Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213473 раз)

M_M

60 років тому, 17 грудня 1957 року відбувся перший успішний запуск носія серії Atlas

SIDEROCRATOR

180 років тому 17 грудня 1837 р. народився амениканський лікар, астроном та оптик шотландського походження Вільям Харкнес (William Harkness 1837 – 1903).

Народився в Шотландії, в 1839 р. з родиною емігрував в США де вчився у коледжі Інституту Челсі в Нью-Йорку та приватних школах Фішкіл-Лендінг і Ньюберг. Згодом перейшов до Рочестерського університету в 1856 р.
Також вивчав медицину в Нью-Йоркському гомеопатичному медичному коледжі і отримав ступінь магістра в 1862 році, після чого працював хірургом в армії Півночі та був учасником кількох великих битв громадянської війни.
У тому ж 1862 році він був призначений в Морську обсерваторію обчислювачем, а наступного року - професором математики на флоті. Під час служби в на військовому кораблі Monadnock з 1865 по 1866, Харкнесс провів вивчення наземного магнетизму та впливу залізної броні на поведінку компаса. Його звіт був опублікований Смітсонівським інститутом у 1871 році.

Згодом він був направлений до Гідрографічного управління американського узбережжя в Вашингтоні, округ Колумбія, а з жовтня 1866, його перевели до Морської обсерваторії. Там він продовжував кар'єру в астрономії. Він був призначений директором Морської обсерваторії в 1894 році та директором Морського альманаху в 1897 році. Харкнес обіймав обидві посади до свого виходу на пенсію у 1899 році. Він був обраний віце-президентом Американської асоціації сприяння науці в 1881 і 1885 роках і її президентом у 1893 році.

У 1871 році Харкнес був призначений в комісію по спостереженню транзиту Венери, відповідальним за планування та координацію спостережень 9 грудня 1874 року і 6 грудня 1882 року. За результатом спостереження проходження Венери диском Сонця астрономи сподівалися краще визначити сонячний паралакс, і з цього довідатись точне значення астрономічної одиниці - середньої відстані між Землею та Сонцем. Харкнес розробив більшість інструментів, а також методи спостереження, що використовувались при транзитах.
Для транзиту 1874 року Харксенс застосував відносно нову технологію зйомки на мокріоколодійних емульсіях, які давали велику роздільну здатність.

Члени експедиції Морської обсерваторії для спостереження транзиту 1874 р.

Харкнес обстоював фотографічну методу спостереження транзитів.
Праця Харкнеса 1881 р. «Про відносну точність різних методів визначення сонячного паралакса» допомогла американським та французьким астрономам продовжувати використовувати фотографію для транзиту 1882 року. З аналізів фотографічних спостережень на обох транзитах Харкнес опублікував дослідження, його найбільш значний внесок у астрономію - "Сонячний паралакс та пов'язані з ним константи", де він навів найточніші дані про сонячний паралакс 8,842 ± 0,0118 ". Пізніше він підвищив точність до 8,809 ± 0,0059 ".
Фото транзиту Венери по диску Сонця. Морська обсераторія 1882 р.

Серед інших наукових внесків Харкнесса було відкриття корональної спектральної лінії К 1474 під час спостережень за повним сонячним затемненням 7 серпня 1869 року.
Лінію випромінювання слабкої інтенсивності з довжиною хвилі 530,3 нм в зеленій частині спектра корони ідентифікували як лінію Fe 1474 за шкалою Кірхгофа. Так як ця лінія не відповідала жодному із відомих тоді елементів, була висловлено припущення про виявлення на Сонці нового хімічного елемента, названого Коронієм.

Гіпотеза про існування Коронію отримала широке визнання завдяки тріумфу спектрального аналізу. Однак численні спроби виявити його в земній атмосфері, мінералах і вулканічних газах виявилися безуспішними. Пізніше на Сонці були виявлені інші неідентифіковані спектральні лінії, що призвело до «відкриття» ще кількох гіпотетичних елементів.

Короній проіснував в науковій та навчальній літературі до опублікування роботи (1939) астрофізиків Бенгта Едлена і Вальтера Гротріана з доказом, що спектральна лінія 530,3 нм належить високоіонізованому залізу (Fe13 +). Інші спектральні лінії також були ідентифіковані з іншими забороненими переходами в високоіонізованих атомах металів, наприклад Ni14 + Це стало одним з підтверджень високої температури сонячної корони.

Вільям Харкнес здійснив чималий внесок і в оптику. Так в 1877 р. він винайшов осьовий сферометр, в 1879 р. Харкнес опублікував працю на тему теорії фокальної кривої ахроматичного телескопа, а також в 1880-х роках проводив експерименти з покращення умов фотозйомки як звичайного сонячного спектру, так і коронального спектра під час затемнень.

Edward

Не думаю, що сферометра у цьому виглядi запропонував Харкнес. Тiж Кларки, на тей час його вже застосовували i британцi теж (нiмцi переважно юзали з кольцевою кромкою та з шкалою)
В мене е англiйський "сферометр на трьох лапках" - основний недолiк - низька точнiсть вимiру i його погана повторювальнiсть вiд нежорсткостi його конструкцii. Навiщо йому такi довгi "лaпки", якщо стрiлка шарового сегмента завжди набагато менша? Тайни " технологii" ХlX сторiчча...

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 17 Грудня 2017, 17:34:43

Не думаю, що сферометра у цьому виглядi запропонував Харкнес. Тiж Кларки, на тей час його вже застосовували i британцi теж (нiмцi переважно юзали з кольцевою кромкою та з шкалою)
В мене е англiйський "сферометр на трьох лапках" - основний недолiк - низька точнiсть вимiру i його погана повторювальнiсть вiд нежорсткостi його конструкцii. Навiщо йому такi довгi "лaпки", якщо стрiлка шарового сегмента завжди набагато менша? Тайни " технологii" ХlX сторiчча...

я з тобою згоден.
Тут щось не те

треба покопатись.

SIDEROCRATOR

лажа detected

вікіпедія знов облажалась

Харкнес справді сконструював сферометр, але трошки інший
Pivot spherometer Harkness/ Oсьовий сферометр Харкнеса.
ось його опис і схема
On the Measurement of the Inequality of the Pivots of Transit Instruments by means of the Spherometer Wm. Harkness
Monthly Notices of the Royal Astronomical Society, Volume 38, Issue 9, 14 July 1878, Pages 487–493, Published: 14 July 1878
що то значить першоджерела

а ось сам сферометр-експонат музею при Лікській обсерваторії
http://collections.ucolick.org/archives_on_line/FMPro?-db=scientific%5fobjects.fp5&-format=so%5fdetail.html&-lay=detail&type=SO&c.search%5ftext=spherometer%20caliper&-max=2147483647&-recid=35135&-find=

Edward

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 17 Грудня 2017, 18:40:02

лажа detected
вікіпедія знов облажалась

Хто б сумнiвався

А взагалi це вже не сферометер, а калiпер(штанген) для вимiру цилiндiчних поверхонь.
термiнологiю оспорювати не будемо

SIDEROCRATOR

Цитата: Edward від 17 Грудня 2017, 17:34:43

Не думаю, що сферометра у цьому виглядi запропонував Харкнес. Тiж Кларки, на тей час його вже застосовували i британцi теж (нiмцi переважно юзали з кольцевою кромкою та з шкалою)
В мене е англiйський "сферометр на трьох лапках" - основний недолiк - низька точнiсть вимiру i його погана повторювальнiсть вiд нежорсткостi його конструкцii. Навiщо йому такi довгi "лaпки", якщо стрiлка шарового сегмента завжди набагато менша? Тайни " технологii" ХlX сторiчча...

що значить думка експерта.

Одно твое слово спасло Францию(с)

SIDEROCRATOR

165 років тому 19 грудня 1852 р. народився Альберт Абрахам Майкельсон (Albert Abraham Michelson, 1852 - 1931) - американський фізик німецького походження, відомий винаходом названого його ім'ям інтерферометра Майкельсона і прецизійними вимірами швидкості світла.
У 1907 році став лауреатом Нобелівської премії з фізики «За створення точних оптичних інструментів і спектроскопічних і метрологічних досліджень, виконаних з їх допомогою».

Народився одним з шістьох дітей в єврейській родині, в польській частині Прусського королівства. Коли хлопчикові було два роки (1855), його батьки емігрували в Нью-Йорк (США). Звідти родина перебралася на захід країни, спочатку жила в шахтарських поселеннях Мерфіс (в Каліфорнії) і в Вірджинія-Сіті (Невада).

У 1869 році Майкельсон приступив до навчання в Військово-морської академії США в Аннаполісі. У 1873 році завершив навчання. З самого початку свого навчання Майкельсон дуже цікавився наукою і особливо проблемою вимірювання швидкості світла. Після продовження, протягом двох років, навчання в Європі він іде з військової служби. У 1883 році стає професором фізики в школі прикладних наук в Клівленді і зосереджується на розробці поліпшеного інтерферометра.

Після 1889 року працює професором в Університеті Кларка в Вустері. У 1892 році стає професором і керівником фізичного відділення Чиказького університету. У 1907 році Майкельсон стає першим американцем, який отримав Нобелівську премію з фізики. У цьому ж році за видатні досягнення в експериментальній фізиці Майкельсон отримав також медаль Коплі.

Уже в 1877 році, під час служби офіцером ВМС США, Майкельсон починає удосконалювати метод вимірювання швидкості світла за допомогою дзеркала, що обертається, запропонованого Леоном Фуко. Ідеєю Майкельсона було застосувати кращу оптику і більш довгу дистанцію. У 1878 році він зробив перші вимірювання на кустарній установці. Ця робота привернула увагу Саймона Ньюкома - директора Nautical Almanac Office, який також планував зайнятися подібними експериментами.
Майкельсон опублікував свій результат: 299 910 ± 50 км/с в 1879 році. Після цього він переїхав до Вашингтона (США), щоб допомогти в проведенні дослідів Саймону Ньюкому. Так почалися дружба і співпраця між двома вченими.

Ньюком отримав в своїх дослідах, які краще фінансувалися, значення швидкості світла 299 860 ± 30 км / с, яка співпадала в межах помилок вимірів зі значенням Майкельсона. Майкельсон і далі удосконалив свій метод; він опублікував в 1883 році значення 299 853 ± 60 км / с.

У 1906 році Е. Б. Роза і Н. Е. Дорсі виміряли швидкість світла за допомогою нового, електричного методу. У тому експериментах вони отримали значення 299 781 ± 10 км / с.

Після 1920 року Майкельсон приступив до «фінального» виміру швидкості світла в обсерваторії Маунт-Вільсон, причому базою для вимірювання служила дистанція довжиною 22 милі - до гори Лукаут, що знаходиться на південній стороні гори Сан-Антоніо.

У 1922 році берегова і геодезична комісія США приступила до ретельного виміру цієї дистанції за допомогою недавно винайдених інвар-стрічок, яке тривало два роки. У 1924 році, коли довжина була виміряна, приступили до вимірювання швидкості світла, яке теж тривало два роки і дало значення швидкості світла 299 796 ± 4 км / с.

Цей знаменитий експеримент відомий також проблемами, що виникали при його проведенні. Наприклад, великою проблемою були лісові пожежі, дим від яких приводив до помутніння дзеркал. Також цілком можливо, що в геодезичні вимірювання, проведені з такою величезною точністю, була внесена помилка за рахунок зміщення бази при землетрусі в Санта-Барбарі, який трапився 29 червня 1925 року і мав магнітуду 6,3 за шкалою Ріхтера.

Після 1927 року з'явилися безліч вимірів швидкості світла за допомогою нових, електро-оптичних методів, які дали істотно менші значення швидкості світла, ніж отримані Майкельсоном оптичним методом в 1926 році.

Рукопис Майкельсона про вимірювання швидкості світла

Майкельсон продовжував шукати метод вимірювання, який би виключив вплив атмосферних збурень. У 1930 році він приступив, спільно з Френсісом Пізом і Фредом Пірсоном, до вимірювання швидкості світла в вакуумованих трубах довжиною 1,6 км. Майкельсон помер після 36-го з усього 233 проведених вимірювань. Проведенню експерименту заважали в основному геологічні нестабільності і конденсація в трубах. Зрештою, експерименти дали значення 299 774 ± 11 км / с, співпадало з результатами електро-оптичних методів.
Установка для вимірювання швидкості світла

Інтерферометрія
У 1881 році Майкельсон провів фізичний досвід (досвід Майкельсона) на своєму інтерферометрі з метою вимірювання залежності швидкості світла від руху Землі. Результат експерименту був негативний - швидкість світла ніяк не залежала від швидкості руху Землі і від напрямку вимірюваної швидкості.

У 1887 році Майкельсон, спільно з Е. У. Морлі, провів експеримент, відомий як експеримент Майкельсона-Морлі. В цьому експерименті визначалася швидкість руху Землі відносно ефіру. Всупереч сподіванням, в експерименті (як і в його більш пізніх і більш прецизійних модифікаціях, що проводяться до теперішнього часу) не виявилося руху Землі відносно ефіру. Ейнштейн у своїй першій статті з теорії відносності згадує «невдалі спроби виявити рух Землі щодо" світлоносного середовища " і на цій основі будує нову універсальну кінематику (вже не тільки для електромагнітних явищ). Досвід Майкельсона став підставою і першим експериментальним підтвердженням теорії относітельності. В 1920 році Майкельсон провів експеримент з вимірювання кутового розміру зірок. Для цього він використовував інтерферометр з довжиною плечей 6 м. Світло від інтерферометра посилалося за допомогою дзеркал на 254-сантиметровий телескоп. У телескопі при цьому спостерігалася система смуг. При подовженні плечей інтерферометра смуги зникали. З відстані між дзеркалами інтерферометра можна було визначити кутовий розмір зірки, а при відомій відстані до зірки - також її діаметр. Майкельсон визначив таким чином діаметр зірки Бетельгейзе.
інтерферометр Майкельсона

SIDEROCRATOR

А сьогоднішній день увійде в історію, як чергове зимове сонцестояння.
21 грудня 2017 р., Сонце о 18 28 за Києвом перетне точку екліптики, яка лежить в південній півкулі небесної сфери найвище над небесним екватором. Від цього моменту Сонце почне рух в північну півкулю небесної сфери. Сонце пішло в напрямку літа

З днем зимового сонцестояння!

Edward

А Мишаня в нас ввiйде в iсторiю як злостний схоласт та геоцентрист...

Копернiка на тебе не було

, так Сонце в тебе i кружля навколо нерухомоi Землi...

"Сонце почне рух..."©

mpyat2

Цитата: Edward від 21 Грудня 2017, 13:17:45

А Мишаня в нас ввiйде в iсторiю як злостний схоласт та геоцентрист...
Копернiка на тебе не було , так Сонце в тебе i кружля навколо нерухомоi Землi...
"Сонце почне рух..."©

От я якось написав у мордокнизі, що диск сонця проглядає крізь хмари. Так мене тапками закидали за "диск"...

Edward

Цитата: mpyat2 від 21 Грудня 2017, 14:00:13

Цитата: Edward від 21 Грудня 2017, 13:17:45
А Мишаня в нас ввiйде в iсторiю як злостний схоласт та геоцентрист...
Копернiка на тебе не було , так Сонце в тебе i кружля навколо нерухомоi Землi...
"Сонце почне рух..."©

От я якось написав у мордокнизі, що диск сонця проглядає крізь хмари. Так мене тапками закидали за "диск"...

"Ви всьо врьоте!"©
Земля плоска, лежить на трьох слонах, тi стоять на черепасi. За iншою версiею, яка теж мае право на iснування: земля лежить на трьох китах.
"Есть три кита и больше ни черта!"©

ПМ. Приемного перегляду забутоi класики: https://youtu.be/jEFTB6xwrpc

Chepurny

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 21 Грудня 2017, 10:04:39

21 грудня 2017 р., Сонце о 18 28 за Києвом перетне точку екліптики, яка лежить в південній півкулі небесної сфери найвище над небесним екватором. Від цього моменту Сонце почне рух в північну півкулю небесної сфери. Сонце пішло в напрямку літа

Та ще й у Сатурна те ж саме пряме сходження - 18 годин (сьогодні у нього - з'єднання з Сонцем, як би це пояснити коперникіанцям

). Але Сонце проходить цю точку (пробач мені, Коперник) щорічно, а ось Сатурн - один раз в 30 років. Зі святом, любителі спостерігати Сатурн!

SIDEROCRATOR

Цитата: Chepurny від 21 Грудня 2017, 22:37:35

Цитата: ZVEZDOZRETEL від 21 Грудня 2017, 10:04:39
21 грудня 2017 р., Сонце о 18 28 за Києвом перетне точку екліптики, яка лежить в південній півкулі небесної сфери найвище над небесним екватором. Від цього моменту Сонце почне рух в північну півкулю небесної сфери. Сонце пішло в напрямку літа

Та ще й у Сатурна пряме сходження - 18 годин (сьогодні у нього - з'єднання з Сонцем, як би це пояснити коперникіанцям ). Але Сонце проходить цю точку (пробач мені, Коперник) щорічно, а ось Сатурн - один раз в 30 років. Зі святом, любителі спостерігати Сатурн!

заодно й Сатурналії відсвяткуємо

Chepurny

Відсвяткуємо! Але - коли саме треба святкувати - в годину дня (коли всі 8 планет, Сонце і Місяць зараз одночасно знаходяться над горизонтом) чи в годину ночі, коли відповідно над горизонтом нема жодного з вказаних світил?

SIDEROCRATOR

345 років тому в ніч з 22 на 23 грудня 1672 р. Джованні Доменіко Кассіні відкрив другуй супутник Сатурна Рею.

Рея була відкрита Джованні Кассіні під час спостережень Сатурна в Паризькій обсерваторії, яка на той час була обладнана найсучаснішим обладнанням, серед якого був і телескоп зі 150 кратним збільшенням.
Паризька обсерваторія часів Кассіні.

Кассіні спочатку назвав 4 відкритих ним супутники Сатурна "зірками Людовіка" (лат. Sidera Lodoicea) в честь короля Франції Людовіка XIV. Астрономи довго називали Рею просто п'ятим супутником Сатурна (Saturn V).

Сучасна назва супутника, дана на честь титаніди Реї, її запропонував в 1847 році Джон Гершель у відповідності зі своєю ідеєю назвати сім відомих на той момент супутників Сатурна по іменах титанів - братів і сестер Кроноса (аналога Сатурна в грецькій міфології).

Рея за складом і геологічною історією схожа на Діону. В обидвох супутників ведуча та ведена півкулі помітно відрізняються (ведуча півкуля — та, яка завжди спрямована в бік руху супутника по орбіті, оскільки осьове обертання синхронізоване). Ведуча півкуля Реї сильно кратерована й однорідно світла. Задня півкуля має темні ділянки, а також мережу яскравих тонких смужок. Спочатку вважалося, що вони утворилися в результаті викиду на поверхню води чи льоду (наприклад, в результаті кріовулканізму). Однак дані КА «Кассіні» показали, що вони, як і схожі (але сильніше виражені) утворення на Діоні, є не викидами речовини, а тектонічними об'єктами, утвореними внаслідок розтягування поверхні, — крижаними хребтами й обривами. Фотографії Реї, надіслані «Кассіні» у січні 2006, остаточно підтвердили гіпотезу про обриви.

Рея має ділянки з різним ступенем кратерованості (зокрема, в одних регіонах немає кратерів діаметром понад 40 км, а в інших є лише такі). Це вказує на те, що поверхня супутника суттєво переформувалася на ряді ділянок у період після інтенсивних метеоритних бомбардувань, що відбувалися на початку формування Сонячної системи.

Рельєф кратерів згладжений, оскільки лід поступово обтоплюється протягом геологічно значних проміжків часу.

Назви деталей поверхні Реї беруть із міфів про створення світу, тому що сам супутник названий на честь матері олімпійських богів. У першу чергу використовують міфи народів Азії, тому що до цього вони були мало представлені у планетній номенклатурі, а також через те, що грецьку Рею ототожнювали з малоазіатською Кібелою[11]. Станом на березень 2017 на Реї мають назви 128 кратерів, 6 ланцюжків кратерів та їхніх груп, 5 каньйонів та їхніх груп, 2 борозни та 2 лінії.
Космічний зонд «Кассіні», пролітаючи повз Рею в 2005—2010 роках, захопив у її околицях молекули газів і дослідив їх своїми спектрометрами. Виявилося, що Рея має дуже розріджену атмосферу з кисню та вуглекислого газу. Найбільша зареєстрована концентрація кисню — 50 млрд молекул на кубічний метр, а вуглекислого газу — 20 млрд. На поверхні Реї концентрація кисню має бути в 5 трильйонів разів менша за земну. Береться він, найімовірніше, з водяного льоду на поверхні, який розкладається під час бомбардування високоенергетичними частками з магнітосфери Сатурна. Походження вуглекислого газу менш зрозуміле

M_M

10 років тому на орбіту вийшов перший африканський супутник RASCOM-QAF 1 (ОАЕ). Запуск відбувся за допомогою носія Arian-5GS.

SIDEROCRATOR

13 грудня 1743 р. була відкрита Комета Шезо (офіційна назва C/1743 X1 (Cheseaux)) — ефектна і яскрава комета, котра спостерігалася в 1743 й 1744 роках.
Комета була відкрита спершу Яном де Мунком 29 (9) листопада в Мідделбурзі, і була помічена незалежно 9(19) грудня Дірком Клінкенбергом у Гарлемі та 13 грудня Жаном-Філіпом де Шезо в Лозанні.
Комету було видно неозброєним оком протягом кількох місяців у 1744 році. Абсолютна зоряна величина — +0.5, що ставить її на шосте місце за цим показником. Видима зоряна величина, досягла в піку -7, наприкінці лютого 1744 року, коли комета була видною при денному світлі. Жан-Філіп де Шезо обчислив орбіту комети й описав її складний хвіст, який почав проявлятися після проходження перигелія і який сягнув довжини до 90°.

Структура хвоста була головоломкою для астрономів протягом багатьох років. Незважаючи на те, що інколи в комети і з'являлося декілька хвостів, хвіст комети 1743 був унікальний, маючи цілих шість. Було висловлено припущення, що "вентилятор" хвостів був сформований трьома активними джерелами на кометному ядрі, піддаючись по черзі сонячному випромінюванню, коли ядро оберталося. Також було запропоновано, що феномен хвоста був дуже яскравим прикладом "пилову струменя", що є в хвостах деяких комет, таких як West і C / 2006 P1 (McNaught).

Серед тих, хто бачив комету був тринадцяти-річний Шарль Мессьє, на якого вона зробила глибокий і надихаючий вплив. Він пішов далі, щоб стати значимою фігурою в астрономії, й пізніше виявив багато комет під час своїх спостережень.

SIDEROCRATOR

110 років тому 23 грудня 1907 р. помер видатний французький астроном П'єр Жуль Сезар Жансен (Pierre Jules César Janssen; 1824 — 1907)

У 1852 закінчив Паризький університет, потім викладав у ліцеї, працював домашнім учителем. У 1862 обладнав власну невелику обсерваторію в Парижі, в якій почав спостереження Сонця. У 1865 був призначений професором фізики в Архітектурну школу. У 1876 став директором новоствореної астрофізичної обсерваторії в Медоні, яку очолював до останніх днів життя. У 1893 заснував обсерваторію на горі Монблан для вирішення задач астрофізики, земної фізики і метеорології, був її директором.
Жансен за спостереженнями в Медонській обсерваторії

Піонер застосування фотографії та спектроскопії в астрономії, зокрема при вивченні Сонця. У 1862 почав вивчати темні смуги змінної інтенсивності в спектрі Сонця, відкриті Девідом Брюстером у 1833; показав, що вони утворюються в земній атмосфері при проходженні сонячного світла через неї. Зробив кілька експедицій в Альпи (1864, 1888, 1890) для спостереження телуричних ліній і ототожнення породжуючих їх компонентів атмосфери — водяної пари і кисню.
Запропонував метод визначення хімічного складу атмосфер планет за лініями і смугами поглинання, що з'являтимуться в спектрі відбитого від них сонячного світла; в 1867 отримав таким чином перші свідчення наявності водяної пари в атмосфері Марса.

Під час спостереження сонячного затемнення 18 серпня 1868 в Індії незалежно від Нормана Лок'єра відкрив метод, що дозволяє спостерігати сонячні протуберанці поза затемненням; тоді ж уперше побачив жовту лінію у випромінюванні протуберанців, відсутню в спектрі якого-небудь земного елемента і приписану згодом Лок'єром новому елементу — гелію. Запропонував конструкцію спектрогеліоскопа — прилада, що дозволяє отримувати монохроматичні зображення Сонця. Першим почав регулярне фотографування Сонця. Створив атлас фотографій поверхні Сонця, отриманих ним у Медонській обсерваторії протягом 1876–1903 років. Якість цих фотографій залишалося неперевершеною до самого останнього часу, коли Сонце було сфотографовано за допомогою телескопів, піднятих на повітряних кулях у стратосферу.
Жансен за спостереженнями сонячних протуберанців під час повного сонячного затемнення 18 08 1868 р.

Жансен був ентузіастом астрономічних спостережень з повітряних куль. Неодноразово підіймався на них для спостережень Сонця, метеорних потоків.

astrOleg

24 грудня 1968року було здійснено перший в історії пілотований обліт Місяця. Американський КА "Apollo 8" з трьома астронавтами на борту (Джеймс Ловелл, Уильям Андерс, Фрэнк Борман) пробув на навколомісячній орбіті трохи менше доби, зробивши 10 витків. По суті ці троє сміливців - Борман, Ловелл і Андерс - перші люди, які побачили зворотну сторону Місяця своїми очима.

Новини:

Автор Тема: Видатні дати в астрономії (Прочитано 213473 раз)