Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213484 раз)

Polaris

Звідки він міг бачити Магеланові Хмари?

SIDEROCRATOR

Цитата: Polaris від 07 Грудня 2017, 23:21:18

Звідки він міг бачити Магеланові Хмари?

велику Магеланову видно з території Ємену, а враховуючи те що араби вже тоді багато подорожували морем то це й не дивно, що він бачив їх обидві

SP

Арабский (на то время) порт Момбаса расположен на 4 градусе южной широты и упоминается в письменных источниках с 1151 года. То есть, во времена ас-Суфи он вполне мог там побывать или с корабля ещё южнее.

SIDEROCRATOR

125 років тому 8 грудня 1892 р. Едвард Барнард у Лікській обсерваторії за допомогою 6'' телескопа Кукера отримав першу якісну фотографію комети,
нею стала комета Холмса (ІІІ 1892)
PS першим знімком комети вважається фото комети Донаті 1858 р.

SIDEROCRATOR

185 років тому 9 грудня 1832 народився видатний німецький астроном Карл Ніколаус Адальберт Крюгер (Adalbert Krüger 1832 - 1896), який вперше визначив масу Юпітера в 1874 р.

Народився в Марієнбургу, Пруссія (нині Мальборк, Польща).
У 1851 році Крюгер вступив до Берлінського університету, де вивчав математику. У 1853 році, показавши особливу перевагу астрономічним дослідженням, Крюгер переїхав до Боннського університету і став помічником астронома Фрідріха Вільгельма Аргеландера в Боннській обсерваторії. Разом з Аргеландером та своїм однокурсником Едуардом Шенфельдом він зібрав дані для всеосяжного астрометричного каталогу зірок, відомого як Боннський огляд неба (Bonner Durchmusterung).

Згодом, працюючи в Гельсінській обсерваторії він здійснив безперервне вивчення орбіти малої планети Феміди (Themis), чиї збурення Юпітером з часом дозволили йому в 1873 році визначити масу останньої планети.

Перша сторінка праці Крюгера про визначення маси Юпітера.

У серпні 1854 він отримав докторську ступінь у Боннському університеті за дисертацію під назвою "De ascensionibus rectis, Flamsteedio quadranttis muralis ope observatis".
У 1858 р. ним було застосовано геліометр, раніше використовуваний Фрідріхом Віннеком у серії визначень паралакса.
У 1862 році Крюгер був призначений професором астрономії та директором Гельсінської обсерваторії, працюючи там 14 років. Перебуваючи в Гельсінкі, Крюгер ретельно визначив положення зірок подвійного скупчення X i h в Персеї.
Великий власний рух зірки Groombridge 34 також був впершевиявлений ним.
Згодом Крюгер очолив Готську обсерваторію (1876-1880), де змінив покійного Петера Андреаса Хансена. У Готі він продовжував збирати дані для Astronomische Gesellschaft Katalog, астрометричного каталогу зірок.

Крюгер був призначений директором Королівської прусської обсерваторії в Кілі в 1880 році. У 1881 році, за призначенням Астрономічного товариства (Astronomische Gesellschaft), Крюгер став редактором одного з найвидатніших астрономічних журналів того часу, Astronomische Nachrichten.

Polaris

Цитата: SP від 08 Грудня 2017, 10:24:06

Арабский (на то время) порт Момбаса расположен на 4 градусе южной широты и упоминается в письменных источниках с 1151 года. То есть, во времена ас-Суфи он вполне мог там побывать или с корабля ещё южнее.

Тобто араби перші в історичний час проникли в південну півкулю? Чомусь в пострадянській освіті на цьому не акцентували увагу.

SP

В том варианте истории, что мы изучали, практически не описана арабская цивилизация, которая предшествовала европейской. Почему? Скорее всего исторически - это были (есть) противники христианского мира, а историю противников описывать как-то не с руки.

SIDEROCRATOR

Цитата: SP від 10 Грудня 2017, 19:58:07

В том варианте истории, что мы изучали, практически не описана арабская цивилизация, которая предшествовала европейской. Почему? Скорее всего исторически - это были (есть) противники христианского мира, а историю противников описывать как-то не с руки.

радянська історія це взагалі сплошне непорозуміння
тоді найбільшим мандрівником вважали Афанасія Нікітіна йому ж приписували ледь не всі географічні відкриття

SIDEROCRATOR

Цитата: Polaris від 10 Грудня 2017, 17:43:10

Цитата: SP від 08 Грудня 2017, 10:24:06
Арабский (на то время) порт Момбаса расположен на 4 градусе южной широты и упоминается в письменных источниках с 1151 года. То есть, во времена ас-Суфи он вполне мог там побывать или с корабля ещё южнее.
Тобто араби перші в історичний час проникли в південну півкулю? Чомусь в пострадянській освіті на цьому не акцентували увагу.

В їхньому розпорядженні були знання античного світу і географічні в тому числі.
в багатьох випадках саме завдяки арабським вченим до нас дійшли твори античних письменників.

а в часи Ас Суфі араби плавали в Індію і на південь вздовж Африканського континенту

SIDEROCRATOR

доказом цього може служити і знаменита карта Пірі Реїса 1513 р.
він сам у своїх нотатках вказував джерела для карти взяті з Александрійської бібліотеки, причому, як видно, він користувався кількома джерелами для складання карти. Залишки давніх знань дійсно були доступнішими Османській імперії в той момент, оскільки територія Єгипту на момент складання карти була частиною Османської імперії.

Polaris

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 10 Грудня 2017, 23:01:27

доказом цього може служити і знаменита карта Пірі Реїса 1513 р.
він сам у своїх нотатках вказував джерела для карти взяті з Александрійської бібліотеки, причому, як видно, він користувався кількома джерелами для складання карти. Залишки давніх знань дійсно були доступнішими Османській імперії в той момент, оскільки територія Єгипту на момент складання карти була частиною Османської імперії.

На тій карті навіть південна Америка зображена. Деякі вчені стверджують, що вона з новіша ніж прийнято вважати.

SIDEROCRATOR

45 років тому 11 грудня 1972 р. в ході місії Аполон 17 відбулась остання висадка людей на Місяць.

Екіпаж Аполлона-17 привіз на Землю 110 кг зразків скельних порід і місячного ґрунту (реґоліту) з поверхні Місяця. Це більше, ніж вдавалося зібрати під час інших місячних експедицій.

Загальна тривалість польоту становила 301 годину 51 хвилин 59 секунд (12 діб 13 годин 51 хвилину 59 секунд). На шляху до Землі Роналд Еванс виходив у відкритий космос і перебував поза кораблем 1 годину 6 хвилин.

Посадка на Місяць відбулася 11 грудня 1972 року о 19:54:57 UTC (02:54:57 p.m. EST). Місячний модуль здійснив посадку в долині Таурус-Літтров у точці з координатами 20,1653° пн.ш. 30,7658° сх.д., за 200 метрів від запланованої точки. На посадку залишалося 117 секунд роботи двигуна.

Юджин Сернан і Гаррісон Шмітт провели в долині Таурус-Літтров на Місяці близько 75 годин. Їхній колега Рональд Еванс в цей час знаходився на орбіті Місяця.

Астронавти здійснили три виходи з місячного модуля на поверхню Місяця.
Під час перебування на Місяці члени експедиції Аполлона-17 дослідили топографічні особливості місця посадки в долині Таурус-Літтров. При геологічних дослідженнях застосовувалася вибухівка.

Сернан і Шмітт були на Місяці 75 годин (11-15.12.1972). Загальна тривалість трьох виходів на поверхню становила 22 години 4 хвилини. Вони проїхали на ровері поверхнею 36 км. При цьому астронавти найбільше віддалялися від місячного модуля на 7,3 км.

SIDEROCRATOR

150 років тому 13 грудня 1867 р. народився видатний норвезький фізик Крістіан Біркеланд (Kristian Birkeland 1867 - 1917 р.) який першим зумів пояснити сутність явища аврори (полярного сяйва) та природу сонячного вітру.

У 1896 році Біркеланд опублікував через журнал французької академії Comptes rendus de l 'Académie des sciences, першу реалістичну теорію, яка пояснювала аврору. Його ідея полягала в тому, що електрично заряджені частинки (які він називав катодними променями, оскільки електрон ще не було виявлено) витікали з сонячних плям на такій високій швидкості, що, керуючись магнітним полем Землі, вони могли проникати далеко в полярну атмосферу. Через зіткнення з атмосферними газами буде виготовлено видиме повітряне поле.
У 1896 р. Біркеланд відтворив першу штучну аврору у своїй лабораторії. Щоб обгрунтувати свою теорію, Біркелянд розпочав досить складні розрахунки заряджених часток у магнітних полях.
Він імітував ефект полярного сяйва, використовуючи Тереллу (terrella), сферу у вакуумному резервуарі, на який він направив пучки катодних променів, пізніше названих електронами, і виявив, що вони дійсно сяяли в областях навколо полюсів терали. Внаслідок залишкового газу в камері світло також окреслило шлях частинок.
Біркеланд вважав, що електрони надходили з Сонця, оскільки великі авроральні спалахи були пов'язані з діяльністю сонячних плям.

Відтворення явища аврори в лабораторії Біркеланда.

Біркеланд організував експедиції в полярні райони Норвегії, де він створив мережу обсерваторій для збору даних про аврори та активність магнітного поля. Результати норвезької полярної експедиції, проведеної з 1899 по 1900 р, містять перше визначення глобальної картини електричних струмів в полярній області від вимірювань магнітного поля землі. Біркеланд запропонував, що полярні електричні струми - які сьогодні називаються авроральними джетами, - були пов'язані з системою струмів, що протікали по лініях геомагнітного поля в полярну область і від неї. Він подав схему вирівнюваного польоту течій у своїй знаменитій книзі "Норвезька аврора" Полярна експедиція 1902-1903 рр. Книга також містить розділи про магнітні бурі та їх відношення до Сонця, походження сонячних плям, комети 1P / Halley і кільця Сатурна.

Щоб отримати гроші, необхідні для проведення досліджень полярного сяйва, Біркеланд придумав і розробив електромагнітний метод вилучення азотної кислоти з повітря. Разом з інженером Семом Ейде Біркеланд створив першу установку, в якій атмосферне повітря під тиском проганяли через вольтову дугу змінного струму, в результаті виходило 500 кілограм азотної кислоти на кіловат.

У 1913 році Біркеланд був першим хто запропонував, що плазма є універсальною формою матерії у Всесвіті. Він писав: "Здається, природним наслідком нашої точки зору є те, що весь космічний простір наповнений електронами і вільно рухаються іонами всіх видів". Ми дозволили собі припустити, що кожна зоряна система у своєму розвитку виділяє електрично заряджені частки в космос, тому не здається нерозумною думка, що більша частина маси речовини у Всесвіті не в планетарних системах або туманностях, а в "порожньому" просторі".

У 1916 році Біркеланд передбачив, що сонячний вітер веде себе так само, як і всі заряджені частинки в електричному полі: "З фізичної точки зору найбільш імовірно, що сонячні промені не є ні виключно негативними, ні позитивними променями, але обох видів ". Іншими словами, Сонячний вітер складається з як негативних електронів, так і позитивних іонів.

Докази, що підтверджують гіпотезу Біркленда, були отримані за вимірюваннями, зробленими над іоносферою за допомогою супутників. Магнітометр, розміщений на борту американського військового супутника, запущеного в 1963 році, відзначив порушення магнітного поля, яке спочатку вважалося гідромагнітними хвилями. Однак незабаром виявилося, що вони викликані так званими Бірклендськими течіями. Перша детальна карта статистичного розподілу струмів Біркеланда в наземному полярному регіоні була розроблена в 1974 р. А.Я. Змудом і Дж. К. Армстронгом, і був переглянутий в 1976 році Т. Ійієем і Т.А. Потемра.

Незважаючи на підтвердження та широке прийняття теорії Біркленда про причину та механізми утворення аврори, деякі експерименти з підтримкою його гіпотези не були визнані до сьогодні. Це стосується, зокрема, електричної природи Сонця, комети та планетарних кілець. Біркеладу вдалося відтворити структуру фотосфери, а також сонячні плями та корону за допомогою його террелла. Проте, прийняті в даний час теорії припускають, що основний фактор, що впливає на сонячне явище викликане гравітаційним колапсом, ядерним синтезом в ядрі і термодинамічних процесах.

SIDEROCRATOR

15 грудня 1966 р. французький астроном Одуен Дольфюс відкрив 10 супутник Сатурна Янус.
Янус (лат. Janus, грец. Ιανός) — восьмий за віддаленістю від планети природний супутник Сатурна. Також відомий під назвою Сатурн Х. Названий на честь давньоримського бога Януса.

15 грудня 1966 року французький астроном Одуен Дольфюс в обсерваторії Пік дю Міді послуговуючись 106 см телескопом оспостерігав супутник Сатурна, який він назвав Янусом. У тому ж місяці (три дні по тому) Річард Вокер також спостерігав об'єкт на тій самій орбіті. На той час вважалося, що це один і той же супутник.
106 см телескоп Пік дю міді

Але через 12 років у жовтні 1978 року Стівен М. Ларсон і Джон Фунтейн відкрили, що насправді це два об'єкти, які рухаються дуже близькими орбітами. Це було підтверджено даними «Вояджера-1». Янус справді виявився «дволиким». 1983 року супутнику, відкритому Вокером, надали назву «Епіметей».

Взаємодія Епіметея і Януса.

Відстань між орбітами супутників становить лише 50 км — істотно менше їх розмірів. 1997 року астрофізики Лора Бетт і Пол Дервіз з Університету Маямі розрахували траєкторію руху унікальної пари супутників. Епіметей і Янус рухаються по своїх орбітах незалежно один від одного до того часу, поки внутрішній супутник не починає доганяти зовнішній. Під дією гравітаційних сил Епіметей виштовхується на вищу орбіту, а Янус переходить на ближчу до Сатурна, тобто вони міняються місцями. Така зміна відбувається приблизно раз на чотири роки. Скоріш за все обидва супутники в минулому складали єдине ціле й на ранньому етапі формування системи Сатурна розділилися на два супутники.

SIDEROCRATOR

15 грудня 1970 р. апарат приземлення станції «Венера-7» вперше у світі здійснив посадку на поверхню Венери.

Метою експедиції автоматичної станції «Венера-7» було доставка апарату на поверхню Венери. Це було першою посадкою працюючого космічного апарату на іншу планету. Венери 4-6 також здійснили м'яку посадку на поверхню Венери, але вони були розраховані на тиск в 20 атмосфер, тому були сплющені на висоті близько 25 км.

В конструкції АМС «Венера-7» були враховані дані, отримані попередніми станціями «Венера-4», «Венера-5» та «Венера-6». Із розрахунків, зроблених на підставі даних, отриманих під час попередніх космічних експедицій, передбачалося, що на поверхні планети тиск може досягати значення 100 атмосфер, температура — 500 °C і швидкості вітру біля поверхні — 1,5 м/с. Щоб витримати такий тиск, корпус апарату приземлення був виготовлений не із алюмінієво-магнієвого сплаву АМГ 6, як у попередніх станцій «Венера», а із титану, і був спроможний витримати тиск до 180 атмосфер. Теплова ізоляція нижньої півсфери була виконана із склопласту, а верхньої напівсфери — із скловати, яка заповнювала скриньки склосот. Для зменшення перевантажень, які впливали б на апаратуру при зустрічі апарату з поверхнею планети, було встановлено амортизаційний пристрій.

Високий атмосферний тиск дозволив замінити двокаскадну парашутну систему на однокаскадну з рифленим парашутом конусної форми площею 2,8 м². (Це трохи більше, чим площа купола парашуту гальмування на «Венере-4», а основний парашут на «Венере-4» мав площу в 20 раз більше). Парашут був виготовлений із скловолокна. Для забезпечення достатньої міцності купол парашуту був зроблений із 4 шарів тканини. Після вигорання акрилового волокна забезпечувалася повітропроникність куполу, яка гарантувала його надійне функціонування. Відповідно було змінено і автоматику введення парашутної системи.

Повністю був замінений склад наукової апаратури. Крім того, для вимірювання висоти в діапазоні 25-1 км було встановлено новий радіовисотомір. У зв'язку із змінами складу наукової апаратуру в апараті приземлення і циклограми її функціонування знадобилося збільшити і ємність акумуляторної батареї. Замість кадмій-нікелевої батареї було встановлено свинцево-цинкову батарею. За 15 діб до підльоту до Венери за розпорядженням із Землі було проведено її зарядження від сонячних батарей.

У зв'язку із збільшенням на 100 кг ваги апарату приземлення у порівнянні із апаратами «Венери-5,6» довелося максимально полегшити орбітальний відсік. З нього було знято всю наукову апаратуру за виключенням лічильника космічних частинок КС 18 4М.

Але і після цього вага всього апарату (1180 кг) залишалася на 50 кг більше ваги «Венери-5,6», а значить, перевищувала можливості носія «Молнія-М». Вантажопідйомність носія вдалося збільшити доопрацюванням баків розгінного блоку (він отримав позначення НВЛ), що дало можливість додати 140 кг палива.

Як зазвичай, політ планувався з одночасним запуском двох аналогічних за конструкцією АМС до Венери. Запуск другої станції був здійснений через п'ять діб після «Венери-7» — 22 серпня 1970 року о 8 годині 6 хвилин 8 секунд (київський час). Перші три ступені ракети-носія відпрацювали в штатному режимі, і АМС була виведена на навколоземну орбіту. Але при спробі перевести станцію на орбіту польоту до планети Венера, відбувся вибух в двигуні розгінного блоку. АМС не вийшла на міжпланетну орбіту і залишилася на навколоземній орбіті. В той час в СРСР було не прийнято повідомляти про невдалі космічні запуски. Тому залишена на навколоземній орбіті АМС Венера була названа — «Космос-359».
«Венера-7» була запущена з космодрому Байконур 17 серпня 1970 року.

2 жовтня і 17 листопада були проведені дві вдалі корекції орбіти станції. Ці корекції проводилися з орієнтуванням за сонцем. Дві спроби корекції (27 і 30 вересня) з орієнтацією на зірку Сіріус, були невдалими.

15 грудня 1970 року, через 120 діб після старту, станція «Венера-7» досягла поверхні Венери. Під час аеродинамічного гальмування швидкість апарату відносно планети зменшилася з 11,5 км/с до 200 м/с. При цьому максимальні перевантаження досягали 350 g.

Парашут гальмування апарату спуску був запущений в дію на висоті 55 км над поверхньоею планети. Зовнішній тиск на цій висоті становив 0,7 атмосфер. 15 грудня 1970 року о 8 годині 34 хвилині 10 секундах апарат приземлення станції «Венера-7» вперше у світі здійснив посадку на поверхні Венери за 2000 км від ранкового термінатора з нічного боку.

Інформація із апарату передавалася протягом 53 хвилин, в тому числі — 20 хвилин з поверхні. Під час спуску були проведені вимірювання температури атмосфери, які змінювалися від 25 до 475 °C на поверхні планети.

При вході апарату приземлення в атмосферу відмовив телеметричний мультиплексор, в результаті чого на Землю передавалася тільки температура навколишнього середовища протягом всього спуску в атмосфері і знаходження апарату на поверхні.

Одночасно проводилися радіовимірювання доплеровської зміни сигналу, що приймався на Землі від апарату на Венері. Саме ці вимірювання дозволили вирахувати пройдений шлях, «прив'язати» значення температури до зазначеної висоти і зафіксувати момент дотику поверхні Венери. Вони ж дозволили зафіксувати стрибок за швидкістю зниження в середині спуску з 14 до 26 м/с, а згодом і швидкість в момент дотику до поверхні (16 м/с), яка перевищувала розрахункову. Ймовірною причиною цього могло бути мимовільне спрацьовування пірочеки, викликане статичним електричним струмом, і відстрілюванням парашутних строп.

Постійні вимірювання відношення сигналу/шум прийнятого на Землі сигналу дозволили зафіксувати зменшення в момент посадки рівня сигналу майже в 30 разів. Це могло означати вплив вітру на апарат приземлення під час посадки або його перекидання.

Основне завдання космічної експедиції — м'яка посадка на поверхню Венери, була виконана. Але не всі заплановані вимірювання були проведені.

За результатами вимірювань, проведених на апараті станції «Венера-7», були розраховані значення тиску і температури на поверхні планети Венера, вони склали 90±15 атмосфер і 475±20 °C.

SIDEROCRATOR

160 років тому 16 грудня 1857 р. народився Едвард Емерсон Барнард (англ. Edward Emerson Barnard;1857 — 1923) — американський астроном, один з найвидатніших астрофотографів свого часу.

Едвард Емерсон Барнард - одне з найбільш значущих імен в історії астрономічних спостережень та астрофотографії. Він виріс в Теннессі в часи Громадянської війни в США. Батько Барнарда помер ще до його народження, а його мати продавала воскові квіти, щоб заробити хоч щось на життя. Дитинство Барнарда пройшло в жахливій убогості, але не дивлячись на це, Барнард всього переслідував свою пристрасть до астрономії.

Його кар'єра почалася в 9 років, коли він влаштувався на роботу в місцеву фотостудію і став помічником фотографа.
Одне з його завдань полягало в тому, щоб стежити за роботою збільшувальної камери, названої "Юпітером", призначеної для фотографування сонця.

Протягом майбутніх 17 років він вивчав оптику і фотографію, навіть зміг зібрати невелику підзорну трубу з зайвих запчастин. У підліткові роки він уже спостерігав нічне небо в найпростіші телескопи, а в 20-річному віці - витратив практично всі свої накопичення на покупку 125 мм рефрактора на екваторіальному монтуванні. З цим скромним, за сучасними мірками, інструментом він почав проводити серйозні спостереження планет, туманностей і комет. У результаті, він завоював репутацію продуктивного астрономічного спостерігача і першовідкривача безлічі комет.

Ці успіхи помітили кілька заможних любителів астрономії, які зібрали гроші, щоб відправити Барнарда в університет Вандербільта, де він у віці 30 років отримав ступінь і зайняв пост в обсерваторії.

У 1888 році досягнення Барнарда дозволили йому зайняти посаду спостерігача в Лікській Обсерваторії, на схилі гори Гамільтон в Каліфорнії, в якій якраз закінчувалося будівництво гігантського 910 мм рефрактора. Барнард провів 8 років у Ліку, продовжуючи свої дослідження, які привели його до відкриття 16 нових комет. У цей час же Барнард почав займатися фотографуванням Чумацького шляху. Він відточував свою майстерність за допомогою модифікованого 6-дюймового портретного об'єктива, встановленого на екваторіальну монтировку. Умови в яких він працював були неймовірно суворими: витримка знімків зазвичай становила від 4 до 5 годин, ведення було повністю ручним і працювати доводилося часом при температурах нижче нуля.

У 1895 році Барнард зайняв посаду головного спостерігача в Єркській обсерваторії в Чикаго, в якій був розташований 1016 мм телескоп-рефрактор. Після 10 років в Єрксі, розсерджений поганою видимістю і постійною хмарною погодою Чикаго, Барнард перевіз зібраний спеціально для нього 250 мм астрограф «Брюс» і екваторіальну монтировку під темне небо Обсерваторії Маунт Вільсон в Каліфорнії.

астрограф Брюса

Під час свого восьмимісячного перебування тут, Барнард домігся головного досягнення свого життя: він зробив більше п'ятисот знімків Чумацького шляху, концентруючи увагу в основному на «темних туманностях», які його просто заінтригували. Саме пророблена в цей період робота стала основною спадщиною Барнарда. Незабаром після його смерті, в 1923 році був виданий «Каталог 349 темних об'єктів в небі: Атлас деяких областей Чумацького Шляху». Цей каталог досі часто використовується астрономами-аматорами і професіоналами.

Систематичне фотографування неба, що проводилося Барнардом в Лікській обсерваторії, поклало початок широкому застосуванню фотографії в астрономії. Він отримав перші чудові фотографії Чумацького Шляху, зоряних скупчень, тисячі фотографій комет, по яких виконав обширні дослідження форм кометних хвостів. Виявив ще сім комет, причому остання з них, 1892 V, була першою кометою, відкритою фотографічним шляхом.
Під час спостереження затемнення кільцем Сатурна одного з супутників Сатурна — Япета відмітив, що супутник не став невидимим і продовжував освітлювати Сонцем; це послужило доказом того, що кільце Сатурна не є суцільним, а складається з окремих частинок.

Серед інших робіт Барнарда слід зазначити відкриття і вивчення змінних, нових, подвійних зірок, спостереження Ероса для визначення астрономічної одиниці. Склав каталог 182 темних туманностей в Чумацькому Шляху і за його межами, показав, що темні туманності є хмарами матерії, що поглинає світло, а не проміжками між зоряними хмарами, як вважали з часів В. Гершеля.

Відкрив зірку, що має найбільший власний рух, — 10"/рік; її називають зіркою Барнарда.

Деякі важливі спостереження, виконані Барнардом, були можливі лише завдяки унікальній гостроті його зору. Він відкрив дифузну туманність, дуже близько розташовану до Меропи, одній з найяскравіших зірок в скупченні Стожари (м 45); через декілька місяців після спалаху Нової Візничого 1891 виявив навколо цієї зірки туманність, що освітлювала світловою хвилею від нової. У 1916 відкрив туманну оболонку, яка утворилася і розширювалася навколо нової зірки, що спалахнула в 1901 в сузір'ї Персея. Виконав дуже точні мікрометричні вимірювання діаметрів планет і трьох найбільших астероїдів.

Основою успіху Барнарда була неймовірна працездатність і таке ж неймовірне бажання досягти успіху в будь-якому астрономічному проекті, в якому він брав участь.

Саша Наумов

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 16 Грудня 2017, 10:23:38

Він відкрив планетарну туманність, дуже близько розташовану до Меропи

Поясніть будь-ласка, про яку саме планетарну туманність йде мова.

Здається, про IC349 ?
Ну, то вона не планетарна...

або номер планетарної - або анафема!

SIDEROCRATOR

Цитата: Саша Наумов від 16 Грудня 2017, 12:51:20

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 16 Грудня 2017, 10:23:38
Він відкрив планетарну туманність, дуже близько розташовану до Меропи
Поясніть будь-ласка, про яку саме планетарну туманність йде мова.
Здається, про IC349 ?
Ну, то вона не планетарна...
або номер планетарної - або анафема!

дяую за вказану помилку

errare humanum est

виправив
NGC1435 туманність відбиваюча

M_M

100 років тому, 16 грудня 1917, народився Артур Кларк, видатний вчений, винахідник та найбільш відомий як письменник-фантаст та популяризатор науки. Багато з ідей, вперше з'явившихся на сторінках творів Кларка, вже реалізовано, дещо поки що чекає.
Вікі

SIDEROCRATOR

120 років тому 17 грудня 1897 р. народився Теодор Данхем (Theodore Dunham 1897 - 1984)
американський фізик і астроном який розробив Куде-спектрографи в Обсерваторії Маунт Вілсон і в Обсерваторії Маунт Стромло в Австралії; Видатний дослідник планетних атмосфер, спростував теорію про тотожність атмосфер Венери і Землі.

Народився в Нью Йорку.
Вивчав фізику в Прінстонському університеті під керівництвом Генрі Н. Рассела, отримавши ступінь доктора філософії в 1927 році.
Зацікавився астрономією з юних років. Ще підлітком спостерігав змінні зорі у невеликий телескоп та відсилав дані в американську асоціацію спостерігачів зі змінними зорями. В 17 років побудував обсерваторію на території дачі його сім'ї в Northeast Harbor, Maine.
З рекомендацією Рассела, в 1927 році Данхем пішов працювати до Обсерваторії Маунт Вілсон і пропрацював там з 1928 по 1947 рік.
У 1932 році Данхем виявив, що атмосфера Венери головним чином складається з CO2. У той час астрономи схилялися до думки, що Земля та Венера мають схожі атмосфери, але Данхем (разом з Вальтером Адамсом) знайшов деякі незвичайні особливості в спектрі Венери.
Спектральні дослідження свідчили що атмосфера Венери восновному складається з вуглекислого газу СО2, Данхем продемонстрував це експериментально, пропустивши світло через вуглекислий газ під тиском, це свідчило про те, що СО2, в атмосфері Венери знаходиться при більш високому тиску, ніж в атмосфері Землі. Згодом Артур Адель опублікував теоретичну інтерпретацію спектру СО2, який підтвердив ці експериментальні результати. Висновок Дунема був суттєво підтверджений через 35 років в вимірах, переданих американським та радянським космічними апаратами.
Через два роки в 1934 вони виявили, що кількість кисню в атмосфері Марса складала менше одного відсотка в порівнянні з атмосферою Землі.
Інший внесок Дунхема - підтвердження присутності метану та аміаку в атмосфері Юпітера.

У 1936 р. з заснуванням Фонду для астрофізичних досліджень, Inc [FAR], Данхем став його науковим директором. Першим проектом FAR було фінансування виготовлення 36-дюймового сферичного дзеркала для Куде-спектрографа обсерваторії Маунт Уілсон.

У 1952 р. Річард ван дер Ріт Вуллі з Австралійського ун-ту , попросив Дунхема переїхати до Канберри, щоб побудувати спектрограф для Обсерваторії Маунт Стромло. Через п'ять років Дунхем приєднався до факультету Австралійського національного університету, де він спроектував і встановив спектрограф в Обсерваторії гори Стромло для використання з його 74-дюймовим телескопом при вивчення складу зірок південної півкулі.
Перед смертю Данхем закінчив проектування та нагляд за будівництвом 0,3-метрового телескопа, з комп'ютерним управлінням, нового альт-азимутального дизайну. Він був встановлений і присвячений його пам'яті в новому науковому центрі Університету Чікаго в 1985 році.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213484 раз)