Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213349 раз)

SIDEROCRATOR

115 років тому 4 березня 1904 р. народивсь Георгій (Джордж) Га́мов (1904 — 1968) — американський фізик-теоретик, космолог українського походження. Побудував теорію альфа-розпаду через тунелювання, працював у галузі радіоактивного розпаду атомних ядер, ядерного синтезу в надрах зір, теорією Великого вибуху, походження елементів і над проблемами генетики.
Світове визнання одержав за розробку теорії Великого вибуху - походження Всесвіту, розрахунок генетичного коду, відкриття способів передачі спадкової інформації. Як фізик вивів формулу, що започаткувала теоретичне обґрунтування альфа-розпаду атомного ядра. Г. Гамов — автор теорії утворення хімічних елементів, згідно з якою вся речовина первісно складалася з нейтронів.

Значних успіхів досяг в астрофізиці та космології. Широко використовував для інтерпретації зоряної еволюції ядерну фізику. Першим почав розраховувати моделі зір з термоядерними джерелами енергії, досліджував еволюційні треки зірок, запропонував у 1942 році модель оболонки червоного гіганта, досліджував роль нейтрино при спалахах нових та наднових зір. У 1946–1948 роках розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного нейтронного захоплення та модель гарячого Всесвіту, в межах якої передбачив реліктове випромінювання і 1956 року оцінив його температуру в 6 К. Ця модель була підтверджена 1965 року експериментальним відкриттям реліктового випромінювання. Запропонував механізм зоряного колапсу.

Навчався в Одеському (тоді Новоросійському) та Петроградському університетах.
У 1921 році вступив на математичне відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, де його викладачами були фізик Микола Кастерін і математик Веніамін Каган. Одночасно Гамов підробляв обчислювачем в Одеській астрономічній обсерваторії, де відвідував астрономічний гурток, створений директором обсерваторії професором Олександром Орловим.

Але вже 1922 року незадоволений рівнем викладання в Одеському університеті Гамов перевівся до Петроградського університету, де лекції читав професор Олександр Фрідман — автор виведеної із теорії відносності теорії «нестаціонарного (розширеного) Всесвіту», що зацікавило юного одесита. Багато його однокурсників у майбутньому стали відомими фізиками: Лев Ландау, Дмитро Іваненко, Матвій Бронштейн, Віктор Амбарцумян. Разом із ними Гамов створив неформальну групу під назвою «джаз-банд» або «Джо-банд», що мала гасло «Не бути знаменитим — некрасиво», разом вони видавали журнал «Покидьки фізики».

Під час навчання в університеті Гамов працював співробітником Метеорологічної станції Державного лісового університету (1922—1923), завідувачем польової метеорологічної обсерваторії Артилерійської школи (1923—1924), позаштатним співробітником Державного оптичного інституту (1924—1925). За його участі було розроблено метод оцінки якості скла.

У той же час опублікував свої перші наукові статті з теоретичної фізики.
1928 року Гамова посилали на стажування в Геттінгенський університет (Німеччина) — провідний центр розвитку квантової механіки (він одержував стипендію Рокфеллера). Там він написав свою першу визначну дослідницьку працю про потенційний бар'єр атомних ядер (тунельний ефект). Молодий дослідник не погодився з висновками Ернеста Резерфорда щодо розсіювання альфа-частинок в урані. Виведена Гамовим формула описувала можливість хвиле-механічного проникнення. Це відкриття стало початком теоретичного обґрунтування альфа-розпаду ядер і зробило вченого світовою знаменитістю. Про успіхи Гамова навіть писала центральна комуністична газета «Правда».

Повертаючись із відрядження, Гамов у Копенгагені зустрівся з Нільсом Бором, який добився надання вченому Карлсберзької стипендії Королівської академії наук Данії. Так Гамов затримався за кордоном. Він побував в Англії у Кавендіській лабораторії Кембриджського університету у Ернста Резерфорда. 1930 року — у Данії, де завершив дослідження, що лягли в основу його майбутньої доповіді на І-му Міжнародному науковому конгресі з атомного ядра в Римі у жовтні 1931 року, куди його запросили, зокрема, Марія Кюрі, Енріко Фермі, Вольфганг Паулі. Але повернувшись до СРСР, науковець не одержав дозволу на поїздку на конгрес, проте його доповідь була зачитана на високому науковому зібранні й включена до збірника матеріалів конгресу.
Окрилені першими успіхами, Гамов, Ландау та їхні прихильники рішуче заявляли про безперспективність сучасного їм покоління науковців і вимагали створення нового інституту теоретичної фізики під їхнім керівництвом. Зрозуміло, що до протесту молодих ніхто не прислухався (хоча пропонований інститут нині існує й носить ім'я одного з «протестантів» — Лева Ландау). Ландау переїхав до Харкова, а Гамова захопили інші плани.

У березні 1932 Гамова за пропозицією Володимира Вернадського обрали членом-кореспондентом Академії наук СРСР, він став наймолодшим в історії академії член-кором (після еміграції з СРСР науковця позбавили цього наукового звання). Гамов розумів, що перспектив для реалізації своїх наукових проектів в умовах заполітизованої й забюрократизованої радянської науки у нього немає. Молодий науковець почав шукати спосіб емігрувати з СРСР. Відпочиваючи в Криму, подружжя Гамових спробувало допливти до турецьких берегів на звичайному човні. Однак, море повернуло їх на батьківщину. Тоді Гамов вирішив домагатися дозволу на наукове закордонне відрядження. За посередництва М. Бухаріна він потрапив на прийом до Голови Раднаркому В. Молотова. Науковець прохав надати йому статус, який мав Петро Капіца — радянський фізик, який працював у Великій Британії. Але йому було відмовлено. 1934 рік став переломним в житті видатного вченого — будучи разом з дружиною у відрядженні в Брюсселі на Сольвеївському конгресі, він відмовився повертатися до Радянського Союзу, за що був викреслений зі списків членів-кореспондентів АН СРСР (відновлений лише 1990 року посмертно). Фактично Г. Гамов розчинив вікно у вільний світ для багатьох радянських учених, які услід за ним проникали за «залізну завісу» із СРСР (хоча, П. Капіца після цього випадку теж став «невиїзним»). Радянська наука надовго потрапила в зону ізоляції від світової.

Гамов емігрував до США, став професором Університету імені Вашингтона у Вашингтоні (до 1956 року), а потім — університету штату Колорадо. Спільно з Едардом Теллером — «батьком» американської водневої бомби, науковець узагальнив теорію ще одного виду радіоактивності — бета-розпаду. До роботи над американським атомним проектом Г. Гамова не залучили, а над водневим проектом він працював, починаючи від 1949 року (побував на атолі Бікіні — атомному полігоні США). У Теллера Гамов знайшов палку підтримку свого рішення не повертатися в СРСР. Е. Теллер — угорець, який на власні очі бачив криваві події, що супроводжували комуністичний заколот Бели Кун в Угорщині 1919 року й на все життя став запеклим антикомуністом.

Колишній одесит заклав основи американської астрофізики та космології. Вченого зацікавив зв'язок між ядерними процесами та космологією. У 1937–1940 роках він вибудував першу послідовну теорію еволюції зір з термоядерними джерелами енергії.

1942 року разом з Е. Теллером запропонував теорію будови червоних гігантів.

У 1946–1948 роках розробив теорію утворення хімічних елементів шляхом послідовного захоплення нейтронів та модель «гарячого Всесвіту» (теорію Великого Вибуху). Наукові передбачення Г. Гамова були підтверджені експериментами американських дослідників А. Пензіаса та Р. Вільсона, котрі 1978 року стали Нобелівськими лауреатами.

1954 року наукові інтереси вченого перемістилися в галузь біології. Його гіпотеза (концепція генетичного коду) була підтверджена подальшим розвитком молекулярної генетики. 1968 року американські вчені Р. Голлі, Г. Корана та М. Ніренберг одержали Нобелівську премію за розшифровку генетичного коду, «підказану» Г. Гамовим. Цікаво, що Г. Гамов був автором трьох гіпотез, розробники яких стали лауреатами Нобелівської премії.

Г. Гамов — автор багатьох визнаних світовою читацькою аудиторією науково-популярних книг, зокрема «Містер Томпкінс у Країні Чудес» (1939), трилогії «Народження й смерть Сонця» (1949), «Біографія Землі» (1941), «Народження Всесвіту» (1952), «Раз, два, три… нескінченність» (1947), «Тридцять років, що сколихнули фізику» (1966), «Моя світова лінія: неофіційна біографія» (1970).

WEST

Є у мене книжка Ж.Вокулера і Ж.Тексеро "Фотографирование небесных тел" (переклад з французської), яку я придбав 9 січня 1969 року. Книжка вийшла у Франції ще в 1954 році, а в СРСР була надрукована в 1967 році.

SIDEROCRATOR

Цитата: WEST від 04 Березня 2024, 19:02:45

Є у мене книжка Ж.Вокулера і Ж.Тексеро "Фотографирование небесных тел" (переклад з французської), яку я придбав 9 січня 1969 року. Книжка вийшла у Франції ще в 1954 році, а в СРСР була надрукована в 1967 році.

Та і в мене вона теж є
От тільки вже на плівку і пластинки зараз вже ніхто майже не знімає

WEST

Я не збирався рекомендувати цю книжку як посібник для сучасних аматорів. Це доповнення до розповіді про Ж.Тексеро.

Edward

Гамов похований на цвинтарі у Болдері. Колись збирався туди з'їздити, але не доїхав...
Доречі, він також першим висловив думку про спіральну структуру ДНК(дві здвинуті спіралі)

SIDEROCRATOR

125 років тому 7 березня 899 р. народився нідерландсько-американський астроном Віллем Лейтен (1899-1994)

Нідерландський і американський астроном Віллем Якоб Лейтен народився 7 березня 1899 р. у м. Семаранг (острів Ява). Вищу освіту здобув у Амстердамському і Лейденському університетах. З 1921 р. мешкав у США. У 1921—1923 років працював у Лікській, а в 1923—1930 рр. — у Гарвардській обсерваторіях. З 1931 р. працював у Міннесотському університеті (професор, завідувач кафедрою астрономії у 1937—1975 роках, з 1975 р. — почесний професор).

Галузь наукових інтересів Віллема Лейтена — зоряна астрономія. Розвинув метод визначення статистичних паралаксів за власними рухами зір і побудував діаграму Герцшпрунга—Рассела для зір в околицях Сонця. Виконав докладне дослідження всіх зір у радіусі 10 парсек навколо Сонця. Визначив середні абсолютні величини, просторові щільності, просторові рухи для різних груп зір — цефеїд, довгоперіодичних змінних, червоних гігантів тощо.

Розпочав (1927) у Гарвардській обсерваторії велику програму визначення власних рухів зір південного неба. Відкрив майже 100 000 зір (що яскравіші 4,5 видимої зоряної величини) з великими власними рухами. Шляхом оцінок кольору слабких зір із великими власними рухами відкрив багато білих карликів. Організував повторне фотографування північного неба на Паломарському телескопі Шмідта щоб отримати спостереження другої епохи Паломарського атласу неба — це дозволяє визначати власні рухи багатьох дуже слабких (до 21-ї зоряної величини) зір. Створив два зоряних каталоги, що містять дані 3583 і 58700 зір відповідно.

Edward

Доречі, Джордж Гамов випробував себе і в літературні творчості:

rgb

Вiн ще й мандрiвник.Намагався чорне море на човнi перепливсти.

SIDEROCRATOR

Цитата: rgb від 07 Березня 2024, 19:52:03

Вiн ще й мандрiвник.Намагався чорне море на човнi перепливсти.

І на лижах в Фінляндію через кордон втекти

SIDEROCRATOR

220 років тому 8 березня 1804 народився Алван Кларк (Alvan Clark;1804 — 1887) — американський конструктор-оптик і астроном, засновник фірми з виробництва телескопів. Кларк розробив найкращу для того часу технологію виробництва і обробки оптичного скла.

Американські оптики-шліфувальники, батько і сини, заснували відому фірму, що виготовляла об'єктиви і телескопи. 31 січня 1862 при випробуванні щойно виготовленого об'єктива діаметром 46 см Алван Кларк відкрив супутник Сіріуса. Кларки виготовили найбільші об'єктиви у світі. Найбільші з них були встановлені в обсерваторіях:
Вашингтонській (діаметр 66 см, 1873);
Пулковській (діаметр 76 см, 1885);
Лікській (діаметр 91 см, 1888);
і Єркській (діаметр 102 см, 1896).
За допомогою Вашингтонського рефрактора в 1877 були відкриті супутники Марса. Єркський об'єктив досі залишається найбільшим у світі.

Походив з сімейства китобоїв британського походження. За освітою і першою професією — художник-портретист. У 40-річному віці, після прочитання робіт В.Гершеля, зацікавився астрономією і налагодив ділові контакти з директором Гарвардської обсерваторії В.Бондом (1789–1859). Бонд дозволив йому працювати на 38-см рефракторі обсерваторії, і навіть вносити зміни в його конструкцію. Після цього Кларк закрив художню майстерню і зайнявся практичною оптикою.
Досить цікава маркетингова стратегія Кларка: не зумівши переконати європейські та американські наукові кола в перевазі своїх інструментів, Кларк в 1851 почав спостереження подвійних зірок, що перебували на межі оптичної техніки того часу. Ці спостереження були високо оцінені британським астрономом Вільямом Раттером Доусом (William Rutter Dawes, 1799–1868), який став купувати інструменти Кларка для британських обсерваторій. З допомогою телескопів Кларка вперше були отримані фотографії спектрів деяких зірок.
У 1859 на запрошення Доуса Кларк здійснив поїздку до Великобританії, де познайомився з Джоном Гершелем і лордом Россом — провідними астрономами і конструкторами телескопів свого часу. Ця поїздка була надзвичайно вдалою і в комерційному відношенні: Кларк отримав декілька замовлень в Європі.
У 1860 в Кембриджі (Массачусетс) запрацювало виробництво фірми Alvan Clark and Sons.
У 1860 Кларк отримав перші замовлення в США: будівництво 47-см телескопа для обсерваторії Університету Міссісіпі. Закінчений у 1862, він був найбільшим у США. З його допомогою, Кларк-молодший відкрив Сіріус-В — невидимий до того супутник однієї з найближчих від Землі зірок.
У 1866 отримав премію Румфорда за вдосконалення рефракторів.
У 1870 військово-морська обсерваторія США у Вашингтоні замовила Кларку 66-см телескоп (фокусна відстань 13 м), за допомогою якого в 1877 Асаф Холл відкрив супутники Марса.
Фірма Кларка виготовила також телескопи для Пулковської обсерваторії (76-см, знищений у 1941), Лікської обсерваторії (91-см) і Єркської обсерваторії, найбільший у світі рефрактор (102-см). Два останніх телескопи були виготовлені вже Алваном Кларком-молодшим. Фірма Кларка побудувала і 61-см телескоп для Ловеллівської обсерваторії (встановлений у 1896).

З юридичної точки зору, свою фірму Кларк відкрив у 1846 році. Вона спеціалізувалася тільки на виробництві лінзових телескопів-рефракторів і зберігала монополію на цей вид технологічної продукції аж до початку ХХ ст. П'ять найбільших лінзових телескопів, що використовуються у світі, були споруджені цією фірмою. Партнерів Кларка були двоє його синів: Джордж Бессет Кларк (1827–1891) і Алван Грем Кларк (1832–1897), сам астроном, першовідкривач супутника Сіріуса.
У 1933 активи фірми були придбані Sprague-Hathaway Manufacturing Company, але компанія зберегла торгову марку. У 1936 виробництво було переведено в Соммервілл (Массачусетс), у зв'язку з входженням фірми Кларка до складу компанії «Перкін-Елмер», до сьогодні одного з лідерів на ринку високотехнологічної продукції. Обладнання часів Кларка було списано в період Другої Світової війни, а в 1958 Sprague-Hathaway Manufacturing Company була ліквідована.

SIDEROCRATOR

460 років тому 9 березня 1564 р. народився німецький астроном Давид Фабриціус (David Fabricius, 1564—1617).

Вивчав астрономію у Лампадіуса у Брауншвейзі. Листувався з Тихо Браге, Йостом Бюрґі, Йоганном Кеплером. Надав Кеплеру свої спостереження Марса, які той використовував поряд із спостереженнями Браге для встановлення законів планетних рухів. На думку Кеплера, Фабриціус був найкращим після Тихо Браге спостерігачем свого часу.

У 1596 спостерігаючи комету, помітив у сузір'ї Кита зірку, якої раніше не було видно і яка незабаром зникла. Це було першим спостереженням зоряної змінності. У 1639 голландський астроном Гольварда встановив періодичний характер зміни блиску цієї зірки. Згодом Ян Гевелій дав їй назву Міра (Дивовижна). У 1604 Давид Фабрицій незалежно від Галілео Галілея та Кеплера спостерігав появу нової зірки в сузір'ї Змієносця. У максимумі блиску зірка була яскравішою від Юпітера, потім потьмяніла і до кінця 1605 перестала бути помітною.

Син Давида Фабріція Йоганн (1587—1615), хоча і отримав медичну освіту, займався головним чином астрономією. У 1611 він відкрив сонячні плями (незалежно від Галілея і Христофа Шейнера) і за їхнім видимим переміщення по диску Сонця відкрив обертання Сонця.
Незважаючи на труднощі спостереження за сонцем безпосередньо, вони відзначили існування сонячних плям , перший підтверджений приклад їх спостереження (хоча неясні заяви в східноазіатських літописах свідчать, що китайськіі корейські астрономи, можливо, раніше відкрили їх неозброєним оком, і Фабрісіус, мабуть, сам помітив їх без телескопа кілька років тому). Йоханнес спочатку спостерігав сонячні плями 27 лютого 1611 року; в Віттенберзі в тому ж році він опублікував результати своїх спостережень у своїй 22-сторінковій брошурі De Maculis in Sole observatis .... . Це була перша публікація на тему сонячних плям.

Невдовзі вони скористалися телескопічною камерою обскурою , щоб зберегти свої очі і отримати кращий огляд сонячного диска, і побачили, що плями переміщуються. Вони з'являлися на східному краю диска, неухильно рухалися до західного краю, зникали, потім знову з'являлися на сході.
титульна сторінка книги про Сонячні плями.

SIDEROCRATOR

10 березня 1977 р. було відкрито кільця Урана.

Відкриття кілець Урана - третього за величиною небесного тіла нашої Сонячної системи, виключаючи саме Сонце - було зроблено випадково. Американські астрономи Джеймс Еліот, Едвард Данем і Даглас Мінк збиралися поспостерігати, як Уран буде проходити на тлі зірки SAO 158687, щоб вивчити атмосферу планети. Спостереження проводилися за допомогою бортової обсерваторії Койпера, обладнаної в переробленому військовому транспортному літаку C-141.

Аналізуючи отриману інформацію, вчені з подивом виявили ослаблення світіння зірки ще до її покриття Ураном, причому кілька разів поспіль. В результаті у планети було відкрито дев'ять кілець.
У січні 1986 року до Урану підлетів дослідницький зонд NASA Voyager - і відкрив ще два кільця. Нарешті, в грудні 2005 року космічний телескоп Hubble виявив ще два кільця, а також два раніше невідомих невеликих супутники Урана. Орбіта одного з них (Маб) збігається з найдальших кільцем.

У квітні 2006 року на зображеннях, отриманих обсерваторією Кека (Гавайські о-ва) вдалося розгледіти кольори деяких кілець. Саме зовнішнє з них виявилося синім - переважно, воно складено з дрібних частинок льоду з поверхні Маб. Ще одне має червоний колір, а решта - сірі.

Цікавий факт, що у роботах першовідкривача Урана, Вільяма Гершеля, перша згадка про кільце зустрічається в його запису від 22 лютого 1789 року. У своїх примітках до спостережень він зазначив, що припускає наявність у кілець Урана. Гершель припустив, що вони червоного кольору (що було підтверджено в 2006 році спостереженнями Обсерваторії імені В. М. Кека для передостаннього кільця).

Записи Гершеля потрапили до журналу Королівського товариства в 1797 році. Однак протягом майже двох сторіч (із 1797 до 1979 року), кільця в науковій літературі не згадуються зовсім, що, звичайно, дає право підозрювати помилку вченого. Проте, досить точні описи побаченого Гершелем не дають приводу просто так відкидати його спост :dropjaw:ереження.

rgb

Вперше про це вiдкриття прочитав в книзi Цесевiча "Что и как наблюдать на небе".Мене тодi вразило як за допомогою фотометра вiдкрили кiльця Урану.

WEST

А я значно раніше дізнався з Кометних циркулярів 208 і 210, які я і мої учні (себе ми називали астронабцями, бо мою домашню обсерваторію ми називали "Астронабія") регулярно отримували з Києва від С.К.Всехсвятського, і досить часто він на циркулярі щось писав. На циркулярі 208 було написано: "Дорогие астронабцы! Киевляне шлют вам свои тёплые праздничные пожелания 3.05.77", а на циркулярі 210: "Привет астронабцам! 29.05.1977".

SIDEROCRATOR

11 березня 1811 р. народився французький математик та астроном Урбен Левер'є

Його найбільш відомим досягненням є передбачення існування планети Нептун, зроблене за допомогою математичного аналізу астрономічних спостережень. За пропозицією Франсуа Араго він виконав обчислення для пояснення невідповідностей між спостерігається орбітою Урана і тієї, яка повинна бути згідно із законами Кеплера і Ньютона

Леверье народився в 1811 році в Сен-Ло, департаменту Манш на північному заході Франції. Початкову освіту він здобув у гімназії свого рідного міста, потім перейшов в кайенську Політехнічну школу, де повинен був завершити своє шкільне навчання. Однак це йому не вдалося, так як він не витримав випускного іспиту. Леверьє перейшов в Колеж Людовіка Великого в Парижі, де закінчив курс з першою нагородою з математики. Після цього він деякий час відвідував Політехнічну школу, але незабаром залишив її і перейшов на платне місце інженера в Паризькому акцизному управлінні. Це спокійне і забезпечене місце було не до вподоби Леверьє. Не пробувши в Управлінні і двох років, він повернувся до науки і почав викладати в коледжі.

У години дозвілля, якого у нього було досить багато, він займався хімією і, крім того, проводив астрономічні обчислення, точної обробкою яких він привернув до себе увагу Араго і здобув його дружбу.
У 1836 році Леверье опублікував свою першу працю: «Memoires sure le phosphor»; скоро, проте, його хімічні дослідження відступили на другий план, так як він захопився астрономією. У 1837 році він повернувся в Політехнічну школу на посаду асистента кафедри астрономії. Його перша астрономічна робота - «Дослідження про вікові збурення планетних шляхів» з'явилася в 1839 році. У ній він вперше вказав межі зміни елементів планетних орбіт і дав таблиці елементів на проміжок в 200 000 років. Після цього, на запрошення Араго, Леверьє вступив до Паризької обсерваторії астрономом, де продовжив поглиблювати свої астрономічні знання. Через кілька років він опублікував свої перші обчислення про проходження Меркурія перед диском Сонця 8 травня 1845 року і про траєкторії комети Фая (22 листопада 1843 року).

У той час астрономів всього світу дуже сильно цікавило питання про збурення планетної орбіти Урана. Уже Бувар в 1821 році висловив думку, «що не всі спостереження, що відносяться до Урана, можуть бути представлені за допомогою однієї і тієї ж системи елементів», і в 1834 році він висловив припущення, що аномалії можуть бути пояснені, якщо допустити більшу обурює планету. Бувар намагався також обчислити орбіту цієї передбачуваної планети, але його методи виявилися недостатніми. «Невідомий порушник порядку у всесвіті» викликав цікаву переписку між головними астрономами того часу Бесселем, Араго, Гершелем і Ейрі. На жаль, не всі однаково визнавали важливе значення цього теоретичного відкриття, і саме Ейрі зустрів його дуже холодно, так як «все це здавалося йому недостатньо з'ясованим».

Питання про планету привернуло до себе увагу ще й завдяки Геттінгенській академії наук, яка в 1842 році оголосила премію за роботу: «Дати нову обробку теорії руху Урана, що задовольняє сучасним науковим вимогам, і з достатньою повнотою викласти основні моменти». Премія становила п'ятдесят дукатів, суму, досить велику для того часу. Але для цієї премії не знайшлося жодного претендента.

Однак таке завдання знову привернуло до себе жвавий інтерес найвпливовіших астрономів того часу. Араго, який вважав Леверьє найбільш здатним математиком, наполіг, щоб він використовував свій талант для вирішення цього завдання. Таким чином, Леверье зайнявся обчисленням цієї невідомої планетної орбіти. Одночасно з ним Адамс (трохи молодше Леверьє, згодом професор і директор обсерваторії в Кембриджі) постарався вирішити цю ж саму задачу. Сталося так, що обидва вчених майже одночасно отримали рішення. Пізніше це викликало в науковому світі неприємний дискус про пріоритети. Справа в тому, що Адамс уже в 1845 році представив в Кембріджську обсерваторію свої обчислення, розпочаті ним за його словами ще в 1843 році. Потім через кілька місяців пішли роботи Ейрі, який тим часом змінив своє початкове ставлення до питання (обчислення Адамса опубліковані були лише в 1847). Грунтуючись на роботах цих двох вчених, кембриджський професор Челліс (Challis) розшукував планету. За твердженням англійських вчених, він і знайшов її, але «за відсутністю досить докладної карти цієї частини небосхилу, він не міг зараз же розпізнати її».

Тим часом Леверьє в 1845 і 1846 роках представив в Паризьку академію наук обчислення і встановив передбачувані елементи орбіти невідомого космічного тіла. Ця робота була названа «Recherches sur les mouvements de la planete Herchel dite Uranus» (дослідження руху планети відкритої Гершелем). Один примірник цієї роботи Леверье відразу ж послав у Берлін астроному Йогану Галле, який був тоді ад'юнктом і спостерігачем в Берлінській обсерваторії і мав в своєму розпорядженні хороші зоряні карти. Галле, отримавши лист від Левер'є 23 вересня 1846 року негайно почав спостереження і в ту ж ніч знайшов невідому планету, дуже близько від місця, зазначеного Леверьє.

Леверьє і Галле прославилися на весь світ, тим часом як Адамс і Челліс довгий час залишалися в невідомості. Лише пізніше було визнано їх участь в пошуках Нептуна, але спочатку все почесті дісталися на частку Леверье. Спочатку Араго запропонував за прийнятим звичаєм охрестити знайдену планету ім'ям «Леверье», але проти цього висловився цілий ряд вчених - головним чином, англійські астрономи, до яких приєднав свій голос і Струве. Завдяки цьому планета отримала іншу назву, а саме Нептун. Галле, зі свого боку, бажав назвати планету «Янус», але Леверье відхилив це ім'я, мотивуючи це наступним зауваженням: «ім'я Янус вказувало б, що ця планета є остання в Сонячній системі, але ми не маємо підстави так думати».

Після відкриття Нептуна Леверье почав досліджувати відхилення орбіти Меркурія, викликані, на його думку, іншою планетою, якій він дав назву Вулкан. Це спровокувало цілу хвилю помилкових виявлень, які тривали до 1915 року, коли Ейнштейн пояснив дану аномалію за допомогою своєї теорії відносності.

Також Леверье займався обчисленнями комети Лекселя (1770) та інших небесних тіл.
За його наполяганням у Франції була заснована мережа метеорологічних станцій.

Французький уряд призначив Леверье професором небесної механіки, а Паризька Академія наук включила його в число своїх членів; Імператор Луї Філіп і Прусський король нагородили його почесними відзнаками. Після смерті Бувара і Араго Леверьє був обраний (1854) довічним директором Паризької обсерваторії: цей пост він займав до самої смерті, якщо не брати до уваги короткої перерви під час облоги Парижа і панування комуни (1870-1872). Департамент Манш ще в 1849 році обрав його своїм депутатом. У залі Академії уряд поставив бюст Леверье на «вічні часи». Луї Наполеон відразу ж після вступу на престол надав вченому титул сенатора. Леверье був нагороджений Золотою Медаллю Королівського Астрономічного Товариства в 1868 році і знову в 1876 році.

У 1855 р Леверьє організував оперативний збір метеорологічних даних у Франції по телеграфу для прогнозу погоди.

Найголовніші твори Леверьє зібрані в заснованих ним «Annales de l'Observatoire de Paris», яких він встиг видати 14 т. «Спогадів» (1855-76), крім «Спостережень»; останніх видано 22 т. (1858-1867).

SIDEROCRATOR

145 років тому 14 березня 1879 р. народився АЛЬБЕРТ ЕЙНШТЕЙН.
( 1879 - 1955) — один з найвизначніших фізиків XX століття. Лауреат Нобелівської премії 1921 року.

Альберт Ейнштейн народився 14 березня 1879 року в німецькому місті Ульм в єврейській родині. Мешкав у Швейцарії (з 1893), Німеччині (з 1914) і США (з 1933). Створив спеціальну (1905) і загальну (1907–1916) теорії відносності; відкрив закон взаємозв'язку маси і енергії (див. E=mc²). Автор основоположних праць з квантової теорії: ввів поняття фотона, встановив закони фотоефекту, основний закон фотохімії (закон Ейнштейна), передбачив (1916) вимушене випромінювання. Розвинув статистичну теорію броунівського руху, заклавши основи теорії флуктуацій, створив квантову статистику Бозе—Ейнштейна. З 1933 року р. працював над проблемами космології і єдиної теорії поля.

Коли Альберту було п'ять років, його батько вперше показав йому компас. Це перше враження від знайомства з технікою у Ейнштейна збереглося на все життя і, як він сам визнавав, визначило його захоплення всілякими механізмами і наукою. У 1889 р. знайомий студент-медик познайомив Ейнштейна з класичною філософією, зокрема, з «Критикою чистого розуму» Іммануїла Канта. Твори Канта також у значній мірі спонукали майбутнього вченого до вивчення математики, фізики і філософії. Крім того, в дитинстві під тиском матері він з шести років почав займатися грою на скрипці. Захоплення музикою також зберігалося у Ейнштейна впродовж усього життя, і у 1908 він навіть виступав у квінтеті музикантів-аматорів (спільно з математиком, поліцейським, юристом і палітурником). Вже перебуваючи в США у Прінстоні, у 1934 Альберт Ейшнтейн дав доброчинний концерт Моцарта для скрипки на користь учених і діячів культури, що емігрували з нацистської Німеччини.

Навчаючись в Луїтпольській гімназії, Альберт Ейнштейн вперше звернувся до самоосвіти: у віці 12 років в 1891 р. він почав самостійно вивчати математику за допомогою шкільного підручника з геометрії. Хоча часто стверджується, ніби Ейнштейн був некомпетентним в математиці, але це також не відповідає дійсності. У гімназії він вже був у числі перших учнів з вивчення точних наук, проте укорінена система механічного заучування матеріалу що вивчається, яка, як він сам вважав, завдає шкоди самому духу навчання і творчому мисленню, як і відносно тиранічне ставлення вчителів до учнів викликало у Альберта Ейнштейна неприйняття, тому він часто сперечався зі своїми викладачами, що продовжували вважати його безперспективним учнем.

Після остаточного розорення батька сімейства в 1894 року Ейнштейни переїхали з Мюнхена до Італії в Павію поблизу Мілана. Сам Альберт залишався в Мюнхені ще деякий час, щоб закінчити всі шість класів гімназії. Не отримавши атестата зрілості, в 1895 р. він приєднався до своєї сім'ї в Мілані. Восени 1895 року Альберт Ейнштейн прибув до Швейцарії, щоб скласти вступні іспити у Вище технічне училище (eidgenössische Technische Hochschule) в Цюріху і стати викладачем фізики. Блискуче проявивши себе на екзамені з математики, він в той же час провалив іспити з ботаніки і французької мови, що не дозволило йому вступити до Цюріхського Політехнікуму. Проте директор училища порадив молодій людині поступити у випускний клас школи в Аарау (Швейцарія), щоб отримати атестат і повторити вступ.

У Аарау Альберт Ейнштейн присвячував свій вільний час вивченню електромагнітної теорії Максвелла. У вересні 1896 р. він вельми успішно здав все, за винятком екзамену з французької мови, випускні іспити в кантональній школі Аарау і отримав атестат, а в жовтні 1896 року був прийнятий у Вище технічне училище (так званий Політехнікум; нім. eidgenössische Technische Hochschule) в Цюріху на педагогічний факультет. Тут він познайомився зі своєю майбутньою дружиною, сербською студенткою факультету медицини Мільовою Маріч. У цьому ж році Ейнштейн відмовився від свого громадянства і став апатридом. Щоб отримати швейцарське громадянство, йому потрібно було сплатити 1000 швейцарських франків, проте тяжке матеріальне положення його сім'ї не дозволило йому зробити це під час навчання.

Стиль і методика викладання в Політехнікумі виявляли істотні відмінності із закостенілою і авторитарною прусською школою, тому подальше вчення давалося Альберту куди простіше. Проте певні труднощі все ж виникали. Зокрема, за роки навчання в Цюріху у Ейнштейна гранично ускладнилися стосунки з завідувачем кафедри фізики професором В. Г. Вебером (тезкою знаменитого фізика Вільгельма Едуарда Вебера). Вебер, цікавий лектор і обдарований експериментатор, залишався занадто консервативним в своєму неприйнятті нових теорій в електротехніці. Зокрема, Вебер негативно відносився до теорії поля Максвелла, будучи прибічником концепції дальнодії, і в цьому плані у нього виникали розбіжності з молодим учнем, який цікавився працями Майкельсона і незалежно, не знаючи про досліди Майкельсона, запропонував власну інтерференційну методику, але через незгоду викладача так і не зміг провести задумані ним досліди.

Початок наукової діяльності
У 1900 Ейнштейн закінчив Політехнікум, отримавши диплом викладача математики і фізики. Хоча його успішність не була зразковою, проте він серйозно зацікавився цілим рядом наук, у тому числі геологією, біологією, історією культури, літературознавством, політичною економією. Хоча в наступному, 1901 року Ейнштейн отримав і громадянство Швейцарії, але аж до весни 1902 не міг знайти постійне місце роботи, лише підробляв, замінюючи вчителя у Вінтерурі. У армію він покликаний не був через плоскостопість і розширення вен. Унаслідок відсутності заробітку Альберт Ейнштейн буквально голодував, не приймаючи їжу по декілька днів поспіль. Згодом це стало причиною хвороби печінки, що нагадувала про себе до кінця життя.

Не зважаючи на проблеми, що переслідували його в 1900–1902 рр., Ейнштейн знаходив час для подальшого вивчення фізики. У 1901 р. берлінські «Аннали фізики» опублікували його першу статтю «Наслідки з явища капілярності» (Folgerungen aus den Capillaritatserscheinungen), присвячену аналізу сил притягання між атомами рідин, проведеному на основі вивчення капілярного ефекту.

На деякий час Ейнштейнові удалось влаштуватися вчителем математики і фізики в Шафхаузені, в пансіонаті для іноземців, що поступали у вищі навчальні заклади Швейцарії. Один з друзів Ейнштейна, математик Марсель Гроссман, що був одночасно і батьком одного з його учнів, рекомендував Ейнштейна на посаду експерта третього класу у федеральне Бюро патентування винаходів з окладом 3500 франків в рік. Великий фізик працював в Бюро патентів Швейцарії з липня 1902 по жовтень 1909, займаючись переважно патентуванням винаходів, пов'язаних з електромагнетизмом. З 1903 він був постійним працівником Бюро. Характер роботи дозволяв Ейнштейнові присвячувати вільний час дослідженням в області теоретичної фізики.

Спеціальна теорія відносності
1904 року «Аннали фізики» отримали від Альберта Ейнштейна низку статей, присвячених вивченню питань статистичної механіки й молекулярної фізики. Вони були опубліковані 1905 року, відкривши так званий «Рік чудес» (лат. annus Mirabilis), коли чотири статті Ейнштейна зробили революцію в теоретичній фізиці, поклавши початок теорії відносності, у якій Ейнштейн замінив розгляд частинок розглядом подій і перевернув уявлення про фотоефект і броунівський рух. Фізичне співтовариство в цілому погоджується з тим, що три з цих робіт заслуговували на Нобелівську премію, яка врешті-решт дісталася Ейнштейнові лише за роботу з фотоефекту — досить дивний факт, коли врахувати, що вчений відомий саме завдяки теорії відносності. Це можна пояснити відсутністю наочного експериментального підтвердження спеціальної теорії відносності, через що тогочасне наукове товариство її сприймало неоднозначно. Наприклад такі вчені як Дж. Томпсон та Г. Лоренц ще довго виступали з критикою СТВ. Тому для консенсусу було визнано доцільним нагородити Ейнштейна премією за пояснення явища фотоефекту, наукова цінність якого була беззаперечною вже тоді. На той час Ейнштейну не вдалося узгодити положення СТВ з квантовою механікою.

Загальна теорія відносності
Опублікована в 1915 році загальна теорія відносності розширила область застосування постулатів спеціальної теорії відносності на неінерційні системи відліку, включивши в себе також теорію гравітації. Загальна теорія відносності ґрунтується на принципі еквівалентності й розглядає викривлення в просторі-часі. Теорія відкрила шлях до побудови теорії Всесвіту — космології.

Статистика Бозе-Ейнштейна

У 1924 молодий індійський фізик Шатьєндранат Бозе в короткому листі звернувся до Ейнштейна з проханням допомогти в публікації статті, в якій висував припущення про те, що кванти світла суттєво нерозрізнимі, а, отже, підкоряються іншій статистиці, ніж класичні частинки. Ейнштейн прийшов до висновку, що цю ж статистику можна використовувати також щодо атомів і молекул. У 1925 Ейнштейн опублікував статтю німецькою, в якій викладав модель Бозе, застосовну до систем тотожних часток з цілим спіном, званих бозонами. На підставі даної квантової статистики, відомої нині як статистика Бозе-Ейнштейна, двоє фізиків ще в середині 20-их років теоретично обґрунтували існування принципово нового агрегатного стану речовини — конденсату Бозе-Ейнштейна.

Суть «конденсату» Бозе—Ейнштейна полягає в переході великого числа часток ідеального бозе-газу в стан з нульовим імпульсом при температурах, що наближаються до абсолютного нуля, коли довжина хвилі де Бройля теплового руху часток і середня відстань між цими частками зводяться до одного порядку. Починаючи з 1995, коли перший подібний конденсат був отриманий в університеті Колорадо, учені експериментально підтвердили можливість існування конденсатів Бозе—Ейнштейна для систем із водню, літію, натрію, рубідію і гелію. Автентичні начерки даної теорії, виконані Ейнштейном, були виявлені в бібліотеці Лейденського університету в серпні 2005.

Займаючись розробкою статистики Бозе-Ейнштейна, Альберт Ейнштейн одночасно сприяв Ервіну Шредінгеру в розробці теорії, яка пояснювала властивості хвиль де Бройля з позицій класичної механіки, що відповідало статистиці Больцмана. В той же час, Ейнштейн вважав, що дослідження в даному напрямі поєднання класичної і квантової моделей ідеального газу менш перспективні, ніж подальший розвиток статистики Бозе—Ейнштейна, тому відмовився від співавторства.

Еміграція
У міру наростання економічної кризи у Веймарській Німеччині посилювалася політична нестабільність, що сприяла посиленню антисемітських і націоналістичних настроїв. В результаті, посилилося і цькування одного з найбільших учених сучасності з боку антисемітських і консервативних кругів, званих самим Ейнштейном «Компанією теорії антивідносності ltd». Після приходу до влади нацистів у 1933 фізик покинув Німеччину назавжди, виїхавши в Сполучені Штати Америки. Незабаром на знак протесту проти злочинів фашизму він відмовився від німецького громадянства і членства в Прусській і Баварській Академіях наук.

Після переїзду в США Альберт Ейнштейн отримав посаду професора фізики у недавно створеному Інституті перспективних досліджень у Прінстоні, штат Нью-Джерсі. У Прінстоні він продовжував роботу над дослідженням проблем космології і створенням єдиної теорії поля, покликаною об'єднати теорію гравітації та електромагнетизм. У США Ейнштейн миттєво перетворився на одну з найвідоміших і шанованих людей країни, отримавши репутацію геніального ученого в історії, а також уособлення образу «розсіяного професора» і інтелектуальних можливостей людини взагалі. Щодня він отримував безліч листів всілякого вмісту. Будучи дослідником природи зі світовим ім'ям, він залишався доступним, скромним, невимогливим і привітною людиною.

Фізик, що перевернув уявлення людства про Всесвіт, Альберт Ейнштейн помер 18 квітня 1955 о 1 годині 25 хв. в Прінстоні від аневризми аорти. Не сприймаючи жодних форм культу особи, він заборонив пишне поховання з гучними церемоніями, для чого побажав, щоб місце і час поховання не розголошувалися. 19 квітня 1955 без широкого розголосу відбулися похорони великого ученого, на яких були присутніми всього 12 найближчих друзів. Його прах був спалений в крематорії Юїнг-Симтері, а попіл розвіяний за вітром.

SIDEROCRATOR

200 років тому 12 березня 1824р. народився видатний німецький фізик і астроном Густав Кірхгоф.
Німецький фізик Густав Роберт Кірхгоф народився 12 березня 1824 р. (помер 17 жовтня 1887 р.) у Кенігсберзі у родині радника юстиції. У 1842 р. закінчив гімназію і вступив на фізико-математичний факультет Кенігсберзького університету. Серед його викладачів були Ф. Бессель, К. Якобі, Ф. Нейман. Останнього Кірхгоф вважав своїм «головним учителем». Університет Кірхгоф закінчив 1846 р., а 1848 р. захистив дисертацію і став приват-доцентом Берлінського університету. Через два роки він вже професор фізики у Бреславлі. Тут Кірхгоф познайомився з хіміком Р. Бунзеном. Між вченими зав’язалася дружба, яка багато в чому сприяла їх науковим досягненням. Через рік Бунзен переїхав до Гейдельберга. Там він добився того, що в 1854 р. туди запросили на роботу Кірхгофа. У Гейдельберзі Кірхгоф прожив 20 років, написав найкращі праці. Через нестачу коштів Гейдельберзький університет поступово занепадав і в 1875 р. Кірхгоф вирішив переїхати до Берліна, де прожив до кінця життя.

Кірхгоф розробив методики аналізу спектрів, які застосував для визначення хімічного складу речовини Сонця і зір. Розповідають, що шлях Кірхгофа до відкриття виглядав так. З 1856 р. Бунзен багато займався дослідженням полум’я, яке було забарвлене солями металів. Якось у розмові з Бунзеном Кірхгоф запропонував йому встановити перед полум’ям спектроскоп і вивчати спектри різних металів. З того дня Кірхгоф приєднався до роботи Бунзена. Щоб фіксувати положення ліній у спектрах металів, друзі використовували сонячний спектр. Вони відзначали положення ліній у спектрах металів відносно темних фраунгоферових ліній: спектроскоп було встановлено так, щоб одна половина щілини була освітлена Сонцем, а інша — полум’ям, що вивчається. Два спектри можна було бачити один над одним, і вчені помітили, що світлі лінії розжарених металів розміщуються саме під деякими лініями сонячного спектра. Це давало змогу пов’язати фраунгоферові лінії з наявністю на Сонці певних хімічних елементів. Але головне відкриття було попереду.

Якось Кірхгоф розмістив перед спектроскопом на шляху сонячного світла полум’я, у якому містились пари кухонної солі. У спектроскоп він з подивом побачив, що відома жовта лінія натрію зникла, а відповідна темна лінія у сонячному спектрі стала чіткою і виразною. Кірхгоф зменшив яскравість сонячного світла — і знову парадокс: жовта лінія натрію з’явилась і була надзвичайно яскравою. Все це настільки вразило Кірхгофа, що він припинив експеримент. Двадцять годин безперервних роздумів привело його до розуміння відкритого явища: полум’я поглинуло частину сонячного світла; отже, речовина поглинає саме ті промені, які вона випромінює! Так відбулося відкриття знаменитого закону Кірхгофа. Далі були численні експерименти з різними речовинами. Кірхгоф навчився робити штучні фраунгоферові лінії, поставивши полум’я, забарвлене металом, попереду розпеченого вапна, яке давало безперервний спектр.

6 жовтня 1859 р. на засіданні Берлінської академії наук Кірхгоф зробив коротке повідомлення «Про фраунгоферові лінії». Таємниця цих ліній була розкрита: темні лінії сонячного спектра вказували на те, що сонячні промені проходять на своєму шляху через товщу розжарених газів.

Кірхгоф запропонував нову модель Сонця. До того вважалося, що ядро Сонця темне, холодне, а оболонка яскрава, гаряча. Кірхгоф зробив висновок, що ядро Сонця — розпечене тверде або рідке тіло, воно дає безперервний спектр, а зовні розташована атмосфера з розжарених газів, більш холодна, ніж ядро, її гази і дають лінії поглинання у сонячному спектрі. А якщо відомо, які саме гази випромінюють ті промені, що їх не вистачає в сонячному спектрі, то можна дізнатися, які речовини існують на Сонці. Кірхгоф разом з Бунзеном виміряли положення кількох тисяч фраунгоферових ліній і встановили наявність на Сонці десятків хімічних елементів. Під час сумісної праці Кірхгоф і Бунзен відкрили нові елементи — рубідій та цезій.

Як теоретик Кірхгоф дав потім строгий доказ закону випромінювання і поглинання променистої енергії. Він запровадив поняття «абсолютно чорного тіла» — тіла, що поглинає будь-який вид променів. Кірхгофу належать також праці з електрики, які узагальнили закон Ома, і електродинаміки, що стали потім основою теорії Дж. Максвелла. Він займався також акустикою, теорією пружності, термодинамікою. Кірхгоф здобув славу і як педагог. Серед його учнів були відомі фізики і математики: М. Гіланк, Ф. Клейн, К- Пірсон та ін.
Короткий астрономічний календар 1987

Polaris

Кірхгоф - один з найгеніальниших вчених з якого почалася справжня астрофізика, термодинаміка та атомна фізика.

SIDEROCRATOR

75 років тому 28 березня 1949 року, Фред Хойл, відомий популяризатор науки, виступавши на радіо BBC і розповідаючи про те як виник Всесвіт вперше вжив термін Великий вибух

Він послався на «гіпотезу про те, що вся матерія у Всесвіті була створена в результаті одного великого вибуху в певний момент у далекому минулому». Після цього термін «Великий вибух» набув масової популярності.

SIDEROCRATOR

50 років тому 29 березня 1974 року Mariner 10 здійснив перший в історії проліт над Меркурієм, зазнявши близько 40% – 45% поверхні планети

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213349 раз)