Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212953 раз)

rgb

При чому непогана частина корольовськоi бригади була з нiмцiв-ракетчикiв.Втiм як i у Курчатова.

SIDEROCRATOR

У ніч з 5 на 6 жовтня 1923 року астроном Едвін Габбл зробив знімок туманності Андромеда, який отримав ідентифікаційний номер H335H. Ця фотопластинка стала однією з найважливіших астрофотографій в історії науки. Завдяки їй Габбл зумів довести, що наш Всесвіт простягається за межі Чумацького Шляху.

На початку XX століття загальноприйнятим було уявлення про те, що наш Всесвіт фактично обмежується межами нашої галактики, а всі т. зв. спіральні туманності є її частиною. Виходячи з цього припущення, астроном Гарлоу Шеплі оцінив діаметр усього Всесвіту приблизно в 300 тисяч світлових років.
Зроблений на початку 20 століття знімок Андромеди. Для нас очевидно, що це галактика, але в ті часи більшість астрономів вважала такі об’єкти туманностями.
Проте з часом в астрономічних колах з’явилася й інша, радикальніша гіпотеза т. зв. «острівного Всесвіту». Згідно з нею, спіральні туманності насправді були такими самими скупченнями зір, як і наш Чумацький Шлях, але перебували на величезній відстані від нього. Найвідомішим прихильником цієї версії був астроном Гебер Кертіс. Цікаво, що хоча Кертіс зрештою виявився правий щодо великої картини, він водночас помилково вважав, що розмір Чумацького Шляху становить лише 30 тисяч світлових років, а Сонце розташоване в його центрі.
На початку 1920-х Шеплі та Кертіс провели серію дебатів із цього приводу, що увійшли в історію науки під назвою Велика суперечка з приводу устрою Всесвіту. Вони не виявили явного переможця. Щоб відповісти на питання про те, чи є спіральні туманності частиною Чумацького Шляху, чи є окремими галактиками, астрономам потрібно було визначити відстань до них. Але через нестачу спостережних даних і використання деяких помилкових передумов, Гебер і Кертіс отримали дуже різні дані, жодна з яких не могла бути визнана вирішальною.

Крапку в суперечках про те, чи простягається Всесвіт далі Чумацького Шляху, поставив Едвін Габбл. З 1919 року він працював в обсерваторії Маунт-Вілсон, де на той момент розташовувався найбільший оптичний інструмент у світі — 2,5-метровий телескоп Хукера. Габбл вивчав спіральні туманності й, зокрема, туманність Андромеди. Астроном шукав нові, сподіваючись використати їх для визначення відстані. Вони спалахують у подвійних системах, де є білий карлик, який поглинає речовину свого компаньйона, що час від часу призводить до виділення великої кількості енергії.

У ніч з 5 на 6 жовтня Габбл укотре зазнімкував туманність Андромеди. Порівнявши отриману фотопластинку з попереднім знімком, він виявив три потенційні нові. Однак незабаром Габбл помітив, що одна з них виникла в тому ж самому місці, де раніше він уже спостерігав спалах. До 1923 року астрономи вже знали, що білим карликам потрібні століття або навіть тисячоліття для того, щоб накопичити достатньо матеріалу і знову вибухнути. Тому Габбл зрозумів, що знайшов не нову, а цефеїду. Астроном дав їй позначення V1.

Сучасники часто описували Габбла, як стриману й неговірку людину. Але та сама історична фотопластинка H335H демонструє, як сильно це відкриття схвилювало астронома. Він використовував рідкісний для себе знак оклику, щоб відзначити знайдену ним цефеїду, назавжди запам’ятавши цей найважливіший момент в історії астрономії.

Історична фотопластинка H335H з першою цефеїдою, знайденою в галактиці Андромеда. Джерело: Edwin Hubble | Source Carnegie Observatories
Річ у тім, що цефеїди являють собою пульсуючі змінні зорі, які характеризуються чіткою залежністю між їхньою світністю у видимій ділянці спектра та періодом пульсації. Ця обставина дозволяє використовувати їх як досить надійні стандартні свічки для визначення відстані до далеких об’єктів.

І Габбл вчинив саме так. Він використав V1, для визначення відстані до Андромеди. Його оцінка становила 1 млн світлових років (сучасні вимірювання дають 2,5 млн років), що набагато перевершувало розміри Всесвіту згідно з оцінкою Шеплі. Згодом Габблу вдалося знайти цефеїди й в інших спіральних туманностях, довівши, що вони теж перебувають на великій відстані від Чумацького Шляху.
9 лютого 1924 року Габбл надіслав листа Шеплі, в якому розповів про своє відкриття. До цього Шеплі часто критикував Габбла за його методи, вважаючи їх ненауковими. Але перевіривши викладки опонента, Шеплі сказав своєму колезі: «Ось лист, який зруйнував мій всесвіт». Надалі Шеплі підтримав Хаблла написати доповідь про своє відкриття для засідання Американського астрономічного товариства. Її зачитали 1 січня 1925 року, назавжди змінивши історію науки та уявлення астрономів про будову Всесвіту.

SIDEROCRATOR

15 жовтня 1930 р. народився таджицький астроном, фахівець в галузі метеорної астрономії - Пулат Бабаджанович Бабаджанов (1930-2023)

Народився у місті Ура-Тюбе (нині — Істаравшан). Закінчив Ленінабадський педагогічний інститут (1949) (нині Худжандський університет). У 1951—1954 — аспірант Державного астрономічного інституту ім. П. К. Штернберга. З 1954 року працює в Інституті астрофізики АН Таджицької РСР, у 1959—1971 та 1992—2002 роках був його директором, з 1971 року очолював відділ метеорної астрономії; в 1963—1967 роках керував будівництвом Гіссарської обсерваторії цього інституту.

Основні наукові роботи відносяться до метеорної астрономії. Визначив орбіти більше 400 метеорів, відкрив понад 20 нових метеорних потоків — асоціацій. Вивчав структуру і походження метеорних потоків, особливості розподілу орбіт метеорних тіл у міжпланетному просторі. Згідно з міжнародними програмами провів у 1957—1959 роках дослідження фізичних параметрів верхніх шарів земної атмосфери в метеорний зоні за результатами фотографічних і радіолокаційних спостережень метеорів. Організував радянську екваторіальну експедицію (Сомалі, 1968—1970), яка здійснила цикл вимірювань дрейфу метеорних слідів над екватором, у результаті були отримані експериментальні дані про закономірності рухів верхньої екваторіальної атмосфери. Під керівництвом Бабаджанова створена апаратура і розроблені методи для дослідження фізичних явищ, які супроводжують політ метеорних тіл в атмосфері, вперше в СРСР проведено паралельні фотографічні і радіолокаційні спостереження метеорів.

SIDEROCRATOR

15 жовтня 1582 р. в Європі було введено новий календар.

Реформа календаря мала за мету ліквідувати зсув весняного рівнодення: від запровадження юліанського календаря до 16 століття виникла різниця в 10 днів порівняно з фактичним настанням рівнодення. Оскільки дата весняного рівнодення є важливою для визначення дати Великодня, це створювало проблеми. Згідно з нововведенням папи Григорія 13, одразу ж після 4 жовтня 1582 року настало 15 жовтня. Цього дня в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Речі Посполитій (зокрема, й на території України) запроваджено григоріанський календар — десять днів було вилучено з календаря.
До Григорія XIII проект намагалися здійснити папи Павло III і Пій IV, але успіху вони не досягли. Підготовку реформи за вказівкою Григорія XIII здійснювали астрономи Христофор Клавий і Алоізій Луллій. Результати їхньої праці були зафіксовані в папській буллі, підписаної понтифіком і названої Inter gravissimas ( «Серед найважливіших»)

1583 року Григорій XIII надіслав Константинопольському Патріарху Ієремії II посольство з пропозицією перейти на новий календар. Незважаючи на очевидні переваги і більшу точність наприкінці 1583 року на соборі в Константинополі пропозицію було відкинуто як невідповідну канонічним правилам святкування Великодня. Немалу роль у відмові перейти на нове літочислення відіграла і Отоманська порта під владою якої находився Константинополь

В Україні григоріанський календар де-юре було запроваджено одразу ж після його ухвалення Папою Римським (оскільки 1582 року українські землі входили до складу Речі Посполитої, що була офіційно католицькою державою). Проте в той час ситуація між польською католицькою та українською православною церквою була дуже напруженою; спроби змусити православних прийняти григоріанський календар лише ускладнили ситуацію. Лиш у 2023 р. українська православна церква перейшла на новоюліанський календар.

SIDEROCRATOR

230 років тому 19 жовтня 1794 року народився британський астроном та святенниик Темпль Шевальє (Temple Chevallier 1794 - 1873). У період з 1847 по 1849 р. Він зробив важливі спостереження сонячних плям. Він не тільки написав багато робіт з астрономії та фізики, він також опублікував переклад отців-апостолів - праці Климента Олександрійського , Полікарпа та Ігнатія Антіохійського .

Син святенника, Шевальє здобув освіту в Пемброк-коледжі, Кембридж, і був призначений святеником у 1820 році. Він став стипендіатом Пемброк-коледжу в 1819.
1835 року Шевальє було запропоновано стати професором астрономії в новоствореному Даремському університеті. Кафедра математики та астрономії існувала в Даремському університеті між 1841–1871 роками; її тоді займав Шевальє.

Він сприяв створенню обсерваторії університету Дарем (у 1839 р.), та тридцять років був її директором, і з якої він робив важливі спостереження за супутниками Юпітера та вів регулярні метеорологічні спостереження.

Шевальє був першим британським астрономом, який розпочав регулярне та постійне спостереження за сонячними плямами та проводив їх докладний опис та реєстрацію.

SIDEROCRATOR

19 жовтня відсвяткував своє 90 річчя Ганс-Еміль Шустер (нар 19 вересня 1934 року в Гамбурзі ) - німецький астроном і відкривач малих планет і комет.

Працював у Гамбургській обсерваторії в Бергедорфі та Європейській південній обсерваторії (ESO), був колишнім в.о. директора обсерваторії Ла-Сілла .

Він виявив періодичну комету 106P / Шустер . Він також виявив комету C / 1976 D2 (в сучасній номенклатурі вона була відома як Комета 1975 II або 1976c), яка була помітна великою периферійною дистанцією 6,88 АС , найбільшою, яка досі спостерігається в наш час.

Він виявив 25 астероїдів , зокрема астероїди групи Аполлона: 2329 Ортос та астероїди групи Амура - 2608 Сенека , 3271 Ул , 3288 Селевк та 3908 Нікс . Він виявив навколоземний астероїд 161989 Cacus , який був загублений і не віднайдений до 2003 року.

Шустер брав участь у дослідженні, відборі та випробуваннях ділянок двох обсерваторій ESO: обсерваторії Ла-Сілла та Паранальської обсерваторії (остання - місце VLT ).

Він також брав участь у двох обстеженнях південного неба ESO: ESO-B, проведене в 1978 році, було першим глибоким оптичним оглядом південного неба; та "Огляд Червоного Неба". Фотопластинки були зроблені 1-метровим телескопом Шмідта ESO на La Silla.

Він став одним з тих, хто відкрив Dwarf Фенікс галактики (з Річардом М. Вестом ), а в 1976 році також виявив кульове скупчення Ерідана, одне з найвіддаленіших кульових скупчень в гало Галактики . У 1980 році він виявив наднову II типу в галактиці NGC 1255 .

SIDEROCRATOR

21 жовтня 1923 р. в Мюнхені запрацював перший планетарій.

Створити планетарій вперше запропонував засновник Німецького музею в Мюнхені О. Міллер в 1919 році. До 1923 року перший проекційний апарат був створений на заводі Цейсса в Єні, і показаний на річних зборах Німецького музею, а в кінці грудня встановлений для публіки. У травні 1925 року в тому ж Німецькому музеї було відкрито планетарій. Другий апарат встановили в Єні в тому ж році.

Перші проекційні апарати були розраховані на певну географічну широту. Демонстрація зоряного неба над точкою з будь-широтою стала можлива після створення в 1925 році В. Бауерсфельдом великого апарату Цейсса, що здобув світову популярність.

Перший планетарій Цейса 1923 р.

SIDEROCRATOR

25 жовтня 1877 р. народився американський астроном Генрі Рассел, (Henry Norris Russell 1877-1957) один з творців діаграми Герцшпрунга-Рассела.

Народився в Ойстер-Бей (штат Нью-Йорк). 1897 року закінчив Принстонський університет, продовжував освіту в Принстонському й Кембриджському (Англія) університетах. У 1905—1947 працював у Принстонському університеті (з 1911 — професор, з 1912 — директор обсерваторії). У 1922—1942 також був співробітником обсерваторії Маунт-Вілсон, у 1947—1952 — співробітник Гарвардської обсерваторії.

1910 року незалежно від Ейнара Герцшпрунга дійшов до висновку, що відмінності у світності і власному русі зір корелюють з їхнім спектральним класом. 1913 року побудував діаграму залежності між абсолютною зоряною величиною та спектральним класом для всіх зір із відомими паралаксами (до Расселла аналогічна діаграма була побудована Герцшпрунгом для зір у скупченнях Плеяди і Гіади, пізніше вона отримала назву діаграми Герцшпрунга—Расселла).

У 1913—1914 на підставі діаграми спектр — світність сформулював свою концепцію зоряної еволюції, згідно з якою основним джерелом енергії зорі є її гравітаційне стиснення; загальний хід еволюції визначався безперервним збільшенням щільності зор і виходив таким же, як в гіпотезі Дж. Н.Лок'єра, — від червоних гігантів по відгалуженню гігантів до зір класів A і B (розігрів) і потім униз по гілці карликів через зорі типу Сонця до червоних карликів (охолодження). У середині 1920-х років переглянув ці уявлення про еволюцію зір, припустивши існування також інших джерел енергії (сучасна теорія еволюції зір почала розроблятися лише після відкриття ядерних джерел енергії).

Одним з перших широко використовував в астрофізиці теорію Мегнада Сахи про іонізацію атомів у зоряних атмосферах. 1929 року виконав перше, ще напівкількісне, визначення вмісту хімічних елементів в атмосфері Сонця і виявив, що вміст водню набагато перевершує вміст всіх інших елементів. Спільно з В. С. Адамсом отримав перші надійні оцінки вмісту хімічних елементів у Всесвіті. 1933 року виконав ретельне теоретичне дослідження фраунгоферових ліній з урахуванням зміни коефіцієнта поглинання з довжиною хвилі, склав докладні таблиці іонізації і збудження. 1934 року вперше детально розглянув діссоціатівну рівновагу хімічних сполук в атмосферах холодних зір і якісно пояснив деякі особливості їхніх спектрів. 1912 року створив загальну теорію затемнених змінних зір, котра дозволила обчислювати елементи орбіти і параметри цих подвійних систем. 1928 року розвинув свою теорію обертання лінії апсид у затемнених зір.
Діагра́ма Герцшпрунга—Рассела

SIDEROCRATOR

25 жовтня 1940 р. народився Яросла́в Степа́нович Яцкі́в український астроном і геодезист, доктор фізико-математичних наук, академік НАН України, президент Української астрономічної асоціації. Учений у галузі астрономії, космічної геодинаміки та космічних досліджень, громадський діяч, заслужений діяч науки і техніки України.

Ярослав Степанович Яцків народився 25 жовтня 1940 року в селі Данильчому Рогатинського району, Івано-Франківської області

1955 року закінчив середню школу в Пукові на Рогатинщині. 1960 року закінчив Львівський політехнічний інститут, а в 1960 — 1962 роках працював астрономом-спостерігачем у Полтавській гравіметричній обсерваторії АН УРСР. Член КПРС.

Після закінчення 1965 року аспірантури Головної астрономічної обсерваторії НАН України (ГАО) Ярослав Яцків працював у цій обсерваторії (з 1975 року її директор).

Від 1976 року — доктор фізико-математичних наук, 1985-го — академік НАН України.

Учений брав активну участь у підготовці та виконанні космічних програм ВЕГА, СОПРОГ, ФОБОС, МАРС, а також в організації космічних досліджень АН УРСР (1986 — 1992). У теперішній час (2000-ні) як член Президії НАН України Я. Яцків координує наукові космічні дослідження України.

Про міжнародне визнання наукового авторитету Ярослава Яцківа свідчить обрання його віце-президентом Міжнародної астрономічної спілки (1982 — 1986), президентом Комісії 19 МАС «Обертання Землі» (1982 — 1986), співголовою секції Міжнародної геодезичної асоціації, головою дирекції Міжнародної служби обертання Землі (1992 — 1995) та інших міжнародних наукових організацій.

Завдяки видатним організаторським здібностям, наполегливості, ініціативі Я. Яцківа започатковано й успішно завершено будівництво Високогірної спостережної бази ГАО на піку Терскол (Кавказ). Нині ця найвища в Європі астрофізична обсерваторія, яка оснащена двометровим телескопом, входить до складу Міжнародного центру астрономічних і медико-екологічних досліджень.

1991 року Я. С. Яцків ініціював створення Української астрономічної асоціації (УАА) і є її незмінним Президентом. Своєю діяльністю УАА сприяє об'єднанню та координації астрономічних досліджень в Україні. Під керівництвом Ярослава Яцківа в Україні створена мережа станцій астро-геодинамічних спостережень, яка є частиною світової мережі. У ГАО НАН України під керівництвом Яцківа з 1990-х років діють міжнародні центри з опрацювання цих спостережень, отриманих новими технічними засобами.

Ярослав Степанович Яцків — голова Державної комісії єдиного часу і еталонних частот, член Ради з питань науково-технічної політики при Президентові України (1996).

З 1998 року Я. С. Яцків — член Президії НАН України. Від 9 жовтня 2002 року — Голова науково-видавничої ради НАН України.

З 2000 року по 2001 рік Я. С. Яцків — перший заступник міністра Міністерства освіти і науки України. Високий виконавчий орган, який він очолював, спрямовував свої зусилля на формування в країні системи, яка б найкраще сприяла розвиткові наукового і технічного потенціалу нашої держави.

З 1 квітня 2005 року — директор-організатор Інституту енциклопедичних досліджень НАН України; з 3 жовтня того ж року — Співголова Робочої групи з розроблення Концепції розвитку наукової сфери, створеної розпорядженням Президента України В. А. Ющенка.

Ярослав Яцків є головою Експертної ради НАН України з питань науково-технічної експертизи інноваційних проектів технологічних парків (з 2006 р.); представником України в Адміністративній раді УНТЦ.

Основні наукові праці Ярослава Яцківа присвячені вивченню особливостей обертання Землі, космічній геодинаміці та фундаментальній астрометрії. У галузі обертання Землі учений виконав великий цикл досліджень з вивчення так званих вільного та вимушеного рухів полюсів Землі, вперше визначив новий тип вільної добової нутації Землі. Він був ініціатором і активним виконавцем наукової роботи з визначення координат полюсів Землі з 1890 до 1969 року за даними астрономічних спостережень. Цей ряд координат полюса, відомий серед науковців світу як «київський ряд», набув широкого застосування у геодезії, геофізиці, геодинаміці.

Ярослав Яцків — представник наукової школи О.Орлова — Є.Федорова та продовжувач її традицій, ідей Є. Федорова з теорії нутації, — визначення орієнтації осі обертання Землі у просторі. Завдяки ініціативам Ярослава Степановича та його наполегливості як Голови секції «Астрометрія» Астрономічної ради СРСР у 1970-х роках в СРСР (і УРСР), почали розвиватися і впроваджуватися у практику нові технічні засоби спостереження, які визначають параметри обертання Землі (лазерна локація штучних супутників, радіоінтерферометрія з наддовгою базою, радіотехнічні спостереження навігаційних супутників — GPS-спостереження).

Я. С. Яцків запропонував нові підходи до побудови глобальної земної та небесної систем координат. За його керівництвом та безпосередньою участю створено високоточні каталоги фундаментальних слабих зір та джерел космічного радіовипромінювання.

Під керівництвом ученого Головна астрономічна обсерваторія НАН України набула широкого міжнародного визнання, стала однією з найбільших в Європі.

Я. С. Яцків — засновник і головний редактор журналу «Кинематика и физика небесных тел» (виходить з 1985 р.), заступник головного редактора журналу «Космічна наука і технологія» (з 1995 р.), заступник головного редактора журналу «Наука та інновації» (з 2005 р.), головний редактор науково-популярного журналу «Світогляд» (з 2006 р.).

Яцків — Голова Українського міжнародного комітету з питань науки і культури при НАН України (з 1990 р.), яка сприяє зміцненню міжнародних зв'язків учених України з колегами інших країн. Популярними стали засідання дискусійного клубу «Елітарна Світлиця» під головуванням ученого, які з 1996 року щомісячно проводить Комітет у Будинку вчителя (м. Київ).

Як член Президії НАН України Я. С. Яцків відповідає за вирішення низки питань: видавничої діяльності, розвитку поліграфічної бази НАН України; координації діяльності наукових установ НАН України та їх участі у виконанні міжнародних програм та проектів у галузі космічних досліджень; здійснює загальне керівництво видавництвом «Наукова думка» НАН України та Видавничим домом «Академперіодика» НАН України; відповідає за зв'язки НАН України з Національним космічним агентством України.

1 липня 2005 року під час роботи VI Міжнародного конгресу україністів Ярослава Яцківа обрано Президентом Міжнародної асоціації україністів (МАУ), під керівництвом якого виконуються основні завдання асоціації: сприяння відновленню та розвиткові українознавства, збереження пам'яток історії та культури, поширення знань про культурні надбання і наукові здобутки українського народу, проведення українознавчих наукових форумів, координація діяльності національних асоціацій в різних країнах світу.

SIDEROCRATOR

170 років тому 26 жовтня 1854 було відкрито (32) Помо́ну ( лат. Pomona ) - астероїд головного поясу , який належить до світлого спектрального класу S. Він був відкритий німецьким астрономом-аматором Германом Гольдшмідтом в Парижі, Франція, і названий на честь давньоримської богині плодів Помони

16 серпня 2008 року австралійський астроном-аматор Джонатан Бредшоу спостерігав покриття зірок цим астероїдом. Очікувана тривалість затемнення становила 7,1 секунд, але відеозапис показав два приблизно однакових затемнення, кожне тривалістю 1,2 секунд, розділених проміжком 0,8 секунд. При перерахунку на пройдену астероїдом за цей час відстань вийдуть відрізки відповідно 15 км, 10 км та 15 км. Таким чином, сумарна довжина становитиме всього 40 км, тоді як діаметр астероїда, відповідно до вимірювань супутника IRAS , дорівнює 80,8 ± 1,6 км. Найбільш вірогідним поясненням такого результату є наявність значної за розміром увігнутості в тілі астероїда, або наявність невеликого супутника, рівного за розмірами основному тілу.

SIDEROCRATOR

170 років тому 28 жовтня 1854 р. було відкрито (33) Полігімнія ( лат. Polyhymnia ) - астероїд головного поясу , що належить до світлого спектрального класу S. Він був відкритий 28 жовтня 1854 року французьким астрономом Жаном Шакорнаком у Марсельській обсерваторії , Франція і названий на честь Полігімнії , музи урочистих гімнів у давньогрецькій міфології.

Астероїд є дуже неординарним
Завдяки високому значенню ексцентриситету орбіти (0,338), астероїд полігімнію може значно змінювати свою відстань до Сонця, а під час найтісніших протистоянь його видимий блиск може досягати 10 m зоряної величини. Найближче таке зближення відбулося 8 вересня 2014 року, тоді видима величина астероїда досягла значення 9,9 m , а його відстань до Землі не перевищувала 0,894 а. е. Астероїд має витягнуту орбіту серед астероїдів першої сотні.

У 2012 році дослідження Бенуа Керрі оцінило масу Полігімнії (6.20±0.74)×10 18 кг на основі її гравітаційного впливу на інші тіла Сонячної системи. Однак, враховуючи діаметр полігімнії 54 км, ця маса передбачає надзвичайно високу щільність - 75.28±9.71 г/см3. Така висока щільність несумісна з властивостями матерії, що спостерігається на Землі, тому Керрі вважає цю оцінку маси і щільності Полігімнії ненадійною. Через невеликий розмір полігімнії її гравітаційний вплив на інші тіла надзвичайно важко виявити, що може призвести до дуже неточних оцінок маси і щільності.

У 2023 році група американських фізиків з університету Арізони спробувала пояснити цю особливість астероїда. Вчені поставили за мету розрахувати атомну структуру і властивості надважких елементів полігімнії (біля значення Z = 164), використовуючи модель атома Томаса - Фермі . Результати роботи опубліковані в The European Physical Journal Plus.

Розрахунки фізиків показали, що елементи, які мають атомні номери близькі до 164, можуть бути стабільними і при цьому їх щільність може становити від 36,0 до 68,4 г/см3 значення дуже близьке до значення щільності, отриманого при вивченні полігімнії (75 г/см3). Якщо оцінки щільності вірні, то, швидше за все, полігімнія складається з невідомих на сьогодні надважких ядер елементів « острову стабільності ».
https://www.iflscience.com/asteroid-33-polyhymnia-may-contain-elements-outside-the-periodic-table-72775

SIDEROCRATOR

Не зовсім видатна дата для всесвітньої астрономії але все ж
На початку листопада 1998 р. побачив світ перший номер українського журналу для аматорів астрономії "Наше небо", бо до того в аматорів не було майже нічого, крім астрокалендаря. Видавався журнал в Київському планетарії зусиллями двох ентузіастів Івана Крячка та нашого одноклубника Олександра Наумова.
Наше небо став ковтком свіжої інформації по спостереженнях, та явищах.
Саме завдяки цьому журналу та пошукових картах в ньому я вперше в листопаді 998 р. спостерігав в підзорну трубу ЗТ7 30х50 астероїди Палладу Весту і Євномію та комету 21р Джакобіні Ціннера

Та і в тому ж першому номері НН Крячко зі статтею "проблеми викладання астрономії " підняв питання про повернення її в школу

SIDEROCRATOR

90 років тому 9 листопада 1934 р. народився Карл Саган (Carl Edward Sagan 1934 — 1996) видатний американський астроном українського походження.

Карл Саган був переконаним прихильником експансії земної цивілізації у Всесвіті. Родоначальник науково-просвітницького жанру літератури, присвяченого космічному майбутньому людства.

Навчався в Чиказькому університеті, доктор астрономії й астрофізики (1960).
Карл Саган працював в університеті штату Індіана (лаборант у лабораторії Нобелівського лауреата генетика Г.Муллера (1952-53). З 1960 року К. Саган — асистент в Йоркській обсерваторії Чиказького університету, Каліфорнійському університеті в Берклі та Стенфордському університеті. У 1962-68 роках вчений викладав астрономію в Гарвардському університеті і працював у Смітсонівській астрофізичній обсерваторії. Від 1968 року і до кінця життя К. Саган був професором астрономії та космічних досліджень Корнеллського університету, а також він був директором лабораторії з вивчення планет.

К. Саган — один з найвідоміших вчених світу, засновник Планетного товариства (1979), що об'єднало землян, які цікавляться Космосом, майбутнім планети Земля. Зокрема, К. Саган та його колеги опублікували наукову працю-попередження людству про наслідки ядерної війни на Землі (можливе охолодження атмосфери й прихід «ядерної зими»). Вчений змоделював синтез органічних сполук, що зародилися у первинній атмосфері Землі. Він — автор «парникової моделі» атмосфери Венери. Він також відомий своїми дослідженнями поверхні Марса, Юпітера. Учасник програм вивчення Венери. Автор популярних у світі книг та телесеріалів, присвячених позаземним цивілізаціям, лауреат Пулітцерівської премії за книгу «Дракони Едема. Роздуми про еволюцію людського мозку».

К. Саган — учасник програм космічних досліджень Венери («Марінер-2», 1962), Марса («Марінер-9», 1971-3), («Вікінг-1» та «Вікінг-2», 1976), Юпітера, Сатурна («Вояджер-1», «Вояджер-2», 1977-81).

Саган також брав участь як дослідник у Проекті А119, таємній операції ВПС США, метою якої було скидання атомної бомби на Місяць.

Провідною ідеєю діяльності вченого було вивчення проблеми виникнення життя на Землі та можливість його пошуків у Всесвіті. К.Саган неодноразово наголошував, що це захоплення пробудив у ньому астрофізик українського походження Йосип Шкловський (1916—1985). Книга останнього «Всесвіт, життя, розум» (1962) супроводжувала молодого Сагана всюди. 1966 року в США побачив світ її переклад під назвою «Розумне життя у Всесвіті». Саган не просто переклав видання, але й став його співавтором, що зробило його відомим серед американських авторів науково-популярної літератури.

Треба зауважити, що Саган не боявся бути звинуваченим колегами у спробах дискредитації себе як вченого участю в аматорських товариствах та виступами перед публікою. Він також не ховався за псевдонімами, публікуючи науково-популярні статті (до речі, на його рахунку понад 600 статей та 20 книг). К.Саган був глибоко переконаний, що заради розкриття таємниць Всесвіту логічно поєднувати серйозні наукові дослідження і діяльність з їхньої популяризації.

Першою самостійною книжкою К.Сагана став «Космічний зв'язок» (1973), присвячений перспективній позаземній діяльності людства. «…те, чим я займаюсь, здається мені неправдоподібним, майже казковим сном: беру участь у дослідженнях Венери, Марса, Юпітера та Сатурна; намагаюсь крок за кроком спробувати розгадати народження життя, що сталося мільярди років тому на первісній Земля; посилаю прилади на Марс для пошуку там життя; вдаюся до серйозних спроб встановити контакт з іншими розумними істотами, котрі, можливо, є десь в глибині нічного неба… я вважаю щасливим таланом жити саме в наш час людської історії, коли відбуваються такі захоплюючі пошуки та відкриття», — пояснював вчений свою пристрасть до літературної творчості. Він був переконаний, що вчасно народився, адже коли б це сталося півстоліття тому, його захоплення сприймалося б як фантазія, а коли б він народився через півстоліття в майбутнє, то тоді вже завершиться попереднє дослідження Сонячної системи, будуть відомі результати пошуку життя на Марсі й відкрита таємниця походження земного життя.

Видання «Дракони Едема. Роздуми про еволюцію людського мозку» (1977) було відзначене престижною в США Пулітцерівською премією 1978 року.

Найоригінальнішими творами К.Сагана є його послання позаземним цивілізаціям. Наприклад, на борту міжпланетних апаратів «Вояджер-1 та −2» він з колегами розташував короткі енциклопедії Землі: відеодиски з рисунками, фотографіями, музикою, людською мовою, звуками живої та неживої природи.

Фактично К.Саган започаткував у США новий вид літератури: науково-просвітницький, метою якого було ініціювання суспільно-масового зацікавлення астрономією.

1980 року книга К.Сагана «Космос» стала найтиражнішим за всі часи науково-популярним виданням англійською мовою. Новинка 70 тижнів очолювала список бестселерів, який публікується в «Нью-Йорк Таймс». Компанія PBS зняла однойменний науково-популярний фільм з автором у ролі ведучого — Космос: персональна подорож. Серіал був визнаний як найпопулярніший за всю історію державного телебачення: його дивилися 500 мільйонів глядачів у 60 країнах світу. Зауважимо, що в СРСР знімальну групу на чолі з К.Саганом не впустили. Не побачили радянські телеглядачі й цей 13-серійний телепроект, визнаний новою сторінкою в популяризації астрономії та космічних досліджень.

Закономірно, що вчений очолив творчий колектив новоствореного міжнародного журналу «Ікарус», присвяченого вивченню Сонячної системи (від 1970 до 1979 року К.Саган був головним редактором видання).

1985 року К.Саган разом з дружиною Е.Друян видали книгу «Комета» про комету Галлея, яка з'явилася поблизу Сонця 1986 року. 1995 року побачила світ книга «Блакитна плямка: Погляд на космічне майбутнє людства». «Нью-Йорк Таймс» відзначила видання як одне з найкращих, а аудіокасета з його текстом удостоєна премії Греммі й визнана однією з двох найкращих звукових книг року Америки. Бестселлером стало й видання «Світ, повний демонів: Наука як свіча в пітьмі» (1996). Ідея книги архіактуальна: необмежена свобода підприємництва за відсутності громадянської позиції та загальної культури загрожує викликати регрес в інтелектуальному розвитку людини

SIDEROCRATOR

10 років тому 12 листопада 2014 р. відбулась посадка зонда Філи на поверхню комети 69р Чурюмова Герасименко

SIDEROCRATOR

12 листопада 1782 р. англійський астроном Джон Гудрайк (1764-1786) відкрив змінність зорі Алголь в сузір"Ї Персея.

Джон Гудрайк народився в Гронінгені, Нідерланди, більшу частину життя провів в Англії. У дитинстві через скарлатину втратив слух. Здобув освіту в академії Томаса Брейдвуд - школі для глухих в Единбурзі, з 1778 по 1781 роки навчався в Уоррінгтонській академії.

Повернувшись до батьків у Йорк, Гудрайк познайомився з Едуардом Піготтом - сином Натаніеля Піготта, власника приватної обсерваторії. Едуард зацікавив Джона астрономією.
Найцікавішою була зірка β із сузір’я Персея. Цікавою була ця зоря своїм блиском: вона то яскраво спалахувала на небі, а інколи зовсім втрачала блиск і була ледве помітною. Після тривалих спостережень за небом Джон помітив, що зміна блиску відбувається з періодом 2 доби 20 годин і 45 хвилин.. Така особливість вселяла страх та віру в містичні причини таких змін. Не даремно араби звали цю зірку Аль Гуль, що перекладається як “Око диявола”. Бажання поділитись своїми спостереженнями та власними поясненнями цього явища взяли гору.

Гудрайк домігся того, що йому було дозволено доповісти про свої спостереження на засідання Лондонського королівського товариства. В травні 1783 року відбувся виступ. В залі було чимало видатних вчених. Вислухали вони юнака ввічливо та терпляче (виступати йому допомогав слуга котрий був перекладачем для глухого Гудрайка). Та ось Джон Гудрайк у своєму виступі дав власне пояснення зміни блиску Алголя. Алголь, говорив він, це подвійна зірка. Ослаблення блиску пояснюється тим, що одна зірка при обертанні закриває іншу і ослаблює її блиск. В залі поча наростати глузливий гомін. Дві зірки в парі? Це неймовірно! Цей юнак вирішив поглузувати над вченими! Нехай іде геть!

Ось так: в залі сміялись, блідий юнак мовчки йшов від трибуни. Хтось глузливо мовив йому вслід: “Чи не вважає пан Гудрайк, що зорі випадково зустрівшись, влаштували перед ним танці для його втіхи?”.

Та не всі вчені сміялись. Виступ Гудрайка привернув увагу до змінних зірок. Почалося їх вивченя. Сам факт виявлення зоряної змінності було визнано відкриттям.
Спостерігаючи змінну зірку Алголь (β Персея), в 1782 році Гудрайк першим з астрономів припустив механізм зміни її блиску - затемнення зірки обертається навколо великого тіла.
В його спостережному журналі є запис датований 12 листопада 1782 р.
"This night I looked at Beta Persei [Algol], and was much amazed to find its brightness altered... I observed it diligently for about an hour - I hardly believed that it changed its brightness because I never heard of any star varying so quickly in its brightness."
("Цієї ночі я спостерігав за Beta Persei [Algol], і був дуже вражений тим, що його яскравість змінилася ... Я уважно спостерігав це близько години - я не вірив, що це змінило яскравість, тому що я ніколи не чув про те, щоб одна зірка змінювалася так швидко в своїй яскравості ").
В даний час подібні зірки називають затемнювано-змінними зірками. За цю гіпотезу Гудрайк в травні 1783 року був нагороджений медаллю Коплі. У 1784 році відкрив змінність зірок β Ліри і δ Цефея, що стали згодом прототипами двох класів змінних зірок. 16 квітня 1786 року Гудрайк був обраний членом Лондонського королівського товариства.

Гіпотеза Гудрайка підтвердилася лише в 1889 році, коли в спектрі β Персея були виявлені періодичні зміщення спектральних ліній. На честь Гудрайка названа сучасна обсерваторія в США: Обсерваторія Гудрайк-Піготт.

Документально змінність Алголя першим відзначив Джемініано Монтанарі 1667 року. Однак лише в наступному сторіччі Джон Гудрайк зафіксував періодичну природу змін та 1782 року пояснив їх.

Алголь дав назву цілому класу затемнюваних змінних. У четвертому виданні загального каталогу змінних зір налічується понад 3,5 тисячі зір такого типу.
Система Алголя

WEST

Вірте-не вірте, на сайті AAVSO вже 1113 моїх оцінок блиску Алголя (BET PER) (з 19 вересня 2012 року).

SIDEROCRATOR

Цитата: WEST від 13 Листопада 2024, 21:42:25

Вірте-не вірте, на сайті AAVSO вже 1113 моїх оцінок блиску Алголя (BET PER) (з 19 вересня 2012 року).

Ого, вітаю
Мабуть більше чим в Гудрайка

А загалом по змінник скільки оцінок?

WEST

На сьогодні 39099 (з 14 серпня 1997 року). Маю декілька грамот з AAVSO.

SIDEROCRATOR

Цитата: WEST від 14 Листопада 2024, 06:11:11

На сьогодні 39099 (з 14 серпня 1997 року). Маю декілька грамот з AAVSO.

Ударник астрономічної праці

WEST

Починаючи з 1997 року понад 20 школярів разом зі мною спостерігали змінні зорі і були членами AAVSO. Деякі з них мали більше двух тисяч спостережень.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 212953 раз)