопах, удосконалив монтування і годинне ведення. Розробив конструкцію і виготовив оптику багатьох великих телескопів: 24-дюймового рефлектора Єркської обсерваторії (1901), горизонтального сонячного телескопа обсерваторії Маунт-Вільсон (30-дюймовий целостат, 24-дюймові об'єктив і плоске дзеркало), 60-дюймового (1908) і 100-дюймового рефлекторів обсерваторії Маунт-Вільсон, 40-дюймового телескопа Морської обсерваторії. Два великих рефлектора обсерваторії Маунт-Вільсон, що мають відмінні оптичні якості, довгий час були найбільшими у світі і зіграли видатну роль у розвитку астрономії в першій половині XX століття. Удосконалив методи астрофотографії (поліпшив якість емульсій і техніку прояви негативів, ввів рухливу платформу для касети). Отримав з 60- і 100-дюймовими телескопами велику кількість чудових фотографій спіральних та інших туманностей, Місяця. У 1917 відкрив дві нові зірки в туманності Андромеди (M31), нову в галактиці NGC 6946. Відкриття Річі нових зірок у спіральних туманностях стало першою вказівкою на зірковий склад цих об'єктів. Оцінив відстань і розміри M31, які Едвін Габбл підтвердив пізніше за цефеїдами. Спільно з Анрі Кретьєном винайшов нову апланатичну систему рефлектора (видозмінена схема Кассегрена), що має велике неспотворене поле. Система Річі—Кретьєна останнім часом широко використовується при створенні великих рефлекторів. Запропонував схему пористого дзеркала, яка дозволяє створювати великі дзеркальні об'єктиви.
У його честь названий кратер на Місяці і кратер на Марсі.

https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=8&cad=rja&uact=8&ved=0CD4QFjAHahUKEwiPuoTHw_zIAhXlp3IKHTfbDAU&url=http%3A%2F%2Fwww.sai.msu.ru%2Fhistory%2FEremeeva%2FRICHI.pdf&usg=AFQjCNFDM76x96sJGFm1KRzjHhhYTaWFNA&sig2=WMPeB5RnDIGf7XVwW5UOeA

Edward

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213346 раз)