Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213005 раз)

SIDEROCRATOR

11 січня 1865 р. народився Йоганнес Франц Гартман (1865 — 1936) — німецький, згодом аргентинський астроном.
У 1891—1896 працював в Лейпцізькій, в 1896—1909 — в Потсдамській обсерваторіях (з 1902 — професор). У 1909—1921 — професор астрономії Геттінгенського університету і директор університетської обсерваторії, в 1921—1935 — директор обсерваторії Ла-Плата (Аргентина).

Основні наукові роботи присвячені спектроскопії і астрономічному приладобудуванню.
У 1904 відкрив існування міжзоряного газу: встановив, що лінія поглинання йона кальцію в спектрі подвійної зірки δ Оріона не бере участь в періодичних зсувах решти ліній, і правильно пояснив походження цієї лінії поглинанням в хмарі, розташованої між Сонцем і δ Оріона і містить газоподібний кальцій. Під час протистояння Ероса в 1931—1932 виконав нове визначення сонячного паралакса.
Сконструював астрономічні прилади, що набули широкого поширення: спектрофотометр, що носить його ім'я (1899), спектрокомпаратор (1904), універсальний фотометр. Запропонував інтерполяційну формулу для знаходження дисперсії призматичного спектрографа (формула Гартмана).

У 1904 розробив метод точного дослідження якості великих астрономічних об'єктивів за допомогою спеціальної діафрагми (метод Гартмана).

Виявив три астероїди: 965 Анжеліка (4 листопада 1921), 1029 La Plata (28 квітня 1924), 1254 Erfordia (10 травня 1932).

SIDEROCRATOR

50 років тому 14 січня 1966 р. помер видатний вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів Сергі́й Па́влович Корольо́в.

Сергій Корольов народився в Житомирі в сім'ї викладача російської словесності Павла Яковича Корольова, який походив із Білорусі, й доньки українського купця Марії Миколаївни Москаленко. Їхній шлюб розпався, і з трьох років хлопчик жив у бабусі й діда, Марії Матвіївни й Миколи Яковича Москаленків, у Ніжині (Чернігівська обл.).

Мати вчилась на Київських вищих жіночих курсах і працювала там у канцелярії. Згодом курси перевели до Саратова. Від батька хлопчину геть відгородили. Намагання Павла Яковича відстояти свої права через суд закінчилися «дозволом» надавати синові матеріальну допомогу. Рано навчившись читати й писати, він відкрив для себе арифметику. Давалась вона йому дуже легко. «Він мав виняткову пам'ять, — згадувала потім мати, — добре вчився: завзято, наполегливо, без примусу. Він легко запам'ятовував. Навколо в сусідів не було малюків, він не знав галасу й метушні дитячого гурту. Граючись сам, мимоволі мусив виявляти ініціативу, винахідливість, учився мислити самостійно. Силу волі загартовували невдачі. Плакати не годилось».
У 1914 році Москаленки з онуком переїздять до Києва.
У жовтні 1916 року батьки Сергія офіційно розірвали шлюб, а через місяць мати вийшла заміж за Григорія Баланіна, інженера-електрика, який невдовзі одержав призначення до Одеси. Там Сергій пішов до першого класу Третьої гімназії. Навчання для дітей учителів було безкоштовним, і Марія Миколаївна зажадала від колишнього чоловіка відповідної довідки, яку той негайно надіслав. Любов до сина була вищою за сімейні чвари. Однак навчатись у гімназії Сергієві не довелося. Почалася революція й гімназію закрили. Вітчим, що мав два дипломи інженера з електричних машин (одержані один у Німеччині, другий — у Київському політехнічному інституті), був пасинкові за наставника. Григорій Михайлович записав Сергія до модельного гуртка портового клубу, згодом хлопчина запалився мрією побудувати планер.

Кожен, хто закінчував середній навчальний заклад, повинен мати робітничий фах. 1922 року, склавши екстерном усі іспити, Сергій вступив до передвипускного класу Першої одеської будпрофшколи. Але його стихія — авіація. Сергій стає членом щойно організованого Товариства авіації і повітроплавання України та Криму (ТАПУК), закінчуючи спочатку курси пропагандистів, а згодом — теорії й практики проектування літальних апаратів. Знання з планеризму він черпав переважно з книг. Він вільно володів німецькою і прочитав десятків зо три книг в оригіналі.
1923 року Сергій Корольов займався вітрильним спортом, ходив на яхті «Лейтенант Шмідт».
У липні 1924 року президія Одеського відділення ТАПУК затвердила проект планера, розробленого Корольовим. Розроблений сімнадцятирічним юнаком проект містив технічні розрахунки, дванадцять аркушів креслень і пояснювальну записку. У серпні проект безмоторного літака К-5 визнано вартим утілення й надіслано до Центральної спортивної секції в Харкові, тодішньої столиці України. Водночас Сергій закінчив будпрофшколу й одержав свідоцтво про середню освіту, де зазначено, що він «склав заліки з політграмоти, російської, української й німецької мов, математики, опору матеріалів, фізики, гігієни праці, історії культури, креслення, практичних робіт у майстернях» і, крім того, здобув спеціальність муляра та черепичника.

З осені 1924-го Сергій Корольов став студентом механічного факультету Київського політехнічного інституту, що привабив його насамперед славетним професорсько-викладацьким складом, наявністю планерного гуртка й тим, що в його стінах навчався Ігор Сікорський. В анкеті, що збереглася, у графі «національність» написав — українець. На факультеті планувалося розпочати підготовку авіаційних інженерів. Для тих, хто не засвідчив своє пролетарське походження, навчання було платним. Студенти працювали, де лише траплялася нагода, оскільки лекції починались о 16-й годині. «Прокидаюсь рано, — писав Сергій матері, — годині о п'ятій. Біжу до редакції, забираю газети, а потім мчу на Солом'янку, розношу. Так от і заробляю вісім карбованців».

Наприкінці літа 1926 року ректор В. Бобров визнав, що його спроби відкрити при механічному факультеті авіаційне відділення виявились марними. І порадив охочим отримати цю спеціальність перевестися до Москви — у Вище технічне училище або Військово-повітряну академію. С.Корольов вибрав аеромеханічний факультет МВТУ ім. М. Баумана (згодом цей факультет виокремився в самостійний авіа-інститут). Спеціальність — літакобудування.

Для дипломної роботи він затвердив двомісний літак власної конструкції. Науковим керівником погодився бути А. Туполєв. Після захисту проект літака С.Корольова «СК-4» перейшов у виробничу стадію. У першому польоті за штурвалом «СК-4» був льотчик-випробувач Д.Кошиць, а С.Корольов був пасажиром. Випробування пройшло успішно, хоча під час посадки було пошкоджено шасі.
Роки навчання в МВТУ Сергій Корольов поєднував із роботою на заводах авіаційної промисловості. Із техніка він виріс до інженера-конструктора.

Він прагне досвіду в різних галузях, пов'язаних із польотами. Без відриву від виконання основних обов'язків, упродовж 1928–1930 рр. він закінчує школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту, одержавши свідоцтво за № 12, а також диплом льотчика.

Восени 1929 року на VI всесоюзних планерних змаганнях у Криму вперше було продемонстровано планер конструкції двох Сергіїв, Корольова й Іллюшина, названий ними на честь місця проведення польотів «Коктебель». Випробував планер К.Арцеулов. 15 жовтня підніме «Коктебель» у небо й сам Корольов.

У жовтні 1930-го, Корольов виступає з новим своїм дітищем — планером "СК-3 «Червона зірка». Конструктор готувався до рекордного польоту особисто, але захворів на тиф. Його замінив начальник льотної частини змагань, випробувач В.Степанчонок. Під час польоту на відстані ста метрів від землі планер «СК-3» виконав петлю Нестерова, потім набрав висоту й повторив її двічі. «Мертву петлю» на безмоторному літальному апараті було виконано вперше в світі.[Джерело?]

Тиф спричинив ускладнення, й консиліум лікарів наполіг на трепанації черепа.

У січні 1931 року Корольва було визнано інвалідом. Його переслідував важкий головний біль. Однак Сергій Павлович взявся студіювати працю «Реактивний аероплан» К. Ціолковського, ідеями якого перейнявся у студентські роки. Він робить креслення, розрахунки, й поступово одужує. Ставши на ноги, Корольов повертається в авіапромисловість, а вільний час проводить серед ентузіастів гуртка Тсоавіахіму (Товариство сприяння обороні, авіаційному та ХІМІЧНОМУ будівництву).

5 жовтня 1931 року на аеродромі Тсоавіахіму відбулася зустріч Корольова з Фрідрихом Цандером. Фрідріх Артурович, один із перших винахідників реактивних двигунів, запалився пропозицією Сергія Павловича переобладнати безхвостий планер «БІЧ-8» на ракетоплан.

Планери Б. Черановського мали незвичні форми та експлуатаційні характеристики, пілоти називали «безхвостиками». «Ми, молоді конструктори (ніде правди діти), як до дивацтва ставилися до роботи Сергія Павловича з ракетними двигунами, — признався згодом авіаконструктор, академік О.Антонов. — Нам, планеристам, які мріяли про дуже маленькі, дуже економічні двигуни для наших планерів, здавалось жахливим ставити на планер ненажерливий реактивний двигун, здатний працювати лічені секунди. Хіба могли ми тоді передбачити, у що виллються ці роботи через десятиліття?!».

Тим часом Корольов практично переконався, що гвинтова авіація вичерпала себе. 1931 року в Москві й Ленінграді при Тсоавіахімі створено Групи вивчення ракетного руху (ГВРР) . До них увійшли піонери ракетобудування й космонавтики — Ф.Цандер, М.Тихонравов, Ю.Побєдоносцев та ін. Вони працювали на громадських засадах. Захоплений перспективами літальних апаратів нового типу, Корольов підключається до роботи «безплатників». У липні 1932 року (у 25 років) його призначають начальником ГВРР на громадських засадах.

Основним місцем роботи лишається ЦАГІ, Центральний аерогідродинамічний інститут ім. М. Є. Жуковського. Його групі надали приміщення — підвал на Садово-Спаській вулиці, 19 . На площі 650 квадратних метрів було розташовано 26 підрозділів — проектні, виробничі, дослідні, випробувальні, зокрема механічний, слюсарно-складальний, зварювальний цехи, стендовий і монтажний зали тощо. Корольов «пробив» фінансування, а від серпня 1932 р. — додаткову підтримку Управління РСЧА для позапланових матеріальних витрат. Було створено й випробувано перші радянські ракети на гібридному (в серпні) й рідинному (в жовтні 1933) пальному.

Для розширення досліджень зусиль однієї лабораторії було замало. 2 вересня 1933 року у Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторі (ГДЛ) було сформовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ), Корольова було призначено заступником начальника. Згодом Сергій Павлович очолив провідний відділ крилатих ракет, а в 1937 році став начальником групи ракетних апаратів.

ГУЛАГ
27 червня 1938 р. у біографії Корольова — чорний день. Арешт. 27 вересня — закрите судове засідання. І вирок: десять років виправно-трудових таборів із позбавленням прав на п'ять років та конфіскацією майна. Місце покарання — Колима.
Сім років (1939–1945) зазнавав катувань у ГУЛАЗІ, де разом з іншими ув'язненими вченими, був силоміць залучений до розробок балістичних та геофізичних ракет. Після звільнення з концтабору очолив ракетну програму СРСР. Під його керівництвом запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, перший політ людини в космос та вихід людини в космос.

За полегшення його долі боролась сім'я, клопотали відомі всій державі льотчики В. Гризодубова, М. Громов, авіаконструктор А. Туполєв. Останній, до речі, сам перебував за тюремними ґратами у стінах ЦКБ-29, створеного Народним комісаріатом внутрішніх справ. Разом із А. Туполєвим у Москві на вулиці Радіо, в переобладнаному під в'язницю будинку ЦАГІ, працювали конструктори та інженери В. Петляков, В. М'ясищев, Р.Бартіні.

Корольов не здавався. Він звертається до верховної прокуратури, особисто до Й. Сталіна з проханням переглянути його справу. 2 березня 1940 року Сергія Павловича етапують до Москви й запроторюють до Бутирської в'язниці. Чотири місяці нестерпного очікування в надії на краще — і 10 липня 1940-го особлива нарада при НКВС під головуванням Л. Берії визначає йому термін… вісім років тих самих виправно-трудових таборів!

Два роки з десяти він уже відбув, залишалося вісім. Усе звелось до попереднього!

13 липня Корольов удруге звертається до Сталіна. Він пише: «Метою і мрією мого життя було створення вперше в СРСР такої потужної зброї, як реактивні літаки. Я можу довести мою невинність і хочу працювати далі над ракетними літаками для оборони СРСР».

Його рішучість і наполегливість перемогли. У вересні 1940 року так звані запобіжні заходи покарання замінили відбуванням терміну в ЦКБ-29, яким керував «зек» А. Туполєв. Корольов був на межі повного фізичного виснаження.

У роки війни в тому самому ранзі в'язнів вони разом із А.Туполєвим працюють над створенням літака «Ту-2». Довідавшись, що в Казані є схожа «шарашка» (так називали секретні науково-дослідні або проектні інститути, де під контролем органів держбезпеки працювали вчені та інженери, зазвичай «вороги народу»), де розробляють реактивні двигуни, Корольов клопочеться про переведення. В цьому йому допомагає В. Глушко, один із фундаторів рідинного ракетного двигунобудування, який відбував термін в Особливому технічному бюро (0КБ) відомства Берії. Сергія Павловича під конвоєм привозять до Казані. Почалась робота над реактивним двигуном для пікіруючого бомбардувальника Петлякова — «Пе-2». Працює він, як завжди, енергійно, самовіддано, талановито. Визнання масштабу його особистості і внеску в оборону держави спонукають уряд і відповідні органи переглянути міру покарання.

27 липня 1944 року президія верховної ради СРСР приймає рішення про дострокове звільнення Корольова з-під арешту і знімає з нього судимість. 15 серпня він одержує паспорт. Але Друга світова війна триває, і вчорашнім «зекам» не можна просто роз'їхатись по домівках. Сергій Павлович продовжує працювати в КБ, одночасно атакуючи Наркомат авіаційної промисловості листами про необхідність розроблення й будівництва твердопаливних балістичних і крилатих ракет далекого радіусу дії. Аргументи справляють враження й беруться до уваги—у вересні 1945-го Корольова відряджають до Німеччини у складі комісії з вивчення німецької трофейної техніки, насамперед ракетної. Комісія встановлює, що ракетні полігони розбомблено, всю документацію (десятки вагонів!), обладнання, конструкторів та інженерів на чолі з Вернером фон Брауном вивезено до США. Це дало серйозний поштовх для розвитку американської ракетної техніки. Саме під керівництвом В. фон Брауна у Сполучених Штатах було створено ракети «Редстоун», «Юпітер», ракети-носії типу «Сатурн» та ін.

Головний конструктор
У 1946 році Корольова призначають головним конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88. Десять років праці, творчих мук, радісних звершень і злетів, утім, мало кому відомих. На все накладено гриф «цілком таємно». То була справді державна таємниця надзвичайної ваги і значення.

Від серпня 1956 року Корольов — керівник і головний конструктор найбільшого в державі ракетного центру, йому підпорядковується діяльність багатьох НДІ та КБ. Його наукові й технічні ідеї вимагали розмаху, потужної матеріально-технічної бази. Наукові здобутки вченого, втілені в металі, спочатку вражали, а потім захоплювали планету.

27 серпня 1957 року здійснено запуск наддалекої міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети. Людство аплодує повідомленню про виведення 4 жовтня того ж року першого в історії штучного супутника Землі. Кожен запуск — епохальне досягнення. Апогей ученого — 12 квітня 1961 року. Перший космічний політ на кораблі «Восток» Юрія Гагаріна. Перед стартом Сергій Павлович зовні спокійно й навіть сухо інструктував його: «Юрію Олексійовичу! Отже, я хочу вам просто нагадати, що після хвилинної готовності мине хвилинок шість, перш ніж почнеться політ. Тож ви не хвилюйтесь». Ділове, чітке наставляння, начебто ані найменших емоцій. Та скільки праці, хвилювань, безсонних ночей за цією незворушністю! 12 жовтня 1964 року. виведено на орбіту перший багатомісний корабель серії «Восход» з екіпажем на борту.

18 березня 1965 р. Член навколоземної експедиції корабля «Восход-2» О. Леонов уперше в історії виходить із корабля у відкритий космічний простір.

Під керівництвом головного конструктора С. Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Він не обмежував своєї діяльності ракетоносіями й космічними апаратами. Після старту другого супутника Сергій Павлович сказав: «Надійний міст із Землі в Космос уже перекинуто запуском штучних супутників, і дорога до зірок відкрита». Для практичного підтвердження цієї тези та перетворення її на робочу формулу вчений продовжував розробляти принципово нові конструкції космічних кораблів.

І так — до останнього свого дня. 14 січня 1966 року Сергій Корольов, не доживши до 60 років, помер. Прах його поховано в Москві, у кремлівській стіні.

Коли Корольов був репресований, він неодноразово зносив катування, можна вважати і помер внаслідок отриманих травм. Його так били в НКВС, що зламали щелепи. Через багато років, коли 59-річному Корольову робили незначну операцію і потрібно було ввести через рот кисневий шланг, щоб відновити роботу серця, то зробити цього не змогли через пошкоджені щелепи. Серце зупинилось. Робив цю операцію міністр охорони здоров'я СРСР Петровський…

Академік Володимир Котельников так охарактеризував роль головного конструктора: «Якщо Костянтин Ціолковський був фундатором теорії космічного польоту, то Сергій Корольов заклав підґрунтя практичної космонавтики».

В 1970 році в м. Житомирі було відкрито меморіальний будинок-музей академіка Сергія Павловича Корольова. А в 1987 році — Музей космонавтики імені Сергія Павловича Корольова.

Донька С. П. Корольова Наталія Сергіївна згадує: «Саме слово Україна вимовляли в нашій родині трепетно, з великою любов'ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. Це точно. „Дивлюсь я на небо“, „Реве та стогне Дніпр широкий“ — улюблені пісні бабусі й батька».
Пісня «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю…» стала однією із сил, які привели майбутнього основоположника практичної світової космонавтики до зацікавлення космосом. Коли Корольов запустив ракету з першим українським космонавтом Павлом Поповичем, той заспівав з космосу для головного конструктора його улюблену пісню «Дивлюсь я на небо…»
На його честь названо астероїд 1855 Корольов.

SIDEROCRATOR

13 cічня 1889 р. народився радянський астроном Василь Григорович Фесенков (1889 — 1972).
Народився у м. Новочеркаськ на Кубані
У 1911 закінчив Харківський університет і був залишений при ньому для підготовки до професорського звання. У 1912-1914 навчався в Паризькому університеті, стажувався в обсерваторіях Парижа і Ніцци.
У 1915-1920 викладав у Харківському університеті, а потім в Політехнічному і Педагогічному інститутах в Новочеркаську. У 1922 організував у Москві Державний астрофізичний інститут і очолював його до 1931, коли цей інститут увійшов до складу створеного при Московському університеті Державного астрономічного інституту імені П.К.Штернберга. У 1936-1939 був директором Державного астрономічного інституту імені Штернберга, з 1933 — професор Московського університету. У 1942 організував Інститут астрономії та фізики при Казахському філіалі АН СРСР (з 1946 — АН Казахської РСР), керував ним до 1964.

Організував Комітет з метеоритів АН СРСР, був його головою з 1945.

Діапазон наукової діяльності Фесенкова вельми широкий: небесна механіка, фотометрія, фізика Сонця, зірок, планет, Місяця, туманностей, зоряна астрономія, атмосферна оптика, будова атмосфери, природа зодіакального світла і протисяйва, метеоритика, космогонія, історія астрономії, конструювання інструментів.

Один з основоположників астрофізики в СРСР. Підсумки його наукової діяльності різноманітні.
Вперше в 1914 провів фотометричне дослідження зодіакального світла за допомогою сконструйованого ним фотометра і на цій основі отримав дані про розподіл міжпланетного пилу.
Показав, що матерія, яка обумовлює зодіакальне світло, — продукт дезінтеграції комет і частково астероїдів. Склав каталог зоряних величин і колор-індексів 1290 зірок до 9-ї зоряної величини.
У 1940 отримав статистичну залежність колірного еквівалента від галактичної широти і спектрального класу зірки. У 1919-1922 досліджував проблему походження Сонячної системи з урахуванням властивостей навколосонячної кометної хмари і особливостей хімічного складу метеоритів.
Згідно з його гіпотезою Сонце і планети утворилися одночасно з газопиловою туманністю в єдиному процесі розвитку. Вивчав питання про утворення органічної речовини у Всесвіті.

Обґрунтував висновок про неможливість існування вищих форм рослинності на Марсі й інших планетах. Запропонував оптичні методи зондування верхніх шарів атмосфери, засновані на вивченні поляризації розсіяного світла.
Показав, що екваторіальне прискорення Сонця може бути наслідком його гравітаційного стиснення. У 1935 виявив залежність ступеня поляризації випромінювання сонячної корони від позиційного кута, що вказувало на відсутність сферичної симетрії у сонячної корони.
Вивів значення загальної маси пилової матерії Галактики, рівне 108 мас Сонця.
У 1935 розробив метод визначення поглинання світла в темних туманностях.
Визначив швидкості руху волокон туманності в сузір'ї Лебедя. У 1943 поляризаційним методом встановив зі спостережень верхню межу щільності місячної атмосфери.
Визначив теплоємність речовини місячної поверхні, запропонував модель її морфологічних особливостей. У 1944 розробив теорію розподілу яскравості по диску Марса.
Визначив атмосферний тиск в нижній частині марсіанської атмосфери за її розсіюючим властивостям. Розробив метод визначення поглинання в атмосфері Юпітера.
У 1952 висунув гіпотезу про утворення смуг Юпітера.
Керував великою роботою з визначення швидкості і напряму руху Сонця на підставі аналізу променевих швидкостей 2666 і повних швидкостей 1150 зірок.

Брав участь в експедиціях для спостережень сонячних затемнень в Генічеськ (1914), Мальбергет (Швеція, 1927), Кустанай (1936), Алма-Ату (1941), а також спостережень зодіакального світла в Середню Азію (1941-1957), Асуан (Єгипет, 1957).

Edward

В мене е книжка Данжона та Кудера 1935 року. Багато чого цiкавого е, особисто з icторii. Деякi матерiали з цiei книжки використував Д.Д.Максутов у своiй "АО". Особливо по об'ективам , атмосферним завадам и т.д.
Доречi, Кудер браконув тодi заготовку 3.6 метрового дзеркала, але його висока вартiсть принудила шукати якесь рiшеня щоб спасти цю заготовку. Oптики вирiшили розшлiфувати здорову бульбашку що розташувалася бiля самоi поверхнi , зробили напiвсферичну лунку, пiдiгнали пiд ii розмiр з оптичною точнiстю пробку (зазделегiдь розшлiфувавши та вiдполiрувавши пустоту до сферичноi форми) з того ж кварцу i посадили його на мiсце з допомгою оптичного клея (товщина шару клею не перевищувала 0.01мм). Подальша обробка дзеркала показала, що рiшення цiлком вдале i на цьому мiсцi не виявлено нiякiх дефектiв на поверхнi. На той час дзеркало було одним з найкращих серед дiючих телескопiв. А схема Рiчi-Критьена в якiй воно застасовувалось надала новi можливостi для спостережень на великому полi та з великим масштабом. Система була дифракцiйноi якостi, що ще раз пiдтвердило високий рiвень французькоi оптичноi школи.

ПМ. По тексту призвище Кудера написане з малоi лiтери, треба виправити.

SIDEROCRATOR

111 років тому 15 січня 1905 р. помер видатний німецький фізик-оптик, астроном, винахідник технології важливих розділів оптико-механічної промисловості, автор теорії утворення зображень у мікроскопі Ернст Карл Аббе (1840-1905).
Ернст Аббе народився в сім'ї бідного робочого ткацької фабрики. Матеріальна підтримка господарів фабрики, зацікавлених у кваліфікованих працівниках, допомогла йому успішно закінчити школу, а потім і гімназію, та проявити великі здібності до фізики та математики.
Вже тоді цікавлячись оптикою, Аббе обрав темою дипломної роботи визначення положення зображення, що дається сферичним дзеркалом при його переміщенні і зміні кута нахилу до оптичної осі.
У 1857 році Аббе поступив в Йенського університету, де вперше познайомився з оптичною майстернею Карла Цейсса, в якій виготовлялися прилади та інструменти для університету. У 1859 році продовжив навчання в Геттінгенському університеті, серед викладачів якого були такі відомі вчені як фізик Вільгельм Вебер і математик Бернгард Ріман. 16 березня 1861 захистив докторську дисертацію на тему "Емпіричне обгрунтування закону еквівалентності тепла і механічної роботи". Недовго пропрацювавши після захисту асистентом Геттінгенської астрономічної обсерваторії, Аббе займає місце доцента у Фізичному інституті у Франкфурті-на-Майні, де за результатами дослідження "Про закономірності в розподілі помилок при серійних спостереженнях" отримує 12 серпня 1863 диплом магістра. Восени 1863 Аббе повертається в Йену, де отримує посаду приват-доцента Йенського університету. У 1870 році Аббе стає екстраординарним, а в 1878 році ординарним професором Йенського університету. У 1871 році Аббе одружився на дочці відомого німецького фізика Карла Снелля.
З 1877 по 1890 рік він займав також посаду директора Єнської обсерваторії і багато зробив для її оснащення новим обладнанням.

У 1884 році спільно з вченим-склохіміком Отто Шоттом заснував в Єні підприємство з виробництва оптичного скла.

У 1888 році 72-річний К. Цейсс передав свої права синові, але фактично власником фірми став Аббе. У 1889 році він запропонував створити для управління фірмою фондову організацію - «Карл Цейсс-Штифтунг» (нім. Carl Zeiss-Stiftung), що стала, поряд з науковими роботами, значним підсумком його життя.

Напружена наукова, викладацька та громадська діяльність Аббе погіршила його здоров'я і в 1903 році він відмовився від поста члена дирекції фірми «Карл Цейсс». 14 січня 1905 Аббе помер в Єні, не доживши кількох днів до свого 65-річчя.

Заслуги Аббе відзначені обранням його членом кількох академій і наукових товариств, державними нагородами, званням почесного громадянина Йени. Бюст Аббе встановлений в актовому залі Йенського університету. У пам'ять про нього в центрі Йени в 1911 році споруджено меморіал Ернста Аббе, усередині якого на високому постаменті встановлено його бюст.

З 1866 року почалася спільна робота Е. Аббе і К. Цейсса. Створена в 1846 році майстерня Цейса випускала до цього часу щорічно більше 100 мікроскопів надзвичайно високої якості. Подальші спроби створити більш складні і досконалі моделі, зокрема, з імерсійними об'єктивами, зіткнулися з необхідністю перейти від емпіричних методів конструювання до науково обгрунтованих.

Протягом кількох наступних років Аббе теоретично встановив межі роздільної здатності мікроскопа, вивів так званий «Закон синусів», розробив методи розрахунку безабераційних оптичних систем, запропонував конструкцію нового освітлювача. Завдяки цим та іншим дослідженням Аббе якість мікроскопів, що випускались фірмою «Карл Цейсс», істотно підвищилася. У 1876 році, відзначаючи 30-річчя з дня заснування і випуск 3 тисяч мікроскопів, фірма «Карл Цейсс» уклала контракт з Аббе, який зробив його повноправним учасником фірми. Крім удосконалення мікроскопів Аббе працював над створенням оптичних вимірювальних приладів, таких як рефрактометр, автоколіматори, фотометр, сферометр, вертикальний компаратор, апертометр, стереодальномір, кристаллорефрактометр, дилатометр та інших. Деякі з них увійшли в прикладну оптику під його ім'ям. Використовуючи розроблені підприємством Шотта нові сорти оптичного скла, Аббе розробив ряд конструкцій фотографічних об'єктивів-апохроматів і вивів формули для їх розрахунку, за якими об'єктиви були розраховані його співробітником Паулем Рудольфом, творцем широко відомих об'єктивів «Планар» і «Тессар».

Ставши в 1888 році, після смерті Цейсса, єдиним власником фірми, Аббе перетворив її в підприємство, правління якого складається з представників держави, міста Йени, університету і самих робітників. У статуті підприємства Аббе виклав його цілі і завдання, права та обов'язки всіх співробітників. Значне місце в статуті займали питання соціального характеру. Встановлювалися 8-годинний робочий день, 12-денний щорічну відпустку, пенсійне забезпечення і т. д. Кожен службовець, від директора (самого Аббе) до робітника, отримував заробітну плату і частку в прибутку, відповідну його річному заробітку, причому максимальний оклад будь-якого співробітника не повинен був перевищувати мінімальний більш ніж у десять разів. З прибутків підприємства значна частка відраховувалась на наукові дослідження, інша - на просвітні завдання, третя - на забезпечення самого підприємства у разі несприятливого перебігу справ. За життя Аббе з цих фондів були побудовані чудова фізична лабораторія для Йенського університету, що обійшлася в 500 000 марок, народний дім з читальнями і залами для концертів та лекцій, зразкова міська бібліотека, дитяча лікарня, санаторій, стадіон, басейн, оптичний музей, планетарій , притулок для дітей співробітників. З цих же коштів платилися великі суми лекторам «Народного університету». За сучасною термінологією підприємство «Карл Цейсс, Йена» стало для Йени дійсно «містоутворюючим».

детальніше про Аббе мажна прочитати тут:
https://www.google.com.ua/url?sa=i&rct=j&q=&esrc=s&source=images&cd=&cad=rja&uact=8&ved=0ahUKEwjn3pK70bDKAhXFn3IKHRA8A4QQjhwIBQ&url=http%3A%2F%2Fvivovoco.astronet.ru%2FVV%2FBOOKS%2FABBE%2FCHAPTER4.HTM&psig=AFQjCNGpD7L6vik_g_yMM-utP8UFvmTeag&ust=1453112873939516

На фото:
1 Ернст Аббе, 2. призма Аббе, 3. Рефрактометр Аббе, 4. Автоколіматор Аббе, 5. Сферометр Аббе

SIDEROCRATOR

78 років тому 17 січня 1938 р. помер видатний американський астроном і математик, молодший брат Едуарда Пікерінга, співробітник Персиваля Лоуелла - Вільям Генрі Пікерінг (1858- 1938).

Походив з одного з найстаріших сімейств США, що влаштувався в Салемі з 1636 (Будинок Пікерінг, досі належить їхній сім'ї, був побудований в 1655, і є однією з головних визначних пам'яток міста.) Нащадок героя Війни за незалежність США - Тімоті Пікерінга. Закінчив Массачусетський технологічний інститут (1879), де до 1883 р викладав фізику, з 1887 р - професор астрономії Гарвардського університету. З часів навчання підтримував дружні стосунки з Персивалем Лоуеллом, з яким були сусідами в Бостоні.

Перші наукові праці присвячені дослідженням змінних зірок. У 1891 р запропонував перенести спостереження в Південну півкулю, заснувавши разом з братом високогірну спостережну станцію в Арекіпа. У 1891-1894 рр. займався зоряною спектроскопією, а також планетними спостереженнямии, заявивши, зокрема, що в 1892 р відкрив понад 40 відкритих водойм на Марсі.
У 1894 р через конфлікт з керівництвом (власним братом), був змушений покинути університет, і влаштувався у щойно засновану Обсерваторію Лоуелла у Флагстаффі, Арізона. Пікерінг займався дослідженнями планети Марс на території Мексики, поки не була готова обсерваторія у Флагстаффі. Матеріали цих спостережень були опубліковані Лоуеллом в 1895 р в книзі "Mars". Пікерінг заявив, що спостерігав обширні водойми в північній півкулі планети і відкрив три канали.

У 1890-х рр. Пікерінг розійшовся з Лоуеллом через особисті розбіжності, зайнявшись питаннями астрофотографії. Вивчаючи фотопластинки, зроблені 1898 р. в Арекіпській обсерваторії, 17 березня 1899 відкрив дев'ятий супутник Сатурна - Фебу. Він намагався продовжувати пошук невідомих супутників планет, в 1905 р заявив, що відкрив Феміду - десятий супутник Сатурна, але це відкриття не було підтверджено астрономами (дійсним десятим супутником є Янус, відкритий в 1966 р)

У 1899 р першим запропонував метод обертового дзеркала для вимірювання швидкості метеорів; цей метод знайшов широке застосування. Вперше вдало пояснив зміни спектрів нових зірок розширенням оточуючих їх газових оболонок. У 1910 р виконав обширне статистичне дослідження більшості відомих кометних орбіт

У 1900 р заснував філію Гарвардської обсерваторії на Ямайці, оснащену 12-дюймовим телескопом, спеціально призначеним для досліджень Місяця. Зайнявся питаннями космології, в 1907 р підтримавши теорію англійського астронома сера Джорджа Говарда Дарвіна (1845-1912, сина творця еволюційної теорії), про те, що Місяць утворився в результаті відцентрового відділення речовини земної кори і мантії. Результатом цього стало утворення улоговин Тихого океану. Одночасно припустив, що результатом виникнення Місяця став дрейф континентів (тобто запропонував цю теорію задовго до А. Вегенера). Вважав, що спочатку земні континенти утворювали єдиний масив, що розколовся після появи Місяця.

Результатом досліджень Місяця став детальний фотографічний атлас супутника Землі, опублікований в 1903 г. (The Moon: A Summary of the Existing Knowledge of our Satellite - New York: Doubleday, Page & Company, 1903.) Атлас містив 80 фотографій Місяця діаметром до 37 см .

Не припиняв Пікерінг і досліджень Марса, в 1914-1930 рр. опублікувавши ряд статей, присвячених спостереженнями цієї планети. Саме Пікерінг остаточно довів, що «моря» на Марсі (темні області на диску планети) не є морями в земній сенсі цього слова.

Пікерінг займався пошуками інших, крім Місяця, природних супутників Землі. Він вирахував, що супутник, який звертається на відстані 320 км від земної поверхні, що має діаметр 30 см і таку ж відображає здатність, як і Місяць, має бути видно в 3-дюймовий телескоп, а супутник діаметром 3 м буде видно неозброєним оком. Пікерінг не займався систематичними пошуками додаткових супутників Землі, хоча з 1888 року його цікавив пошук супутника Місяця. Не виявивши таких супутників, він дійшов висновку, що якщо вони й існують, то повинні бути діаметром менше 3 метрів. Також в 1923 році він опублікував статтю «Метеоритний супутник» (англ. A Meteoritic Satellite) в журналі Popular Astronomy (англ.)

Пікерінг був прихильником паранаукових теорії про існування на Місяці органічного життя. Після багаторічних досліджень кратера Ератосфен, в 1924 р заявив, що спостерігав протягом кожного місячного дня регулярні зміни структури поверхні кратера, які пояснював наявністю рослинності або міграціями дрібних форм життя. (В атласі 1903 він пов'язував ці зміни з накопиченням льоду або інею.) Ці погляди остаточно підірвали репутацію Пікерінга як професійного астронома.

З 1919 р зайнявся пошуками дев'ятої планети Сонячної системи, ґрунтуючись на збурюваннях орбіт Урана і Нептуна. Він користувався результатами спостережень, виконаних на обсерваторії Маунт-Вілсон, але планети так і не виявив. (У 1930 р з'ясувалося, що слабке зображення Плутона на фотографіях 1918 було закрито повітряним бульбашкою в фотоемульсії.) Після відкриття Плутона Клайдом Томбо і найменування планети, заявив, що астрономічний символ (♇) містить в зашифрованому вигляді фразу «Лоуелл-Пікерінг ».

У 1911 р очолив обсерваторію на Ямайці. У 1925 р подав у відставку, залишившись на Ямайці, де жив і працював до самої смерті у віці 79 років.

Список Пікерінга
Пікерінг, будучи відомим фахівцем по візуальному спостереженню планет, склав своєрідний тест для оцінки зорових здібностей спостерігача, взявши за основу місячні об'єкти. Сенс тесту полягає в тому, щоб розглядати на Місяці неозброєним оком якомога більше малопомітних деталей. Всього в списку їх 12, і кожен наступний об'єкт побачити важче, ніж попередній.

Кратер Коперник в Океані Бур неподалік від кордону з Морем Дощів з його системою світлих променів - перший об'єкт списку.
Море Нектару.
Море Вологості.
Променева система кратера Кеплер.
Кратер Гассенді - невелика височина, що відокремлює Море Вологості від Океану Бур.
Гірська система Гем, що розділяє Море Ясності і Море Спокою.
Море Пари, розташоване поблизу від Океану Бур, Моря Дощів і Моря Ясності.
Море Хмар: світла область, навколишнє кратер Любинецький.
Залив Центральний Океану Бур, розташований південніше Моря Парів, практично в центрі видимої півкулі Місяця.
Темна область поряд з кратером Сакробоско. Вона знаходиться прямо над одним зі світлих променів, що йдуть від кратера Тихо, і видно лише як невелике, ледь помітне потемніння навколишнього фону.
Падіння яскравості в середині місячного гірського хребта Апенніни, що відокремлює Море Дощів від Моря Ясності і Моря Парів.
Рифські Гори, розташовані в південній частині Океану Бур. Сам Пікерінг вважав, що цей об'єкт, мабуть, перебуває за межами можливостей людського зору.

на фото:
1. В. Пікерінг, 2,3 - 24 дюймовий астрограф Брюса та купол астрографа в Арекіпі, 4. Доповідь Пікерінга про відкриття 9-го супутника Сатурна - Феби.

SIDEROCRATOR

17 січня 1933 р. народився український астроном Іван Антонович Климишин

Іван Антонович Народився в селі Кутиска (Тернопільська область). 1955 року закінчив Львівський університет, 1958 року — аспірантуру при цьому університеті. У 1958–1974 працював в обсерваторії Львівського університету (з 1961 — завідувач відділом, в 1962–1970 — заступник директора з наукової роботи). З 1974 — професор Івано-Франківського педагогічного інституту.
Нині — завідувач кафедрою теоретичної фізики Прикарпатського університету і водночас — професор Теологічної академії УГКЦ в Івано-Франківську.

І. Климишин автор низки монографій та науково-популярних книг, серед яких «Ударні хвилі в неоднорідних середовищах» (1972), «Астрономія наших днів» (1976), «Астрономія вчора і сьогодні» (1976), «Релятивістська астрономія» (1980), «Календар і хронологія» (1981), «Перлини зоряного неба» (1981), «Ударні хвилі в оболонках зірок» (1984),
«Атлас зоряного неба» (1985);«Нариси з iсторii астрономii» (1987);
«Элементарная астрономия» (1991).«Вчені знаходять Бога» (2010)

Основні наукові роботи належать до радіаційної космічної газодинаміки. Для характеристики стану газу з урахуванням ізотропного поля випромінювання ввів газодинамічний показник адіабати, що істотно спростило визначення стрибків параметрів на фронті ударної хвилі. Отримав наближені рішення задачі про структуру зоряних ударних хвиль, дав оцінку протяжності зони іонізаційної релаксації за фронтом і зони прогрівання перед фронтом ударної хвилі, що рухається в зоряній атмосфері. Вивів формулу для шкали висот, яка встановлюється в атмосфері зорі під дією періодичної ударної хвилі. Спільно з В.І.Гнатиком отримав асимптотичну формулу, яка описує зміну швидкості руху ударної хвилі в неоднорідному середовищі з довільним розподілом щільності, вивчив межі застосовності наближених методів космічної газодинаміки. Виконав аналіз ефективності теплових хвиль як можливого механізму перенесення енергії, що вивільняється під час вибуху в надрах зір. Спільно з С. А. Капланом отримав низку рішень теорії нестаціонарного розсіювання світла в середовищі з рухомою межею.

З 1980 очолював Спеціальну проблемну групу з історії астрономії при Астрономічній раді АН СРСР.

Брав участь у підготовці словників та довідників з астрономії: «Шкільний астрономічний довідник» (1990), «Астрономічний енциклопедичний словник» (2003).

Також Іван Антонович є співавтором підручника "Астрономія" 11 клас

Астероїд 3653 Климишин, відкритий 1979 року Миколою Черних, названо на честь вченого.

Довгих літ життя вам Іване Антоновичу та нових наукових звершень!!!

vilisvir

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 17 Січня 2016, 16:41:48

17 січня 1933 р. народився український астроном Іван Антонович Климишин

Отличный учёный! У меня есть его учебник по астрономии в соавторстве с Крячко (обложку которой Вы опубликовали) и недавно прочитал процитированную Вами его книгу «Вчені знаходять Бога» (2010) - честная и последовательная работа.

SIDEROCRATOR

136 років тому 21 січня 1880 р. народився Джордж Ван-Бі́сбрук (нід. Georges-Achille Van Biesbroeck; 1880 — 1974) — бельгійсько-американський астроном.

Працював дорожнім інженером, будучи аматором астрономії приєднався до групи волонтеріві і проводив спостереження подвійних і змінних зірок в обсерваторії в Укклі. Потім два роки вивчав астрономію в Гейдельбергській і Потсдамській обсерваторіях під керівництвом М.Вольфа і К.Шварцшильда.

У 1908—17 рр. працював в обсерваторії в Укклі. У 1917 переїхав у США і до 1945 працював в Єркській обсерваторії Чиказького університету (з 1923 професор практичної астрономії). Пішовши у відставку в званні почесного професора університету Чикаго, не залишив занять астрономією, спостерігав на інструментах Єркської обсерваторії, з 1963 був консультантом в місячно-планетній лабораторії університету Арізони, спостерігав на інструментах обсерваторій цього університету і на 84-дюймовому телескопі обсерваторії Кітт-Пік.

Впродовж 60 років безперервно проводив вимірювання подвійних зірок на двох великих рефракторах Єркської обсерваторії, найвідповідніших для візуальних спостережень таких об'єктів; виконав тисячі вимірювань відносних положень компонентів з нитяним мікрометром. Ці ряди спостережень особливо цінні для визначення орбіт і мас компонентів.

Спостерігав також комети, малі планети, супутники планет (визначав точні положення по фотографіях).

Ван Бісбрук також відкрив періодичну комету 53P / Van Biesbroeck , а також дві неперіодичні : C / 1925 W1 (Van Biesbroeck 1 ) и C / 1 935 Q1 ( Van Biesbroeck 2 ) .

У 1961 році він опублікував зоряний каталог, з великою кількістю слабких зірок, відомих за номерами VB. Ван Бісбруком було виявлено червоний карлик, супутник зорі 1055 Вовка ( Gliese ( GJ ) 752A ). VB 10, також відомий як Gliese ( GJ ) 752B. Ця зірка була унікальна, cвоєю абсолютною зоряною величиною 19m. Згодом її було названо зорею Ван Бісбрука

з 1922 по 1939 рр відкрив 60 астероїдів

Учений також брав участь в кількох експедиціях для визначення точного положення зірок поблизу диска Сонця під час повних сонячних затемнень з метою перевірки загальної теорії відносності в Бразилії (1947), Кореї (1948) і Судані (1952). Брав участь в експедиціях з вибору місця для будівництва обсерваторій в Західному Техасі (обсерваторія Мак-Доналд, 30-і роки) і в Конго (1949—1950).

Член низки астрономічних товариств. Премії Національного географічного товариства США (1952) і ім. Вотсона Національної АН США (1958). У 1973 Центр Міжнародного астрономічного союзу з дослідження малих планет ухвалив рішення назвати малу планету 1781 ім'ям Ван-Бісбрука.

SIDEROCRATOR

269 років тому 19 січня 1747р. народився німецький астроном Йоганн Елерт Боде (1747 — 1826).

1772 року сформулював закон планетних відстаней на основі правила, встановленого раніше Й. Д. Тіциусом (наразі відоме як правило Тіциуса—Боде). Суть його полягає в тому, що відстані планет від Сонця в астрономічних одиницях близькі до геометричної прогресії. Якщо Меркурію, Венері, Землі, Марсу, Юпітеру і Сатурну приписати відповідно числа n = -∞, 0, 1, 2, 4, 5, то їх відстані від Сонця визначаються за формулою A =(0,4+0,3×2n) а. о. Відстані від Сонця малих планет, невідомих у той час, і планети Уран, відкритої 1781 року В.Гершелем, також задовільно описуються цією формулою (n = 3 і 6 відповідно).

Боде видав 1778 року «Атлас неба», на 20 аркушах якого містилося 17 240 зірок (на 1200 більше, ніж було відомо до нього). Широко розповсюджена його праця «Représentation des astres» (1782), що містить на 34 невеликих аркушах всі зорі, видимі неозброєним оком над берлінським горизонтом, разом з найголовнішими телескопічними зірками, каталогом і міфологічним поясненням назв окремих сузір'їв.

відкрив у 1774 р. галактику м 81 у Великій Ведмедиці названу згодом туманністю Боде

З інших його творів треба згадати:
«Entwurf der astronomischen Wissenschaft» (2 вид. 1825);
«Allgemeine Betrachtungen über das Weltgebäude» (3 вид. 1834),
а також загальнодоступний підручник астрономії — «Anleitung zur Kenntniss des gestirnten Himmels» (11 вид. 1858).

Боде також запропонував і сучасну назву планети Уран.
Проаналізувавши зоряні карти і каталоги випущені раніше він виявив, що Уран декілька разів уже спостерігали, але приймали за зорю. Так Боде виявив, що вперше уран спостерігав Джон Флемстід ще за сто років до відкриття, а в 1690 р. навіть помилково вніс планету до каталогу під № 34 Tauri, прийнявши її за зорю. Завдяки цьому факту Боде далося вирахувати орбіту планети.
Заснував (1774) журнал «Berliner astronomisches Jahrbuch» (виходив з 1776 по 1959).

Edward

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 20 Січня 2016, 16:52:40

69 років тому 19 січня 1747р. народився німецький астроном Йоганн Елерт Боде.

Як це 69? А ну не швиди!

А с Ван Бiсбруком - монументальне фото!

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 20 Січня 2016, 16:58:21

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 20 Січня 2016, 16:52:40
69 років тому 19 січня 1747р. народився німецький астроном Йоганн Елерт Боде.

Як це 69? А ну не швиди!
А с Ван Бiсбруком - монументальне фото!

запрацювавсь - 269

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 20 Січня 2016, 16:58:21

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 20 Січня 2016, 16:52:40
69 років тому 19 січня 1747р. народився німецький астроном Йоганн Елерт Боде.

Як це 69? А ну не швиди!
А с Ван Бiсбруком - монументальне фото!

монументальне фото з монументальним Єркським телескопом

Edward

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 20 Січня 2016, 17:06:07

Цитата: Edward від 20 Січня 2016, 16:58:21
Цитата: ZVEZDOZRETEL від 20 Січня 2016, 16:52:40
69 років тому 19 січня 1747р. народився німецький астроном Йоганн Елерт Боде.

Як це 69? А ну не швиди!
А с Ван Бiсбруком - монументальне фото!
монументальне фото з монументальним Єркським телескопом

Найбiльший, та надиво за якiстю найкращий. Пошана Лундiну.

SIDEROCRATOR

Десь читав, що Карл Лундін ретушував Кларківські об'єктиви під керосинову лампу

Edward

В мене i читав...

SIDEROCRATOR

110 років тому 21 січня 1906 р. народився радянський астроном Моріс Семенович Ейгенсон (1906 - 1962).

Народився в Дніпропетровську. У 1927 закінчив Ленінградський університет. Після закінчення аспірантури при цьому ж університеті викладав у ньому (з 1939 — професор). Одночасно в 1934-1953 працював у Пулковській обсерваторії (у 1938-1951 завідував відділом служби Сонця).

В 1934 р. за допомогою камери вільсона виявив присутність нейтронів у складі космічних променів.

У 1937-1951 був головою Сонячної комісії Астрономічної ради АН СРСР, керував роботою мережі служби Сонця в СРСР. З 1953 — професор Львівського університету, в 1953-1959 — директор обсерваторії Львівського університету.

У циклі робіт 1935-1938 рр. досліджував галактичне поглинання світла.

Першим виявив, що у всіх спіральних галактиках, а не тільки в тих, які ми бачимо «з ребра», є поглинаюча речовина; першим вказав на наявність темної матерії між галактиками; розробив нові методи визначення оптичної товщини Галактики.

Остаточно встановив відсутність систематичної орієнтації в напрямках осей обертання в спіральних галактик — факт, що має велике космогонічне значення. Ейгенсон є автором першої у вітчизняній літературі монографії, присвяченій позагалактичній астрономії, — «Великий Всесвіт» (1936) та монографії «позагалактична астрономія» (1960).

Вивчення закономірностей проявів сонячної активності та її впливу на геофізичні явища дозволило Ейгенсону скласти науково обґрунтовані прогнози деяких процесів на Землі, обумовлених Сонцем. Він запропонував нові індекси сонячної активності, встановив існування вікового сонячного циклу, який проявляється в деяких геофізичних явищах. Керував створенням колективної монографії «Сонячна активність і її земні прояви» (1948), написав «Нариси фізико-географічних проявів сонячної активності» (1957). У 1957-1958 виконав велику роботу з організації спостережень за програмою Міжнародного геофізичного року.

SIDEROCRATOR

165 років тому 19 січня 1851 р. народився голландський астроном Якобус Корнеліус Каптейн (1851 - 1922) .

Народився 19 січня 1851 в містечку Барневельде (Нідерланди) в багатодітній родині шкільного вчителя. У 1868 вступив до Утрехтського університету, де вивчав математику і фізику, захистивши в 1875 дипломну роботу про коливання мембрани. У 1875 прийнятий на роботу астронома-спостерігача у Лейденську обсерваторію, а через три роки (1877), завдяки новому закону про вищу освіту, став першим професором астрономії та теоретичної механіки Гронінгенского університету.
Не маючи коштів на будівництво обсерваторії і придбання телескопа, Якобус присвятив кілька років теоретичним дослідженням разом зі своїм братом Віллемом Каптейном — професором математики.

Бажаючи продовжити заняття астрономією, Каптейн запропонував свою допомогою шотландському астроному Девіду Ґіллу (1843-1914), директору Кейптаунської обсерваторії на мисі Доброї Надії (Південна Африка), який у той час проводив систематичне фотографування всього південного неба. Допомога була прийнята, фотопластинки стали пересилатися до Гронінгену, де Каптейн зайнявся їхнім вивченням, вимірюючи положення і яскравість зірок. Під час виконання цієї роботи в 1897 році Каптейн відкрив зірку Каптейна, яка мала найбільший власний рух зі всіх відомих на той момент зірок. Зараз вона розташована на другому місці після зірки Барнарда. В результаті цієї роботи він опублікував (1896-1900) оглядовий каталог 454 875 зірок Південної півкулі, повний до 9,5-й зоряної величини і містить зірки до 12-ї величини. За цей «Капський фотографічний огляд» («Cape Photographic Durchmusterung») він був удостоєний Золотої медалі Лондонського Королівського астрономічного товариства.

У 1902 Каптейн вперше кількісно оцінив зміни просторової щільності зірок з відстанню в залежності від їхньої істинної світності і таким чином отримав функцію світності зірок. У 1904 висунув теорію, згідно з якою рухи зірок одна щодо одної («пекулярні рухи») не є безладними, а обумовлені наявністю двох протилежно спрямованих потоків зірок. Згодом з'ясувалося, що це подання було помилковим. Насправді ці рухи — прояв обертання нашої Галактики (припущення про існування такого обертання було висловлено М.А.Ковальським в 1859 і остаточно встановлено Б. Лінбладом і Я.Г.Оортом в 1926-1927). Хоча сам Каптейн не зміг правильно пояснити виявлені ним особливості зоряних рухів, їхнє відкриття стимулювало розвиток сучасної зоряної астрономії.

У 1906 Каптейн розробив план фотографування зірок у 206 обраних майданчиках, рівномірно розподілених по всьому небу ( «план обраних майданчиків Каптейна»). У цьому великому міжнародному проекті взяло участь більше 40 обсерваторій. Проведені за цим планом дослідження відіграли велику роль у вивченні будови і динаміки нашої Галактики.

Пішовши у відставку в 1921 у віці 70 років, Каптейн на запрошення свого колишнього студента, директора Лейденської обсерваторії Віллема де Сіттера повернувся в Лейден. Опублікував роботу «Перший досвід теорії будови та утворення зоряної системи» (1922), в якій запропонував модель Галактики у вигляді сплюсненого еліпсоїда обертання діаметром 40 тисяч світлових років, зі щільністю зірок, убутною до периферії і з Сонцем майже в середині еліпсоїда, на відстані всього 2000 світлових років від його центру («Всесвіт Каптейна»). На жаль, Каптейн, як і його колеги, недооцінював роль міжзоряного поглинання світла. У 1930 Р.Дж.Трюмплер (1886-1956) довів, що міжзоряне поглинання настільки велике, що повністю приховує від нас далекі частини галактичного диска. Насправді Сонце виявилося віддалено на 25 тисяч світлових років від центру Галактики, а сама вона має діаметр близько 100 тисяч світлових років.

Помер Каптейн в Амстердамі 18 червня 1922.

На честь Каптейна були названі астрономічний інститут при Гронінгенському університеті; одна з вулиць Гронінгена також носить його ім'я (нід. J.C. Kapteynlaan). Один з телескопів Ньютонівської групи названий Телескопом Якобуса Каптейна (англ. Jacobus Kapteyn Telescope, JKT) на його честь.

Іменем Каптейна названий кратер на Місяці і астероїд 818 Каптейнія. Також в його честь названа зірка 8,8 величини BD −45° 1841, що віддаляється від нас із швидкістю 245 км/с (більше, ніж швидкість обертання Галактики).

SIDEROCRATOR

280 років тому 25 січня 1736 р. народився Жозеф Луї Лагранж (фр. Joseph Louis Lagrange, італ. Giuseppe Lodovico Lagrangia; 25 січня 1736, Турін - 10 квітня 1813, Париж) - французький математик, астроном і механік італійського походження. Поряд з Ейлером - найбільший математик XVIII століття.

Лагранж народився 25 січня 1736 в Турині. Через матеріальні труднощі сім'ї він був змушений рано почати самостійне життя. Спочатку Лагранж зацікавився філологією. Його батько хотів, щоб син став адвокатом, і тому визначив його в Туринський університет. Але в руки Лагранжа випадково потрапив трактат з математичної оптики, і він відчув своє справжнє покликання.

У 1755 році Лагранж послав Ейлера свою роботу про ізопериметричні властивості, які стали згодом основою варіаційного числення. У цій роботі він вирішив ряд завдань, які сам Ейлер не зміг здолати. У цьому ж 1755 Лагранж був призначений викладачем математики в Королівській артилерійській школі в Туріні, де користувався, незважаючи на свою молодість, славою прекрасного викладача. Лагранж організував там наукове товариство, з якого згодом виросла Туринська академія наук, видає праці по механіці і варіаційного числення (1759). Тут же він вперше застосовує аналіз теорії ймовірностей, розвиває теорію коливань і акустику.

У 1764 році Французька академія наук оголосила конкурс на кращу роботу з проблеми руху Місяця. Лагранж представив роботу, присвячену лібрації Місяця (Точки Лагранжа), яка була удостоєна першої премії. У 1766 Лагранж отримав другу премію Паризької Академії за дослідження, присвячене теорії руху супутників Юпітера, а до 1778 був удостоєний ще трьох премій.

У 1766 році на запрошення прусського короля Фрідріха II Лагранж переїхав до Берліна (теж за рекомендацією Д'Аламбера і Ейлера). Тут він спочатку керував фізико-математичним відділенням Академії наук, а пізніше став президентом Академії. В її «Мемуарах» опублікував безліч видатних робіт.

У Берліні була підготовлена і «Аналітична механіка» («Mécanique analytique»), опублікована в Парижі в 1788 і стала вершиною наукової діяльності Лагранжа. Гамільтон назвав цей шедевр «науковою поемою». В основу всієї статики покладено принцип можливих переміщень, в основу динаміки - поєднання цього принципу з принципом Д'Аламбера. Введені узагальнені координати, розроблений принцип найменшої дії. Вперше з часів Архімеда монографія з механіки не міститила жодного креслення, чим Лагранж особливо пишався.

У 1787 році, після смерті Фрідріха II, Лагранж на запрошення Людовика XVI переїхав до Парижа, де був прийнятий з королівськими почестями і став членом Паризької Академії наук. Французька Революція поставилася до Лагранжа поблажливо. Йому дали пенсію і оплачуване місце в комісії, що займалася розробкою метричної системи мір ваг і нового календаря. На превелике своє полегшення, Лагранжу вдається заблокувати революційний проект загального переходу на дванадцатірічну систему.
У 1801р. було опубліковано «Лекції про обчислення функцій».
Наполеон любив обговорювати з делікатним і іронічним Лагранжем філософські питання. Він дав Лагранжу титул графа, посаду сенатора і орден Почесного легіону.

Лагранж вніс істотний внесок в багато галузей математики, включаючи варіаційне числення, теорію диференціальних рівнянь, рішення задач на знаходження максимумів і мінімумів, теорію чисел (теорема Лагранжа), алгебру і теорію ймовірностей. Теорема Лагранжа і кілька інших теорем названі його ім'ям. У двох своїх важливих працях - «Теорія аналітичних функцій» («Théorie des fonctions analytiques», 1797) і «Про рішення численних рівнянь» («De la résolution des équations numériques», 1798) - підсумував все, що було відомо з цих питань в його час, а що містилися в них нові ідеї та методи були розвинені в роботах математиків XIX століття.

П'єр-Симон Лаплас дав таку характеристику діяльності Лагранжа:

... Серед тих, хто найефективнішим чином розсунув межі наших знань, Ньютон і Лагранж в найвищому ступені володіли щасливим мистецтвом відкривання нових даних, що представляють собою істота знань ...

Ім'я Лагранжа внесено в список 72 найбільших учених Франції, поміщений на першому поверсі Ейфелевої вежі.
На його честь названі:
кратер на Місяці;
астероїд (1006) Лагранжея, відкритий в 1923 році радянським астрономом Сергієм Івановичем Белявським .
вулиці в Парижі і Турині;
безліч наукових понять і теорем в математиці, механіці та астрономії.

Chepurny

А ще 30 років назад, 24-25 січня 1986 року космічний апарат Вояджер пролетів біля Урану. Це був перший проліт земного апарату біля Урану і на сьогодні також останній проліт. Інші місії до Урану поки що навіть не плануються.
Пам'ятаю, "Земля и Вселенная" (чи не єдине в ті часи джерело інформації про новини зарубіжної астрономії) надрукував статтю про результати прольоту біля Урану лише влітку. Декілька годин сигнал йшов від Урану до Землі і ще декілька місяців - на одну шосту частину суші, самоогородженої від інших її частин

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213005 раз)