Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212987 раз)

SIDEROCRATOR

17 квітня 1598 р. народився Джованні Баттіста Річчолі (17 квітня 1598, Феррара — 25 червня 1671, Болонья) — італійський астроєзуїт. Головна його праця — «Новий Альмагест» (Almagestum Novum), зведення астрономічних знань того часу. Був противником геліоцентризму, проте розглядав його як зручну теорію для обчислень.
Разом з Франческо Марія Грімальді склав карту Місяця і ввів у практику позначення місячних кратерів іменами вчених, більшість з яких були єзуїтами або діячами церкви.

1614 року Річчолі вступив в орден єзуїтів, вивчав риторику, філософію і теологію в Пармі і Болоньї. В цей час він зайнявся астрономією і в 1651 році опублікував грунтовну працю «Новий Альмагест», в якому склав каталог зірок, описав плями на Сонці і рух подвійних зірок, обчислив радіус Землі. Сам він схилявся до системи Тихо Браге.
У своєму трактаті, названому на честь класичної праці по астрономії Клавдія Птолемея «Альмагест» - «Новий Альмагест», Річчолі обговорив роботи Галілея і експериментально перевірив деякі його висновки. З цією метою астроном розробив методику використання маятника як інструмента для вимірювання часу, в тому числі показав, що тільки малі коливання є ізохронними.

Використовуючи цей інструментарій, Річчолі провів досліди з падаючими тілами, які відпускали з різних рівнів висоти; місцем проведення цих дослідів була вежа Азінеллі в Болоньї. Виявилося, що в повній відповідності з ідеями Галілея відстань, яку проходить падаюче тіло, пропорційно квадрату часу. Іншими словами, швидкість тіла лінійним чином залежить від часу, тоді як сам Річчолі думав, що ця залежність повинна бути експоненційною. Хоча сам учений не вирахував прискорення вільного падіння, з його даних можна отримати оцінку близьку до прийнятого в наш час значення. Крім того, в своїй праці Річчолі описав інші експерименти з падаючими тілами різної ваги і розміру з метою визначення ефектів опору повітря.

Річчолі дав, ймовірно, найраніший опис ефекту Коріоліса, використавши його як один з аргументів проти геліоцентризму. Вчений показав, що обертання Землі повинно створювати цей ефект, однак оскільки останній не спостерігається, це повинно бути доказом про нерухомість Землі.

Карта Місяця Річчолі

SIDEROCRATOR

300 років тому 22 квітня 1724 р., народився відомий німецький філософ, один з найвидатніших мислителів XVIII століття Іммануїл Кант (помер 12 лютого 1804 р.).

Він народився в м. Кенігсберзі — тодішньому важливому торговельному центрі Східної Прусії (тепер окуповане північними варварами) — та мешкав там і в околицях міста все життя. Батько Канта, небагатий ремісник, та інші родичі рано помітили його здібності до навчання і допомогли хлопцеві здобути освіту. У 1745 р. Кант закінчив Кенігсберзький університет, де вивчав механічну натурфілософію Ньютона, латинських класиків та ін. З того часу протягом дев’яти років він працював як домашній учитель у трьох сімействах, а у вільний від роботи час проводив наукові дослідження. У 1747 р. молодий мислитель опублікував свою першу філософську працю «Роздуми про правильну оцінку живих сил».

У 1755 р. Іммануїл Кант став на посаду викладача в Кенігсберзькому університеті. Того ж року, захистивши дисертацію про принципи метафізичних знань, він здобув звання приват-доцента. Проте професури в університеті вченому довелося чекати ще 15 років, протягом яких він працював помічником бібліотекаря Кенігсберзької двірцевої бібліотеки за невисоку платню. У 1770 р. Кант захистив дисертацію «Про форму та принципи почуттєвого і умопізнавального світу», в якій виклав свої погляди на простір і час. Того ж року вчений був призначений професором логіки і математики Кенігсберзького університету, де до 1797 р. викладав низку предметів, які стосувалися філософії, математики та фізики, а з 1786 р. обіймав посаду ректора університету.

Кант був добре обізнаний з досягненнями багатьох природничих наук: астрономії, геології, фізичної географії, фізики, антропології та ін. Дослідження з астрономії вчений в основному провадив до кінця 1770 р. Він вивчав питання стосовно походження і розвитку Сонячної системи, існування галактик, причин доцільної будови живих організмів і т. д. Теоретичною основою натурфілософських праць Канта була механіка Ньютона з центральним для неї законом всесвітнього тяжіння. Вченому належить спроба науково пояснити походження і розвиток Сонячної системи на основі принципів механіки. При розробці космогонічної гіпотези Кант, крім законів механіки Ньютона, використав наукові результати інших дослідників. Він опирався на концепцію геліоцентричної системи світу Коперника, відкриті Кеплером закони руху планет і виявлені Ґалілеем закономірності вільного падіння тіл. Свою космогонічну гіпотезу вчений виклав 1755 р. у праці «Загальна історія природи і теорія неба». Ось коротко її суть.

Сонячна система утворилася з величезної кількости частинок матерії, розсіяних в просторі. Скупчення цих частинок мали різну густину, а між ними діяли сили притягання і відштовхування. Внаслідок відмінности густини різних скупчень поступово виникли ущільнені області речовини, які згодом перетворилися в грудки. Дії сил притягання та відштовхування зумовили обертання згустків в одному й тому ж напрямі навколо осі обертання центральної грудки — зародку Сонця. Центральна грудка речовини поступово нагрівалася внаслідок тертя мас, які оберталися.

На основі механіки Ньютона Кант в загальних рисах описав механічний процес утворення Сонця та планет із хмари розсіяної речовини. До того ж, учений уважав, що його космогонічна гіпотеза задовільно пояснює деякі виявлені особливості Сонячної системи: еліптичні форми планетних орбіт, невеликі значення їхніх ексцентриситетів, нерівномірності річного руху планет, наявність супутників планет і кілець Сатурна. Кант не обмежився розглядом тільки Сонячної системи, але намагався зрозуміти, яке місце вона займає у Всесвіті. На думку вченого, всігалактики набагато перевищують Сонячну систему за розмірами і мають сталу структуру завдяки тому ж механізму, який діє в околі Сонця. Кант уважав Сонце однією із зір Молочного Шляху, пояснив наявність згущення зір в смугу Молочного Шляху та висловив припущення, що еліптичні туманності є дуже далекими зоряними системами, в яких теж діє закон тяжіння, що його сформулював Ньютон. Таким чином, він розвинув ідею про єдність фізичних законів походження і розвитку різних областей Всесвіту, висловлену іншими вченими, зокрема італійським мислителем Дж. Бруно (1548—1600) (див. «Астрономічний календар на 1998 р.», Київ, 1997 р., с. 209—212) та німецьким мислителем Й. Г. Ламбертом (1728—1777).

До Канта суто механістично пояснити структуру світу, його походження і розвиток спробував французький філософ Р. Декарт (1596—1650), запропонувавши теорію вихорів. Гіпотеза Канта має цілу низку істотних наукових переваг як над ідеями Декарта, так і над гіпотезами інших дослідників, що передували Кантові. Проте вона ґрунтується і на багатьох неправильних, з наукового погляду, припущеннях. Пізніше ідеї стосовно утворення Сонячної системи запропонували французький учений П.С. Лаплас (1749—1827), французький астроном Е.О. Фай (1814—1902), американський учений Ф.Р. Мультон (1872—1952), англійський астроном Дж.X. Джинс (1877—1946) та радянський учений О.Ю. Шмідт (1891—1956). Космогонічні ідеї Канта і Лапласа часто об'єднують під однією назвою «гіпотеза Канта—Лапласа». Сучасним космогонічним гіпотезам в загальних рисах властиві погляди Канта і Лапласа.

Опираючись на досягнення Ньютона, Кант розширив сферу наукового дослідження природи, застосувавши його до проблеми розвитку світу. Проте він вказав на мéжі такого дослідження, а саме — вчений чітко розділив питання стосовно процесу розвитку світу і акту його створення.

З космогонічними дослідженнями Канта пов’язане вивчення припливного тертя. У 1754 р. він опублікував статтю «Дослідження питання, чи зазнала Земля під час свого обертання навколо осі, завдяки якому відбувається зміна дня і ночі, деякі зміни з часу свого виникнення». В цій праці вчений розглянув динамічну систему Земля—Місяць і дійшов висновку, що внаслідок припливного тертя добове обертання Землі сповільнилось.

Кант уважав, що механістичні принципи можна застосувати для пояснення багатьох явищ неорганічної природи. Водночас він виступав проти механіцизму в біології, вважаючи, що на основі самих законів механіки неможливо пояснити появу навіть найпростіших форм органічного світу.

Кант досліджував важливі питання як природничих наук, так і філософії. В центрі його уваги тривалий час були проблеми теорії пізнання і логіки. Філософська основа теорії пізнання Канта — ідеалізм, а в історію філософії він увійшов як класик суб’єктивного ідеалізму. У 1755 р. Кант опублікував працю «Нове висвітлення перших принципів метафізичного пізнання», а 1768 р. — «Про перше обґрунтування розрізнення сторін у просторі», в яких розглянув поняття простору й часу. У 1758 р. вийшла праця Канта «Нова теорія руху і спокою», в якій він розвинув вчення Декарта, висвітливши своє уявлення про відносність руху і спокою. У 1781 р. Кант опублікував відомий трактат «Критика чистого розуму», в якому виклав свою теорію пізнання. В наступних критичних трактатах «Критика практичного розуму» (1788 р.») і «Критика здатности розсуду» (1790 р.) він досліджував критичні основи моралі, філософії мистецтва та філософії природи. В низці праць Кант виклав свою теорію права і держави, висвітлив свої принципи філософії історії, а також дослідив деякі питання етики. До того ж він досліджував центральні проблеми метафізики, показавши, зокрема, в «Критиці чистого розуму», що найважливіші проблеми метафізики — існування Бога, свобода і необхідність, безсмертя душі — неможливо вирішити науковими методами.

Філософія Канта сприяла розвитку німецького ідеалізму Фіхте, Шеллінга і Гегеля; його праці мають вплив на філософію дотепер.

Астрономічний календар на 1999 р., с. 225—227

Edward

Зоряне небо над головою і моральний закон усередині нас наповнюють розум усе новим і зростаючим захопленням і трепетом, тим більше, чим частіше і наполегливіше ми над цим розмірковуємо.

І. Кант

ПМ. Є Кант, все інше лише "оКантовка"

SIDEROCRATOR

250 років тому 21 квітня 1774 р. народився Жан-Баті́ст Біо́ (Jean-Baptiste Biot; 774 — 1862) — французький фізик, геодезист і астроном.

Член Паризької АН (з 1803). З 1800 року — професор Колеж де Франс, з 1809 року — професор Паризького університету. Основні наукові праці присвячені дослідженню поляризації світла, магнітного поля електричного струму і акустиці. В 1815 році відкрив явище обертання площини поляризації в рідинах і розчинах. У 1820 році разом із Ф. Саваром дослідами встановив залежність напруженості магнітного поля від величини струму у прямолінійному провіднику, відомий як закон Біо-Савара.

На честь Біо названий мінерал біотит, число Біо та місячний кратер Біо.

Перші роботи Біо були присвячені дослідженню властивостей газів (вимірюванню їхньої густини й показників заломлення). В 1804 році Біо разом з Гей-Люссаком здійнявся на повітряній кулі у верхні шари атмосфери, щоб визначити склад повітря на різних висотах і виміряти магнітне поле Землі. У 1808 та 1809 роках він визначив довжину секундного маятника у Бордо та Дюнкірхені. У 1809 році Біо був призначений професором астрономії.

В 1811 році Біо відкрив поляризацію при заломленні (незалежно від Е. Малюса), в 1815 році — кругову поляризацію (незалежно від Д. Араго й Д. Брюстера), у тому ж році встановив закон обертання площини поляризації (закон Біо) і відкрив існування право- і лівообертальних речовин. Виявив оптичну активність у деяких органічних сполук, зокрема в розчину цукру. Показав, що кут повороту площини поляризації пропорційний концентрації розчину, заклавши тим самим основу недеструктивного методу визначення концентрації цукру — цукрометрії. За цю роботу Біо був нагороджений в 1840 році медаллю Румфорда. В 1820 році разом з Ф. Саваром відкрив закон, що визначає напруженість магнітного поля провідника зі струмом (закон Біо — Савара).

У 1803 році Французька академія послала Біо дослідити 3000 метеоритів, які впали в Л'Егль у Нормандії, Франція. Він виявив, що метеорити, які в той час називали «камінням», були з космосу. Своєю доповіддю Біо допоміг підтримати аргумент німецького фізика Ернста Хладні, опублікований у 1794 році, про те, що метеорити були уламками з космосу.
До ретельного дослідження Біо метеоритів, які впали поблизу l'Aigle, в 1803 році, дуже мало людей вірили, що камені, знайдені на Землі, можуть мати позаземне походження. Були анекдотичні історії про незвичайні камені, знайдені на землі після того, як у небі побачили вогняні кулі, але такі історії часто відкидали як фантастику. Серйозні дебати щодо незвичайних каменів почалися в 1794 році, коли Ернст Хладні опублікував книгу, в якій стверджував, що такі камені мають позаземне походження (Westrum). Лише після того, як Біо зміг проаналізувати метеорити в l'Aigle, було загальновизнано, що вогняні кулі, які бачили в небі, були метеорами, що падали крізь атмосферу. З часів Біо аналіз метеоритів призвів до точних вимірювань хімічного складу Сонячної системи. Склад і положення метеорів у Сонячній системі також дали астрономам підказки щодо формування Сонячної системи.

SIDEROCRATOR

23 квітня 1896 р. народився видатний українськимй астроном татарського походження Дмитро Максутов (1896-1964)

Детальніше про нього читайте в статтях дослідника біографії Максутова - Едварда Тригубова
https://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=98;print
https://www.astroclub.kiev.ua/forum/index.php?page=181;print

SIDEROCRATOR

24 квітня 1990 р. було запущено Телескоп Хаббла

SIDEROCRATOR

250 років тому 28 квітня 1774 р. народився англійський астроном Френсіс Бейлі (1774-1844)

Народився в Ньюбері (Беркшир). Здобув тільки початкову освіту, потім три роки вчився в торговій фірмі, багато подорожував. У 1798 році повернувся до Англії, займався біржовою діяльністю на Лондонській фондовій біржі. У 1825 р. віддалився від бізнесу та з 50-річного віку присвятив себе науці.

Основні наукові дослідження відносяться до позиційної астрономії. Розробляв методи визначення широти і часу за зірками. З цією метою на підставі різних каталогів розрахував середні положення 2881 зірки для епохи 1 січня 1830. Провів ревізію багатьох зоряних каталогів і перевидав каталоги Т. Й. Маєра, Н. Л. Лакайля, Ж. Ж. Ф. Лаланда, Е.Галлея, Я.Гевелія, Тихо Браге, Птолемея, Улугбека. Видав (1845) каталог Британської асоціації сприяння розвитку науки, що включав 10 000 зірок. Услід за Н.Маскелайном повторив (1843) визначення густини Землі.

Вперше описав появу окремих яскравих крапок на краю диска Місяця на початку і кінці повної фази сонячного затемнення, яке він спостерігав 15 травня 1836. Це явище було назване «вервечкою Бейлі»; воно виникає, коли під час дотику країв дисків Місяця і Сонця сонячне світло проходить між горами на краю місячного диска.

Один із засновників Лондонського королівського астрономічного товариства (1820), чотири рази обирався його президентом.

SIDEROCRATOR

170 років тому 29 квітня 1054 р. народився видатний французький астроном та популяризатор науки - Анрі Пуанкаре (1854-1912)
29 квітня 1854 р. народився Жуль Анрі́ Пуанкаре́ (Jules Henri Poincaré; 1854— 1912) — французький математик, фізик, філософ і теоретик науки. Голова Паризької академії наук (з 1906) і Французької академії (з 1908). Пуанкаре називають одним з найбільших математиків всіх часів, останнім математиком-універсалом, людиною, здатною охопити всі математичні результати свого часу.

Анрі Пуанкаре народився 29 квітня 1854 року в містечку Сіте-Дюкаль поблизу Нансі (Лотарингія, Франція). Його батько, Леон Пуанкаре, був професором медицини в Університеті Нансі.

З самого дитинства за Анрі закріпилася слава неуважної, недбалої людини, що має труднощі з графічним закріпленням своїх знань. Ці риси в майбутньому виявилися в своєрідній індивідуальній манері Пуанкаре-ученого. У дитинстві Анрі переніс дифтерію, яка ускладнилася паралічем ніг і м'якого піднебіння. Хвороба затягнулася на декілька місяців, протягом яких він не міг ні ходити, ні говорити. За цей час у нього дуже сильно розвинулося слухове сприйняття і, зокрема, з'явилася цікава здатність — кольорове сприйняття звуків, яка збереглася у нього до кінця життя.

Хороша домашня підготовка - дозволила Анрі у вісім з половиною років вступити відразу на другий рік навчання в ліцеї. Там його відзначають як старанного і допитливого учня. На цьому етапі його інтерес до математики помірний — через деякий час він переходить на відділення словесності. 3 серпня 1871 року Пуанкаре отримує ступінь бакалавра словесності з оцінкою «добре». Через декілька днів Анрі виявив бажання брати участь в іспитах на ступінь бакалавра наук, який йому вдалося здати, але лише з оцінкою «задовільно», зокрема тому, що він «провалив» письмову роботу з математики. Спізнившись, розпашілий Анрі погано зрозумів завдання — замість того, щоб виводити формулу для суми геометричної прогресії, він відхилився і розкрив зовсім інше питання. Втім, слава про його надзвичайні здібності вже тоді досягла стін університету, тому екзаменаційна комісія пішла назустріч — його було допущено до усного іспиту, який він блискуче склав. У подальші роки математичні таланти Пуанкаре виявляються ще ясніше. У жовтні 1873 року він стає студентом Політехнічної школи. Далі він вступає до Гірничої школи, найавторитетніший у той час спеціальний вищий навчальний заклад. Там він через декілька років захищає докторську дисертацію, про яку Жан Гастон Дарбу, що був у складі комісії, сказав: «З першого ж погляду мені стало ясно, що робота виходить за рамки звичайного і з лишком заслуговує того, щоб її прийняли. Вона містила цілком досить результатів, щоб забезпечити матеріалом багато хороших дисертацій».

Отримавши ступінь доктора, Пуанкаре починає викладацьку діяльність в Кані (Нормандія) і паралельно пише свої перші серйозні статті — вони присвячені введеному ним поняттю автоморфних функцій і відразу привертають увагу європейських математиків. Там же, в Кані, він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Полен д'Андесі. 20 квітня 1881 року вони побралися.

У жовтні 1881 року Пуанкаре погоджується на посаду викладача на Факультеті наук в Паризькому університеті. З осені 1886 року він очолює кафедру математичної фізики і теорії ймовірностей Паризького університету, а в січні 1887 року його обирають членом французької Академії наук. У Парижі він пише свої фундаментальні роботи з диференціальних рівнянь, небесної механіки, топології.

У 1887 році, коли король Швеції Оскар II організував математичний конкурс і запропонував учасникам розрахувати рух тіл Сонячної системи під впливом їхнього власного взаємного притягнення, Пуанкаре показав, що це завдання (так звана задача трьох тіл) не має закінченого математичного рішення. З 1893 року Пуанкаре — член Бюро довгот, з 1896 року очолює кафедру астрономії. У 1904 році Пуанкаре зголосився зайняти посаду професора загальної астрономії у Політехнічній школі без оплати, щоб зберегти викладання дисципліни. В 1906 році стає президентом французької Академії наук.

Внесок у науку
Математична діяльність Пуанкаре носила міждисциплінарний характер, завдяки чому за тридцять з невеликим років своєї напруженої творчої діяльності він залишив фундаментальні праці практично у всіх областях математики.

Роботи Пуанкаре, опубліковані Паризькою Академією наук в 1916–1954, становлять 10 томів. Це праці з топології, теорії ймовірності, теорії диференціальних рівнянь, теорії автоморфних функцій, неевклідової геометрії. Пуанкаре серйозно використовував і доповнив методи математичної фізики, зокрема, вніс істотний внесок до теорії потенціалу, теорії теплопровідності. Він також займався розв'язуванням різних завдань з механіки і астрономії. Після захисту докторської дисертації, присвяченої вивченню особливих точок системи диференціальних рівнянь, Пуанкаре написав ряд мемуарів під загальною назвою «Про криві, визначені диференціальними рівняннями». У них він побудував якісну теорію диференціальних рівнянь, досліджував характер ходу інтегральних кривих на площині, дав класифікацію особливих точок, вивчив граничні цикли. Пуанкаре успішно застосовував результати своїх досліджень до задачі про рух трьох тіл, детально вивчивши поведінку розв'язку (періодичність, асимптотичність і т. д.). Ним уведені методи малого параметра, нерухомих точок, рівнянь у варіаціях, розроблена теорія інтегральних інваріантів.

Пуанкаре належать багато важливих для небесної механіки праць про стійкість руху і про фігури рівноваги гравітуючої рідини, що обертається. Пуанкаре вперше ввів в розгляд автоморфні функції і детально їх досліджував. При розробці їх теорії він застосував геометрію Лобачевського. Для функцій декількох комплексних змінних він побудував теорію інтегралів, подібну до теорії інтегралів Коші. Всі ці дослідження врешті-решт привели Пуанкаре до абстрактного топологічного визначення гомотопії і гомології. Також він вперше ввів основні поняття комбінаторної топології, такі як числа Бетті, фундаментальну групу, довів формулу, що зв'язує число ребер, вершин і граней n-вимірного поліедра (формулу Ейлера — Пуанкаре), дав перше точне формулювання інтуїтивного поняття розмірності. В області математичної фізики Пуанкаре досліджував коливання тривимірного континууму, вивчив ряд задач теплопровідності, а також різні задачі в галузі теорії потенціалів, електромагнітних коливань. Йому належать також праці з обґрунтування принципу Діріхле, для чого він розробив т.з. метод виметення.

Ім'я Пуанкаре безпосередньо пов'язане з успіхом теорії відносності: довгий час він співпрацював з Гендріком Лоренцом і ще в 1898 році, задовго до Ейнштейна, в своїй роботі «Вимірювання часу» сформулював принцип відносності, а потім навіть ввів чотиривимірний простір-час, теорію якого в співпраці з Ейнштейном пізніше розробив Герман Мінковський. У 1905 році він написав твір «Про динаміку електрона», в якому розвинув математичні наслідку «постулату відносності». Знайомство з працями Пуанкаре сам Ейнштейн довгий час заперечував. Водночас сам Пуанкаре, який відрізнявся виключно етичним ставленням до наукового доробку колег і завжди у своїх лекціях давав екскурс з історії досліджень у тій чи іншій галузях, стосовно робіт Енштейна та Мінковського не робив ніяких коментарів (навіть не згадував їх).

Астрономічні роботи Пуанкаре відносяться до небесної механіки і космогонії. Його дослідження з якісної теорії диференціальних рівнянь мають важливе значення при вирішенні різних прикладних завдань, особливо в небесній механіці. У праці «Нові методи небесної механіки» (т. 1-3, 1892–1899), а також у «Лекціях з небесної механіки» (т. 1-3, 1905–1910) Пуанкаре розвинув і вдосконалив класичні методи вирішення завдань, пов'язаних з вивченням збуреного руху. Досліджував періодичні та асимптотичні рішення диференціальних рівнянь, ввів методи малого параметра, рівняння в варіаціях, розробив теорію інтегральних інваріантів, надалі застосовану в теорії стійкості. В області космогонії Пуанкаре поряд із загальною теорією стійкості руху розробив питання про фігури рівноваги гравітуючих рідких мас, що сприяло розвитку уявлень про походження подвійних зірок шляхом ділення одиничних обертових зірок. У книзі «Лекції про космогонічні гіпотези» (1911) дав високу оцінку космогонічній гіпотезі Лапласа, вважаючи основні її положення найбільш обґрунтованими.

Ім’я Пуанкаре в історії небесної механіки по праву можна поставити поряд з іменами Ньютона і Ейлера. Теорія періодичних орбіт, яку Пуанкаре розвинув, спираючись на свої дослідження диференціальних рівнянь, дала можливість глибше вивчати рух планет, супутників, комет, стійкість цього руху відносно збурень, зокрема стійкість Сонячної системи. Пуанкаре провів систематичний аналіз методів, за допомогою яких астрономи з часу Ньютона розв’язували основні задачі небесної механіки, дав бездоганне обґрунтування цих методів і показав межі їх застосування. Він розробив деякі практичні питання обчислення орбіт, доповнив теорію фігури Землі Клеро, зробив важливий внесок в теорію припливів. Підсумком астрономічних досліджень Пуанкаре були два тритомні твори: «Нові методи небесної механіки» (1892—1899) і «Курс небесної механіки» (1905—1910). Крім того, широко відомі його «Лекції про космогонічні гіпотези» (1911), які завершили цілий період розвитку космогонії, коли гіпотези ґрунтувалися головним чином тільки на законах механіки. Пуанкаре займався також філософськими проблемами науки і методологією наукового пізнання. Його філософські погляди, які одержали пізніше назву конвенціоналізму, були піддані глибокій критиці В. І. Леніним у праці «Матеріалізм і емпіріокритицизм».

Астрономія корисна, тому що вона підносить нас над нами самими; вона корисна, тому що вона велична; вона корисна, тому що вона прекрасна. Вона показує нам, яка нікчемна людина тілом і яка велична вона духом, бо розум її у змозі осягнути сяючі безодні, де її тіло - лише темна точка, у змозі насолоджуватись їхньою безмовною гармонією. Так приходимо ми до усвідомлення своєї могутності, і це усвідомлення ... робить нас сильнішими». (А. Пуанкаре)

SIDEROCRATOR

130 років тому 2 травня 1894 р. народився український астроном Микола Стойко (894-1976)

Доктор астрономії Микола Михайлович Стойко (Стойко-Радиленко) народився 2 травня 1894 р. у с. Великий Буялик Іванівського району Одеської області. Здобувши (1916) вищу освіту в Новоросійському університеті (нині Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова), служив (1916-1918) у армії, а потім (до 1920 р.) навчався в аспірантурі. У 1920 р. відбув у відрядження за кордон. Протягом трьох років викладав математику в ліцеї м. Плевни (Болгарія). У 1924—1944 — астроном Міжнародного бюро часу в Парижі. Упродовж 1944—1964 завідував службою часу Паризької обсерваторії і був директором Міжнародного бюро часу.

Галузь наукових інтересів М.М. Стойка — вивчення нерівномірності обертання Землі, рухів полюсів Землі, визначення всесвітнього часу. Вперше виявив (1936) сезонні варіації швидкості обертання Землі. Розробив метод обчислення всесвітнього часу, який дав змогу створити так звану шкалу квазірівномірного часу (її широко використовували в науці й техніці до створення рівномірної і високостабільної атомної шкали часу). На початку 60-х років він Запровадив (1960) у практику інтегрований атомний час (базувався на найкращих атомних стандартах багатьох лабораторій), який покладено в основу нинішнього Міжнародного атомного часу (International Atomic Time, TAI).

Кавалер ордена Почесного легіону Франції (1951), лауреат премій Паризької академії наук, Бельгійської королівської академії наук, літератури і витончених мистецтв.

Детальніше про М. Стойка можна прочитати тута:
http://www.astrosvit.in.ua/statti/z-istorii-astronomii/paryzkyi-khranytel-chasu-z-odesy

SIDEROCRATOR

115 років тому 3 травня 1909 р народився англійський радіоастроном Джеймс Гей (1909-2000)

Англійський радіоінженер й радіоастроном Джеймс Стенлі Гей народився 3 травня 1909 р. у м. Нельсон (графство Ланкашир). Освіту здобув (1930) в Манчестерському університеті. Кілька років працював учителем фізики в школі. З 1942 р., після навчання в армійській радіошколі, розпочав використовувати методи радіолокації для військових цілей. Працював у цій галузі до 1969 р.

Джеймс — один із фундаторів радіоастрономії. З’ясовуючи природу завад, що перешкоджали роботі радіолокаторів, відкрив (1942) радіовипромінювання активних ділянок на Сонці (повідомлення про це було опубліковано в 1946 р.). У 1945 р. дійшов висновку, що метод радіолокації можна використовувати для спостережень метеорів. Разом з С. Парсонсом і Дж. Філіпсом відкрив (1946) з допомогою радіоінтерферометра перше дискретне космічне радіоджерело в сузір’ї Лебедя.

rgb

До нього англiйцi кожного ранку оголошували повiтряну тривогу зi сходу.

SIDEROCRATOR

175 років тому 9 травня 1849 р. народився Вітольд Карлович Цераский (1849 — 1925) — російський астроном, один з піонерів застосування фотографії в астрономії.

Батько Вітольда Цераського був викладачем географії Слуцької гімназії, литвин (білорус) за походженням. Дитинство Вітольда пройшло в оточенні друзів батька педагогів гімназії, і прищепило йому любов до математики, природи, літератури та мистецтва. Поява в 1858 році яскравої комети Донаті пробудило у дев'ятирічного Вітольда інтерес до астрономії. Під час навчання в гімназії він провів свої перші астрономічні спостереження за допомогою невеликої труби фізичного кабінету.

У 1867 році Цераський закінчив гімназію і, незважаючи на важке матеріальне становище родини у зв'язку зі смертю батька, поїхав до Москви і вступив на фізико-математичний факультет Московського університету. На четвертому курсі він отримав Золоту медаль за твір на тему: «Обчислення еліптичної орбіти Марса за трьома спостереженнями», після чого йому було запропоновано місце понадштатного обчислювача і кімнату при обсерваторії.

Після закінчення курсу в 1871 році він був залишений при університеті і призначений понадштатним асистентом в астрономічну обсерваторію; у 1878 році був призначений на посаду астронома-спостерігача. У 1883 році отримав ступінь магістра за роботу «Про визначення блиску білих зірок» і став викладати в університеті. З 1888 року, після захисту докторської дисертації «Астрономічний фотометр і його застосування» — професор. З 1891 року — завідувач Московської університетської обсерваторії. У 1891-1903 роках він здійснив перебудову обсерваторії, оснастив її новим сучасним обладнанням.

У 1901 році Цераський входив до складу комісії, обраної Радою Московського університету для розгляду питань про необхідні перетвореннях в університетах, в 1904-1905 роках в дуже складній обстановці він очолював комісію Ради у справах студентських установ; він дуже гостро відреагував на розгром Московського університету, здійснений міністром Кассо в 1911 році.

Вітольд Цераський — один з піонерів застосування фотографії в астрономії, заснував московську школу астрофотометрії. У 1887 році побудував фотометр (на основі фотометра Целльнера), з яким виконав ряд досліджень — визначив зоряні величини і склав каталоги зірок в біляполярних області, в скупченнях h і χ Персея і у Волоссі Вероніки; в 1903 році оригінальним способом визначив видиму зоряну величину Сонця. У 1895 році на основі дослідів з плавленням металів у фокусі увігнутого дзеркала Цераський вперше встановив нижню межу температури Сонця в 3500°С. Спільно зі своєю дружиною Лідією організував у Московській обсерваторії систематичні пошуки і вивчення змінних зірок фотографічним шляхом, розпочаті в 1895 році на сконструйованому ним короткофокусному ширококутному астрографі.

У 1885 році відкрив нічні світні, так звані сріблясті хмари, спостерігав їх у 1885-1892 роках, визначив їхню середню висоту. Запропонував аналітичний спосіб визначення координат метеорного радіанта і метод визначення кутової швидкості метеорів. Удосконалив ряд астрономічних приладів — винайшов окуляр, зручний для детального вивчення сонячних плям; сконструював касету для отримання на геліографі знімків в певному масштабі, спеціальний геліометр для вимірювання величини стиснення Сонця.

Вітольд Карлович Цераський був членом Московського математичного товариства та почесним членом Московського товариства випробувачів природи. Поряд з викладацькою роботою в університеті він активно виступав з публічними лекціями в Політехнічному і Історичному музеях перед учнями гімназій і шкіл. Безліч його статей, присвячених популяризації астрономічних знань, було опубліковано в журналах «Мир Божий», «Русская мысль», «Научное слово», «Русский астрономический календарь».

Філософські погляди Цераського найповніше виражені в одній з його статей, «Астрофотографічні роботи Московської обсерваторії» в журналі «Російський астрономічний календар» на 1902:

« Зоряне небо, біологічні явища в тісних межах Землі і духовна діяльність в нас самих, разом узятих, породжує поняття про Всесвіт, хоча неясне і найвищою мірою неповне... Але нескінченність доступна спогляданню людини лише в зоряному небі, притому ж являється в ньому дійсно, а не як гіпотеза, і припущення, а звідси вже поняття про неї законним і необхідним чином поширюється на сукупність життєвих і інших процесів в природі. »

Він вкрай різко висловлювався про богословів, які "роздають прокльони і доводять, що тільки їхні послідовники потраплять в царство Боже, всі інші засуджені на загибель".

SIDEROCRATOR

55 років тому 18 травня 1969 р. відбулася космічна місія "Аполон 10"
https://www.nasa.gov/feature/50-years-ago-charlie-brown-and-snoopy-in-lunar-orbit

18 травня 1969 о 16:49 UTC корабель «Аполлон-10» стартував у розрахунковий час.

Корабель було виведено на геоцентричну орбіту, близьку до розрахункової.
Після виходу останнього ступеня ракети-носія з кораблем на початкову геліоцентричну орбіту екіпаж протягом двох годин перевіряв бортові системи.
Включення двигуна останнього ступеня для польоту до Місяця відбувся о 2:33:26 польотного часу. Двигун працював 343 секунди.
О 3:03:28 польотного часу було здійснено перебудову відсіків, що тривало 14 хвилин. Астронавти провели плановий телесеанс з Землею.
О 3:56 польотного часу корабель (командний та місячний модулі) відділився від останнього ступеня ракети-носія і почав самостійний політ на Місяць.
За командою з Землі було злито компоненти палива з останнього ступеня ракети-носія внаслідок чого ступінь під дією місячного притягання вийшов на геліоцентричну орбіту, де перебуває донині.
На траєкторії польоту до Місяця астронавти виконали усі планові і кілька позапланових телесеансів (в кольорі).

Траєкторія польоту корабля до Місяця була такою близькою до розрахункової, що від трьох з чотирьох запланованих корекцій відмовилися. Єдину корекцію здійснили за 200 000 км від Землі. Основний двигун командного модуля було ввімкнуто на 7 секунд.

В польоті вмикалися допоміжні двигуни командного модуля для зміни орієнтації корабля відносно Сонця, що забезпечувало його більш рівномірний нагрів.
О 75:55:53 польотного часу, на відстані 165 км від Місяця було ввімкнуто основний двигун, який пропрацював 356 сек. і перевів корабель на еліптичну селеноцентричну орбіту з периселенієм 109 км і апоселенієм 315 км та періодом обертання 2 години 10 хвилин.
О 80:25:07 польотного часу двигун увімкнули знову для переведення корабля на орбіту близьку до колової. Двигун працював 14 секунд і перевів корабель на орбіту з периселенієм 108,5 км і апоселенієм 113,8 км.
На 83 годині польотного часу Стаффорд і Сернан перейшли до місячного модуля, перевірили бортові системи і повернулися у відсік екіпажу. Оскільки перевірка показала справність всіх систем, командний центр на Землі дозволив розпочати головний експеримент цього польоту — відокремлення місячного модуля і його зближення з Місяцем до 15 км для імітації основних маневрів, крім самої посадки на Місяць. Також візуально обстежили місце майбутньої посадки астронавтів на Місяць на місячному модулі корабля «Аполлон-11».

О 94:31 польотного часу Сернан без скафандра перейшов до місячного модуля і перевірив бортові системи. До нього приєднався Стаффорд (у скафандрі), і астронавти підготували місячний модуль до автономного польоту. Сернан повернувся до відсіку екіпажу, одяг скафандр і знову перейшов до місячного модуля.

Безпосередньо перед розстикуванням виявили несправність клапана для стравлювання повітря і вирівнювання тисків між місячним і командним модулем. Клапан мав виробничий дефект. Перед розстикуванням повітря у модулях необхідно стравити, бо інакше ударна хвиля при розстикуванні може пошкодити конструкції. Внаслідок несправності клапана довелося стравлювати повітря розгерметизацією відсіку екіпажу.

Розстикування місячного модуля виконали на 12 оберті над невидимим з Землі боком Місяця о 98:22 польотного часу. Надалі командний і місячний модулі здійснювали груповий політ на відстані 12 м один від одного, тривалістю 25 хвилин. Стаффорд і Сернан візуально оглядали і фотографували командний модуль.

Стаффорд розвернув місячний модуль, щоб Янг, який залишався у командному модулі, міг оглянути місячний модуль і сфотографувати. Під час групового польоту відбувся кольоровий телесеанс з Землею, під час якого показували місячний модуль.

О 98:47:16 польотного часу Янг на шість секунд увімкнув допоміжні двигуни командного модуля для відведення його від місячного модуля, внаслідок чого командний модуль перейшов на орбіту з периселенієм 107 км і апоселенієм 115 км. Впродовж півоберта випробували радіолокатор місячного модуля, який забезпечував зустріч на орбіті.

О 99:46 польотного часу, коли модулі перебували над невидимим боком Місяця, було на 28 секунд увімкнуто двигун посадкового ступеня місячного модуля. Місячний модуль перейшов на орбіту з периселенієм 14,3 км і апоселенієм 113,2 км. При підході до точки периселенію успішно випробували радіолокатор, який забезпечував посадку на Місяць. Астронавти візуально обстежили місце посадки і підходи до нього. На це вони мали близько 6 хвилин, рухаючись відносно Місяця зі швидкістю 1,65 км/сек. Стаффорд повідомив, що для посадки придатні тільки 25-30% площі ділянки, але вона можлива, якщо буде достатньо палива для горизонтального «підрулення» до придатної для посадки ділянки. Фотозйомка не вдалася внаслідок виходу з ладу камер. Погіршувався радіозв'язок місячного модуля з Землею при зближенні з Місяцем.

Стаффорд і Сернан перейшли зі злітного ступеня місячного модуля у відсік екіпажу командного модуля. Злітний ступінь відокремили і відвели командний модуль на безпечну відстань. За командою із Землі було включено двигун злітного ступеня. При відокремленні ступеня відсік екіпажу на ньому розгерметизувався, визначена орієнтація ступеня не була забезпечена і в результаті включення двигуна ступінь перейшов не на геліоцентричну орбіту, як передбачалося, а на іншу селеноцентричну орбіту. Командний модуль після цього залишався на орбіті 29 годин. Астронавти спостерігали місячну поверхню, намічали орієнтири і фотографували ділянки майбутньої посадки на Місяць. Крім того, відбувалися зйомки для вивчення місячного рельєфу.

Під час польоту корабля «Аполлон-10» понад 175 астрономів з 34 країн світу спостерігали за Місяцем.

Телевізійний сеанс з борту корабля за пропозицією Стаффорда відбувся в момент найефектнішого показу поверхні Місяця. Сеанс тривав понад годину (замість 40 хвилин за планом). Якість зображення була нормальною.

Програма польоту корабля передбачала виконання усіх операцій, необхідних при висадці людей на Місяць, за виключенням етапу безпосередньої висадки. Цьому польоту передували дискусії — чи взагалі необхідна така «генеральна репетиція», чи попередніх підготовчих польотів достатньо і цей політ можна використати для висадки на Місяць. Керівництво НАСА вирішило здійснити політ як «генеральну репетицію» польоту на Місяць, який планувався наступним.

Основні задачі польоту:
Комплексні випробовування корабля (командний і місячний модулі) на селеноцентричній орбіті з виконанням усіх операцій, необхідних для висадки астронавтів на Місяць.
Відпрацювання навичок навігації на селеноцентричній орбіті.
Випробовування радіолокатора, який забезпечує зустріч командного і місячного модулів.
Випробовування радіолокатора, який забезпечує посадку на Місяць.
Фотографування Землі і Місяця.

SIDEROCRATOR

820 років тому y травнi 1204 р. в ході 4 хрестового походу після взяття Константинополя відбулось проголошення Латинськоі римської імперіі цій подіі передувало розграбування міста і його церков, реліквій та памяток.
Було розграбовано частково й імператорську бібліотеку, яка за величиною дорівнювала Александрійській.
Але в цьому був і певний позитив. До Західноі Європи потрапили астрономічні праці давньогрецьких вчених, які були в забутті з 6-7 століття. Так Європа заново відкрила ряд праць Платона, Демокріта, Арістотеля та багатьох інших. Будучи перекладені згодом на латину вони дали в майбутньому Копернику можливість розробити Геліоцентричну систему світу, та покласти початок революціі в астрономіі.

tlgleonid

Як на мене, будь-яка значна подія в історії людства може мати певний опосередкований вплив на розвиток науки Астрономія. Однак, в даному випадку ця подія все ж таки не була аж ніяк вирішальною в подальшому розвитку. Протовідродження виникло як наслідок відродження міст, як центрів розвитку культури, а в подальшому філософської і наукової дкумеи.

SIDEROCRATOR

15 травня 1783 р. Джон Гудрайк вперше опублікував свої перші результати спостережень змінності зорі Алголь
A series of observations on, and a discovery of, the period of variation of light of the bright star in the head of Medusa, called Algol.
Спостерігаючи змінну зірку Алголь (β Персея), в 1783 році Гудрайк першим з астрономів припустив механізм зміни її блиску - затемнення зірки обертається навколо великим тілом. В даний час подібні зірки називають затемненим змінними зірками. За цю гіпотезу, представлену Гудрайк в травні 1783 року Лондонському королівському суспільству, він був нагороджений медаллю Коплі. У 1784 році відкрив змінність зірок β Ліри і δ Цефея, що стали згодом прототипами двох класів змінних зірок.

https://archive.org/details/philtrans06070843

SIDEROCRATOR

19 травня 1910 р. Земля пройшла через хвіст комети Галлея

Під час цієї появи комета Галлея вперше була сфотографована і вперше отримані спектральні дані про її склад. Мінімальна відстань від Землі склала всього 0,15 а. е., і комета представляла собою яскраве небесне явище. Комета була виявлена на 11 вересня 1909 на фотоплатівці М. Вольфом в Гейдельберзі за допомогою 72-см телескопа-рефлектора, обладнаного фотокамерою, у вигляді об'єкта 16-17 зоряної величини (витримка при фотографуванні становила 1 год). Ще більш слабке зображення пізніше знайшлося на фотоплатівці, отриманій 28 серпня. Комета пройшла перигелій 20 квітня (на 3 дні пізніше передбачення Ф. Х. Кауелл і Е. К. Д. Кроммеліна) і на початку травня представляла собою яскраве видовище на передсвітанковому небі. У цей час крізь хвіст комети пройшла Венера. 18 травня комета виявилася точно між Сонцем і Землею, яка теж на кілька годин поринула в кометний хвіст, який завжди спрямований від Сонця. У той же день 18 травня комета пройшла по диску Сонця. Спостереження в Москві проводили В. К. Цераський і П. К. Штернберг за допомогою рефрактора з розділенням 0,2-0,3 ", але не змогли розрізнити ядра. Оскільки комета перебувала на відстані 23 млн км, це дозволило оцінити, що його розміри складають менше 20-30 км. Той же результат був отриманий за спостереженнями в Афінах. Правильність цієї оцінки (максимальний розмір ядра виявився близько 15 км) вдалося підтвердити під час наступної появи, коли ядро вдалося дослідити зблизька за допомогою космічних апаратів. В кінці травня - початку червня 1910 комета мала 1 зоряну величину, а її хвіст мав довжину близько 30 °. Після 20 травня вона стала швидко віддалятися, але фотографічно реєструвалася до 16 червня 1911 (на відстані 5,4 а. о.).

В ході численних досліджень було отримано близько 500 фотографій голови і хвоста комети, близько 100 спектрограм. Було також виконано велику кількість визначень положення комети, уточнивши її орбіту, що мало велике значення при плануванні програми досліджень за допомогою космічних апаратів напередодні наступної появи 1986 року. На підставі досліджень обрисів голови комети за допомогою довгофокусних астрографів С. В. Орлов побудував теорію формування кометної голови.

Спектральний аналіз хвоста комети показав, що в його складі присутні отруйний газ ціан і чадний газ. Оскільки 18 травня Земля повинна була пройти через хвіст комети, це відкриття спровокувало передбачення кінця світу, паніку і ажіотажний попит на шарлатанські «антикометні таблетки» і «антикометні парасольки». Насправді, як відзначили багато астрономів, хвіст комети настільки розріджений, що не може надати жодних негативних ефектів на земну атмосферу. 18 травня і в наступні дні були організовані різноманітні спостереження і дослідження атмосфери, але ніяких ефектів, які можна було б пов'язати з дією кометної речовини, виявлено не було.

Edward

У 1986, NASA надрукувала чудовий фотоатлас комети Галея появи 1910 року. Це найбільш повне видання такого типу.
-Чия астрономія краща?
-наса! (з прищуром)

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 22 Травня 2024, 17:24:47

У 1986, NASA надрукувала чудовий фотоатлас комети Галея появи 1910 року. Це найбільш повне видання такого типу.
-Чия астрономія краща?
-наса! (з прищуром)

Хороша книжка, мав нагоду її погортать

Edward

Цитата: SIDEROCRATOR від 23 Травня 2024, 05:59:39

Цитата: Edward від 22 Травня 2024, 17:24:47
У 1986, NASA надрукувала чудовий фотоатлас комети Галея появи 1910 року. Це найбільш повне видання такого типу.
-Чия астрономія краща?
-наса! (з прищуром)
Хороша книжка, мав нагоду її погортать

Я взагалі дивуюсь, як у ті часи, вони примудрилися зібрати стільки знімків, розкиданих по багатьох обсерваторіях по усьому світі. Велику роботу виконали.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212987 раз)