Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213295 раз)

SIDEROCRATOR

Цитата: kevlar від 12 Листопада 2014, 19:56:07

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 12 Листопада 2014, 11:56:52

...У 1894 році, досягнувши великого політичного впливу і розташовуючи значними коштами,...

...(принаймні, у деяких людей; багато астрономів, розташовуючи такими ж, як у Лоуелла, інструментами...

Михайло, дякую за детальний екскурс.

До чого цитати. Мені здається не вірним використання підкреслений слів в даному контексті.

Вибач, що придрався до букоф

дякую шо понаходив помилки я уже повиправляв,

SP

Цитувати

та навiть трошки поспотерiгати у Ловелловський 24" рефрактор (доречi мабудь найкращий з великих старих рефракторiв)

Эд,а не в курсе, под какие пары лучей спектра был изготовлен объектив этого скопа ? Где-то читал, что он был специально заточен под Марс: красно-оранжевые и жёлто-зелёные

Edward

Цитата: SP від 13 Листопада 2014, 05:06:40

Цитувати
та навiть трошки поспотерiгати у Ловелловський 24" рефрактор (доречi мабудь найкращий з великих старих рефракторiв)
Эд,а не в курсе, под какие пары лучей спектра был изготовлен объектив этого скопа ? Где-то читал, что он был специально заточен под Марс: красно-оранжевые и жёлто-зелёные

Та в усiх кларковських рефракторах минимум хроматичноi кривоi лежить у жовтi частинi спектру. I це пов'язано з простою банальнiстю - всi вони ретушувалися пiд керосинову лампу

. Розрахунки були досить приблизними, об'ективи навiть не були виправленi на сферичну аберацiю та кому. Висока якiсть зображення досягалась завдяки iндивiдуальнi ретушi кожного об'ектива (персональна подяка Лундiну, вiн був кращим майстром у Кларкiв

). Тому й виходить що всi вони "жовтi". Дивився тiньву в Ловеловського по звичайнi зорi дуже плавна поверхня з ледь помiтними двома зонами (подробицi роздивитися не вдалося). Хроматична значно менша нiж у Лiкському 36". Не думаю що 24" "заганяли" спецiально у червону частину спектру. Спостерiгав i Юпiтер - нiчого особливого не помiтив.

ПМ. "Вони такi чудовi, всi рiзнокольоровi"(с)

Edward

Молодець! Це мабудь один з самих видатних аматорiв астрономii усiх часiв. В Англii у мicтi Бaт i зараз iснує музей Гершеля, там навiть є полiрувальний iнструмент яким нiби-то Вiльям полiрував свої дзеркала

Уявляете пройшла не одна сотня рокiв, а смола i досi з них не стекла

(от умiють брехати англiйцi

). У Слоу, на кладовищi старого, мiсцевого аббатсва є його могила, занедбана але є. Пам'ятають люди…

SIDEROCRATOR

139 років тому народився Джон Стенлі Пласкетт (англ. John Stanley Plaskett; 17 листопада 1865, Хіксон, Онтаріо — 17 жовтня 1941) — канадський астроном.
Закінчив Університет Торонто, працював у ньому до 1903. У 1903—1918 працював в обсерваторії в Оттаві. За його ініціативою був побудований 72-дюймовий телескоп, який став основним інструментом відкритої в 1918 астрофізичної обсерваторії у Вікторії, яку Пласкетт очолював до 1935. Член Канадського королівського товариства і Лондонського королівського товариства (1923).
Основні праці в області зоряної спектроскопії. Протягом багатьох років вів програму визначення променевих швидкостей зірок, результати якої відіграли велику роль у відкритті обертання Галактики і визначенні його параметрів. Виконав велику кількість спектральних досліджень гарячих зірок класів O і B, нових зірок, а також спектрально-подвійних зірок, серед яких виділяється відкриття в 1922 системи з дуже великою масою, що отримала назву «зоря Пласкетта». Вивчення міжзоряних ліній кальцію в спектрах O-зірок дозволило Пласкетту встановити (1938, спільно з Д.А.Пірсом), що міжзоряний газ бере участь в галактичному обертанні. Займався конструюванням та удосконаленням телескопів і спектрографів обсерваторій США і Канади.
Лауреат Золотої медалі Королівського астрономічного товариства (1930), медалі Кетрін Брюс Тихоокеанського астрономічного товариства (1931), премію Румфорда Американської академії мистецтв і наук (1930), медалі Генрі Дрейпера Національної АН США, медалі Флавеля Канадського королівського товариства (1910).
На його честь названо кратер на Місяці і астероїд № 2905 (астероїд — на честь його і його сина — астронома Гаррі Гемлі Пласкетта).

Edward

Не встигаємо читати

Що стосується досягнень Й. Кеплера у оптиці тo трохи доповню: він дійсно дав формулу закона заломлення світла, але за неточностю експерименту допустив значну похибку. В нього показник заломлення це відношення тангесів кутів, насправді це відношення синусів. Пізніше Снеліус та Декарт дали правильне відношення. Але формулу для тонкої лінзи, яку значно пізніше вивів К.Ф. Гаус, він дав правильно. Так, що закони параксиальної оптики можна сміливо називати Кеплерівськими. Також він застосував принципово нову комбінацію зорової труби (система Кеплера) яка має значні переваги над системою запропонованою Галілеєм (більше поле зору, відсутність він'єтування вихідного зрачка, можливість розміщення вимірювальної сітки і т.д.) Зараз ця комбінація застосовується майже повсемістно.

SIDEROCRATOR

17 листопада 1870 р. минуло 140 років з дня народження Сергія Миколайовича Блажко (17 листопада 1870 — 11 лютого 1956) — радянського астронома, члена-кореспондента АН СРСР (1929). одного з основоположників досліджень змінних зір.
1892 року С. Блажко закінчив Московський університет. З 1894 працював у обсерваторії Московського університету, із 1910 викладав у Московському університеті (з 1918 — професор, у 1931–1937 — завідувач кафедрою астрономії, у 1937–1953 — кафедрою астрометрії), у 1918–1920 — заступник директора обсерваторії Московського університету, у 1920–1931 — її директор.
Основні наукові роботи присвячені дослідженню змінних зір і практичній астрономії. Створив московську школу дослідників змінних зір. З 1895 року систематично фотографував зоряне небо з метою виявлення змінних зір, чим поклав початок великої колекції «скляної бібліотеки» Московської обсерваторії. 1904 року апаратурою власної конструкції сфотографував спектри двох метеорів і вперше дав їм правильне тлумачення. Це були одні з перших у світовій літературі фотографії спектрів метеорів. Особливу увагу приділяв вивченню затемнено-подвійних зірок типу Алголя. Вперше проаналізував вплив потемніння до краю диска зірки на форму кривої блиску і на визначення елементів орбіти, вказав метод урахування цього ефекту. Виявив зміни періодів і форми кривої блиску низки коротко-періодичних змінних зір типу RR Ліри. Це явище названо ефектом Блажка. Одним з перших детально досліджував U Цефея у фазі нормальної яскравості і в мінімумі блиску. 1919 року запропонував новий метод виявлення малих планет. Під час спостереження повного сонячного затемнення 1914 року приладом власної конструкції сфотографував сонячну корону в поляризованому світлі. Автор низки оригінальних конструкцій — таких, як спеціальний зоряний спектрограф, блінк-мікроскоп, пристосування в меридіанних інструментах для ослаблення блиску для спостереження моментів проходження зір, спеціальна лупа для відліку розділених кругів та іншого.

Був видатним педагогом, викладав курси практичної й загальної астрономії, вперше в Московському університеті став викладати курс загальної астрофізики. Автор трьох підручників — «Курс практичної астрономії» (1-е видання — 1938, 2-е видання — 1940, 3-е видання — 1951), «Курс загальної астрономії» (1947) і «Курс сферичної астрономії» (1-е видання — 1948, 2-е видання — 1954). Докладно описав історію розвитку астрономії в Московському університеті протягом 1824–1920 років.
Понад 20 років очолював Комісію з вивчення змінних зір при Астрономічній раді АН СРСР.

SIDEROCRATOR

Сьогодні минає 40 років з дня смерті Авеніра Олександровича Яковкіна ( 08(21).05.1887, с. Благовіщенський завод Уфимської губ. – 18.11.1974, м. Київ), д-р фіз.-мат. наук, чл.-кор. АН УРСР. у 1952-1959 роках був директором ГАО НАН України
Закінчив 1910 фіз.-мат. ф-т Казанського ун-ту і залишений при каф. астрономії та призначений асист. ун-тської астрономічної обсерваторії. Згодом був переведений на заміську обсерваторію ім. Енгельгардта під Казанню, де працював асист. (1911-19), астрономом-спостерігачем (1919-26), дир. (1926-31). Одночасно викладав у Казанському ун-ті як приват-доц. (1916-26), проф. (1926-37). Затверджений (1938) у ступені доктора фіз.-мат. наук без захисту дис. 1937-45 очолював каф. астрономії Уральського ун-ту, 1939-43 - декан фіз.-мат. ф-ту.
У 1945 переведений до Київ. ун-ту. Очолював астрометричний відділ Астрономічної обсерваторії, проф. каф. астрономії (сучас. назва астрономії та фізики космосу), читав курси сферичної та теорет. астрономії, 1948-51 декан фізичного ф-ту. Дир. ГАО (1952-59), консультант ГАО (1960-68). Осн. наук. роботи присвячені вивченню фігури та обертання Місяця. Отримав точні значення постійних фіз. лібрації Місяця. Встановив залежність місячного радіуса від оптичної лібрації по широті (ефект Яковкіна) і запропонував для пояснення залежності низку моделей фігури Місяця. Розв’язував деякі задачі теорет. астрономії. Автор низки оригінальних приладів і пристроїв для астроном. задач: за його ідеями були сконструйовані целостат для експедиційних робіт, блінк-мікроскоп, горизонтальний місячний телескоп, касета для астрометричного фотографування Місяця, кометограф, прилад для передобчислень покрить зірок Місяцем, подвійний окуляр для філярного мікрометра, секторний планіметр, прилад для фотометрії за способом «граничної швидкості». Чл.-кор. АН УРСР (1951). Чл. постійної комісії з вивчення Місяця МАС (з 1928), Голова підкомісії з вивчення руху та фігури Місяця Всесоюзної астроном. комісії (1937-61). Іменем А.О.Яковкіна названо кратер на Місяці. Похований на Байковому кладовищі (м. Київ). Осн. праці: Постоянные физической либрации Луны, выведенные из наблюдений Т.Банахевича в 1910-1915 гг. 1928; Вращение и фигура Луны. Ч.1-2. 1939, 1945;Формулы и эфемериды для полевых наблюдений на Луне. 1964 (у співавт.).

SIDEROCRATOR

Сьогодні народився Ломоно́сов Миха́йло Васи́льович (* 8 (19) листопада 1711 — † 4 (15) квітня 1765) — російський учений-натураліст, астроном, геохімік, поет, заклав основи російської літературної мови, перший російський академічно освічений вчений.

Михайло Ломоносов народився в селі Денисовка поблизу міста Холмогори. Батько його, Василь Дорофійович, був помором. Він мав кілька суден і ходив на них за рибою до Білого моря та Льодовитого океану.
Узимку 1730 р. дев'ятнадцятирічний Ломоносов вирушив до Москви і склав іспити до Московської слов'яно-греко-латинської академії при Заіконоспаському монастирі. Незважаючи на вік, Ломоносова було зараховано до наймолодшого класу, оскільки зовсім не знав латини. Через рік він настільки вивчив латину, що міг складати невеликі вірші. Уже тоді він ґрунтовно вивчав поетику і риторику.

1734 р. Ломоносов вирушає до Києва, де протягом кількох місяців навчається у Києво-Могилянській академії[1]. Наступного 1735 року його разом з іншими дванадцятьма учнями було відправлено до Петербурга та зараховано до складу студентів університету Академії наук.

Вже за кілька місяців, у вересні 1736 р., Ломоносова з двома іншими студентами академії (Райзером і Виноградовим) спорядили до Німеччини для навчання металургії та гірничій справі. Закордонне відрядження тривало майже п'ять років (до червня 1741 р.) Увесь цей час Ломоносов і його товариші перебували здебільшого у Марбурзі, в університеті філософії, де вивчали фізику та механіку у Християна Вольфа, а математику та хімію — у Дуйзинга.

Засвоївши теорію, 1739 р. російські студенти перебралися до Фрайберга, де під керівництвом Генкеля вивчали металургію та гірничу справу. Незабаром Ломоносов посварився зі своїм наставником, залишив Фрайберг і повернувся до Марбургу, де мешкала його наречена Єлизавета Цильх (таємний шлюб з нею було укладено 1740 р.), а 1741 р. за допомогою російського посла повернувся до Росії. Тут Ломоносова призначили ад'юнктом Академії з фізичного класу.

На початку 40-х рр. переважна частина академічного керівництва складалася з корінних німців, до того ж багато з них були досить далекими від науки. Усіма справами керував Голова академічної канцелярії Шумахер, спритний і розумний німець. Ломоносов був людиною непоступливою, сварився із Шумахером і його висуванцями, з будь-якого приводу висловлюючи їм свою неповагу. Доходило до бійок між академіками, а 1743 р. Ломоносов на кілька тижнів потрапив під арешт.

1745 р., після того як було захищено дисертацію про метали, Ломоносов став професором хімії і повноправним членом Академії. Однією з перших його ініціатив на новій посаді стала організація 1748 р. хімічної лабораторії Академії на Васильєвському острові. Ломоносов прагнув забезпечити свою лабораторію саморобними приладами для фізико-хімічних досліджень.

Серед творів Ломоносова є роботи з фізики, хімії, геології, метеорології, гірничої справи, географії, астрономії, історії і філології. Він був видатним поетом, художником, просвітителем і суспільним діячем. Однак Ломоносов дуже мало піклувався про поширення своїх праць за кордоном. Результати його наукової діяльності, хоча і відзначалися в голландських, німецьких і французьких наукових журналах, у цілому залишилися маловідомими європейським вченим, а в Росії тоді було замало фахівців, здатних оцінити їх.

Дуже глибоку й оригінальну ідею було висловлено ним у дисертації «Міркування про причину тепла і холоду» (1744 р.), у якій він прямо пов'язав температуру тіла з «внутрішнім рухом власної матерії», тобто з рухом дрібних часток (молекул), з яких, за його переконанням, складалося будь-яке тіло. У дисертації «Спроба теорії пружної сили повітря» (1749 р.) він прогнозував деякі засади кінетичної теорії газів.

1753 р. у «Слові про явища повітряні і їх залежність від електричної сили» він виклав глибоко продуману теорію атмосферної електрики. У своєму «Слові про народження металів від струсів землі» він за 60 років до Юнга висунув ідею про «невідчутні землетруси», тобто повільні коливання земної кори. У «Курсі щирої фізичної хімії» (1754 р.) Ломоносов висловив свої погляди на утворення кристалів і наполегливо рекомендував «добре досліджувати фігуру кристалів і вимірювати їх» (Роме де Ліль, якого вважають засновником кристалографії, висловив таку пропозицію лише 1783 р.)

Одним з найбільш важливих і відомих досягнень Ломоносова було його відкриття атмосфери на Венері. Двадцять четвертого червня 1761 Венера проходила через сонячний диск, і це явище спостерігали десятки астрономів не тільки в Росії, але і в інших країнах. Вчені уважно вдивлялися в небо, намагаючись не пропустити той момент, коли відбудеться контакт дисків Сонця і Венери бо це дало б змогу уточнити відстань від Землі до Сонця.

Після того як диск планети стало виразно видно на тлі сонячного, Ломоносов помітив невеликий серпанок на краї сонячного диска. Коли ж Венера підійшла до іншого краю, на ньому з'явилася опуклість, яка незабаром зникла, після чого диск деякий час мав такий вигляд, ніби його край був зрізаний.

Ці явища були помічені не тільки Ломоносовим, а й іншими астрономами. Однак тільки він правильно пояснити їх, можливо тому, що його метою були не астрометричні, а астрофізичні спостереження. Це дало можливість Ломоносову зробити важливе відкриття: «За сем приметно, что планета Венера окружена знатною воздушною атмосферою, таковою (лиш бы не большею), какова обливаеться вокруг нашого шара земного».

Усе життя Ломоносов не переставав воювати із Шумахером, Таубертом, Епінусом, Міллером та ін. 1754 р. Ломоносов склав особливу записку «Про виправлення Академії», у якій писав, що в Академії нічого не робиться для підготовки вітчизняних учених, що всю навчальну роботу занедбано. Він дійшов думки про необхідність створити незалежний від Академії університет, двері якого було б відчинено для всіх охочих. Йому вдалося схилити до своєї думки Шувалова. Ломоносов склав план університету, визначив його організаційну структуру і навіть програму викладання. Разом з університетом Ломоносов планував улаштувати гімназію.

У лютому 1757 р. Ломоносов очолив географічний департамент петербурзького академічного університету, а потім його було призначено радником Академічної канцелярії і він разом з Таубертом став фактичним керівником Академії.

1760 р. у його безпосереднє підпорядкування перейшли академічні гімназія та університет. Завдяки Ломоносову становище студентів та гімназистів, які терпіли холоднечу і голод, дещо покращилося.

Увесь 1762 р. Ломоносов хворів. З початком царювання Катерини II, користуючись тим, що нова імператриця перенесла на Ломоносова свою неприхильність до Шувалова, вороги стали брати над ним гору. У травні 1763 р. Ломоносова було відправлено у відставку. Однак Катерина скасувала свій указ. У жовтні Ломоносова було обрано почесним членом Академії мистецтв, а в грудні призначено статським радником. Улітку 1764 р. імператриця навіть відвідала хворого вченого в його будинку. Помер Ломоносов від застуди в квітні 1765 р. 8 квітня похований на Лазаревському цвинтарі Олександро-Невської лаври.

1379 Ломоносова — астероїд, названий на честь вченого.

Edward

Жизнь Ломоносова пример извечной борьбы властей России со своим народом. Полно аналогий и в новейшее время. Перефразируя известную поговорку можно сказать: "Хороший поэт - мертвый поэт…"

Іван Сотник

Если будете писать про сегодняшнего именинника, можно писать Хаббл, а не Габбл?

Или это безграмотно?

SP

Смотря на каком языке писать.

SIDEROCRATOR

70 років тому помер видатний англійський астрофізик Артур Стенлі Еддінгтон (англ. sir Arthur Stanley Eddington; 28 грудня 1882, Кендал, Вестморленд (нині Камбрія), Великобританія - 22 листопада 1944, Кембридж, Великобританія) — англійський астроном і фізик, член Лондонського королівського товариства (1914).

У 1898-1902 навчався в Овенс-коледжі, 1905 року закінчив Триніті-коледж Кембриджського університету. У 1906-1913 працював старшим асистентом Грінвіцької обсерваторії; в 1913-1944 — професор астрономії, з 1914 — директор обсерваторії Кембриджського університету.

Отримав ряд основних результатів в таких галузях астрофізики, як внутрішня будова зірок і будова їх атмосфер, пульсації зірок, стан міжзоряної матерії, рух і розподіл зірок у Галактиці. Вніс суттєвий внесок в інтерпретацію і розробку теорії відносності Ейнштейна, в космологію. Ранні роботи (1906-1914) присвячено проблемам зоряних рухів і розподілу зірок. Виконав статистичний аналіз власних рухів зір, що підтвердив існування двох потоків зір, оцінив їх спрямування і чисельність. Вивчив просторовий розподіл зірок різних спектральних класів, планетарних і газових туманностей, розсіяних скупчень. Ці роботи було підсумовано ним в опублікованій 1914 року книзі «Рухи зірок і будова Всесвіту». У наступні роки виконав піонерські дослідження з теорії внутрішньої будови зірок. У них він ґрунтувався на уявленні, що перенесення енергії з внутрішніх областей зірки в зовнішні здійснюється здебільшого випромінюванням, а не конвекцією. Розробив модель зірки (стандартна модель Еддінгтона), механічна рівновага якої визначається балансом між силою тяжіння та газовим і променистим тиском. 1924 року на її основі дав теоретичну інтерпретацію співвідношення маса — світність. Розрахував верхню теоретичну межу маси зорі на основі розробленої ним теорії променистого тиску в надрах зірок. Показав існування обумовленої тиском випромінювання в зовнішніх шарах зірки граничної світності у зір заданої маси. Вперше вказав на важливість того факту, що речовина в зорях майже повністю іонізована. З цього випливало, що її можна розглядати як ідеальний газ, до того ж не лише в гігантах, що мають низьку густину, а й у карликах. Розрахував діаметри деяких червоних гігантів, згодом підтверджені інтерферометричними вимірами Ф.Г.Піза і Дж.Андерсона. З подібних розрахунків для карликового супутника Сіріуса отримав оцінку його густини (50 000 г/см3). Виявлення таких високих густин у зорях послужило поштовхом для розвитку фізики надщільного газу. Виконав розрахунки центральної температури та густини інших типів зір. 1926 року було опубліковано одну з найважливіших праць Еддінгтона — «Внутрішня будова зірок». У книзі узагальнено всі дослідження з цього питання та позначено шляхи подальшого розвитку теорії.

Протягом багатьох років кілька разів звертався до проблем фізики пульсуючих зірок. У 1918-1919 опублікував дві роботи, присвячені проблемі пульсацій, які висунули пульсаційну гіпотезу в розряд найважливіших теорій зоряної змінності; таким чином було остаточно відкинуто гіпотезу подвійності, залученої для пояснення змінності цефеїд. Розглянув теорію адіабатичних пульсацій газової зірки, що має заданий розподіл густини, і вирішив рівняння, що описують пульсації найбільшого періоду у разі стандартної моделі. 1941 року усунув одну з труднощів, що залишалися в теорії пульсацій, — довів, що розсіювання енергії в поверхневих шарах внаслідок теплопровідності, випромінювання і конвекції має викликати спостережуваний зсув фази між кривими блиску і променевих швидкостей.

Дослідив важливі питання фізики зоряних атмосфер. Розвинув теорію утворення ліній поглинання, продовживши роботи А.Шустера і К.Шварцшильда. Одночасно з Е.А.Мілном запропонував модель їхнього утворення, що враховує той факт, що лінії і безперервний спектр формуються спільно, в одних і тих же шарах (модель Мілна — Еддінгтона). Теорія Еддінгтона дозволила пояснити багато особливостей спостережуваних інтенсивностей ліній. 1926 року вперше переконливо довів, що вузькі стаціонарні лінії іонізованого кальцію в спектрах деяких гарячих зір мають міжзоряну природу і виникають у газі, не пов'язаному із зіркою, в міжзоряних хмарах. Досліджував склад і фізичні характеристики міжзоряної речовини, розрахував її температуру та густину. Вказав на можливість наближеної оцінки відстані до зірки за інтенсивністю міжзоряних ліній поглинання в її спектрі.

Еддінгтон одним з перших усвідомив значення і революційний характер теорії відносності. За словами А.Ейнштейна, Еддінгтон був кращим інтерпретатором загальної теорії відносності. Він здійснив першу експериментальну перевірку одного з передбачень цієї теорії — під час повного затемнення Сонця 1919 року виявив відхилення променів світла зірок у полі тяжіння Сонця.

В останні роки життя багато працював над створенням теорії, яка об'єднала б квантову фізику і теорію відносності. Нова теорія, названа ним фундаментальною, мала пояснити фізичну картину світу з єдиного погляду, і з неї, зокрема, мали бути отримані, як логічно неминучі, значення світових сталих. Труднощі у вирішенні такого завдання були величезні, багато явищ ядерної фізики в той час не були ще відомі і багато елементарних частинок не було відкрито. Ці роботи Еддінгтона залишилися незавершеними і були зібрані в опублікованій в 1946 під редакцією Е. Т. Уїттекер книзі «Фундаментальна теорія».

Член багатьох академій наук і наукових товариств, іноземний член-кореспондент АН СРСР (1923), президент Лондонського королівського астрономічного товариства (1921-1923), Лондонського фізичного товариства (1930-1932), Міжнародного астрономічного союзу (1938-1944).

Лондонське королівське астрономічне товариство заснувало і присуджує щорічно медаль імені А.С.Еддінгтона за роботи в галузі астрофізики.

SIDEROCRATOR

23 листопада минуло 150 троків з дня смерті Васи́ля Я́ковича Стру́ве (рос. Струве, Василий Яковлевич, нім. Friedrich Georg Wilhelm Struve; *15 квітня 1793 — †23 листопада 1864) — російського астронома і геодезиста німецького походження, одного із творців зоряної астрономії, член Петербурзької академії наук (з 1832 р.).

Фрідрих Георг Вільгельм фон Струве народився в місті Альтона (Німеччина) в родині директора місцевої гімназії, одержав філологічну освіту в Дерптському (нині Тартуському, Естонія) університеті.

1818—1839 — директор Дерптської університетської обсерваторії.

З 1833 р. найактивніший учасник спорудження Пулковської обсерваторії (біля Петербургу), відкритої 19 серпня 1839.

Став першим директором цієї обсерваторії. Завдяки його зусиллям її обладнали досконалими інструментами (у тому числі найбільшим на той час у світі рефрактором з 38-сантиметровим об'єктивом).

За особистої участі Струве провели градусний вимір дуги меридіану на величезній відстані від Льодовитого океану до дельти Дунаю (Дуга Струве). У підсумку було отримано цінні матеріали для визначення форми й розмірів Землі.

Під керівництвом В. Я. Струве була визначена система астрономічних постійних, що одержала свого часу всесвітнє визнання й використовувалася протягом 50 років. За допомогою побудованого за його ідеєю пасажного інструмента Струве визначив постійну аберації світла.

В області зоряної астрономії відкрив реальне згущення зірок до центральних частин Галактики й обґрунтував висновок про існування й величину міжзоряного поглинання світла.

Склав два каталоги подвійних зірок (опубліковані — 1827, 1852)

Здійснив перше (1837) успішне вимірювання відстані до зірки (Веги в сузір'ї Ліри).

Був почесним членом багатьох іноземних академій і товариств.

1826 року був нагороджений золотою медаллю королівського астрономічного товариства

Edward

Один Струве будував обсерваторiю, другий зруйнував у 41… от доля…

SIDEROCRATOR

сьогодні 119 років тому народився Бертіл Ліндблад (швед. Bertil Lindblad; 26 листопада 1895, Еребру - 26 червня 1965) — шведський астроном, член Шведської королівської АН (з 1928 року), її президент у 1938—1939 і 1960—1961 роках.

1920 року закінчив університет в Упсалі, у 1920-1921 роках проходив стажування в обсерваторії Маунт-Вілсон, Гарвардській і Лікській обсерваторіях у США. У 1921-1927 працював в Упсальскій обсерваторії. З 1927 — професор астрономії Шведської королівської АН та директор Стокгольмської обсерваторії, створеної під його керівництвом у 1927-1931 рр. У 1948-1952 рр. — президент Міжнародного астрономічного союзу; у 1952-1855 рр. — президент Міжнародної ради наукових союзів.

Основні наукові праці присвячені дослідженню будови і динаміки галактик і зоряних скупчень. 1926 року для пояснення асиметрії в розподілі швидкостей зірок у нашій Галактиці Ліндблад вперше сформулював концепцію обертання Галактики. Згідно з його теорією, всі тіла у Галактиці належать до різних взаємопроникних підсистем, які обертаються з різними швидкостями і характеризуються різним ступенем сплюснутості. Оцінив період обертання і масу Галактики. 1927 року обертання Галактики було підтверджено Я.Г.Оортом на основі статистичного вивчення променевих швидкостей і власних рухів зір. Низка робіт Ліндблада присвячена вивченню спіральної структури і обертанню спіральних галактик. Розглядаючи рух зірок у великих скупченнях (галактиках), знайшов, що зірки концентруються в спіральних рукавах і що спіралі лідирують в обертанні галактики (в даний час вважають, що вони «волочаться»).

Виявив залежність величини поглинання в ультрафіолетовій частині спектру зір пізніх спектральних класів від їхньої світності і правильно ототожнив джерело поглинання з молекулою ціану (CN)2; розробив на основі цього ефекту метод визначення світності слабких холодних зірок за спектрами з низькою дисперсією (1922).

Також вивчав теорією променистої рівноваги і її застосування до поверхневих шарів Сонця, зокрема до явища потемніння диска до краю (1920).

1934 року вперше довів, що малі частинки міжзоряного пилу можуть утворюватися і зростати шляхом акреції і що цей процес може відігравати велику роль у утворенні та еволюції зір.

SIDEROCRATOR

В ніч з 26 на 27 листопада 1885 р. в Празі було отримано першу в світі фотографію метеора.

Edward

Вау! А якого ж "мiнуса" вiн був?!

SIDEROCRATOR

Мінус мабуть був пристойний, точних даних немає, але знімок вдалося зробити завдяки тому, що тоді уже викоритовували бромосрібну желатинову емульсію з доволі високою чутливістю (як для того часу) і це дало непаганий результат.
До винайдення в 1871 р. методу фотографування на броможелатиновій емульсії користувались мокроколодійними пластинками, з низькою світлочутливістю (як для астрофото) та неможливістю довгих експозицій, а фотографування таких об'єктів як туманності і метеори не давало бажаного результату, бо експонування мокроколодійних емульсій було дуже коротким, інакше колодій (розчин нітроцелюлози) засихав і ставав непридатним.

SIDEROCRATOR

50 років тому помер Всеволод Васильович Шаронов (рос. Всеволод Васильевич Шаронов; 10 березня 1901 - 27 листопада 1964) — радянський астроном.

Народився в Петербурзі. У 1918 вступив до Петроградського університету. У 1919-1924 перебував у лавах Червоної армії. Закінчив університет у 1926. У 1929 закінчив аспірантуру при Астрономічному інституті в Ленінграді (нині Інститут теоретичної астрономії АН), потім працював в Ташкентській обсерваторії. Після повернення до Ленінграда працював у Державному науково-дослідному інституті аерозйомки, Пулковській обсерваторії, потім — у Ленінградському університеті (з 1944 професор, у 1950-1961 директор обсерваторії університету, з 1932 завідував створеною ним фотометричною лабораторією обсерваторії).

Основні наукові роботи присвячені фотометрії планет. Розробив методи вимірювань, що дозволяють отримати альбедо небесних тіл, а також визначити їхні кольори. Успішно застосував абсолютну фотометрію до вивчення природи місячної поверхні. Опублікував таблиці і графіки, що виражають зміни з фазою різних фотометричних характеристик більш ніж ста місячних об'єктів. Запропонував так звану метеорно-шлакову теорію будови зовнішнього покриву місячної поверхні. Виконав серію фотометричних і колориметричних спостережень Марса під час протистоянь 1939, 1956, 1958 і порівняв фотометричні характеристики Марса з отриманими в лабораторних умовах альбедо і кольорами зразків земних пустель та інших форм кори вивітрювання. Провів фотометричні дослідження інших планет, а також сонячної корони. Створив теорію вимірювача видимості і розробив новий тип вимірювача, названий ним «димкоміром». Займався вивченням сріблястих хмар, очолював роботи у цій галузі в СРСР. Брав участь у шести експедиціях зі спостереження сонячних затемнень.

Автор книг «Вимірювання і розрахунок видимості далеких предметів» (1947), «Марс» (1947), «Природа планет» (1958) та інших. Проводив велику педагогічну і популяризаторську роботу.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213295 раз)